Скульптура

Наука

Образование

Серьезные успехи были достигнуты в ликвидации неграмотности. Активно действовало добровольное общество "Долой неграмотность!", к началу 1930 года в Украине было около 30 тысяч пунктов ликвидации неграмотности с контингентом 1,6 миллиона учеников. Сразу после окончания войны делались энергичные меры по преодолению беспризорности. Широкую известность получили опыт и идеи педагога А. Макаренко.

В 1923-1924 годах росли ассигнования государства на образование, что способствовало расширению школьной сети. Тогда в Украине работало почти 16 тысяч начальных и семилетних школ, в которых обучалось свыше 1,5 миллиона учащихся. В 1926-1927 учебном году в городах и поселках городского типа возник новый тип школ - фабрично-заводская семилетка, которая давала ученикам общего и политехнического образования, готовила их к продолжению обучения в школах фабрично-заводского ученичества, в профшколах и техникумах. Чуть ранее были организованы трехлетние общеобразовательные школы сельской молодежи. В этих школах общее образование в объеме программы 5-7 классов сочеталась с теоретическим и практическим изучением сельского хозяйства. В 1934 году для всего СССР было установлено несколько типов школ: начальная (1-4 классы), семилетняя (1-7 классов) и средняя (десятилетняя). Была введено обязательное начальное образование.

В Украине развивалась и высшее образование (профессиональные училища и техникум). Если в 1927 году средних специальных учебных заведений было 158, в которых училась более 31 тысячи человек, то в 1940 г. их было 590 с числом учащихся около 400 тысяч.

Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але і за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 році, робітничих факультетів, заснованих в 1921 році. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, де в 1933 році відновили університети. У 1938 році в Україні було майже 130 вишів з кількістю студентів 124 тисячі. Серед нових вишів був Донецький індустріальний, утворений за рахунок злиття в 1935 році гірничого і металургійного інститутів, Донецький медичний інститут.

Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвитку української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, математик М. Крилов, економіст М. Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, літературознавець С. Єфремов, О. Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є. Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України.

Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М. Грушевський, який в 1924 повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал "Україна", "Наукові збірники" історичної секції.

Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 році в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. В 1929 році був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичні школи Микола Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія), Ф. Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа В. Філатова.

Литература

Після революції особливим драматизмом і складністю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. З'явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення "лабораторним шляхом" "чисто пролетарської культури", яка відповідала б "пролетарській психіці". В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Семенко, М. Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських пролеткультівців (М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен), з одного боку, проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого, підкреслювали особливе значення використання й розвитку української мови, виступали проти насильної русифікації.

Український футуризм - який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організації футуристів. В 1922 у Києві вони створили " Аспанфут" ("Асоціація панфутуристів"), у Харкові діяв "Ком-Космос", в Одесі - "Юголіф". Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів було відносно багато колишніх символістів (О. Слісаренко, В. Ярошенко, М. Терещенко).

Еще в годы революции во главе с М. Зеровым возникла группа поэтов и литературоведов, которые ориентировались на создание высокого гармоничного искусства на основе освоения классических образцов мировой литературы (М. Рыльский, П. Филипович, М. Драй-Хмара). Позже оппоненты этой группы назвали их "неоклассиками".

В первой половине 20-х годов появляется "теория борьбы двух культур" (украинского и русского), активно отстаивал один из лидеров Коммунистической партии Украины Д. Лебедь. Сторонники этой теории рассматривали украинскую культуру как отсталую, крестьянскую, отрицали необходимость ее развития. Эта теория на практике могла углубить разрыв между рабочими и многомиллионной крестьянской массой, она укрепляла платформу двух национальных лагерей - русского и украинского, вооружая каждый из них идеей борьбы до полной победы "своей" культуры. Эта теория была осуждена на официальном уровне.

Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників " Плуг" (А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, П. Усенко). У своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції.

Учасники Спілки пролетарських письменників " Гарт", серед яких були В. Сосюра, І. Кулик, М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Смолич, підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності, а, з іншого боку, головний теоретик "Гарту" - В. Блакитний - говорив про створення "комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової". Лідери "Гарту", виходячи з того, що культура - явище цілісне, вважали, що їх організація повинна об'єднувати діячів музики, театру, малярства. "Гарт" розпався в 1925, коли помер його головний організатор В. Блакитний.

У 1927 був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка письменників "Західна Україна" (М. Ірчан, Ф. Малицький, А. Турчинська).

Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925 - 28 рр.), яка була створена з ініціативи М. Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: "Геть від Москви".

Позже - в 1930-31 гг - в Харкові з ініціативи М. Корчак-Чепурківського, Хвильового та ін. "ваплітян", харківських письменників з організації " Молодняк" було створене і діяло літературне об'єднання " Пролітфронт". Мета його полягала в намаганні об'єднати всі кращі літературні сили, створити можливості для вільного, нерегламентованого компартією розвитку української літератури. "Пролітфронт" ідейно протистояв офіційній Всеукраїнській Спілці Пролетарських Письменників, мав свій друкований орган - щомісячний літературно-критичний журнал "Пролітфронт", де друкувалися М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Яновський, Остап Вишня, Петро Панч та інші. Внаслідок політичного та адміністративного тиску "Пролітфронт" було ліквідовано.

У цей час продовжувалася боротьба за збереження і розвиток української мови, яка як і раніше зазнавала нападок. Російський письменник Ф. Гладков заявив, що ця мова (язык) "? покрылся уже прахом". М. Горький виступав проти перекладу роману "Мать" на українську.

Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса " Березіль". Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Не випадково макети театрального об'єднання "Березіль" отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М. Куліша "Народний малахій", " Мина Мазайло".

Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О. Довженка разом з фільмами " Звенигора", " Арсенал", " Земля". Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як "український поетичний кінематограф".

У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам'ятники В. Леніну. У конкурсах на проект пам'ятника Т. Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М. Манізер, пам'ятник якого у 1935 встановлений в Харкові, він - автор пам'ятників Т. Шевченку у Києві і Каневі. На Донбасі добре відомий пам'ятник Артему І. Кавалерідзе

Дата добавления: 2015-03-29