Визначити причини занепаду Київської Русі, охарактеризувати піднесення Галицько-Волинського князівства, його роль в історії українського народу

Занепад і розпад К.Р. були закономірним явищем. Величезна середньовічна імперія (входило 20 різних племен і народностей) не мала централізованого управління та міцної бюрократичної системи. У ХІІ ст. на території Русі виникло від 10 до 15 удільних князівств (5 з них – на тер. України), найбільші – Галицьке, Волинське, Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Ростово-Суздальське, Новгородське, Смоленське, – мали незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. На поч. ХІІІ ст. було вже 50 окремих князівств.

Титул „великого князя” у ХІІ ст., поряд з київським, мали чернігівський, владимирський та деякі інші князі. Пожвавлюються процеси визрівання трьох слов’янських народів – українців, білорусів і росіян. Одними з перших перестали коритися Києву Полоцьке князівство (Білорусь), Новгород і Владимиро-Суздальське князівство (на російських теренах). Все ж, К.Р. до сер. ХІІІ ст. була єдиною державою, а Київ – стольним містом (хоча дедалі більшою мірою формально).

Причинами занепаду К.Р. історики називають:

1) політичні причини: а) боротьба за великокнязівський престол численних нащадків Володимира Великого і Ярослава Мудрого, б) посилення боярства і втручання його у державні справи.

2) економічні причини – розвиток феодальних відносин, поява вотчинного землеволодіння, прогрес землеробської культури привели до економічного піднесення удільних князівств. Натуральний характер феодальної вотчини зміцнював суверенітет цих князів (тепер князі боролися не за захоплення влади у всій країні, а за розширення кордонів свого князівства за рахунок сусідів).

3) зовнішньополітичні причини та занепад столиці К.Р. – Києва: а) безперервні напади кочовиків на Київ; б) зменшення значення шляху “з варягів у греки” – європейські купці з кін. XI ст. обминають Київ і встановлюють прямі зв'язки між Західною Європою та Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом (хрестоносці у 1204 р. пограбували Константинополь та Багдад).

Державотворчі традиції на південно-західних землях продовжило Галицько-Волинське князівство. Воно єдине з руських князівств вистояло і відродило свою державність після завоювання українських земель монголо-татарами у 40-х роках ХІІІ ст.

Галицька земля відокремилася від Києва у 1097 р., а Волинь – у сер. ХІІ ст. (там почала формуватися власна князівська династія; тоді ж почалися внутрішні міжусобиці та розпад на кілька уділів). Засновниками галицької династії князів були Ростиславичі – нащадки онука Ярослава Мудрого. На політичне життя Галицького князівства суттєво впливало незалежне від князя боярство.

У міжусобній боротьбі після Любецького з’їзду Ростиславичі відвоювали собі право на Галичину, хоча край певний час залишався переділеним на кілька уділів. Об’єднати їх під єдиною владою зміг Володимирко, 1141 р. він переніс свою резиденцію до Галича.

Ярослав Володимирович (Осмомисл) – 1152 – 1187 рр.: розширив кордони Галицького князівства, встановив добросусідські відносини з Угорщиною, Польщею та Візантією і найвпливовішими руськими князями. Найбільші проблеми князь мав з власними боярами. У 1199 р. помирає його син Володимир – останній з династії Ростиславичів.

Край усобицям на Волині поклав син Мстислава Ізяславича Роман – у 1199 р. він приєднав до своїх володінь Галичину.

У 1199 р. утворилася Галицько-Волинська держава. Її столицею Роман обрав Галич. У 1202 р. він змістив київського князя і встановив контроль над Київським і Переяславським князівствами. У 1205 р. Роман загинув, держава розпадається.

З 1208 р. чвари у галицько-волинській справі посилилися – небажання повернення в ГВК нащадків Романа. Данило, коли йому виповнилося 18 років, разом з Васильком став збирати батькову спадщину і спершу відвоював Волинь. Лише 1238 р. Данило оволодів Галичем (у 1238 р. у битві під Дорогичином переміг рицарів-хрестоносців). Він також утвердився у Києві, назначивши своїм намісником воєводу Дмитра. Столицю переніс у м. Холм.

У 40-х рр. ХІІІ ст. Галицько-Волинська держава була спустошена монголами, але її втрати були меншими, ніж в інших князівствах. На князюванні залишився Данило Галицький. У 1245 р. Данило зламав опір бояр, дав відсіч Угорському королівству та остаточно утвердився у Галичі. Значних зусиль він докладав для організації боротьби проти монголо-татар. Його успіхами зацікавився папа Інокентій ІУ – він надіслав Данилу корону (іншою умовою була релігійна унія між православ’ям і католицизмом у ГВК). У 1253 р. Данило Галицький був коронований. Похід 1253 р. не було здійснено. А 1254-1255 рр. війська Данила відвоювали болохівські міста в районі Случі й Тетерева. Данило Галицький об’єднав майже всю Правобережну Україну з Києвом. У внутрішній політиці Данило намагається посилити єдність держави, придушує боярські змови, будує нові міста (Львів), фортеці, церкви та монастирі, сприяє розвитку культури.

Після смерті Данила у 1264 р. ГВК розпадається на кілька частин (між синами). Спробу об’єднати батьківські землі зробив старший син Лев (1202 – 1301), але Волинь було передано Мстиславу Даниловичу.

Об’єднав землі королівства внук Данила Юрій І Львович, 1301 – 1308 – час розквіту, спокою та економічного добробуту. Він теж прийняв титул „короля Русі”. У 1303 р. було утворено окрему українську православну митрополію – Галицьку. Встановив добросусідські відносини з сусідніми країнами, уклав союз з Тевтонським орденом. Спадщина Юрія І дісталася його синам – Андрію та Леву ІІ, які правили удвох. Орієнтувалися на союз з Тевтонським орденом і Польщею для боротьби проти ординців. У 1323 р. загинули.

У 1325 р. князем був обраний Юрій ІІ Болеслав (племінник Андрія та Лева ІІ) – правив до 1340 р. У зовнішній політиці тримався союзу з Тевтонським орденом (як противага Польщі), мав дружні стосунки з Литвою. Сприяв поширенню католицизму і був отруєний. Литва, Польща та Угорщина розділили ГВК.

Історичне значення ГВК:

- продовжило традиції державності на укр. землях (з 1199 до 1340 рр.): політичні та культурні – „перша форма української державності” (М.Грушевський);

- організовувало опір монгольській навалі;

- важлива роль у духовно-культурному розвитку українського народу.

Дата добавления: 2015-05-08