Залежно від активності людини та участі волі в діяльності уяви її поділяють на мимовільну та довільну. 5 страница

Сприймання часу полягає у відображенні тривалості та послідовності дії подразника на організм або подій, що відбуваються на об'єктивному світі. Сприймання послідовності відбувається завдяки перервам у тривалості дії подразників на аналізатори. Сприймання тривалості залежить від ставлення до змісту, характеру сприйманого об’єкта.

Спеціального органу для сприймання часових явищ немає, у ньому беруть участь усі аналізатори, відображуючи тривалість їх дії. Важливу роль у сприйманні часу відіграють різні органічні зміни, відчуття, ритмічність їх дії (дихання, серцебиття, а також рухові).

Безпосередньому сприйманню піддаються тільки дуже короткі часові відрізки (0,75 с). Триваліші інтервали людина сприймає в результаті поділу та відліку їх рівними частинами в межах однієї секунди (опосередковано). Сприймання більш великих відрізків є скоріше уявленням часу.

Сприймання часу характеризується високим ступенем суб'єктивності. Сприймання тривалих відрізків часу залежить від того, чи заповнені вони діяльністю та який її характер. Сприймання цікавого (заповнені позитивно емоційно забарвленими діями) викликає ілюзію швидкості перебігу часу, а нецікавого, неприємного, вимушене очікування (незаповнені а бо заповнені негативно забарвленими емоційними моментами) створюють ілюзію уповільнення тривалості дії. Найбільш коротким нам здається час, протягом якого треба встигнути зробити багато.

Найбільш елементарними формами є процеси сприймання тривалості і послідовності, в основі яких лежать елементарні ритмічні явища ( «біологічний годинник»). До них відносяться ритмічні процеси, що протікають в нейронах кори і підкіркових утворень. Наприклад, чергування сну і відпочинку. З іншого боку, ми сприймаємо час при виконанні певної роботи, коли відбуваються певні нервові процеси, що забезпечують її. Залежно від тривалості цих процесів, чергування збудження і гальмування, надходить певну інформацію про час.

Характерною особливістю часу є його безповоротність, завдяки чому ми сприймаємо перебіг часу, встановлюючи, у свою чергу, для цього об'єктивний порядок незворотної послідовності подій на основі причинних залежностей проходження одних подій за іншими. Також ми користуємося часовою локалізацією, тобто знаємо, що певна подія повинна відбутися зараз. Локалізація часу можлива тому, що ми користуємося певними величинами часових інтервалів ( день, тиждень, місяць, рік, сторіччя тощо).

Природною відправною точкою в часі є сьогодення, яке розділяє час на передуюче йому минуле і подальше майбутнє. Але сьогодення має своє положення в низці опосередкованих подій, тобто існують точки, відяких ведеться відрахування часу. Такою точкою для конкретної людини є її народження, для людства – певна загальноприйнята точка, наприклад народження Ісуса Христа.

Таким чином, в сприйманні часу людиною виділяються два аспекти: суб'єктивний і об'єктивно-умовний. Суб'єктивний аспект пов'язаний з особистою оцінкою подій та їх емоційної забарвленості. Об'єктивно-умовний аспект пов'язаний з об'єктивним перебігом подій і низкою умовно-договірних точок відліку, або інтервалів часу. Перший аспект відображає відчуття часу, а другий – допомагає орієнтуватися в часі.

Сприймання часу розвивається в результаті накопичуваного досвіду: чим багатше життєвий досвід, тим легше орієнтуватися в часі, тим легше відмовитися від суб'єктивних елементів в переживанні часу.

1. Індивідуальні особливості сприймання.

Особливості сприймання залежать не тільки від життєвого досвіду, спрямованості особистості, інтересів, багатства духовного світу тощо, але і від індивідуальних її особливостей, щопояснюється психічним складом особистості, апперцепцією. Індивідуальні особливості залежать також від відмінностей в будові та функціонуванні органів чуття, що визначає гостроту зору, чуйність слуху, тонкість нюху, смаку, дотику.

Індивідуальні відмінності в сприйманні достатньо великі, але виділяють певні їх типи, характерні для певних груп людей: 1) за характером прийому інформації – з цілісним (синтетичним) та деталізуючим (аналітичним) типом сприймання; 2) за характером відображення отриманої інформації – описовий і пояснювальний типи сприймання; 3) захарактером особливостей особистості – з об’єктивним і суб ’ єктивним типами сприймання.

У осіб з цілісним (синтетичним) типом сприймання найяскравіше представлено загальне враження від предмету, загальний зміст сприймання, загальні особливості того, що сприйняте. Такі люди менше звертають увагу на деталі і на підробиці, не виділяють їх спеціально, або схоплюють їх, але не в першу чергу, тому багато деталей залишаються непоміченими ними. Для цього типу характерна орієнтованість на суть, сенс, узагальнення, вони більше уловлюють сенс цілого, ніж детальний зміст і його окремі частини. Для бачення деталей, їм треба ставити перед собою спеціальне завдання, виконання якого іноді дається їм важко.

Особи з деталізуючим (аналітичним) типом сприймання схильні до чіткого виділення деталей і підробиць, на що направлено їх сприймання. Предмет або явище в цілому, загальний сенс того, що було сприйняте, відходить для них на другий план, а іноді зовсім не помічається. Для розуміння суті явища або адекватного сприймання певного предмету, їм необхідно поставити перед собою спеціальне завдання, виконати яке їм не завжди вдається. Їх розповіді завжди наповнені підробицями і описом приватних деталей, за якими часто втрачається сенс цілого.

Приведені характеристики двох типів сприймання характерні для крайніх полюсів. Найчастіше вони доповнюють один одного, оскільки найбільш продуктивне сприймання спирається на позитивні характеристики обох типів. У людей аналітико-синтетичного типу сприймання в рівній мірі виявляється прагнення до розуміння основного сенсу явища і фактичному його підтвердженню. Такі люди завжди співвідносять аналіз окремих частин з висновками, встановлення фактів – з їх поясненням. Цей тип в житті зустрічається частіше за інших, він найбільш сприятливий для діяльності.

Але навіть крайні варіанти не можна розглядати як негативні, бо часто вони визначають ту своєрідність сприймання, яке дозволяє людині бути неординарною особистістю.

Описовий тип сприймання орієнтований на фактичну сторону інформації: людина відображує і видає те, що бачить і чує, читає, максимально наближаючись до початкових даних, часто не вникаючи в їх сенс, не намагаючись пояснити собі суть сприйнятого явища. Рушійні сили вчинків людей, подій або явищ залишаються поза полем їх уваги. Серед школярів, студентів перших років навчання такий тип сприймання є досить поширений.

Пояснювальний тип не задовольняється тим, що безпосередньо дане в самому сприйманні і прагне знайти загальний сенс інформації, пояснити побачене або почуте. Цей тип частіше поєднується з цілісним, або синтетичним, типом сприймання.

Краще за все - золота середина, яка проте не завжди це досягається. Щоб створити гармонію цих типів сприймання, необхідно знати їх особливості, мати уявлення про їх механізми, уміти їх діагностувати, і на цій основі проводити корекційну роботу.

Люди з о б'єктивним типом орієнтовані на точність сприймання, неупередженість. Для них характерна строга відповідність тому, що відбувається насправді. У них сформувався імунітет до припущень, домислів тощо.

Особи з суб'єктивним типом сприймання виходять за межі того, що їм дано фактично, і привносять багато що від себе. Їх сприймання підпорядковане суб'єктивному відношенню до сприймаємого явища, упередженій оцінці, упередженому відношенню, яке склалося раніше. Такі люди у розповідях схильні передавати не те, що сприйняли, а свої суб'єктивні враження про це, більше говорять п ро те, що відчували або що думали у момент подій, про які вони розповідають. Це найбільш часто спостережуваний – життєвий тип сприймання.

Індивідуальні особливості додають сприманню кожної людини особливе забарвлення, роблять відображення індивідуально-своєрідним. Індивідуальний характер сприймання і спостережень виявляється в їх динаміці, точності, глибині, ступені їх узагальненості і в особливостях емоційного забарвлення.

1. Пам’ять як психічний процес та його фізіологічні основи.

Враження, переживання, які одержує людина, відображуючи об’єктивну дійсність через свої органи чуття чи у процесі розумової діяльності, не зникають безслідно, а фіксуються в мозку і зберігаються в ньому у вигляді образів, уявлень про об’єкти та явища, що сприймалися раніше, тобтозалишають в пам'яті певний слід, який може зберігатися достатньо тривалий час. У разі потреби і за відповідних умов набутий досвід може бути відтворений, стати предметом свідомості і використаний у діяльності.

Пам'ять – це закріплення, зберігання та наступне відтворення людиною її попереднього досвіду, його слідів. Пам'ять – це відображення досвіду людини шляхом його запам'ятовування, збереження і відтворення.

У пам’яті розрізняють такі основні процеси: запам’ятовування, зберігання, відтворення та забування.

Пам'ять вважається процесом відображення, але відображується не тільки те, що діє безпосередньо на органи чуття, але і те, що мало місце у минулому досвіді. Пам'ять – це відновлення в нашій свідомості минулого, образів того, що колись справило на нас враження.

Пам’ять є підгрунтям психічного життя людини, завдяки їй людина здобуває необхідні для діяльності знання, вміння та навички, може накопичувати інформацію, не втрачаючи колишніх знань і навичок, тому вона є неодмінною умовою психічного розвитку людини. Нові зрушення в психіці завжди грунтуються на попередніх досягненнях, на здобутках, зафіксованих у пам’яті. Завдяки пам’яті зберігається цілісність “Я” особистості, усвідомлюється єдність її минулого та сучасного. І.М.Сеченов відзначав, що без пам'яті наші відчуття і сприймання, «зникаючи безслідно у міру виникнення, залишали б людину вічно в положенні новонародженого».

Пам'ять займає особливе місце серед психічних пізнавальних процесів, багатьма дослідниками вона характеризується як «наскрізний» процес, що забезпечує спадкоємність психічних процесів і об'єднує всі пізнавальні процеси в єдине ціле.

Жодна інша психічна функція не може бути здійснена без участі пам'яті, і сама пам'ять немислима поза іншими психічними процесами.

Звязок памяті з іншими психічними процесами виражається в наступному: 1) мислення передбачає оперування понятттями та уявленнями, які виробляються завдяки збереженню їх в памяті, без запасу яких розумова діяльність була б неможливою; 2) створення образів в уяві неможливо без запасу уявлень, перетворюючи які можна створити щось нове; 3) кожне відчуття і сприймання завдяки памяті сприяє накопленню певного досвіду, б ез збереження слідів впливаючих подразників вони б переживались як вперше виникаючі, і людина втратила б можливість успішно орієнтуватися в навколишньому середовищі.

Пам'ять як основа психічного життя людини є активною передумовою психічної діяльності: в процесі запамятовування людина часто цілеспрямовано виокремлює найбільш значущу інформацію; при пригадуванні чогось важливого вона іноді прикладає вольові зусилля, при яких проявляється значна внутрішня напруженість її психічної діяльності; для найкращого зберігання інформації людина повинна час від часу її підкріплювати певними засобами; і навіть, іноді при забуванні людина прикладає значних зусиль, щоб забути заважаючу, або неприємну інформацію.

Отже, пам'ять – це ряд складних психічних процесів, активно оволодіваючи якими людина управляє надбаннями і збереженням в свідомості корисної інформації, її відтворенням в потрібний момент.

Пам'ять – складний психічний процес, тому, не дивлячись на численні її дослідження, ще не створено єдиної теорії механізмів пам'яті. З давніх часів робилися спроби пояснити зв'язок психічних процесів при запам'ятовуванні і відтворенні. Ще Арістотель намагався вивести принципи, за якими наші уявлення можуть зв'язуватися один з одним.

Перші спроби науково пояснити феномен пам’яті на психологічному рівні були зроблені асоціативним напрямом психології, який розповсюдив принцип асоціації на всі психічні явища (Д.Юм, Д.Гартлі, Г.Спенсер). Центральним в АП є поняття асоціації – означає зв’язок, з’єднання, який є обов’язковим принципом усіх психічних утворень. Механізм асоціації полягає у в становленні зв’язку між враженнями, що одночасно виникають у свідомості.

Асоціація – це зв'язок між окремими уявленнями, при якому одне з них викликає інше.

З цієї точки зору пам'ять є системою організованих асоціацій, які виникають між впливаючими подразниками або між ними і різними психічними образами і станами, збереженими в досвіді. Асоціації виступають механізмом запам'ятовування і відтворення.

Залежно від умов, необхідних для їх утворення, асоціації поділяють на три типи: за суміжністю в часі і в просторі, схожістю та контрастом.

Асоціація за суміжністю – це відображення в мозку людини зв’язків між предметами та явищами, які йдуть один за одним у часі (суміжність у часі) або перебувають поряд один з одним у просторі (суміжність у просторі). При таких асоціаціях образи сприймання або уявлення викликають ті уявлення, які у минулому переживалися одночасно з ними або безпосередньо услід за ними, а сприйняття чи думка про один предмет або явище спричиняє за собою пригадування інших предметів і явищ, суміжних з першими в просторі або в часі. Асоціації за суміжністю виникають при згадуванні подій, свідком яких була людина, при заучуванні навчального матеріалу тощо. Наприклад, образ шкільного товариша може викликати в пам'яті події нашого життя, що мають позитивне або негативне емоційне забарвлення.

Асоціація за схожістю спостерігається, коли в мозку відображуються зв’язки між предметами, схожими у певному відношенні (помилкове сприймання незнайомої людини як знайомої). Образи сприймання або певні уявлення при цьому викликають в нашій свідомості уявлення, схожі з ними за якими-небудь ознаками. Наприклад, коли ми бачимо якийсь предмет, він може нагадати нам про яку-небудь людину або явище.

Асоціація за контрастом утворюється при відображенні в мозку людини предметів та явищ об’єктивної дійсності, що пов’язані між собою протилежними ознаками (високий – низький, швидкий – повільний, веселий – сумний тощо). При цьому образи сприймання або певні уявлення викликають в нашій свідомості уявлення протилежні їм, контрастуючі з ними. Наприклад, уявивши що-небудь чорне, ми можемо тим самим викликати в уявленні образ білого кольору.

Особливим видом є породжені потребами пізнавальної діяльності та життя людини причинно-наслідкові асоціації, які відображують збіг подразників у часі та просторі, їх схожість і відмінність та причинні залежності між ними. Ці асоціації є засадовими стосовно міркувань і логічних побудов.

Існування асоціацій пов'язане з тим, що предмети і явища дійсно відображаються і відтворюються не ізольовано один від одного, а у зв'язку один з одним («групами або рядами»), що обумовлюється реальними об'єктивними зв'язками предметів і явищ. Під їх дією виникають тимчасові зв'язки в корі мозку, які є фізіологічною основою запам'ятовування і відтворення.

Пояснюючи механізм різних типів асоціацій, АП як напрям не пояснив, чим саме детермінований цей процес, що зумовлює його вибірковість, дещо механістично трактував психічні явища та переоцінював значення асоціацій, що призвело до дещо спотвореного уявлення про пам'ять.

В даний час більшість дослідників розглядають асоціації як один з феноменів пам'яті, а не як основний і єдиний її механізм.

Представники біхевіоризму за своїми поглядами були дуже близькі до ассоціонізму, але на відміну від останніх підкреслювали роль підкріплення в запам'ятовуванні матеріалу та стверджували, що для успішного запам'ятовування необхідно підкріплення яким-небудь стимулом.

Заслугою представників психоаналізу є те, що вони виявили роль емоцій, мотивів і потреб в запам'ятовуванні і забуванні та встановили, що найлегше в наший пам'яті відтворюються події з позитивним емоційним забарвленням, і навпаки, деякі негативні події швидко забуваються.

Представники смислової теорії пам'яті стверджували, що робота відповідних процесів знаходиться в прямій залежності від наявності або відсутності смислових зв'язків, об'єднуючих матеріал, що запам'ятовується, в більш менш обширні смислові структури. Так найбільш яскраві передставники цієї теорії А. Біне и К. Бюлер, довели, що на перший план при запам'ятовуванні і відтворенні висувається смисловий зміст матеріалу.

В гештальттеорії памяті вихідним поняттям є початкова, цілісна організація – гештальт, формуванням якого визначаються процеси пам'яті. Основний постулат гештальпсихології – системна організація цілого визначає властивості і функції його частин. Тому, при запам'ятовуванні і відтворенні матеріал, з яким ми маємо справу, виступає у вигляді цілісної структури.

Динаміка запам'ятовування і відтворення з позиції ГП мислилася так: деякий, актуальний в даний момент часу стан створює у людини певну установку на запам'ятовування або відтворення, яка пожвавлює в свідомості деякі цілісні структури, на базі яких, у свою чергу, запам'ятовується або відтворюється матеріал. Ця установка контролює хід запам'ятовування і відтворення, визначає відбір потрібних відомостей.

У експериментах з позиції ГП, було отримано багато цікавих фактів. Так, дослідження Б.В.Зейгарник показали, що якщо випробовуваним запропонувати серію завдань, причому одні дозволити їм виконати до кінця, а інші перервати незавершеними, то згодом випробовувані згадували незавершені завдання в 2 рази частіше, ніж завершені до моменту переривання. Це пояснювалось так: при отриманні завдання у випробовуваного з'являється потреба виконати його (квазіпотреба), яка посилюється в процесі виконання завдання; вона виявляється реалізованою, коли завдання виконане, і залишається незадоволеною, якщо воно не доведене до кінця. Тобто, мотивація впливає на вибірковість пам'яті, зберігаючи в ній сліди незавершених завдань.

Проте, ГП не змогла дати обгрунтовану відповідь на питання про походження памяті.

Фізіологічна теорія пам’яті тісно пов’язана з важливими положеннями вчення І.Павлова про ВНД, згідно з якими матеріальним підгрунтям пам’яті є пластичність кори великих півкуль головного мозку, її здатність утворювати нові тимчасові нервові зв’язки, умовні рефлекси. По Павлову, асоціації – тимчасовий зв'язок, що виникає в результаті одночасної або послідовної дії двох або декількох подразників. Утворення, зміцнення та згасання тимчасових нервових зв’язків є фізіологічним підгрунтям пам’яті. Запам’ятоване зберігається не як образ, а як “слід”, як тимчасові нервові зв’язки, що утворились у відповідь на дію подразника. Фізіологічне підгрунтя пам’яті тісно пов’язане із закономірностями ВНД. Вчення про утворення тимчасових нервових зв’язків – це теорія запам’ятовування на фізіологічному рівні.

Умовний рефлекс – це акт утворення зв’язку між новим і раніше закріпленим змістом, що становить підгрунтя акту запам’ятовування. Причинну зумовленість пам’яті розкриває поняття підкріплення - стимул, що мотивує дію, збіг знов утвореного зв’язку з досягненням мети дії, а якщо тільки зв’язок збігся з досягненням мети, він залишився й закріпився (І. Павлов).

Фізіологічне розуміння підкріплення співвіднесене з психологічними поняттями мети дії. Це пункт об’єднання фізіологічного та психологічного аналізу механізмів пам’яті. Запам’ятовування того, “що було”, не мало б сенсу, якби його не можна було використовувати для того, “що буде”.

У сучасному поясненнімеханізмів пам’яті є ще так звані фізична, біохімічна та хімічна теорії пам’яті. Нові наукові дані показують, що процеси пам'яті пов'язані зі складними електричними і хімічними змінами в нервових клітинах мозку.

Згідно з фізичною теорією пам’яті проходження будь-якого збудження через певну групу клітин (нейронів) залишає після себе фізичний слід, що призводить до механічних та електронних змін у синапсах (місце стикання нервових клітин). При зоровому сприйманні предмета відбувається його обстеження оком по контуру, що супроводжується рухом імпульсу по відповідній групі нервових клітин, які моделюють сприйнятий об’єкт у вигляді просторово-часової нервової структури. Цю теорію називають ще теорією нейронних моделей. Процес утворення та активізації нейронних моделей і є засадовим стосовно процесів запам’ятовування, відтворення та збереження.

Аксони, які відходять від клітин, стикаються з дендритами іншої клітини або повертаються до тіла своєї клітини. Системи пам'яті є результатом електричної активності: сліди пам'яті реалізують нервові ланцюги, електричний імпульс від активованого нейрона проходить від тіла клітки через аксон до тіла наступної клітки. Простий ланцюг, що забезпечує пам'ять, є замкнутою петлею. Процес, при якому збудження послідовно обходить весь круг і починає новий називається реверберацією. У результаті виникає можливість циркуляції реверберуючих кіл збудження різної складності. Так виникає самозарядження клітини, збудження не виходить за межі певної системи. Це так званий нейрофізіологічний рівень механізмів пам’яті.

Але реверберуюча активність, викликана сигналом, не може продовжуватися нескінченно, і може припинятися за таких умов: 1) поява нових сигналів, які активно гальмують попередню реверберуючу активність; 2) деяка ненадійність нейронних ланцюгів – імпульс, що поступає в одну ланку ланцюга, не завжди здатний викликати активність в наступній ланці, і потік імпульсів згасає; 3) унаслідок «хімічного» стомлення в нейронах і синапсах. В результаті наступає забування деякої інформації.

Але людина також має довготривалу пам ' ять, в основі якої за однією з популярних теорій пам'яті лежить постійність структури нейронних ланцюгів – багатократна електрична активність в нейронних ланцюгах викликає хімічні або структурні зміни в самих нейронах, що приводить до виникнення нових нейронних ланцюгів. Ця зміна ланцюгу називається консолідацією, яка відбувається протягом тривалого часу.

Біохімічна теорія пам’яті виражається гіпотезою про двоступеневий характер процесу запам’ятовування: 1 стадія – після впливу подразника, у мозку відбувається короткочасна електрохімічна реакція, яка викликає зворотні фізіологічні процеси у клітині (триває секунди або хвилини) – механізм короткочасної пам’яті; 2 стадія – виникає на грунті першої – це власне біохімічна реакція, пов’язана з утворенням протеїнів. Ця стадіяхарактеризується незворотністю хімічних змін у клітинах, вважається механізмом довготривалої пам’яті.

Прихильники хімічної теорії пам’яті вважають, що специфічні зміни, які відбуваються в нервових клітинах під впливом зовнішніх подразників, є механізмами процесів закріплення, збереження та відтворення слідів одержаних вражень.

В даний час існує майже повна одностайність стостовно того постійне зберігання інформації пов'язане з хімічними або структурними змінами в мозку. Багато вчених згодні з тим, що запам'ятовування здійснюється за допомогою електричної активності, тобто хімічні або структурні зміни в мозку повинні впливати на електричну активність і навпаки.

1. Види памяті та їх характеристика.

Форми прояву пам'яті багатоманітні, оскільки вона пов'язана з різними сферами життя людини з його особливостями. Існують різні підходи до класифікації пам'яті. Загальною підставою для виділення видів пам'яті вважається залежність характеристик пам'яті від особливостей діяльності по запам'ятовуванню і відтворенню. При цьому окремі види пам'яті виділяють відповідно до 3-х основних критеріїв: 1) за характером психічної активності, що переважає в діяльності (зміст матеріалу, що запам’ятовується, зберігається і відтворюється– предмети і явища, думки, рухи, почуття) розрізняють 4 види пам’яті: образну, словесно-логічну, рухову та емоційну; 2) за характером цілей діяльності або характером перебігу процесів пам’яті (як запамятовується інформація – навмисно чи ненавмисно) виділяють мимовільну та довільну; 3) за тривалістю закріплення і збереження матеріалу (у зв'язку з його роллю і місцем в діяльності) розрізняють короткочасну, довготривалу та оперативну пам'ять.

Рис. Класифікація основних видів памяті

Класифікація видів пам'яті за характером психічної активності була вперше запропонована П.П.Блонським. Виділені ним види пам'яті (рухова, емоційна, образна і словесно-логічна) не існують незалежно один від одного і знаходяться в тісній взаємодії.

За модальністю вирізняють 4 види пам’яті: рухову, емоційну, образну, словесно-логічну.

Рухова (моторна) пам'ять – це запам'ятовування, збереження та відтворення різних рухів. Вона виявляється в різних видах ігрової, трудової, виробничої діяльності і є підгрунтям утворення різних практичних і трудових умінь і навичок, засвоєння усної та письмової мови. Без пам'яті на рухи ми повинні були б кожного разу вчитися знову здійснювати відповідні дії.

Дата добавления: 2015-04-24