Залежно від активності людини та участі волі в діяльності уяви її поділяють на мимовільну та довільну. 7 страница

Витягнення матеріалу з пам'яті здійснюється за допомогою процесу відтворення – це процес відтворення образу предмету, що сприймався раніше, але не сприйманого в даний момент. Воно є показником міцності запам’ятовування і наслідком цього процесу. Відтворення здійснюється після сприймання і поза ним.

Фізіологічною основою відтворення є відновлення та активізація нервових зв'язків, що утворилися раніше при сприйнятті предметів і явищ.

Відтворення може протікати на трьох рівнях: впізнавання, власне відтворення (довільне і мимовільне), пригадування (вимагає вольового зусилля).

Відтворення може бути ненавмисним (мимовільним) і навмисним (довільним). Мимовільне відтворення відбувається несподівано для нас, коли образи чи відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів. Наприклад, проходячи мимо школи, в якій вчилися, ми несподівано можемо відтворити образ свого вчителя, або образи шкільних друзів. Особливим випадком ненавмисного відтворення є явище персеверації – уявлення, які мають нав’язливий характер. Образи персеверації з’являються після багаторазових сприймань певних предметів чи явищ або коли спостерігається сильний емоційний вплив на особистість.

Довільне відтворення зумовлюється актуальною потребою відтворити необхідну інформацію, при цьому ми згадуємо, маючи свідомо поставлену мету - прагнення пригадати що-небудь з нашого минулого досвіду. Наприклад, пригадати добре вивчений вірш.

Найпростіша форма відтворення – впізнавання – це відтворення, що виникає при повторному сприйманні об’єктів. Воно буває повним і неповним. При повному впізнаванні повторно сприйнятий об’єкт одразу ототожнюється з раніше відомим, повністю відтворюються час, місце та інші деталі попереднього ознайомлення з ним. Наприклад, при зустрічі добре знайомою людиною або при ходінні добре відомими вулицями.

Неповне впізнавання характеризується невизначеністю, ускладненням співвіднесення об’єкта, що сприймається, з тим, що було в попередньому досвіді. Так, почувши мелодію, людина може переживати почуття знайомого, проте не може ототожнити її з конкретним музичним твором.

Процеси впізнавання і відтворення не завжди здійснюються з рівним успіхом. Іноді впізнається який-небудь об'єкт, який у його відсутності відтворити не в змозі. Випадки зворотного роду: у нас з'являються певні уявлення, але сказати, з чим вони пов'язані, ми не можемо. Наприклад, нас постійно «переслідує» якась мелодія, але сказати, звідки вона, ми не можемо. Найчастіше ми відчуваємо ускладнення при відтворенні чого-небудь, і набагато рідше вони виникають при впізнаванні.

Складнішою формою відтворення є пригадування – найбільш активне відтворення, воно пов'язане з напругою і вимагає певних вольових зусиль, воно відбувається без повторного сприймання того, що відтворюється та має місце коливідтворення пов'язане з ускладненнями. Людина докладає певних зусиль, щоб подолати об’єктивні та суб’єктивні труднощі, пов’язані з неможливістю пригадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемічних дій.

Іноді при пригадуванні досягнення поставленої мети - пригадати що-небудь – здійснюється через досягнення проміжних цілей, що дозволяють вирішити головну задачу. Наприклад, для того, щоб пригадати яку-небудь подію, ми прагнемо пригадати всі факти, які в тій чи іншій мірі пов'язані з нею. Використання проміжних ланок зазвичай носить свідомий характер (свідомо намічаємо, що може допомогти нам пригадати). Отже, процеси пригадування тісно пов'язані з процесами мислення. Пригадування може бути складною розумовою діяльністю, яка передбачає поетапне відтворення всіх обставин та умов, за яких відбувався процес запам’ятовування об’єкта чи явища.

Успіх пригадування залежить від розуміння логічного зв'язку здобутого матеріалу з рештою матеріалу, що зберігся в пам'яті добре. Пригадуючи, людина користується різними прийомами: 1) навмисне використання асоціацій – відтворення в пам'яті різного роду обставин, безпосередньо пов'язаних з тим, що треба пригадати (наприклад, чи вимкнула я праску, йдучи з квартири? і ін.); 2) опора на пізнавання (забули точне по батькові людини - Петр Андрійович, Петро Олексійович – думаємо, що потрапивши випадково на правильне слово, відразу дізнаємося його, за відчуттям знаймості).

Від уміння пригадувати залежить ефективність використання здобутих знань, розвинення пам’яті як психічного процесу загалом.

Одним із різновидів довільного відтворення є спогади – це локалізовані в часі та просторі відтворення образів минулого. У спогадах етапи життя людини співвідносяться нею із суспільними подіями, з важливими в особистому житті датами. Об’єктом спогадів як специфічної форми відтворення є життєвий шлях конкретної особистості в контексті історичних умов певного періоду, до яких вона так чи інакше була причетна безпосередньо. Це зумовлює насиченість спогадів різноманітними емоціями, які збагачують і поглиблюють зміст відтворення.

Багато чого, що людина запам’ятовує, з часом поступово забувається.

Забування – процес, протилежний запам’ятовуванню, яке виявляється в тому, що втрачається чіткість запам’ятованого, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, стає неможливим відтворення та унеможливлюється впізнання. Тобто, забування – це зникнення, випадання з пам'яті завченого.

Забування виявляється в 2-ох основних формах: 1) неможливість пригадати або впізнати; 2) помилкове пригадування або впізнавання, коли забування виражається не у втраті ясності і виразності, а в істотній невідповідності пригаданого дійсно сприйнятому. При цьому ми згадуємо не те, що було насправді, оскільки в процесі забування відбулася більш менш глибока перебудова сприйнятого матеріалу, його істотна якісна переробка. Наприклад, помилкове відтворення послідовності подій в часі – виразно відтворюючи окремі події, людина не може пригадати їх правильну послідовність.

Засадовим стосовно забування є згасання тимчасових нервових зв’язків (згасаюче гальмування), які тривалий час не підкріплювалися (здобуті знання тривалий час не використовуються і не повторюються).

Основні чинники, що впливають на прискорення процесів забування: 1) недостатня міцність запам’ятовування – для запобігання цьому треба добре заучувати матеріал; 2) відсутність підкріплення або повторення здобутого матеріалу; 3) недостатньо зрозумілий, нецікавий матеріал для людини, не пов'язаний безпосередньо з її практичними потребами; 4) об'єм матеріалу і ступінь трудності його засвоєння: чим більше об'єм матеріалу або чим він важче для сприйняття, тим швидше відбувається забування; 5) негативний вплив наступної за заучуванням діяльності на зв’язки, вироблені в попередній діяльності – ретроактивне (що діє зворотно) гальмування. Воно виражене помітніше, якщо діяльність слідує без перерви або подальша діяльність схожа з попередньою або важче попередньої.Схожий за характером, складний матеріал попереднього заняття ускладнює утворення нових тимчасових нервових зв’язків, знижує ефективність запам’ятовування (наприклад, недоцільно після математики вивчати фізику чи хімію). Фізіологічною основою ретроактивного гальмування є негативна індукція: важка діяльність загальмувала легшу. Негативний вплив раніше запам’ятованого матеріалу на оволодіння новим – проактивне (що діє наперед) гальмування; 6) зумовлений ситуацією сильний імпульс пригадати (як тимчасова причина труднощів відтворення), бо він індукує гальмування. Наприклад, стан студента на іспиті, коли він намагається одразу пригадати відповіді на запитання в білеті і через хвилювання не може цього зробити. Таке гальмування знімається переключенням думки на інші об’єкти; 7) розумове або фізичне стомлення; 8) вік – з віком відбувається погіршення багатьох функцій пам'яті (запам'ятовувати матеріал важче, а процеси забування прискорюються).

Забування – це вибірковий процес, що має свої закономірності: 1) охоче згадується добре і забувається погане в своєму житті (наприклад, спогад про похід - труднощі забуваються, а все веселе, хороше пам'ятається); 2) забувається те, щоне має для людини життєво важливого значення, не викликає її інтересу, не займає істотного місця в її діяльності; 3) те, що схвилювало, пам'ятається значно краще за те, що залишило байдужими.

П. Зінченко, А. Смирнов та ін. встановлено, що швидше забувається та інформація, якій належить другорядна роль у змісті запам’ятованого; тривалий час утримується інформація, що несе основне смислове навантаження.

Завдяки забуванню людина розчищає місце для нових вражень і, звільняє пам'ять від непотрібних деталей, дає їй нову можливість служити мисленню.

Забування протікає в часі нерівномірно. Найбільша втрата матеріалу відбувається відразу ж після його сприйняття, а надалі забування йде повільніше. Еббінгауз відкрив закон забування - встановлено, що після першого безпомилкового повторення 13 безглуздих складів забування йде спочатку дуже швидко – протягом першої години забувається до 60 % всієї отриманої інформації, а через 6 днів в пам'яті залишається менше 20% від загального числа спочатку завчених складів. Також важливий висновок полягав в тому, що при запам'ятовуванні довгого ряду краще відтворюється матеріал, що знаходиться на кінцях («ефект краю»). Така ж закономірність характерна і для забування осмисленого матеріалу.

Для уповільнення процесу забування необхідно своєчасно організувати повторення сприйнятого матеріалу, не відкладаючи надовго цю роботу. Так, за даними М.Н.Шардакова – якщо не повторювати отриманий матеріал в день отримання, то день зберігається в пам'яті 74 % матеріалу, через 3-4 дні – 66 %, через місяць – 58 % і через 6 місяців – 38 %. При повторенні матеріалу в перший день або через день в пам'яті зберігається 88%, через 3–4 дні – 84 %, через місяць – 70% і через 6 місяців – 60 %. Якщо ж організувати періодичне повторення матеріалу, то об'єм інформації, що зберігається, буде достатньо великим впродовж значного часу.

Забування може бути наслідком різних розладів пам'яті: 1) старчого, коли літня людина пам'ятає раннє дитинство, а всі найближчі події не пам'ятає; 2) різні хвороби нервової системи, а також сильні психічні і фізичні травми (удари, пов'язані з втратою свідомості, емоційні травми, струси мозку). У цих випадках іноді наступає явище ретроградної амнезії – при ній забування охоплює собою період, передуючий події, що послужила причиною амнезії. З часом цей період може зменшитися, і навіть, забуті події можуть повністю відновитися в пам'яті.
53. Індивідуальні особливості памяті.

Основними характеристиками пам'яті є: обсяг,швидкість і точність відтворення,тривалість збереження, готовність до використання збереженої інформації.

Обсяг пам'яті – це найважливіша інтегральна характеристика пам'яті, яка характеризує можливості запам'ятовування і збереження інформації. Для оцінки обсягу пам'яті використовують кількість одиниць інформації, що запам'яттовується.

Швидкість запамятовування – здатність швидко і достатньо точно запамятати певну інформацію для подальшого її відтворення. Вона набуває цінності лише в поєднанні з іншими якостями.

Швидкість відтворення – здатність людини використовувати в практичній діяльності інформацію, що є у неї. О дні люди достатньо легко використовують свої «інформаційні запаси», а інші, навпаки, відчувають серйозні ускладнення при спробі відтворити інформацію, необхідну для вирішення навіть знайомого завдання.

Точність відтворення – відображає здатність людини точно зберігати та відтворювати відображену в пам'яті інформацію (відсутність спотворень, пропусків істотного). В процесі збереження в пам'яті частина інформації втрачається, а частина — спотворюється, і при її людина може допускати помилки. Тому точність відтворення є значущою характеристикою пам'яті. По відтворенню судять про якість роботи всього апарату пам'яті.

Тривалість і міцність збереження інформації – відображає здатність людини утримувати тривалий час необхідну інформацію. Часто трапляється, що людина запам'ятовує необхідну інформацію, але не може її зберегти протягом необхідного часу. Наприклад, людина готується до іспиту, запам'ятовує одну тему, а коли починає учити наступну, то раптом виявляє, що не пам'ятає те, що вивчила перед цим.

Головною зі всіх якостей, які визначають продуктивність пам'яті, є її готовність відтворення відображеної в памяті інформації – уміння швидко в потрібний час відтворити необхідну інформацію із запасу памяті (те, що необхідне в даний момент). Наприклад, буває так, що людина запам'ятала всю необхідну інформацію, але коли потрібно було її відтворити, то він не змогла цього зробити. Проте через деякий час вона із здивуванням відзначає, що пам'ятає все, що вивчила.

Отже, хороша пам'ять – це здатність швидко і багато запам'ятовувати, точно і вчасно відтворювати.

Не всі люди швидко запам'ятовують матеріал, тривало пам'ятають і точно відтворюють або згадують саме в той самий момент, коли це потрібно. Крім того, виявляється це по-різному по відношенню до різного матеріалу, залежно від інтересів людини, її професії, особистісних властивостей. Наприклад, хтось добре запам'ятовує осіб, але погано пам'ятає математичний матеріал, у інших хороша музична пам'ять, але погана на літературні тексти і ін.

У кожної людини є свої особливості пам'яті – вона може бути доброю по відношенню до одних об'єктів і поганою по відношенню до інших.

Виділяють 2 основні групи індивідуальних відмінностей в пам'яті: 1) відмінності в продуктивності заучування; 2) відмінності так званих типів пам'яті.

Відмінності в продуктивності заучування виражаються в швидкості, міцності і точності запам'ятовування, а також в готовності до відтворення матеріалу. Запам'ятовування може бути виміряне кількістю повторень, яка необхідна для відтворення того або іншого матеріалу. Забування вимірюється часом, що протікає від моменту заучування до забування. За цими параметрами зустрічаються наступні типові особливості пам'яті: 1) швидке запам'ятовування і швидке забування; 2) повільне запам'ятовування і повільне забування; 3) швидке запам'ятовування і повільне забування; 4) повільне запам'ятовування і швидке забування.

Для людей з сильною пам'яттю характерне швидке запам'ятовування і тривале збереження інформації. Відомі люди з винятковою силою пам'яті. Наприклад, О.С.Пушкін міг прочитати напам'ять довгий вірш, написаний іншим автором, після двократного його прочитання. Моцарт запам'ятовував складні музичні твори після одного прослуховування.

Частіше зустрічається позитивний зв'язок між міцністю і швидкістю запам'ятовування – той, хто швидко заучує, довше і пам'ятає, але разом з цим спостерігається і зворотне співвідношення. Немає ніякого певного взаємозв'язку між швидкістю і точністю запам'ятовування.

Інша група індивідуальних відмінностей стосується типів пам'яті. Виділяють різні типи пам'яті залежно від того, що людина запам'ятовує успішніше і як вона вважає за краще запам'ятовувати.

Тип пам'яті визначає те, як людина запам'ятовує матеріал – зорово, на слух або користуючись рухом.. Є переважна пам'ять на запахи, на звуки і шуми, смакова, дотикова, емоційна.

Люди зорового типу пам'яті – для запам'ятовування потребують зорового сприйняття того, що вони запам'ятовують. Люди з слуховим типом пам'яті – їмдля запам'ятовування потрібні слухові образи. Люди, які, для запам'ятовування потребують рухів і особливо мовних – зруховим типом пам'яті (зокрема, мовно-руховим). Руховий тип пам'яті формується і виявляється при заняттях фізкультурою і спортом, при письмі ручкою і роботі на комп'ютері, на машинках, що пишуть, при грі на музичних інструментах і ін.

Найбільш істотні відмінності виявляються між наочно-образним і словесно-логічними типами пам'яті. Хтось краще запам'ятовує наочні образи предметів і подій, хтось - думки, виражені в словах. Найяскравіші представники образного типу пам'яті - діячі мистецтв: художники, музиканти, письменники, актори, а словесно-логічного - вчені, економісти. Пам'ять більшості людей відноситься до середнього типу, що гармонійно поєднує можливості і особливості наочно-образного і словесно-логічного запам'ятовування.

Фізіологічною основою відмінності між двома типами пам'яті є особливості співвідношення I і II сигнальних систем.

Проте чисті типи пам'яті зустрічаються не так часто. Більшість людей мають змішані типи – слухо-моторний, зорово-руховий, зорово-слуховий. Змішаний тип пам'яті підвищує вірогідність швидкого і довготривалого заучування. Крім того, участь в процесах пам'яті декількох аналізаторів веде до більшої рухливості у використанні утворених систем нервових зв'язків: наприклад, людина не пригадала щось на слух — пригадає зорово. Тому доцільно, коли людина запам'ятовує інформацію різними способами: шляхом прослуховування, читання, розглядаючи ілюстрації, роблячи зарисовки, спостерігаючи тощо.

Тип пам'яті залежить не тільки від природних особливостей нервової системи, але і від виховання. У дорослих людей тип пам'яті може залежати від характеру їх професійної діяльності.

Типи пам'яті слід відрізняти від видів пам'яті, які визначаються тим, що ми запам'ятовуємо. Оскільки будь-яка людина запам'ятовує все: і рухи, і образи, і відчуття, і думки — то різні види пам'яті властиві всім людям і не складають їх індивідуальної особливості. В той же час тип пам'яті характеризує те, як ми запам'ятовуємо: зорово, на слух або за допомогою рухів. Тому тип пам'яті є індивідуальною особливістю певної людини. У всіх людей є всі види пам'яті, але кожній людині властивий який-небудь певний тип пам'яті.

Належність до того або іншого типу значною мірою визначається практикою заучування – що саме доводиться запам'ятовувати даній людині і як вона привчається запам'ятовувати. Тому пам'ять певного типу може бути розвинена за допомогою відповідних вправ.

1. Мислення як пізнавальний процес та його фізіологічна основа.

Вичерпні знання про об’єкти дійсності, їх внутрішню, безпосередньо не дану у відчуттях і сприйманнях сутність людина одержує за допомогою мислення - вищої абстрактної форми пізнання об’єктивної реальності, завдяки якій здійснюється багатоступінчатий перехід - від одиничного до загального і від загального знову до одиничного. Суть цього процесу полягає в породженні нового знання на основі творчого відображення і перетворення людиною дійсності.

Мислення - це вищий пізнавальний психічний процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів та явищ об’єктивної дійсності в їх істотних зв’язках і відношеннях.

Відмінності пізнання за допомогою милення від чуттєвого пізнання полягають в тому, що у відчуттях реальність відображується окремими своїми сторонами, якостями, ознаками, в сприйманні - в сукупності всіх цих якостей, ознак, а за допомогою мислення людина відображає не тільки те, що може бути безпосередньо сприйняте за допомогою органів чуття, але і те, що приховано від сприймання і може бути пізнано лише в результаті аналізу, порівняння, узагальнення. Мислення дозволяє встановлювати різні зв'язки і відносини між предметами і явищами.

Наявні в пам'яті уявлення, словарний запас, необхідний для формулювання визначень складають той фонд знань, за допомогою яких здійснюється процес мислення.

Найбільш істотною особливістю мислення є те, що людина виходить за межі свого безпосереднього досвіду. Область того, про що ми мислимо, ширше за те, що ми сприймаємо. Спираючись на сприймання, але виходячи за його межі, людина пізнає у результаті мислення далеке минуле землі, історію людства, відкриває нові закони і ін.

Мислення як особливий психічний процес має ряд специфічних характеристик і ознак, які характеризують його як уявне відображення дійсності, а саме: 1) узагальнений характер відображення дійсності - мислення є відображенням загального в предметах і явищах реального світу і застосування узагальнень до одиничних предметів і явищ. За допомогою нього люд ина пізнає істотні ознаки, що виявляються спільними для споріднених у тому чи іншому відношенні об’єктів, і уявляє їх узагальнено, оперуючи поняттями. Узагальнення дозволяє виявити істотні властивості речей і основні закономірні зв'язки предметів і явищ; 2)опосередковане пізнання об'єктивної реальності – здатність виносити думки про властивості або характеристики предметів і явищ без безпосереднього контакту з ними, шляхом аналізу непрямої інформації. Наприклад, для того, щоб дізнатися, яка сьогодні погода, можна вийти на вулицю. Але часто для цього користуються зовнішнім термометром або слухають прогноз погоди і на основі інформації про температурні характеристики робимо висновок про те, тепло на вулиці або холодно. Існують різні опосередковані дії - міркування, обчисленння, зіставлення фактів та ін. Опосередкування різняться за складністю залежно від особливостей пізнавального завдання та об’єкта пізнання. Опосередкованість мислення виявляється і в тому, що всі його акти відбуваються за допомогою слова та попереднього досвіду, який зберігається в пам’яті людини; 3)відображення істотних ознак і властивостей в об’єктах, що грунтуються на об’єктивних відносинах і закономірних зв’язках, репрезентованих у самих предметах та явищах. Істотні ознаки та відносини виражають сутність предметів і явищ, їх причинно-наслідкові залежності, а їх розкриття дає можливість зрозуміти закони, яким підпорядковані процеси, що відбуваються у природі та суспільстві, впливати на них у власних інтересах; 4)мислення завжди пов'язане з рішенням тієї або іншої задачі, що виникла в процесі пізнання або в практичній діяльності. Процес мислення найяскравіше виявляється коли виникає проблемна ситуація, яку необхідно вирішити. Він завжди починається з питання, відповідь на яку є метою мислення. Ця відповідь знаходиться не відразу, а за допомогою певних розумових операцій, в процесі яких відбувається видозміна і перетворення наявної інформації.

Перелічені ознаки мислення характеризують його як специфічну форму абстрактного пізнання дійсності, як складну пізнавальну діяльність.

Мислення людини нерозривно пов’язане з мовою, яка є знаряддям формування і способом існування думки. У слові закріплюється нагромаджений пізнавальний досвід, який людина використовує в разі потреби. Узагальнюючи у слові свої знання про предмети та явища дійсності, людина виходить за межі того, що дано їй безпосередньо у відчуттях і сприйманнях, значно розширює свої пізнавальні можливості, удосконалює мислення.

Мислення породжується потребами людської практики і розвивається у процесі пошуку шляхів їх задоволення. Навіть для наукових теоретичних проблем пізнання, які не пов’язані безпосередньо з потребами практики, вона є їх віддаленим джерелом. Практична діяльність неможлива без мислення, вона стимулює його постійний розвиток, сприяючи впровадженню досягнень людської думки врізнісфери життя суспільства.

Значення мислення в житті людини полягає в тому, що воно дає можливість наукового пізнання світу, передбачення і прогнозування розвитку подій, практичного оволодіннязакономірностями об’єктивної дійсності, постановки їх на службу потребам та інтересам людини, воно є фундаментом свідомої діяльності особистості, формування її розумових та інших властивостей. Рівень розвитку мислення визначає, якою мірою людина здатна орієнтуватися в оточуючому світі, як вона панує над обставинами та над собою.

Розумова діяльність людини, що спрямована на пізнання закономірностей об’єктивного світу, має суспільну природу. Суспільно-історична зумовленість мислення виявляється в тому, що в кожному акті пізнання людина спирається на досвід, нагромаджений попередніми поколіннями, оперує тими засобами пізнання, які були створені ними. До цих засобів насамперед належать мова як знаряддя вираження, узагальнення та збереження результатів пізнавальної діяльності людей, а також наука і суспільна практика. Широта узагальнень і глибина розкриття сутності явищ значною мірою зумовлені також результатами пізнання дійсності, досягнутими на попередньому етапі історичного розвитку людського суспільства. За кожною думкою людини стоїть досвід багатьох попередніх поколінь.

Отже, хоча мислення кожної людини розвивається й формується у процесі її власної активної пізнавальної діяльності, його зміст і характер завжди зумовлені загальним рівнем пізнання, якого досягло суспільство на певному етапі свого розвитку.

Таким чином, мислення – це продукт суспільно-історичного розвитку.

Суспільна природа мислення виявляється також у потребах суспільства, характері тих пізнавальних завдань, на розв’язання яких воно спрямоване. Об’єктом розумової діяльності завжди є найактуальніші проблеми, породжені сучасністю (екологічні проблеми, проблеми економічної інтеграції країн в умовах ринкових відносин та ін.).

Як і всякий психічний процес, з матеріалістичної точки зору, мислення є функцією мозку. Фізіологічною основою мислення є мозкові процеси більш високого рівня, ніж ті, які служать основою для більш елементарних психічних процесів (відчуття). Проте в даний час немає єдиної думки про значущість і порядок взаємодії всіх фізіологічних структур, що забезпечують процес мислення.

Безперечним є те, що лобові долі мозку грають значущу роль в розумовій діяльності як одному з варіантів цілеспрямованій діяльності. Складність дослідження фізіологічних основ мислення пояснюється тим, що на практиці мислення як окремого психічного процесу не існує. Мислення присутнє у всіх інших пізнавальних психічних процесах, зокрема в сприймнні, уяві, пам'яті, мові. Всі вищі форми цих процесів певною мірою, залежно від рівня свого розвитку, пов'язані з мисленням.

Дата добавления: 2015-04-24