Кінематограф

Музыка

Живопись

Негативні тенденції характеризували розвиток українського живопису, де насаджувався народницький академічний стиль XIX століття, догматичність, переважала зображувальність над виразністю. Крім того, відповідно до гасла про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим "широким масам трудящих", на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. У той же час продовжували свою творчість такі видатні художники, як О. Шовкуненко, Т. Яблонська, М. Дерегус, В. Касьян.

1960-ті роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, опануванням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створюється група митців "Київський авангард", до якої увійшли такі згодом відомі митці, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський та Віталій Годзяцький. Проте через розходження з ретроґрадними тенденціями офіційних музичних кіл СРСР члени "Київського авангарду" зазнавали різного роду утисків, що врешті-решт призвели до розпаду цієї групи.

В ці ж роки продовжують працювати такі композитори як Платон і Георгій Майбороди, К. Данькевич, на цей період припадають останні дві симфонії Б. Лятошинськиого. Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени - А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко. Визначною подією музичного життя стала постановка опери Д. Шостаковича " Катерина Ізмайлова" у Києві 1965 року.

Особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Його вершини - фільми О. Довженко "Україна в огні", С. Параджанова "Тіні забутих предків", Л. Осики "Захар Беркут", Ю. Іллєнка "Білий птах з чорною ознакою", Л. Бикова "В бій ідуть одні старики", І. Миколайчука " Вавілон ХХ". У той же час на екран не допускалися неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав'язувалася тематика.

Протягом останніх 50 років швидко зростали міста, вони набували нового вигляду, йшло масове будівництво. Однак, за невеликими винятками, переважало панування типової забудови, втрата багатьох народних традицій, відсутність сучасних будівельних технологій, бідність дизайну характеризували стан архітектури.

Таким чином, при значних досягненнях України до середини 80-х років в культурі, як і в інших сферах життя, стала очевидною глибока системна криза.

90. Модернистские течения в искусстве Украины ХХ в.

(не совсем про Украину:D)

Богатством литературных течений отмечается конец XIX – - начало XX вв. Они объединены общим названием “модернизм” (франц. moderne – современный, самый новый). Как конкретно-историческое явление модернизм появился во Франции, впоследствии распространился в других европейских литературах. В XX в. он стал определяющей особенностью искусства.

М. Мокли эта выделяет в изучении модернизма три этапа. Первый – дооктябрьский период и 20-е годы. В это время появляются работы о символизме, их авторы – В. Брюсов, И. Анненский, А. Белый. Представители формального метода Г. Якобсон, Б. Эйхенбаум, В. Жирмунский, В. Шкловский сосредоточивают внимание на футуризме. Во второй период изучения, а точнее борьбы с модернизмом (1930 1980), гг. советские исследователи разоблачают его за антиреализм, пренебрежение социальными проблемами, эстетство (“искусство ради искусства”), эгоцентризм, мистику, идеализм. Все эти особенности присущи модернизма. Но Г. Моклица считает, что “антиреализм модернистов отнюдь не следует считать отрицательной чертой”1. Модернисты видели ограниченность реализма, полемизировали с реалистами, утверждая свои эстетические принципы. Они резко выступали против натурализма. Бытует мнение, что в украинской литературе модернизм предстал не как отрицание реализма, не как оппозиция, он вырастал из реализма. Модернисты, как и реалисты, иногда обходили политику. Но политизация литературы и эстетизация политики негативно отразились на творчестве многих советских писателей. К тому же писатель, пользуясь правом на свободу творчества, может проявлять или не проявлять заинтересованность политикой или социальными проблемами. “Модернисты, – замечает Г. Моклица, – были эстетами, потому что в их жизни больше всего весил искусство. Они также и формалисты, потому что не только шлифуют форму произведения, но и пытаются осознать, как сделано произведение, из каких элементов состоит, как эти элементы связаны между собой. Не потому ли среди модернистов так много выдающихся художников, что они поиск художественного оформления замысла подняли на качественно новый уровень?”. Конечно, у каждого художника создай неудачные с формальной стороны. Без формальных экспериментов нечего надеяться на художественные открытия.

Что касается эгоцентризма, то это особенность искусства XX ст. Многие художники считают самовыражения определяющим в искусстве.

Качественно новый этап в изучении модернизма начался с возвращение в литературу выдающихся писателей XX века. Значительный вклад в изучение модернизма сделали С. Павлычко (“Дискурс модернизма в украинской литературе”. – К., 1999), Т. Гундорова (“О Явлении слова. Дискурсия раннего украинского модернизма. Постмодерна интерпретация”. – Львов, 1997), Я. Полищук (“Мифологический горизонт украинского модернизма”. – Ивано-Франковск, 1998), М. Моклица (“Модернизм в творчестве писателей XX века”. – Ч. И: Украинская литература: Учеб. пособ. для студ. высших заведений образования. – Луцк, 1999, “Модернизм как структура. Философия. Психология. Поэтика”. – Луцк, 1998). Можно согласиться с мнением Г. Мокли эти, что модернизм является художественным методом, и стилевым направлением системой. “Метод обнаруживает типологические черты, демонстрирует сущность явления”, он “стержень, вертикаль (парадигма) литературного процесса”. “Направление показывает, как эти типологические черты реализуются в национальном контексте”, “стиль – это его форма, горизонталь (синтагма)”.

Творчество модернистов имеет элитарный характер, она сложна для восприятия, это искусство “осознанно субъективное”. Модернисты проявляют глубокую внимание к подсознательному в человеческой психике. И. Франко, размышляя над отличием модернизма от реализма, писал: “Когда старые писатели выходят от рисования верхнего мира природы, экономических и общественных обстоятельств – и только при помощи их пытаются сделать понятными данных людей, их дела, слова и мысли, то новее идут совсем противной дорогой: они, так сказать, сразу заседают в души своих героев и ею, словно волшебной лампой, образовывают все окруженца. Собственно, то окружение само собой им мало интересное и они обращают на него внимание только тогда и так, когда и поскольку на него падают чувственные рефлексы той души, которую они берутся описать”.

Реалисты видят характеры как следствие обстоятельств, модернисты сосредоточивают внимание на психологии человека. Темы, сюжеты, образы они берут из фольклора, мифологии, культурной истории, стремясь дистанцироваться от реальности.

В отличие от классического реализма модернизм ярче проявил себя не в прозе, а в поэзии. Модернисты проявляют больше интереса универсальным, культурно-исторически далеким, чем реальным. Они стремятся создать “новую действительность”, свой неповторимый мир. Ведущими стилевыми приемами модернизма есть поток сознания, монтаж, который пришел в литературу из киноискусства, использование условных форм, которые создают ирреальный, неправдоподобный мир. Как отмечает Д. Затонский, “самое невероятное, бессмысленное и непонятное происходит в обыденной, тривиальный обстановке. Вторжение фантастического отнюдь не сопровождается красочными романтическими эффектами, а оформляется как самая естественная вещь в мире, что ни у кого не вызывает удивления”. Творчество модернистов, по наблюдениям Д. Затонского, “является процессом преобразования реальных явлений, событий, проблем на идиомы, символы, знаки – то есть абстрактные формы, не соответствующие действительности, а лишь ее символично моделируют, создают нечто подобное до адекватного ее душевного настроения”. Символ для модернистов – средство познания мира.

Модернисты разрушают традиционные конструктивные элементы произведения. Они иногда отказываются от сюжета, художественного времени, пространства, действия персонажей, часто используют иронию, иллюзию, пародию, осложненную тропика. Испанский мыслитель X. Ортега-и-Гассет писал, что метафора модернистов “граничит с колдовством, она кажется инструментом творчества, который Бог оставил в одном из своих созданий, как невнимательный хирург забывает инструмент в животе оперируемого. Все другие наши возможности оставляют нас в пределах реальности. Самое большее, на что мы способны, – это комбинировать предметы. Лишь метафора дает возможность оторваться от реальности и создать среди реальных вещей мнимые рифы, множество островов, качающихся на волнах”. Метафора становится для модернистов предметом творчества.

Модерни́зм (итал. modernismo — «современное течение»; от лат. modernus — «современный, недавний») — направление в искусстве XX века, характеризующееся разрывом с предшествующим историческим опытом художественного творчества, стремлением утвердить новые нетрадиционные начала в искусстве, непрерывным обновлением художественных форм, а также условностью (схематизацией, отвлечённостью) стиля^[1]. Модернистская парадигма была одной из лидирующих в западной цивилизации первой половины XX века; во второй половине века она была подвергнута развёрнутой критике. В русской эстетике «модерн» означает исторически предшествовавший модернизму художественный стиль конца XIX — начала XX века (русский модерн, ар нуво, югендстиль, сецессион и др.), поэтому необходимо различать эти два понятия, дабы избежать путаницы.

На рубежі сторіч активізується наполегливий пошук нової мистецької мови, що формується на засадах естетичного перетворення позаестетичної реальності. Стрімко змінювалася дійсність – динамічне, подекуди жорстоке життя величезних міст, нове уявлення про час і простір спонукали митців до відмови від традиційного відтворення світу на користь граничного індивідуалізму в пластичних засобах виразності. Так виникають різні види модерністського мистецтва охоплюючи максимальну кількість виявлень творчої діяльності. Європейський модернізм дає можливість дослідникові достатньо чітко розмежувати напрямки й навіть визначити час і місце, де з’являється кожен з них. Так, кубізм народжено у Франції, футуризм в Італії, батьківщиною експресіонізму є Німеччина, сюрреалізму – Франція тощо.
«Міф кордону в українській культурі полягає в тому, що Україна завжди говорила чужою мовою, завжди говорила мовою Інакшого. Маємо на увазі мову культури, слідуючи розумінню мови у Ю.Лотмана, або у структуральних чи постструктуральних семіологічних школах, де мову визначено як продукуючу міць артикуляції дискурсу. Україна завжди говорила, вимовляла своє найпотаємніше мовою тих інтонацій, які набуваються за кордоном, які звучать далеко, які є чужими, а здаються рідними й близькими, але разом з тим відкидають та відштовхують…» [1]. Тому не можна добу українського модернізму визначити так чітко, як у Західній Європі, та й митці або літератори України творили на межі, чи то на перетині тих рухів, що усвідомлено задекларували європейські діячі культури. Нам здається, що одна з найважливіших рис українського модернізму – синтез. Особистісне переосмислення новаторських течій європейської культури українськими митцями та літераторами дає підстави визначати їхній шлях до специфічних характеристик українського модернізму.
Спалахи або пунктир – так можемо охарактеризувати модерністські поривання в українській культурі. Усвідомленої позиції та плинності годі шукати в новаторських намаганнях літераторів або митців. На відміну від європейського процесу свідомої модернізації у формах та виявленнях мистецького й літературного життя, що було продукованим свободою та динамікою творчої особистості, суспільне життя в Україні диктувало принципово інше ставлення до реалій оточуючого світу. Відбувалося не вивільнення особистих прагнень, а моральне «ув’язнення» будь-яких творчих поривань.
Спробуємо з’ясувати, що живило український модернізм та охарактеризувати деякі напрямки літературного процесу на початку ХХ сторіччя. Перш за все, пропонуємо розглядати у контексті модернізму новаторські, індивідуалістичні та експериментаторські спроби українських поетів та письменників, на відміну від позиції С.Павличко. У своїй монографії «Дискурс модернізму в українській літературі» автор дає ґрунтовний аналіз українського літературного життя з кінця ХІХ до 60-х рр. ХХ століття; й в одному з розділів зазначає, що «модернізм» – це доба М.Вороного, М.Євшана, М.Сріблянського та інших поетів та критиків 1900-1910 років, яка мала «протиставити нові ідеї естетизму інтелектуального західництва старому народництву… Для поетів нові ідеї починалися й закінчувалися головним чином ідеєю краси...» [2]. В свою чергу, авангардом авторка визначає період 20-х років, зауважуючи, що «завдання авангарду полягало у деструкції обох (народницької та модерністської) традицій, у знищенні «красивої» поезії взагалі, у витворенні нової мови української літератури й просто в епатажі без конкретної цілі»[3]. Ми ж, в свою чергу, надалі будемо оперувати поняттями «модернізм» та «авангард» як синонімічними.
У межах українського літературного модернізму можемо розглядати творчість багатьох і багатьох авторів – скажімо, Василь Стефаник, експресивна виразність творів якого (задовго до виникнення німецького експресіонізму) має посісти гідне місце у світовій літературі. У цьому ж, експресіоністичному за світовідчуттям, напрямку пізніше будуть творити Г.Косинка, В.Підмогильний, М.Хвильовий. Футуристичний напрямок представлений М.Семенком, Г.Шкурупієм, Л.Скрипником, О.Влизьком та ін., «динамістом-конструктивістом» визначав себе В.Поліщук. Неперевершені рядки символістського твору Г.Михайличенка «Блакитний роман», психологічна проза й драматургія В.Винниченка, пригодницькі романи О.Слісаренка, поліфонічна проза А.Любченка, експериментаторство згаданих Г.Шкурупія, Л.Скрипника та А.Чужого свідчать про надзвичайне розмаїття пошуків та неабиякий талант кожного з вищенаведених прозаїків. Але хочемо зауважити, що навіть побіжно згадати всіх поетів та прозаїків, що друкувалися в Україні тільки у 1917-1927 рр. неможливо – у І-му томі (Біо-бібліографічному) двотомника А.Лейтеса та М.Яшека «Десять років української літератури» 610 стор. і тільки «альфа бет» (перелік прізвищ письменників, поетів і критиків) займає 12 сторінок.
Тому, розглядаючи модернізм як нове усвідомлення, альтернативне культу абсолютизованого розуму й реалістичним тенденціям; усвідомлення, що живиться ірраціонально-емоційним світоглядом індивідуума – митця, можемо погодитися з тим, що українська література першого десятиріччя ХХ століття помалу прилучалася до європейських тенденцій. Після подій 1917 року, а в Україні – фактично, з 1922, докорінно змінюється система відліку – модерністичним (суто новим) стає все: державний устрій, стосунки в суспільстві; світовідчуття митця. Змінюються й естетично-психологічні вмотивування творчості – на зміну індивідуалізму приходить уніфікаторський колективізм. Як зауважують Ю.Ковалів та І.Дзюба: «одним з наслідків вульгаризації колективістського принципу була орієнтація на «масовім» у художній творчості, що призводило до унеможливлення естетичного цензу, а отже і до заперечення самої творчості як естетичного акту, зведення її до ідеологізованої самодіяльності»[4]. Саме така тенденція, на наш погляд, породжує з одного боку запеклі дискусії в літературних колах, а з іншого – відкриває нові обрії перед «лівими» експериментаторськими течіями – футуризмом та конструктивізмом, що мали в Україні, суто колективістське ідеологічне забарвлення, але формувалися, щоправда, літераторами – індивідуалістами. Як свідчить О.Ільницький: «Український футуризм був рухом із майже невпинною еволюцією… та мав певну місію: змінити орієнтацію української літератури і таки ввести її в ХХ сторіччя, хай навіть проти її волі. Цим пояснюється його пропедевтична орієнтація, його нетривала орієнтація на масовізм, постійні полеміки з традицією…. Цим також пояснимо лікнепівський характер «Нової генерації»; журналові судилося представити таке обличчя Європи, яке не спромоглися би показати ні ВАПЛІТЕ, ні неокласики» [5]. Цікавим, на нашу думку, є визначення, що пропонують Ю.Ковалів та І.Дзюба, певного світовідчуття – «революційного романтизму», втілення якого у творах багатьох літераторів 20-х років було вельми різноплановим, але і у «червоному символізмі» Г.Михайличенка, і у «духовному романтизмі» Ю.Яновського, чи у «вітаїзмі» М.Хвильового ми схильні вбачати ті чи інші риси модернізму. Незаперечно цікавим є дисертаційне дослідження О.Журенко «Модерні тенденції української романістики 20х рр.. ХХ ст.», у якому авторка, розглядаючи твори Ю.Смолича, Ю.Яновського, Л.Скрипника, Г.Шкурупія та ін. свідчить, що українська модерна романістика того періоду була «цілісним художньо-естетичним феноменом» [6], а способи оновлення традиційної форми роману – експериментаторськими та самобутніми. А, скажімо, імпресіоністичну українську прозу початку ХХ ст. досліджує С.Журба, й переконливо доводить, що повісті Г.Михайличенка, М.Хвильового, А.Головка, Г.Косинки та багатьох інших авторів підкреслюють «художню унікальність у контексті європейської прози доби…, інтертекстуальність, художню самобутність і новаторство митців у жанрі повісті» [7]. Зауважимо, що крім вищезгаданих авторів, варто згадати А.Білу, М.Моклицю, Т.Гундорову, В.Агеєву, Г.Вервеса, Д.Наливайка, М.Наєнка, В.Моренця, М.Сулиму, Л.Череватенка, Г.Черниш та багатьох інших, чиє зацікавлення добою українського модернізму спонукало до створення ґрунтовних досліджень на цю тему.

Понятие о модернизме, авангардизме, неоклассицизме, постмодернизме и функционирования этих течений в украинской литературе ХХ ст.
Слово «модернизм» (от франц. Moderne - новейший, современный) - это не только термин, обозначающий определенное направление в художественной литературе. В общем культурном контексте оно приобрело силу стержневого понятия, фиксирующий коренные изменения в искусстве, философии, и шире - в миропонимании человека XX в.
В украинской литературе под флагом модернизма в начале 20 в. выступали М. Вороной, В.Пачевский.
В начале ХХ ст. культура Украины, с одной стороны, продолжала развивать народные, демократические традиции ХIХ в., а с другой - шел активный поиск новых форм, использования достижений других национальных культур.
Итак, новое течение - модернизм - была в Украине в начале ХХ ст. как своеобразная художественная реакция на определенное романтическое, реалистическое и натуралистическое отображение отдельных жизненных коллизий. Четко определенной предельной хронологии модернизм в украинской литературе, театре и драме не имеет, но основное художественное нагрузки делалось уже тогда на единицу, а не на общину, массу, общину, народ, как было в прежние времена. Собственно, внимание полностью направлена??на человека и его личные проблемы, индивидуальность в контексте общего социального развития. Относительно показа человека во взаимосвязи исторических событий, то, преобладает недоверие к власти и идеологий. Реальность смешанная с иллюзией, хотя все же герои ищут свою правду, или путь к ней.
Модернизм украинских драматургов был какой-то мере относительным, умеренным. Авторы отчасти отказывались от стереотипов, народнических шаблонов, глухой тенденциозности в преодолении эстетической глухоты, а больше - от формы художественного вещания и структурного строения произведений. Критика и театроведение начале ХХ ст., Опираясь на мировые эстетические законы, различают в этом периоде несколько признаков, вияскравлюють феномен украинского модернизма.
Это, во-первых, большое внимание к собственно эстетических, художественных ценностей, а не только к общественным нуждам, решительное требование незаангажированности сценического искусства, освобождение его от служения позаестетичним потребностям (партиям, идеологическим учреждениям), а затем и утверждения права художника творить по законам красоты и совершенства.
Наконец, в противовес реализму, модернизм отстаивал приоритет индивидуального над коллективным, права конкретной личности, а не абстрактные интересы неопределенной личности или общины, в жертву которой приносились личные порывы одиночек. И, наконец, очень важное предостережение: модернизм как явление в Украине не означал житейской индифферентности или пренебрежения к разуму труженика, его тревог и надежд. Сквозным действием в его основе проходит призыв идти в ногу с современностью, быть устойчивым, целостным гражданином на своей земле.
Нетрадиционным для модернизма объектом изображения является крестьянство. В частности, в произведениях О. Кобылянской "Земля", "В воскресенье рано зелье копала", М. Коцюбинского "Тени забытых предков".

91. Новые имена в современной украинской литературе.

Термин «cовременная украинская литература» многозначен, но когда точно не указано, с какого момента литературу называют современной, часто подразумевают совокупность произведений, написанных со времени обретения Украиной независимости в 1991 году. Такое разграничение обусловлено отмиранием после 1991 года обязательного для СССР стиля социалистического реализма и отменой советской цензуры. В результате большей свободы, открытости украинского общества к иностранным влияниям и значительно более широких контактов с литературами других стран современная украинская литература в основном отличается от советской обращением к доселе запретных темам (Голодомор, сексуальность, наркотики, девиантное поведение и т. д.), использованием новых стилистических приемов (приемы постмодернизма, неоавангарда, нецензурная лексика, использование суржика), разнообразием и смешением жанров, но и своеобразной эпатажностью, а также осмыслением социальных проблем и исторической памяти.

Давление цензуры на литераторов в СССР уменьшилось с началом политики Перестройки. Одним из первых принципиально новых явлений в украинской литературе конца ХХ века было литературное объединение Бу-Ба-Бу (Юрий Андрухович, Виктор Неборак и Александр Ирванец), созданное в 1987 году. Особенно влиятельным было творчество Юрия Андруховича, присутствие которого в Ивано-Франковске в значительной степени привело к возникновению Станиславского феномена и вместе с ним группы писателей-постмодернистов, таких как Юрий Издрик и Тарас Прохасько. Вслед за Бу-Ба-Бу писателями 1990-х и 2000-х годов были образованы многочисленные другие литературные группы, такие как ММЮННА ТУГА, Музейный переулок, 8, Пропала грамота, Новая дегенерация, Красная Фира, Творческая ассоциация «500», Западный ветер, Псы святого Юра, Орден Ордена Идиотов, Друзья Элиота и другие. Значительным событием в украинском литературной жизни была публикация в 1996 году романа Оксаны Забужко «Полевые исследования украинского секса», который стал бестселлером и выдержал десять переизданий. Литературные произведения Сергея Жадана получили многочисленные национальные и международные награды, были переведены на тринадцать языков, сделав автора одним из самых известных современных украинских писателей. Произведения современных поэтов и прозаиков издавались в многочисленных антологиях: «Малая украинская энциклопедия актуальной литературы», «100 тысяч слов о любви, включая возгласы», «Декамерон. 10 украинских прозаиков последних десяти лет» и др..Среди известных современных украинских поэтов — Юрий Андрухович, Оксана Забужко, Сергей Жадан, Андрей Бондарь, Остап Сливинский, Дмитрий Лазуткин, Олег Коцарев, Павел Коробчук, Богдана Матияш. Ведущие прозаики, помимо Андруховича, Забужко и Жадана — Тарас Прохасько, Юрий Издрык, Юрий Винничук, Олесь Ульяненко, Наталья Сняданко, Евгения Кононенко, Ирена Карпа, Любко Дереш. Некоторые значительные авторы, такие как поэт Василий Махно и прозаик Владимир Диброва, постоянно проживают за рубежом (в США).

Дата добавления: 2015-03-29