Художні обрії української прози 3 страница. Однак В. Підмогильний не обмежився зображенням зростання Степана Радченка на шляху кар’єри

Однак В.Підмогильний не обмежився зображенням зростання Степана Радченка на шляху кар’єри. Роман насичений подіями внутрішнього життя, які виникають навколо любовних перипетій героя. Степан спочатку зустрічається з односельчанкою Надійкою, далі з міщанкою “Мусінькою”, потім з міською дівчиною Зоською, а наприкінці роману знайомиться з балериною Ритою. Герой здобуває жінок все з вищим і вищим соціальним статусом, а тому його любовні пригоди так само рухають сюжетну дію. Але крізь ці перипетії розкривається внутрішнє життя Степана, яке займає значне місце в сюжетно-композиційній структурі роману. Стосунки з Надійкою відрізняються від його зв’язку з “Мусінькою”, але вже інші вони у Степана з Зоською, і зовсім по-іншому розвиватимуться з Ритою. На початку знайомства кожна з його коханок дає щось нове для Степана, його почуття свіжі й він перебуває в гармонії. Але з часом наступає розрив, який лише у випадку з жінкою купця був спровокований ззовні. Степан не егоїстична натура, як Жорж Дюруа, для якого зміна жінок випливала з кар’єрних міркувань. Герой Підмогильного в міру зростання як особистості розчаровується в своїх подругах. Він пізнає їх глибше і виявлені вади не дають йому змоги підтримувати далі стосунки. Зокрема, Надійка перетворюється на “сільську дівку”, яка зовсім не відповідає його ідеалу. Стосунки з Зоською розриваються, коли йдеться про одруження і Степан усвідомлює, що вона не відповідає його взірцю: “Йому здалося в ту мить, що його чекає десь одна, тотожна з його маренням, струнка, вродлива, прекрасна, що цілуватиме його весняної ночі в темному паркові, що ходитиме з ним близько заснулими вулицями, підводячи на освітлених ділянках радісні очі. І от він хотів перетяти до неї шляхи!” У нього виникає побоювання, що у шлюбі він втратить особисту свободу, загрузне в міщанському побуті, навіть поставить хрест на творчості. Але такі мотиви не виправдовують Радченка, його вчинок призведе до самогубства Зоськи. Якщо в романах Бальзака персонаж зустрічається з жорстокістю міста, то у романі Підмогильного сам герой несвідомо чинить зло.

Степан Радченко не стає негативним героєм, як дійові особи «роману кар’єри». Навпаки, відбувається його зростання як людини, цікавої особистості та як митця. Саме у місті розширюється його кругозір, він уже не мислить пропагандистськими лозунгами, як на початку твору. Перед ним відкривається могутня традиція літератури, звідси — усвідомлення своєї недосвідченості як митця, потреба самовдосконалюватись. Життя приносить все нові відкриття: знайомство з поетом Вигорським, власний самоаналіз дають свої плоди. Роздуми в романі відбуваються навколо ідеї людини. Епіграф, взятий з роману А.Франса “Таїс”, “Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?” висуває тезу про двоякий характер людини. Тілесне начало не раз буде керувати Степаном у його вчинках, але його досягненням стане розуміння важливості духовного начала людини. Коли Радченка спитали про що він пише, то юнак відбувся простою фразою: “Пишу оповідання про... людей.” Пізніше, уже як прозаїк, в розмові з Вигорським Степан заявляє: “Людей знати не можна” і чує заперечення. Відкриттям для нього стає усвідомлення неповторності людської особи, яка має свої турботи і радощі. Саме людина варта того, щоб писати про неї художні твори.

Фінальна сцена роману перегукується з подібними творами світової літератури. У романі Бальзака “Батько Горіо” герой після кульмінаційного моменту кидає виклик місту. У Мопассана Жорж Дюруа відчуває тріумф, через свою перемогу над містом. Степан Радченко також звертає свій погляд на місто. Він усвідомлює власну силу та велич міста, але перемога його лежить у іншій сфері. Розв’язка проблеми людини підказана ще у епіграфі з Талмуда — людина подібна до тварини і до янгола, бо “священною мовою розмовляє”. Літературна творчість дає змогу реалізуватись Степанові як особистості, духовне начало стає домінуючим і гармонізує внутрішній світ героя.

Отже, така сюжетно-композиційна структура зумовлює жанрову природу твору. “Місто” є відцентровим, тобто центрогеройним романом, оскільки його дія розвивається довкола персонажа, водночас з кожною сторінкою оповіді в ньому змальовується широка панорама духовного буття суспільства.

Образ Степана Радченка. Новаторство письменника проявилось і в створенні образу головного героя. Радянська література того часу була наповнена шаблонними постатями, які чітко розподілялись на позитивних та негативних. Окрім того, навіть герой з більшим спектром почувань і думок зображувався уже сформованим. Це явище було характерне і для класичної української літератури ХІХ ст. Натомість світова література знала іншого героя, який немов «твориться» під час розгортання романної дії, історія еволюції якого стає частиною сюжету. Такий прийом був покладений в основу багатьох романів, зокрема й О.Бальзака. В.Підмогильний так само змальовує образ Степана Радченка в розвитку, що надає героєві динаміки, руху, за становленням і формуванням особистості якого цікаво спостерігати читачеві.

На початку твору Степан — один з багатьох сільських парубків, “сільських активістів”, які прибувають у Київ. Його вирізняють риси характеру, які притаманні йому як майбутньому завойовнику міста. Він рішучий, наполегливий, вміє зосередитись на поставленій меті. Не бракує йому й здібностей до навчання, а пізніше до літературної творчості. Завдяки своїй спостережливості та вмінню аналізувати Степан позбувається нав’язаних ззовні тодішньою ідеологією плакатних гасел і стереотипів. Герой, утверджуючись у житті, швидко відкидає завдання, яке було спочатку перед ним поставлене: здобути освіту, щоб потім повернутись до села. Його захоплює велич міста, а тому в його свідомості село втрачає будь-яку привабливість. Подальший вибір він чинить, виходячи з власних інтересів. Пошук роботи здійснює з погляду меркантильних інтересів. Українізація для Степана — лише засіб заробляти гроші, а не масштабне культурне перетворення країни. Навіть літературна творчість для нього — це лише спосіб здобути славу, утвердитись у місті, а, як пізніше виявляється, ще й можливість заробляти гроші. Таким чином проявляється індивідуалізм героя. Стосунки його з жінками так само демонструють цю характерну рису героя. Над ним панує біологічне начало, інстинкти, які, з одного боку, висвітлюють безпринципність героя, а з другого — дають йому життєву енергію. Як і поет Вигорський, Степан прагне насолоджуватись життям, але, на відміну від поета-скептика, який нудиться і презирливо ставиться до суспільства, Радченко цікавиться людьми, їхніми внутрішнім світом. Саме це рятує його від міщанського животіння, дає поштовх до розвитку особистості. Таким чином, еволюція героя змальовується як боротьба різних начал у його душі. Раціональне інтелектуальне начало здобуває перемогу, що дає поштовх для зростання Степана як людини і письменника. Однак невідомо, чи цей баланс остаточний, бо хоча автор завершує роман на оптимістичній ноті, сама логіка розвитку характеру підказує, що попереду будуть нові випробування.

Юрій Яновський — письменник з романтичною душею, неординарним світобаченням і оригінальним творчим почерком. У своїх новелах він прагнув показати глибокі картини свого часу, мріяв про час істинний, ідеальний. "Життя є молодість, труд і любов. Дайте мені посмакувати цих напоїв", — пише він у своїй ранній новелі "Байгород". Яновського, як і Хвильового, хвилювали питання про співвідношення трагізму: гуманізму в революційному житті країни, про міру самозречення в ім'я вищої ідеї, про цінність людської особистості, збереження людяності за будь-яких умов.
Провідною в творчості письменника була тема революції, громадянської війни. У центрі уваги Яновського — вирішальний момент в житті героїв, його цікавить не еволюція характеру, а "поведінка" героя в умовах найжорстокіших випробувань на межі життя і смерті. У новелах роману "Вершники" впадає в око потужний струмінь гуманізму письменника, його любові до життя і людини. І одночасно вражає жах часу і революції, в якому людське життя втрачає вартість, вражає холодний подих смерті у прагматичних розрахунках з "ворогами" ідеї. Отже, особливості романтичного стилю роману "Вершники" визначає саме емоційний фактор.
З першої новели "Подвійне коло" постає образ громадянської війни як явища протиприродного, жахливого і потворного. У романі кожний герой дістав точну політичну характеристику: денікінець, петлюрівець, махновець, червоногвардієць... передісторію кожного персонажа автор передає лише кількома штрихами, показуючи його вже як сформовану особистість у складні, вирішальні моменти життя. І от непримиренні у своїй категоричності "вороги" сходяться на одному полі — п'ятеро рідних братів Половців готові вбити один одного заради високих, але різних ідей, нехтуючи людськими почуттями. Для них важливіші принципи та революційні переконання, аніж братерська любов і почуття матері. Один за одним гинуть брати: Андрій, Оверко, Панас — гинуть переможені своїми ж братами. Братовбивство, як і вбивство матері (перегук з новелою "Я (Романтика)" М. Хвильового) не можна виправдати жодною ідеєю, хоч якою б високою і благородною вона не була!
У запеклому бою зійшлися загони різних політичних поглядів і по черзі летять голови братів Половців — денікінця Андрія, петлюрівця Оверка, махновця Опанаса... Непереможеним залишається тільки більшовик Іван — це "узгоджувалося" з вимогами тогочасної критики та розвитком історії, однак дихнуло на читача неприхованою регламентованістю й нелюдською жорстокістю. Принципи класової боротьби стають вищими за почуття родини,, роду: "... рід розпадається, а клас стоїть", — пояснює комісар Герт.
Вісім новел, з яких складається роман, не пов'язані сюжетом, але об'єднані авторського ідеєю: показати через внутрішній світ героїв необхідність історичного перетворення світобудови. Через визначальні риси героїв автор показує й оспівує кращі риси усього народу — вірне кохання і біль матері за своїх синів ("Шаланда в морі"), вірність обов'язку та присязі ("Листоноша"), людську витривалість і жадання свободи ("Чубенко — командир полку"). Усі герої роману втілюють у собі людське й національне прагнення збудувати кращий світ на землі... Однак письменник стверджує думку, що цей світ неможливо побудувати на крові. Як і Хвильовий, Яновський показує, що постріл в іншу людину — це щоразу постріл у самого себе, у найсвятіше, що є в душі кожного. І через духовну і моральну деградацію кожного будівельника "світлого майбутнього" відбувається духовне спустошення і моральна деградація усього народу. Адже розпад одного роду Половців символізує розпад усього народу у вирі жорстоко-запеклої громадянської війни, яка стала трагедією української нації. Ця думка художньо втілюється в формі розрізнених, не пов'язаних між собою сюжетно сцен новел роману, які все ж об'єднуються почуттям автора, його переживанням не тільки за долю рідних братів, але й за долю усього народу.

Українізація — політика радянської влади у 20-ті роки XX століття. Тоді почався розвій національної мови й культури: створювалися українські школи, видавництва, спілки; митці повірили у свободу. Та недовго раділи патріоти нашої держави: скоро політика українізації припинилася, й обмежені міщани, "антипатріоти" почали радіти її поразці, використовуючи дедалі войовничі форми неприйняття всього "малоросійського". Цей процес яскраво показаний у п'єсі, Миколи Куліша "Мина Мазайло".
Названу драму недарма називають "філологічним водевілем", адже проблематика твору й усі події в ньому розгортаються навколо одного питання — самобутності української мови. Ця проблема у персонажів драми має різне вирішення. Так, головний герой п'єси, Мина Мазайло, ніяк не може позбутися комплексу національної меншовартості й хоче змінити своє прізвище на більш "милозвучне": "Двадцять три роки... носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло!.." Читача аж сміх бере, коли Мина намагається із кореня "маз" утворити щось, найогодумку,путяще: "Мазов", "Мазеленський", "деМазе", "фонМазел", "Мазанський", "Мазєнін"...Вірусом україноненависництва заражені й інші члени родини — дочка Рина, дружина Мотрона, тьотя Мотя. Також смішно й безглуздо виглядають потуги головного персонажа драми вивчати російську мову разом з "учителькою правільнихпроізношеній" Бароновою-Козино. Родина Мазайлів виглядає трагічно й водночас комічно у своєму невгасимому прагненні відірватися від національного коріння.
Однак сміх сучасного читача швидко вщухає, коли він згадує, що сьогодні на кожному кроці бачимо таких точно "Мазайлів", які за будь-яку ціну хочуть відірватися від усього українського, нервово сіпаються і скрегочуть зубами від думки про розвиток національної культури. Чому вони так роблять? Незрозуміло. Помічаємо людей, які кривляться від того, що назва міста написана українською мовою (тьотя Мотя в драмі ледь не зомліла, побачивши напис "Харків"), тих, хто радше промовляв би "спаґі" й "дєці" замість звичних "чоботи" й "діти", хто відхрещується від свого коріння... Проте нашим патріотам не треба хвилюватися: багато людей мріють про подальший розвиток національної культури, як і Мокій Мазайло. Цей молодий юнак захоплений літературою свого народу, хоче "українізувати" кохану дівчину Уляну Розсоху.
Один із героїв п'єси, дядько Тарас, також мріє про відродження української держави, захоплений історією рідної країни. Та й Уля, яка завжди відстоювала міщанські погляди на політику українізації, урешті-решт розуміє: не можна "топтати" свого коріння.
П'єса Миколи Куліша "Мина Мазайло" дуже актуальна в наш час. Ще рано нам безжурно сміятися над відсутністю національної самосвідомості в героях твору, бо й сьогодні антипатріотизм — велика проблема українського народу. Невже зневажаючи рідну мову і культуру люди відчувають себе вищими за інших? Невже наша доля — доля "безбатченків"? Ні! Вірю, що скоро в моїй країні не стане мазайлів, а житимуть лише справжні громадяни, свідомі свого національного обов'язку.

Драма М. Куліша «Патетична соната» — виняткове явище в українській драматургії, бо саме в цьому творі автором була зроблена спроба поєднати рух, музику, слово. Свою назву твір дістав від однойменної сонати великого Бетховена.

У неосяжному світі музики — контрасти і різкі переходи від одного ритму до іншого, рух і спокій, сльози і радість, Вони були дня композитора засобом відтворення драматизму почуттів, їх високої напруги, складних конфліктів людини з реальним життям. Саме така мелодія органічно вписується у п’єсу М. Куліша, патетика сонати стає основою багатопланової драми і допомагає як би глибше сприйняти твір.

Матеріалом для написання драми стали бурхливі події революції і громадянської війни 1917-1919 років. За своєю суттю вони відповідають настрою сонати — пошуків, поразок і перемог.

У центрі дії — образ талановитої піаністки Марини, яка на роялі дає «світлий роздум бунтарського духу», а в буденному житті під іменем Чайки відстоює самостійну Україну. Грою дівчини захоплюється поет і мрійник Ілько Юга, який бентежно кохає її, «вірить у Петрарку і вічну любов».

Його духовною сонатою стає шлях від мрійництва до очищення і спокути, Небайдужий до музики і батько Марини, добрий, щирий і трохи смішний Ступай-Ступаненко, який вагається у своїх ідейних переконаннях — до якого ж табору пристати: соціалістів чи більшовиків. Проте він твердо знає, що хоче бачити Україну вільною, незалежною.

Твір побудований як спогади романтичного друга автора, нині уже покійного Ілька Юги. Його «я» — головна особа п’єси, композицію якої складає щоденник героя, листи до коханої, ліричні відступи. Сто тридцять листів написав юнак до Марини і знищив їх, бо не наважувався перетнути той невеликий простір, що розділяв їхнє помешкання. А коли молодий закоханий мрійник зважився це зробити, то побачив офіцера, який на колінах просив у дівчини посвяти в лицарі і цілував край її сукні. Для Ілька руйнується світ.

Марина, як і кожна молода дівчина, вірить у незвичайне кохання, чекає його. Але природний потяг своєї душі вона підпорядковує ідеї, і її серце схиляється до Андре Пероцького, який лише удає, що вболіває за Україну. Під час повстання більшовиків Ілько рятує Андре в ім’я свого вічного кохання. Але молодий Пероцькин забуває про свою обіцянку служити вільній Україні і бере участь у білогвардійському заколоті.

Влада переходить до більшовиків — Марину заарештовують, вона гине від руки Ілька Юги. Гине і сам поет. Гине вчитель Ступай-Ступаненко. Цей калейдоскоп смертей творить не тільки трагічний пафос п’єси, а й увиразнює думку драматурга про те, що його сучасник — постать глибоко трагічна, яка не може самореалізуватися в умовах існуючої системи.

М. Куліш переконаний: немає на світі таких ідей, які б дорівнялися вартості людського життя. П’єса М. Куліша засуджує пріоритет класових цінностей над загальнолюдськими, засуджує суспільство, засноване на крові і сльозах.

Дата добавления: 2015-05-08