Порівняльна характеристика Мерсо («Сторонній») та Фредерика Генрі («Прощавай, зброє!»)

Мерсо - молода людина, що веде в романі розповідь від першої особи, юнак, життя якого тихо і розмірено тече в умовах міської околиці Алжиру. Він служить дрібним клерком в конторі. Порожня і монотонна робота втомлює його. З радістю Мерсо повертається до пляжів, залитим сонцем, до фарб вечірнього південного неба.Рассказ про молоду людину, який згодом стане вбивцею і буде страчений, починається з тексту телеграми про смерть його матері. Три зіткнення зі смертю утворюють структуру книги; смерть позначає момент початку подій і їх завершення. Мерсо їде до притулку, де його мати провела останні роки життя. Він помістив матір у богадільню через свою нездатність доглядати за нею, тримати її на утриманні. Мерсо відчуває відчуття абсурдності про-вихідного. Однак ніч, проведена ним у труни померлої, породжує в його голові дивовижні думки, він відчуває близькість з тими старими, що прийшли попрощатися з покійницею. Мерсо вражений, що його нещастя поділяють такі ж, як мати, старі. Згодом питання про те, чи любив Мерсо свою матір, буде дебатуватися в залі суду, де самим вагомим доказом для винесення вироку буде його «бездушність» в день похорону. Герой на похороні не вимовляє слів скорботи. Він мовчить. Зате він відчуває величезну фізичну втому. «Звичайно, я любив маму, - скаже він на суді, - але що значить" любити "?... Одне я можу сказати точно: я волів би, щоб мама не вмирала». Але наступного дня після похорону Мерсо відправляється купатися в порт (що теж стане підставою для обвинувачення). Там, «у воді», він зустріне Марі, колишню друкарку в його конторі. Море - джерело життя - з'єднує їх в досконалий і природний союз, ось чому Мерсо вважає безглуздим питання Марі, чи любить він її. І до шлюбу він цілком байдужий, але якщо Марі цього хоче, готовий одружитися на ній. Крім своєї волі Мерсо виявляється втягнутим в брудну історію з Ремон, хоча це теж йому в кінцевому рахунку байдуже. Пекучі сонячні промені, нестерпна спека стають убивчою тортурами для героя. Перегрітий пісок здається червоним, коли на пляжі з'являються два араба - вороги Ремон. Погляд Мерсо прикутий до ножа в руці одного з ніх.Солнце в епізоді трагічного зіткнення виступає як гвалтівник, стає катом Мерсо: проникає в тіло, вдаряє «гострим лезом ножа». Відчуваючи себе на краю безумства, майже втрачаючи свідомість, герой хапається за револьвер. Він вбиває араба одним пострілом, але стріляє «ще чотири рази на нерухоме тіло». Мерсо потрапляє до в'язниці - і катування триває. І слідчий, і суд хочуть виставити його з найгіршої сторони. Для слідчого Мерсо - антихрист, бо той не вірить в Бога і не бажає християнського покаяння. Мерсо щиро відповідає на всі питання, він зізнається, що відчуває не каяття, а «досаду». Судова машина починає свою чітко налагоджену роботу. Ритуал правосуддя також відзначений печаткою абсурду. Мерсо відсторонення дивиться на присяжних, і йому здається, що перед ним «сидять на лавці пасажири трамвая». У обвинувальної промови прокурора Мерсо постає позбавленим серця чудовиськом, убивцею своєї матері. У самій «природності» суд бачить «виродка без сорому і совісті»: герой не плакав на похоронах, купався з дівчиною, дивився фільм, його знайомство з сутенером розцінюється як приналежність до злочинного дну і т. д. Ніщо не може врятувати Мерсо Навіть свідчення свідків захисту - Селеста і Марі. Лють прокурора викликає те, що злочинець «жодного разу не висловив жалю». Суд відчуває в ньому «чужака», тому готовий принести його в жертву. В очікуванні страти Мерсо відмовляється від «покладеної» зустрічі зі священиком: духівник в стані його супротивників. Страх смерті невідступно переслідує героя. Він проводить болісну, виснажливу ніч у думах про гільйотину. Все так само вперто Мерсо відмовляється говорити про Бога. Тяжка бесіда зі священиком закінчується спалахом гніву. У своїй гарячкової мови Мерсо кричить про свою вистражданої правді, про те, що в житті царює безглуздість, що ніхто ні в чому не винен, або ж всі винні в цьому. Камю не виправдовує безглузде, безпричинне вбивство, вчинене героєм. Але ж і суд над Мерсі - втілення несправедливості, лицемірства, святенництва. Ніхто з тих, хто володів правом судити, не намагається навіть зрозуміти злочину. Судять Мерсі і виносять йому вирок лише за те, що він не вписується в це суспільство, за те, що потоптав встановлені цим суспільством норми.

Генрі Фредерік - головна дійова особа роману, лейтенант. Хемінгуей досліджує генезис надломленого покоління, простежуючи процес становлення його життєвих цінностей. Лейтмотив такого становлення, що протікає в координатах гордої замкнутості в собі і навмисної відчуженості від всякого роду життєвої суєти (ця відчуженість майстерно аранжована неповторно хемінгуеєвської стилістикою підкреслено безстороннього, чужого видимої емоційності розповіді), - категоричне неприйняття героєм Хемінгуея фальші і лицемірства в чому б то не було. Старающийся - мабуть, не без причин - не згадувати про свою заокеанської рідні американець Г., колись відправився на війну добровольцем і службовець в чині лейтенанта в санітарному загоні італійської армії, яка, схоже, назавжди загрузла в млявому протистоянні австрійцям на півночі країни, аж ніяк не мізантроп і не цинік, хоча часом і не проти прикинутися таким. Просто, багато побачив за три фронтових року, він так само изверился в офіціозної риториці рапортів і звітів, як і в сентиментальної нудотності затертих формул, в які прийнято наділяти інтимні почуття і устремління. Педантично що дотримується правила завжди бути чесним з оточуючими і ніколи не брехати самому собі («Я знав багатьох жінок, але завжди залишався самотнім, буваючи з ними, а це - найгірше самотність»), що знає толк в хорошій випивці, кухні та рибної ловлі, Г. одно щирий у спілкуванні з військовим лікарем Рінальді, незлобивим полковим священиком, простими італійськими солдатами - шоферами санітарної автоколони і навіть... коханої - медсестрою-англійкою Кетрін Барклі. Такий же, втім, як він сам, жертвою двох самообманом - засліплення міражної любов'ю (вона втратила обранця на фронті, так і не встигнувши спробувати щастя плотського союзу) і міражного патріотизмом. Однак саме любов - притому щаслива, розділена, взаємна - стане ахіллесовою п'ятою хемінгуеївські «лицаря без страху докору», до пори мислячої себе невразливим в шкаралупі свого уявного егоцентризму. Подарувавши Г. та його обраниці кілька місяців «беззаконного» любовного щастя посеред охоплені полум'ям першої світової війни Європи, романіст залишить героя самотнім. Кетрін помре при пологах, загине і зачата в прифронтовій смузі дитина - дитя не освяченого церквою шлюбу двох неймовірно мужніх людей, які насмілилися творити життя в епіцентрі розтяглася на роки жахливої ​​гекатомби.

Дата добавления: 2015-03-29