Суд і процес 2 страница

19. Далмація під владою Венеціанської республіки 15 – 18 ст.

У 1420-1797 роках Далмация (окрім Дубровника) знаходиться під владою Венеції, яка бачила в купцях далматинців небезпечних конкурентів і намагалася обмежити або повністю знищити зовнішню торгівлю міст далматинців, поставити Далмацию в повну економічну залежність. Венеція не лише втручалася в політичне життя поморських міст і призначала правителів міських громад, але і ввела всілякі обмеження для мореплавства і торгівлі слов'ян, прагнучи до встановлення своєї торгової монополії на Адріатиці. Венеціанський уряд сам встановлював торгові мита на товари, що привозилися і вивозилися з Далмации, намагався регулювати ціни у своїх інтересах. Строго регламентувався експорт і імпорт товарів. Крім того, поморські міста були зобов'язані припиняти торгівлю з тими країнами, які ворогували з Венецією.

У XVI столітті внутрішні області Далмации захоплює імперія Османа.

По Кампоформийскому мирі (1797) Далмация передана Австрії і знаходиться під її владою до 1918

20. Хорватські землі у складі Угорського королівства (початок 12-16 ст.)

Хорватские землі на XII — початку XVI в. Верховна владу у хорватських землях з кінцяХII в., зазвичай, належала наступникові угорського престолу (герцогу,) що викликало відособленості хорватських земель. Старе адміністративне пристрій Хорватії зберігало посадубана, який був повновладним правителем країни, бо вирішував питання зовнішньої політики України, залишалися до компетенції угорського короля. Разом про те безпосередня владу у країні значною мірою залишалася до рук місцевої знаті, представниками якому булобани, жупани та інші посадові особи.

Найбільші зміни у автономному Королівстві Хорватія,Славония і Далмація припадають на через відкликання поширенням влади угорських королів для цієї землі. Почався інтенсивний процес освіти великої земельної власності як світських, і духовних феодалів. Особливо це були притаманноСлавонии. Угорські королі роздавалиславонские землі за умов несення військової служби старої знаті і служивим людям: представникам місцевого населення, іноземцям й у першу чергу угорцям. ДоХIV в. юридичне і економічне становище всіх категорій залежних селян майже зовсім зрівнялося. Вони перебувають у особистої залежність від своїх феодалів і виконували різноманітних повинності та обов'язкові платежі (панщина, церковна десятина, грошовий оброк тощо. буд.).

У 1222 р. угорський король Андрій II видав закон (ЗолотуБуллу), яким умовна форма володіння землею мав потрапити у спадкову, а світська знати вивільнялася з податків і отримувала гарантії особистої недоторканності. Собори як станові зборів феодальної знаті почали виконувати значної ролі у внутрішній життя в країні.

УХII—ХV ст. вСлавонии відбувався швидке зростання міст на землях, належали королю, яка надала їм численні пільги і привілеї, вбачаючи у них опору побороти земельних магнатів. Вони мусили оголошено вільними королівськими містами й отримували право внутрішнього самоврядування. Ці міські громади не підпорядковувалися влади жупанів, мали своїадминистративно-судебние органи, а населення звільнялося від торгових мит. Найбільш великими містами в континентальної частини Хорватського королівства у період булиГрадец,Вараждин,Вировитица,Крижевци. У 1260 р. хорватська територія поділили на двібановини —Славонию і Хорватію.

НаприкінціХШ в. свого економічного розквіту досяглидалматинские міста які пов'язані із загальним пожвавленням торгівлі на Середземному морі і промисловим підйомомсеверо-итальянских міст. Разом про те приєднаннядалматинских міст до Угорщини сприяло зміцненню їхніх торговельних відносин із внутрішніми землями Балканського півострова. Сприятливо позначилися на внутрішньому розвиткудалматинских міст і привілеї, надані їм угорським королем. Ці привілеї значною мірою сприяли розвитку автономного самоврядуваннядалматинскихгородах-коммунах, внутрішнє життя яких регулювалася власними законами, записаними вХIII—ХIV ст. у спеціальні статути.

економічний розвитокдалматинских міст, було пов'язано, передусім, з посередницької торгівлею, особливе значення мала морська торгівля.Ремесленние вироби італійського, а почасти й місцевого виробництвадалматинские купці продавали в континентальної частини Балканського півострова: як і Хорватії, і у Боснії, Сербії, і за іншими землях Натомість, звідси вони вивозили сільськогосподарську продукцію, і навіть шкіри, шерсть, вино і ліс.

Розвиток аграрних відносин територій належали,далматинским містам, мав своє специфіку, що полягала у цьому, що землі тут оброблялися особисто вільними орендарями. Праця особисто залежнихкрестьян-сервов майже використовувався. Більшість населення поділялася на привілейованузнать-патрициат і у простолюдді. До складу патриціату входили великі землевласники, багаті торговці, домовласники і лихварі.Простонародьем іменувалися середні й дрібні торговці, ремісники, матроси, рибалки, Особливе стан становила духовенство.

>Венгеро-хорватские королі з династіїАрпадовичей дуже втручалися у внутрішнє життядалматинских міст наприклад, вже за часівКоломане у місті Спліті було розміщено угорські гарнізони. Але це зупинило домагань із боку Венеції наДалмацию. У 1115 р. вона знову почала воєнних дій, що тривали близько 20 років. Боротьба точилася зі змінним успіхом. Тим більше що посилився тиск надалматинские міста із боку хорватських магнатів. Так було в початкуХIII в. князямБрибирским вдалося поширити своєю владою на міста Спліт,Шибеник,Трогир і Нін. З розширенням прав феодальних сімейФранкопанов,Брибирских,Зринских,Шубичей почали слабшати вплив та влада короля, що призвело до розквіту магнатської олігархії і до міжусобним війнам феодалів. У 1301 р. припинилася династія Арпадів. Після тривалої династичної боротьби влада перейшла до рукАнжуйской династії, першим представником якої став Карл II Роберт.

КороліАнжуйской династії повели запеклу боротьбу з магнатами, прагнучи придушити політичну самостійність. Відчутних успіхів у цьому справі вдалося досягти ЛюдовікуАнжуйскому (1342—1382), який кілька днів зумів придушити внутрішню опозицію та змусив Венецію відмовитися від її володінь в Далмації. Влада угорського правителя визнавДубровник.

Проте після смерті Людовіка вВенгеро-Хорватском королівстві новою силою розгорілася боротьба між магнатами. Цим не забарилася скористатися Венеція. Король Сигізмунд (коронований в 1387 р.) змушений був продати їй у 1409 р. за 100 тис. дукатів всі свої права наДалмацию. У завзятій боротьби з Сигізмундом та її наступниками венеціанці до серединиХVв. оволоділи всієїДалмацией (крім Дубровніка).Хорватские острови Фіджі і прибережні міста залишалися під владою Венеції сталася на кілька століть до падіння Венеціанського держави у 1797 р.

У історіїВенгеро-Хорватского держави настав важкий період, відзначений тривалими усобицями феодальної знаті і грабіжницькими набігами турків. Після перемоги надвенгерско-хорватским військом уДобора в 1415 р. турки вперше вступили на хорватську територію.

Внутрішнє становище країни кілька стабілізувалося при короліМатвее (Матьяше Гуньяді)Корвине (1458—1490). У той самий час турки, оволодівши до 1463 р. здебільшого Боснії, стали безпосередніми сусідами хорватських земель. УХVI в. вони не обмежувалися набігами, а перейшли до поступового захоплення хорватських земель, насамперед Далмації.

Після розгромухорватско-венгерских військ наКрбавском полі Лику (1493) і особливо - по катастрофи в битву біля місті Мохачі (нині Угорщина) в 1526 р., коли турецький султан розбив війська угорського короля Людовіка II, загинув у цієї битві, шлях у Західної Європи туркам було відкрито. Незабаром вони зайняли південну частина Угорщини та ряд східних районівСлавонии. Хорватія виявилася перед загрозою повного завоювання турками.

21. Чорногорія у 14 – 17 ст.

В другій половині XIV століття Зета (Чорногорія) стає незалежною від центральної влади в Сербії і продовжує своє існування як самостійну феодальну державу, спочатку під управлінням династії Балшичей, а потім - Црноєвічей. Балшичи істотно розширили територію своєї держави в результаті постійних воєн як з своїми сусідами - албанськими, боснійськими, сербськими феодалами, так і з тими, що набирають силу Венецією і Туреччиною. Із зростанням влади Црноєвічей Зета (або Чорногорія - ця назва з'явилася при їх правлінні) стала країною, чия державна система була сумішшю феодального і общинно-родового ладу. У цей період почастішали набіги турків.
Територія країни зменшувалася, населення відступало до гір Ловчен. Новою столицею країни, що зменшилася, Іван Црноєвіч вибрав Цетіне, де побудував свій палац і монастир. Цетіне було призначено стати державним і духовним центром Чорногорії, що підтримує їх в прагненні до свободи в подальші п'ять довгих століть.

.

При фінансовій підтримці сина Івана Црноєвіча - Джураджа, в Цетіне почав роботу перший в південнослов'янських землях друкарський будинок. У 1493 році в світло було випущено п'ять церковних книг, надрукованих на кирилиці.

Після нетривалого царювання Джураджа країна потрапила під владу турок (1496 рік). З 1513 року Чорногорія виділяється в особливу адміністративно-територіальну одиницю у складі імперії Османа, з високим ступенем автономії, маючи свій уряд, судові органи і постійну армію. Таке положення в країні зберігалося до Кандійськой війни (1645-1669 г.г.), після якої територія навколо гір Ловчен знов знайшла повну незалежність.

Верховна влада, як духовна, так і світська, належала цетіньськім Владикам. Органами державної влади були Загальний чорногорський збір і Рада розділів племен. На нижчих рівнях керівництво здійснювалося радами племен. У 1697 році чорногорський збір вибрав владикою Даніло I - першого правителя династії Петровічей. Даніло почав організовану боротьбу за політичне і релігійне об'єднання країни, що підривається міжклановими конфліктами і що проводиться турками на межах країни ісламізацией населення. 1712 рік увійшов до історії чорногорського народу як рік однієї з найбільших перемог армії країни над боснійським візирем Ахмедом-пашею в битві у Царева Лазу.

Об'єднана зусиллями владики Петра I Петровича (1784-1830 р. р.) - по багатьом думкам найвидатнішої фігури в Чорногорській історії - країна встала на шлях зміцнення свого суверенітету. Після серії великих перемог над турецькими арміями, що перевершують по силі, в 1796 році вплив Туреччини був обмежений і Чорногорія стала де-факто незалежною державою. Заслугою Петра I також було подолання затяжної внутрішньої кризи: він об'єднав чорногорські клани, встановив міцні зв'язки з жителями побережжя, що знаходилося під окупацією Австрії.
Їм були видані закони, що забезпечували відхід від традиційної, кланової організації суспільства і введення сучасних державних інститутів і методів управління.

22. Хорватські землі в Австро-турецьких війнах 17-18 ст. «прагматична санкція» 1713 р.

Турецька експансія тривала до 1560-х років. Протягом цієї періоду процвітав лише одне хорватскоязычный район – вільна республіка Дубровник. Він платив данина туркам і отримував вигоду від зручного географічне розташування торгувати на Балканах. Становище хорватів під владою Венеції, Османської імперії і Габсбургів було важким: турецькі завоювання спровокували великі міграції й виробництвом призвели до внутрішнього хаосу; багато хорвати втекли з районів проживання, інші були насильно депортовані людям чи продані османськими завойовниками в рабство. Через війну «Довгого війни» між Австрією й Туреччиною (1593–1606) до Габсбургам відійшла небагато хорватських земель. У 1630-е роки склалася так звана Військова кордон – область підлягаючий прямому правлінню бана і сабора, а безпосередньо підпорядковується австрійським владі. У ньому переважно оселялися православні біженці з османських територій, котрі користувалися правами автономного правління.

Нова історія Хорватії почалася у другій половині 17 в., коли абсолютизм і централізм австрійського імператора Леопольда I (1657–1705) узяли гору над феодальної політикою, проведеної князівськими пологами Зринских (колишніх Брибирских) і Франкопанов, прагнули проводити антигабсбурзьку політику. У результаті австро-турецкой війни 1683–1699 австрійськими військами увійшли до Славонию й у 1688 відвоювали хорватську територію до р.Сава. Крайна ж у 1690 стала місцем «Великого переселення» сербів на чолі з православним патріархом.

Для зміцнення своєї політичної перемоги держава Габсбургів в 1715 скасував митниці; в 1717 ліквідувало монополію Венеції на судноплавство по Адріатиці; в 1718 домоглося угоди з турками, відповідно до яким австрійським судам було дозволено плавати Дунаєм і Саве; в 1719 створило вільні порти в Трієсті і Рієку (Фіуме); поступово реконструировало старі дороги; побудувало нові дороги, які поєднали внутрішні райони з Адріатичним узбережжям; відкрило плавання невеличких суден річками Сава і Купа.

У 1715–1790 відбувалося формування внутрішнього ринку Габсбурзької монархії, заселення німецькими колоністами Славонии, заміна місцевих вищих офіцерів у військових прикордонних районах німцями. Політика германізації викликала сильне опір хорватів.

Иллирийское рух. Угорці також пручалися германізації. У цьому виникла інша крайність – мадярський націоналізм, який представляв загрозу як для Австрійської імперії, але й хорватів. У 1790 хорватське дворянство визнало административно-политическую залежність Хорватії від Угорщини, наступного року на хорватському саборе було вирішено про факультативном вивченні угорського мови в хорватських школах. У 1827 він став обов'язковим мовою для шкільного навчання у Хорватії.

Прагматична санкція — закон про спадкування престолу, ухвалений імператором Священної Римської імперії Карлом VI 19 квітня 1713 року. Санкцію було прийнято через відсутність у імператора, та його померлого брата спадкоємців-синів. Відповідно до цього закону встановлювався порядок, за яким престол у разі відсутності у імператора синів переходив до його майбутніх дочок (у разі припинення їх потомства — до дочок його вже померлого старшого брата імператора Йосипа I та їхнього чоловічого та жіночого потомства за правом первородства). Санкція також гарантувала нероздільність спадкових земель Габсбургів.

23. Міста держави Далмації 10 – 15 ст.

Міста держави Далмації: Дубровник, Спліт, Задар, Шибеник, Трогир.

Далмація - одне з найстаріших регіональних і географічних утворень Європи - розташована на східному узбережжі Адріатичного моря. У IX-X ст. загальновизнана ситуація для Далмація узбережжя - романський місто і слов'янська округу. Потім настав час етнічного симбіозу, змішаних шлюбів, припливу в міста слов'янського населення [8]. По відношенню до Дубровника встановлено, що вже близько 1200 року слов'янський елемент у ньому був досить значним, а до складу верхнього шару міста (патриціату) слов'яни проникли ще до 1100 р. Спліт вже в XII ст. був переважно хорватським містом, а Трогір став хорватським вже в XI ст. X ст. Далмація перебувала під владою двох сил - під юридичним верховенством Візантійської імперії і фактичним пануванням Хорватського князівства, з 925 р. став королівством. З XI століття в життя Далмації вторгається нова сила - швидко міцніюча венеціанська республіка. Протягом наступних 400 років тривали безперервні атаки, яким Венеція піддавала далматинське узбережжі. В кінці XI століття в Хорватії з'являється угорське військо, і починаються наполегливі зіткнення між претендентами на хорватську престол.

Дубровник.

З VII по XII століття Дубровник знаходився під владою Візантії, зберігаючи певну самостійність в суспільному і політичному житті, але вже починаючи з XII століття Дубровником управляв місцевий князь (виборна посада). У цей же період відбувалися міські збори комуни і органів комунального управління: Великої і Малої ради, князя-пріора. З ослабленням Візантії і посиленням в регіоні Венеції і норманів Південної Італії самостійність Дубровника швидко зміцнювалася.

У IX столітті місто зуміло протистояти тривалій облозі сарацинів. Протягом наступних століть місто розвивало морську і сухопутну торгівлю по всьому Балканському півострову і в інших регіонах Європи, аж до чорноморських берегів і Константинополя. Особливе значення мали торговельні зв'язки Дубровника з сусідніми слов'янськими князівствами — Сербією, Боснією і Болгарією, в яких дубровницькі купці мали право вільної торгівлі і деякі монополії на видобуток корисних копалин (перш за все, солі і дорогоцінних металів).

У 1205 році Дубровник був окупований Венецією, яка контролювала місто протягом 150 років. Князь Дубровника, а також члени Великої ради призначалися і підкорялися Венеціанській республіці. Дубровницький єпископ також проходив затвердження у Венеції. Проте до того часу Дубровник вже сформувався як аристократична республіка, в якій ні венеціанський князь, ні венеціанський глава церкви не були здатні обмежити зростаючий вплив національної аристократії і впровадження самоврядування.

В період венеціанського панування Дубровник став важливим постачальником шкір, воску, срібла та інших металів для Венеції, де товари з Дубровнику були звільнені від митних зборів. Більш того, місто отримало захист від Венеції, проте в обмін Венеція використовувала Дубровник, як свою морську базу в південній Адріатиці. Одночасно посилювалися економічні позиції дубровницьких купців на Балканах.

Поселення дубровчан виникли в усіх великих містах Балканського півострова, причому ці колонії користувалися правами внутрішнього самоврядування. Венеціанський вплив особливо сильно проявився в закріпленні олігархічної системи управління Дубровником за зразком Венеції: у 1235 році був закритий доступ у Велику раду комуни, що різко відокремило стан нобілів, які отримали монополію на владу в місті, від загальної маси міщан-пополанів.

Територія Дубровника поступово збільшувалася: в середині XIII століття до міста було приєднано острів Ластовий, в 1333 році до Сербії був приєднаний Пельєщацький півострів^[3], а в 1345 році було приєднано острів Млєт^[4]. В січні 1348 року Дубровник зазнав епідемії чуми^[5].

До середини XIV століття в Дубровнику була сформована аристократична республіка. Саме у ці роки сталася зміна найменування міста: Дубровницька комуна (лат. communitas Ragusina) стала Дубровницькою республікою (лат. respublica Ragusina). За часів республіки місто досягло піку своєї слави, в ці роки сформувалося архітектурне обличчя міста, відбувався бурхливий розвиток слов'янської науки і мистецтва, за що Дубровник часто називали «Слов'янськими Афінами». Не зважаючи на формальне підпорядкування різним державам, аж до свого скасування в 1808 року, Дубровницька республіка була фактично незалежною державою, що грала важливу роль в торгівлі на Адріатиці та Балканському півострові.

У 1358 році, після поразки Венеції від угорського короля Лайоша I Великого, Дубровник визнав сюзеренітет Угорщини. Підсумкова угода між Лайошем I і архієпископом Джованні Саракою (італ. giovanni Saraca) була досягнута 27 червня в Вишеграді. Вплив угорських королів, що практично не мали флоту, на республіку був незначним^[6], фактично вся повнота влади концентрувалася у місцевого нобілітету. Венеція не залишала спроб повернути Дубровник під свій контроль, але навіть після венеціанського завоювання Далмації в 1411 році Дубровницька республіка залишалася незалежною. Звільнення з-під влади Венеції сприяло бурхливому зростанню морської торгівлі, а також підвищенню значення міста як ремісницького центру. За рівнем розвитку ремесла Дубровник — єдиний з міст Далмації — не поступався італійським комунам.

У 1399 році до території республіки було приєднано Дубровницьке примор'я — місцевість між Дубровником і Пельєшацом. Більш того, між 1419 і 1426 роками до володінь міста були додані території біля Конавлі, що включають місто Цавтат.^[3]

З кінця XIV століття посилилася турецька загроза для існування Дубровницької республіки. У 1397 році, коли турки були ще далеко від її кордонів, було підписано першу комерційну угоду з султаном Баязидом I і таким чином забезпечена вільна торгівля з Османською імперією. Республіка Дубровник в 1458 році визнала себе васалом Порти і зобов'язалася платити щорічну данину у розмірі 12 500 дукатів (з 1481 року). В той час Дубровник був єдиною християнською країною в Європі, що отримала такі вигідні торговельні привілеї (вони не були анульовані навіть в період битв між християнами і Османською імперією). У цей період відбувалася масова міграція в місто слов'янського населення, що тікало від турецької влади. Це привело до витіснення далматинської мови і романського елементу в національному складі населення республіки, хоча офіційною мовою залишилася італійська — мова вузької правлячої олігархії нобілів.

Спліт.

Місто розташоване на півострові Мар'ян між затокою Каштела і Сплітським каналом біля підніжжя Мосорських гір. У XII столітті Спліт формально визнав над собою владу угорсько-хорватської корони, але зберігав фактичну незалежність аж до 1420 р, коли він разом з більшістю прибережних і острівних міст Далмації увійшов до складу Венеції. Втім і у складі Венеції Спліт користувався відомою автономією. Околиці Спліту, особливо береги затоки Каштела, стали улюбленим місцем відпочинку спроможних венеціанців. Багато вілл і палаци, побудованих ними, збереглися до наших днів.

У Середньовіччя Спліт став одним з головних хорватських центрів торгівлі, економіки і культури. Уродженцем Спліту був Мазко Маруліч, гуманіст і письменник, що вважається творцем хорватської національної літератури.

У 1797 р. Спліт, як і вся Далмація, був приєднаний до Австрії.

Задар.

У VIII ст. навколо Задару, що залишався під владою Візантії, почали селитися прибулі з півночі слов'яни. У середні віки Задар мав статус вільного міста, і тільки в X ст. визнав володарство хорватських королів. Пізніше перебував під владою Венеції. На XV і XVI століття припадає бурхливий розвиток культурного життя міста, з якого вийшло багато видатних літераторів та діячів культури і мистецтва (зокрема, Петар Зоранич, один з перших поетів, що писали по-хорватськи).

Шибеник.

Вперше назва Шибеник з'являється в 1066 р. в статуті хорватського короля Петара Крешимира IV. На відміну від інших далматинських міст, заснованих іллірійцями, греками чи римлянами, це найстаріше питоме хорватське місто на східному узбережжі Адріатичного моря. Шибеник отримав міські права 1298 року, тоді ж у місті засновано католицьку єпархію. Археологічні роботи в Замку Святої Анни доводять, що це місце було заселено задовго до прибуття сюди хорватів.

Місто, як і решта Далмації, протистояло Венеції аж до 1412. Османська імперія почала загрожувати місту наприкінці XV століття, але так його і не захопила.

Трогир.

У 1123 році місто було захоплене і повністю зруйноване сарацинами, однак його швидко відновили. Піка свого процвітання Трогір досяг у XIII столітті.
У 1420 році Трогір перейшов під контроль Венеції.

Висновки:

Дубровник, Задар, Спліт, Трогір почали свою історію як поселення, створені Романця, нащадками римлян, що вціліли в стінах міст або на островах в роки варварських вторгнень. У результаті активних контактів Романцев зі слов'янським етнолінгвістичним елементом до XIII ст. міста славянізіровалось. Загальне адміністративно-політичний та соціальний розвиток міст Далмації визначалося комунальними тенденціями. Процес створення органів комунального самоврядування проходив одночасно з оформленням стану міського патриціату. В кінці XII і впродовж XIII ст. складаються органи, що склали основу комунальної системи самоврядування, - міська курія, що об'єднала в собі судову і виконавчу владу і складалася з представників міської верхівки, і Великий патриціанський рада - законодавчий орган комуни. У період розквіту комунального життя (XIII - XIV ст.) У Далмації містах були добре розвинені ремесло (шкіряне виробництво, теслярські справу і суднобудування, ювелірна справа) і промисли (рибальство і солеваріння). Не менше значення мала і торгівля, особливо дальня і транзитна. У 1400-1430 рр.. вичерпала себе та здатність до однакового розвитку, яка була притаманна далматинським містам у період їхнього раннього існування. Далмація, за винятком Дубровника, опинилася під владою Венеції. Венеціанська республіка стала обмежувати свободу торгівлі міст Далмації, що призвело до їх економічного зубожіння. У цей період різко відокремився Дубровник. Завдяки крутому підйому, що намітилося в його еволюції, місто зумів відстояти свободу від зазіхань Венеції [85]. Активне приєднання земель дозволило Дубровнику стати столицею цілком самостійного невеликої держави. У 1441 р. було документально зафіксовано утворення Дубровницької республіки.
Найвищий розквіт Дубровницької республіки припав на XV - XVI століття, коли вона вміло балансувала між Венецією і Османською імперією. Дубровник визнав себе васалом Порти, отримав дуже вигідні торгівельні привілеї і став основним торгівельним каналом Османської імперії на Адріатиці. Торговий оборот і доходи Дубровника росли швидкими темпами. Але поступово на турецький ринок проникали конкуренти. Венеціанська республіка, перебудувавши сплітський порт, направила потік боснійських товарів повз Дубровника. У зв'язку з цим з кінця XVI століття почався неухильний занепад республіки.

24. Османські завоювання на Балканах у 14-15 ст.

Збройна перевага турків виявилася вже в перших сутичках із сербами й болгарами. У другій чверті XIV ст. османи обмежувались окремими наскоками на балканські держави, але з 1352 р. вони перейшли до завоювань. На європейському березі протоки Дарданелли турки захопили важливі опорні пункти - Цимпе і Галліполі. Було перегорнуто першу сторінку в історії загарбання Балканського півострова.

У ході цього завоювання балканські держави неодноразово створювали союзи, спрямовані проти турків, або ж вступали у змови із самими турками, виступаючи проти недавніх союзників. Така двоїста політика лише збільшувала шанси турків на успіх.

Боротьба Болгарії і Візантії заважала їм об'єктивно оцінити османську небезпеку, що зростала. До 1360 р. обидві сторони поступилися на користь турків Фракією. За султана Мурада І (1362-1389) натиск османів посилився. У1363р. вони захопили Адріанополь (Мурад І зробив його своєю столицею), наступного року - Стару Загору й Пловдив. Успіхи султана так збентежили християнський світ, що папа закликав візантійців, угорців та савойців до хрестового походу проти турків. Ці воєнні дії не завдали османам великої шкоди, зате призвели до подальшого ослаблення Болгарії. Угорці тимчасово відібрали у болгар Відин і Відинську область, а Південна Болгарія перейшла під контроль італійських родичів візантійського імператора.

Загарбання турками Фракії загрожувало всій південно-західній частині Балканського півострова. У 1371 р. на річці Мариці, поблизу селища Черномена (Чирмена), турки розбили сербських правителів Македонії - братів Вукашина і Углеша. Частина сербських феодалів поквапилася після цього визнати себе васалами султана. Так учинив і болгарський цар Іван Шишман, який втратив у боротьбі з османами низку міст, у тому числі й Софію.

Однак незабаром серби і болгари вирішили забути про цю васальну присягу. Сербський князь Лазар уклав союз із боснійським баном Твртко й залучив до нього болгарських феодалів. У 1387 р. союзники завдали туркам поразки в битві поблизу Плочника. Але цей локальний успіх південних слов'ян не зупинив подальшого просування османів на Балканах. Щоб покарати Івана Шишмана за порушення васальної клятви, султан захопив декілька болгарських міст. Територія болгарських держав виявилася розшматованою, а їхнім державцям довелося вдруге присягатися.

Розправившись з болгарами, турки вдерлися в Сербію. Сербське військо князя Лазаря і боснійські загони воєводи Влатко Вуковича заступили їм шлях на Косовому полі. Тут, поблизу Приштини, 15 червня 1389 р., в день Святого Вітта, сталася вирішальна битва сербів і босняків з армією Мурада І.

Турки мали чисельну перевагу (30 тис. проти 15-20 тис. воїнів у сербів і босняків), проте бій розпочався зовсім не так, як замислив султан. Слов'янські загони спершу досягли тимчасового успіху. Важку кінноту союзників не змогли зупинити ані загони яничар, ані широкі траншеї, викопані ними напередодні.

Відчутні втрати османів на фронті поєднувалися з не менш відчутними втратами в їхньому запіллі. У розпалі бою один із сербських командирів - Милош Обілич - під виглядом перебіжчика пробрався до турецького табору. В султанському наметі він, несподівано для охорони, вихопив кинджал, яким смертельно поранив Мурада І. І хоча звістку про смерть султана спочатку вдалося приховати від військ, вона незабаром спричинила у стані турків сум'яття. Обидва сини султана раптом почали сперечатися один з одним за владу. Переможцем із цієї сутички вийшов молодший брат Баязид. Убивши свого брата Якуба, він очолив турецьке військо, яке вже оговталося після перших невдач. Турки перейшли в контрнаступ. Розрізнені загони південних слов'ян не витримали турецького натиску й були розбиті. Князь Лазар та інші сербсько-боснійські воєначальники потрапили в полон, їм відтяли голови біля трупа султана. Згодом сербська православна церква оголосила князя Лазаря мучеником.

Незважаючи на поразку сербів і боснійців, успіх турків не був повним, їхні втрати виявились надто великими, а смерть султана і його старшого сина загрожувала внутрішній консолідації Османської держави. Разом з тілами загиблих у Косовській битві серби ще не поховали останні надії на незалежність. Все ж сербські феодали змушені були визнати себе васалами султана, а вдові князя Лазаря довелося випровадити свою доньку до султанського гарему.

Дата добавления: 2015-05-23