Проблема визначення злочину агресії за міжнародним кримінальним правом

Злочину проти особистих прав людини

Злочини, віднесені до цієї групи, заподіюють шкода невід'ємним правам людини, властивим йому в наявності факту свого існування (особистим правам).

1. Злочину, пов'язані із встановленням атрибутів власності на людину (рабство й работоргівля;

2. Торгівля людьми без мети звернення до рабства (у першу чергу, жінками й дітьми).

3. Сексуальна експлуатація (у тому числі звідництво, відмінювання й спокушання інших осіб з метою експлуатації проституції третіми особами).

4. Злочину, що виражаються в нелюдських або принижуюче достоїнство видах поводження й покарання (зокрема, застосування катувань).

Заборона війни в МП є необхідною умовою індивідуальної кримінальної відповідальності.

В ХІХ поч. ХХ ст. війна була легітимним політичним інструментом. Кожна держава могла вести війну для здійснення власних інтересів. Міжнародно-правові обмеження були тільки на методи і засоби ведення війни. jus in bello але не на саме право ведення війни jus ad bello

Приамбула Статута Ліги Нації 1920-1946 підкреслювала обов’язок учасників договору “не прибігать до віни” для забезпечення міжнародного миру і безпеки.

В ст. 10 Статута було згода сторін поважати “територіальну цілість і політичну незалежність” держав.

Була розроблена система арбітражу для вирішення спроб – або арбітражним судом або Радою Ліги Нації. Якщо держава приймала рішення арбітражу вести війну проти нього – забороняли.

В будь-якому разі між рішенням арбітражу і військовими діями повинні були прийти 3 місяці. За порушення – економічні санкції (ст. 16).

Ці норми не були досконалі. (дозволялось оголошувати стан війни).

Женевський протокол 1924 – заборона війни (ст. 2)

Держави, які порушували положення Протоколу, кваліфікувались за ст. 10 Протоколу як агресори. Але, оскільки він не був ратифікований більшістю підписаних актів – він не вступив в чинність. Вирішальний крок до заборони війни відбувся з прийняттям Пакта Бриана-Келлога 1928 р. – є дійсний до сьогодні.

В Преамбулі держави – учасники вказувалось на відмову від війни як інструменту національної політики. Слабке місце – безпосереднє ведення війни, тому учасники заявили на право своїх держав на самооборону. Ратифікувало 67 держав. Але учасники ІІ світової війни (Німеччина не було підписано актом).

Після ІІ світової війни заборона агресії була розширена в Статті ООН. Виключення: (ст. 5) Статут право держав учасниць індивідуально чи комплексно захищати себе від збройного нападу до тих пір, поки Рада Безпеки не прийме мір. Була створена система колективної безпеки, яка надавала Раді Безпеки монополію на застосування сили.

Статут ООН передбачає у разі агресії 3 концепції:

Ст. 12/41 – заборона погрози силою чи застосування сили;

Ст. 39 – надає повноваження Раді Безпеки право застосовувати міри у відповідь на акти агресії;

Ст. 51 – визнає право на самооборону від збройного нападу.

Зміст агресії визначений в ст. 39 і деталізований у Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1974 року “Резолюція про визначення агресії”.

Актом агресії є: “застосування збройної сили державою проти суверенітета, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави”.

Ст. 3 визначає: напад збройних сил, окупації і бомбардування, морські блокади і підтримка озброєним бандам, що діють в іншій державі.

Між-правова заборона агресії охоплює тільки її заборону але це ще не міжнародна кримінальна відповідальність. “Поріг” кримінальної відповідальності вищий. Криміналізується тільки агресивна війна.

У Нюрберському трибуналі “планування, підготовка, розв’язання чи введення агресивної війни чи війни з порушенням міжнародних договорів, угод чи участь в загальному плані чи заговорі, що направлені на здійснення перерахованих дій” – були оголошені злочинними проти миру. (22 підсудних – 12 були засуджені за вчинення цих дій).

Критика війна заборонена, але відповідальності не існувало. (відносно керівників держави)

Дата добавления: 2015-05-08