Порівняльна характеристика поруки та гарантії як способів забезпечення виконання зобов’язань

Критерій для порівняння	Порука	Гарантія
За суб’єктним складом	У ролі поручителя можуть бути фізичні та юридичні особи	У ролі гаранта можуть бути лише фінансові установи
За строком дії	Строк дії може не встановлюватися й залежати від строку дії основного зобов’язання чи строку видачі самої поруки	Діє протягом строку, на який вона видана
За моментом дострокового припинення	Має акцесорний характер і залежить від основного зобов’язання	Має самостійний характер і не залежить від основного зобов’язання
За відповідальністю перед кредитором	Поручитель у разі неспроможності виконання основного зобов’язання боржником виконує його особисто перед кредитором. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків	Гарант відповідає перед бенефіціаром за порушення зобов’язання принципалом в межах грошової суми, на яку було видано гарантію. Коли гарант не сплачує грошову суму за гарантією, то несе самостійно додаткову юридичну відповідальність
За правами, у разі виконання основного зобов’язання за боржника	Поручитель, який виконав за боржника його зобов'язання, набуває всіх прав кредитора за основним зобов'язанням	Гарант має право на зворотну вимогу до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові

Застава як спосіб забезпечення виконання зобов’язання. Правова регламентація застави як способу забезпечення виконання зобов’язань здійснюється згідно з параграфом 6 гл. 49 ЦК, Законами України «Про заставу» та «Про іпотеку»^[128]. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про заставу» застава – це спосіб забезпечення зобов’язань, якщо інше не встановлено законом.

Забезпечувальна сила застави полягає в тому, що кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Ознаки застави:

· вона ефективно стимулює боржника до належного виконання своїх зобов'язань (через побоювання втрати майна, що є предметом застави);

· виникає на підставі договору, закону або рішення суду; право застави виникає:

- з моменту укладення договору застави;

- з моменту нотаріального посвідчення договору застави (коли він підлягає нотаріальному посвідченню);

- у момент передачі предмета застави заставодержателю, якщо предмет застави відповідно до закону чи договору повинен бути в нього.

· забезпечує виконаннябудь-якої дійсно існуючої або майбутньої вимоги, що не суперечить законодавству України;

· застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов’язання, тобто у випадку припинення основного зобов’язання з будь-яких підстав припиняється й забезпечувальне зобов’язання згідно з договором застави;

· виділяють два види застави: іпотека та заклад. Правовий статус іпотеки як виду застави детально регламентується Законом України «Про іпотеку». Згідно зі ст. 1 цього ЗУ іпотека – вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні й користуванні іпотекодавця, відповідно до якого іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим законом.

У свою чергу, правовий статус закладу як виду застави регламентується розділом IV Закону України «Про заставу», згідно зі ст. 44 цього ЗУ заклад – застава рухомого майна, при якій майно, що складає предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя.

На практиці основними підставами для виникнення застави є закон та договір.

Закон як підстава для виникнення застави. Застава на підставі закону застосовується незалежно від волі сторін, що уклали основне зобов’язання, тобто окремі вимоги кредитора забезпечуються заставою майна, яке є предметом угоди, на підставі прямої вказівки закону. Так, згідно із ч. 6 ст. 694 ЦК продавцю належить право застави на товар, проданий у кредит, з моменту його передання й до моменту повної оплати.

Наведемо приклад законної застави, передбачений у ст. 164 КТМ України^[129]: для забезпечення вимог, зазначених у ч. 1 ст. 163 КТМ України, перевізник має право застави на вантаж, що перевозиться.

Договір як підстава для виникнення застави. Основним джерелом для виникнення заставних правовідносин є договір. Договір застави – це договір, який укладається між заставоутримувачем та заставодавцем, згідно з яким у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання кредитор (заставоутримувач) має право одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами (додаток 25).

Ознаки договору застави:

· це двосторонній договір, сторонами якого є: заставодавець та заставодержатель. Згідно зі ст. 11 Закону України «Про заставу» сторонами договору застави можуть бути фізичні, юридичні особи та держава.

У свою чергу, згідно зі ст. 583 ЦК заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель), яка є власником речі, або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.

Заставодержателем може бути лише кредитор за основним зобов’язанням;

· має акцесорний характер, тобто укладається з метою забезпечення виконання основного зобов’язання;

· укладається в письмовій формі, яка може бути простою або нотаріальною. Договір застави підлягає обов’язковому нотаріальному засвідченню у випадках, коли предметом застави є:

● нерухоме майно;

● космічні об’єкти.

Нотаріальне посвідчення договору застави можливе й у тих випадках, коли це не є обов’язковим згідно чинного законодавства України, проте на цьому наполягає одна зі сторін.

Згідно зі ст. 14. Закону України «Про заставу» недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального засвідчення тягне за собою недійсність договору з наслідками, передбаченими законодавством України;

· цей договір може виступати в ролі наступної застави. Наступна застава майна – це застава вже заставленого майна. Наступна застава допускається, якщо інше не встановлено попереднім договором застави або законом.

Якщо предметом застави стає майно, що вже є заставленим, право застави попереднього заставодержателя (попередніх заставодержателів) зберігає силу. Перший заставодержатель має переважне право перед наступними заставодержателями на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна. Вимоги наступних заставодержателів задовольняються в порядку черговості виникнення права застави.

Зміст договору застави складають умови, які погоджуються сторонами. До таких умов слід віднести суть, розмір і строк виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, опис предмета застави, а також інші умови щодо яких за заявою однієї зі сторін повинна бути досягнута угода.

Згідно зі ст. 4 Закону України «Про заставу» предметом застави можуть бути майно та майнові права. Більш широке тлумачення предмета застави наведено в ст. 576 ЦК, відповідно до якої предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема речі, цінні папери, майнові права), відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

До майна, що може бути предметом застави, належить:

● наявне майно;

● майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо);

● майно (плоди, продукція, доходи), одержане від використання заставленого майна у випадках, встановлених договором.

Відповідно до ч. 4, 5 ст. 576 ЦК предметом застави не можуть бути:

● культурні цінності, що є об’єктами права державної чи комунальної власності й занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання; пам’ятки культурної спадщини, занесені до Переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації;

● вимоги, які мають особистий характер;

● інші вимоги, застава яких забороняється законом.

У свою чергу, ст. 4 Закону України «Про заставу» розширює та деталізує перелік об’єктів, що не можуть бути предметом застави. Згідно з нею предметом застави не можуть бути об’єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств і їх структурних підрозділів, що перебувають у процесі корпоратизації (проте товари в обороті або в переробці цих підприємств та їх структурних підрозділів можуть бути предметом застави. До товарів в обороті та переробці згідно зі ст. 40 ЗУ «Про заставу» належать сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо).

Також прикладом законодавчої заборони використання окремих речей як предмета застави є приватизаційні папери. Згідно з п. 3 ст. 5 Закону України «Про приватизаційні папери»^[130] приватизаційні папери не можуть бути використані як застава для забезпечення платежів або кредитів.

Дії щодо предмета застави:

● заміна предмета застави може здійснюватися тільки за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 579 ЦК);

● ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави несе власник заставленого майна, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 580 ЦК);

● у разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов’язаний надати рівноцінний предмет або, якщо це можливо, відновити знищений чи пошкоджений предмет застави (ч. 2 ст. 580 ЦК);

● якщо предмет застави не підлягає обов’язковому страхуванню, він може бути застрахований за згодою сторін на погоджену суму (ст. 581 ЦК). У свою чергу, згідно зі ст. 10 Закону України «Про заставу» погоджена сума не повинна перевищувати ринкову вартість предмета застави. У разі настання страхового випадку предметом застави стає право вимоги до страховика;

● у випадках, встановлених договором або законом, заставодавцем разом із заставодержателем може бути здійснена оцінка предмета застави. При цьому ціна має визначатися відповідно до звичайних цін, що склалися на момент виникнення застави, але договором або законом може бути встановлено інший порядок такої оцінки;

● звернення стягнення (ст. 590 ЦК);

● реалізація предмета застави (ст. 591 ЦК).

Заставодавець має право:

· користуватися предметом застави відповідно до його призначення, у тому числі здобувати з нього плоди та доходи, якщо інше не встановлено договором і це випливає із суті застави;

· заповідати заставлене майно.

Заставодавцю забороняється без згоди заставодержателя відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним, якщо інше не встановлено договором.

Заставодавець зобов’язаний, якщо з його вини втрачено, зіпсовано, пошкоджено або знищено заставлене майно, що було в його володінні, замінити або відновити це майно, якщо інше не встановлено договором.

Заставодержателю забороняється, якщо інше не встановлено договором, користуватися переданим йому предметом застави.

Заставодержатель зобов’язаний:

· якщо це прямо передбачено в договорі, здобувати з предмета застави, який йому був переданий, плоди та доходи;

· якщо з його вини втрачено, зіпсовано, пошкоджено або знищено заставлене майно, що було в його володінні, відшкодувати заставодавцю завдані збитки (розмір збитків визначається залежно від дійсної, а не заставленої вартості предмета застави);

· якщо під час реалізації предмета застави виручена грошова сума перевищує розмір забезпечених цією заставою вимог заставодержателя, різницю повернути заставодавцю (ст. 25 «Про заставу»).

Заставодержатель має право:

· вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, у разі:

- передання заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди заставодержателя, якщо одержання такої згоди було необхідним;

- порушення заставодавцем правил про заміну предмета застави;

- втрати предмета застави за обставин, за які заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновив предмет застави;

- порушення заставодавцем правил про наступну заставу;

- порушення заставодавцем правил про розпоряджання предметом застави;

- в інших випадках, встановлених договором;

· у разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою звернення стягнення на предмет застави;

· за рахунок предмета застави задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату відсотків, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, зазнаних у зв’язку із пред’явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором;

· у випадках, коли суми, вирученої від продажу предмета застави, недостатньо для повного задоволення вимог заставодержателя, якщо інше не передбачено законом чи договором, одержати суму, якої не вистачає для повного задоволення вимоги, з іншого майна боржника в порядку черговості, передбаченої законодавством України (ст. 24 Закону України «Про заставу»).

За загальним правилом предмет застави залишається в заставодавця, якщо договором або законом не встановлено інше (ст. 576 ЦК). Отже, можливі варіанти, коли предмет застави передається заставодержателю.

Відповідно до ст. 587 ЦК України особа, яка володіє предметом застави, зобов'язана, якщо інше не встановлено договором:

· вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави;

· утримувати предмет застави належним чином (заходи щодо збереження чи належного утримання предмета застави можуть включати проведення капітального або поточного ремонту, його раціональне та бережливе використання тощо);

· негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави.

Процедура звернення стягнення та реалізація предмета застави. У разі невиконання боржником основного зобов’язання, забезпеченого заставою, кредитор набуває права задовольнити свої інтереси шляхом стягнення та реалізації предмета застави.

Відповідно до ч. 1 ст. 590 ЦК звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Зокрема ч. 6 ст. 20 Закону України «Про заставу» доповнює та деталізує зміст ч. 1 ст. 590 ЦК, згідно з якою звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачено законом або договором застави.

Процедура стягнення на заставлене майно на підставі виконавчого напису нотаріуса регламентується гл. 14 Закону України «Про нотаріат»^[131]. Щодо звернення стягнення на предмет застави законодавством встановлено такі правила:

· заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом;

· у разі ліквідації заставодавця – юридичної особи заставодержатель набуває права звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов’язання, забезпеченого заставою;

· у разі часткового виконання боржником зобов'язання, забезпеченого заставою, право звернення на предмет застави зберігається в первісному обсязі;

· якщо предметом застави є дві або більше речей (два або більше прав), стягнення може бути звернене на всі ці речі (права) або на будь-яку з речей (прав) на вибір заставодержателя;

· якщо заставодержатель зверне стягнення на одну річ (одне право), але його вимогу не буде задоволено в повному обсязі, він зберігає право застави на інші речі (права), які є предметом застави.

Після того як на предмет застави було звернено стягнення, він реалізується згідно з вимогами чинного законодавства. Процедура цієї реалізації регламентується ст. 591 ЦК та ст. 20, 21 Закону України «Про заставу». Згідно із ч. 7 ст. 20 Закону України «Про заставу» реалізація заставленого майна, на яке звернено стягнення, провадиться державним виконавцем на підставі виконавчого листа суду або наказу господарського суду, або виконавчого напису нотаріусів у встановленому порядку, якщо інше не передбачено цим законом чи договором.

Згідно з п. 1 ст. 591 ЦК та ч. 1 ст. 21 Закону України «Про заставу» реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, здійснюється спеціалізованими організаціями шляхом його продажу з аукціонів (публічних торгів), якщо інше не встановлено договором або законом. Початкова ціна предмета застави для його продажу з публічних торгів визначається в порядку, встановленому договором або законом. Якщо звернення стягнення здійснюється за рішенням суду, то останній у своєму рішенні може визначити початкову ціну предмета застави. Якщо перший аукціон (публічні торги) оголошено таким, що не відбувся, проводиться наступний аукціон. Початковою ціною другого й наступних аукціонів вважається ціна, зменшена на 30 % стосовно до початкової ціни попереднього аукціону.

Якщо другий і наступні аукціони (публічні торги) оголошені такими, що не відбулися, предмет застави може бути за згодою заставодержателя та заставодавця переданий у власність заставодержателя за початковою ціною, яка була запропонована на останньому аукціоні (публічних торгах). У разі, якщо заставодержатель відмовився залишити заставлене майно за собою, це майно реалізується у встановленому порядку, якщо інше не передбачено договором.

Детально процедура реалізації заставленого майна шляхом проведення аукціонів регламентується Положенням «Про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна»^[132].

Відповідно до ст. 593 ЦК право застави припиняється у разі:

· припинення зобов’язання, забезпеченого заставою. Ця підстава припинення права застави ще раз підтверджує акцесорність заставного зобов’язання;

· втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;

· реалізації предмета застави;

· набуття заставодержателем права власності на предмет застави;

· в інших випадках, встановлених законом.

Якщо застава припиняється внаслідок виконання забезпеченого заставою зобов'язання, заставодержатель, у володінні якого перебувало заставлене майно, зобов'язаний негайно повернути його заставодавцеві.

Правова регламентація притримання як способу забезпечення виконання зобов’язання здійснюється згідно з параграфом 7 гл. 49 ЦК. Згідно зі ст. 594 ЦК притримання – це право кредитора, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків, тримати її в себе до виконання боржником зобов'язання. Тобто сутність цього способу забезпечення полягає в можливості кредитора на законних підставах, не передавати річ боржнику, що належить останньому, до тих пір, доки боржник не виконає свої зобов'язання, а в разі остаточного невиконання цих зобов’язань реалізувати предмет притримання й задовольнити через нього свій інтерес.

Ознаки притримання:

· сторонами відносин щодо притримання є:

- боржник – особа, що не виконала основне зобов’язання;

- кредитор – особа, яка має право на законних підставах притримувати в себе річ (предмет договору), що належить боржникові, за невиконання останнім основного зобов’язання;

· право притримання речі, що є предметом основного договору, у разі невиконання боржником свого зобов’язання виникає в кредитора автоматично на підставі приписів закону. Загальною підставою для виникнення права притримання є ч. 1 ст. 594 ЦК, також правову можливість застосування цього способу забезпечення виконання зобов’язань підтверджують ряд нормативно-правових актів (ст. 163 КТМ України, п. 32 Постанови Кабінету міністрів України «Про затвердження Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві»^[133] тощо);

· має додатковий (акцесорний) характер, тобто ставить за мету забезпечення виконання основного зобов’язання;

· може забезпечувати виконання як основного зобов’язання (оплата відповідної речі, що є предметом договору), так і виконання обов’язку боржника, щодо відшкодування витрат та інших збитків, які поніс кредитор внаслідок несвоєчасного внесення плати за цю річ боржником.

Отже, притримання забезпечує не тільки основні зобов'язання в їх традиційному розумінні, тобто не тільки, наприклад, договір перевезення, поставки тощо, але й похідні зобов'язання з відшкодування витрат та інших збитків, пов'язаних із річчю. Останні можуть забезпечуватися окремо чи в сукупності з основним зобов'язанням;

· предметом притримання можуть бути лише речі. Згідно зі ст. 179 ЦК річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки. Речі можуть бути рухомі та нерухомі (ст. 181 ЦК), споживані та неспоживані (185 ЦК), індивідуально визначені та визначені родовими ознаками (ст. 184 ЦК), подільні та неподільні (ст. 183 ЦК). До складу речей належать грошові кошти, цінні папери (ст. 177 ЦК). Правовий режим речі розповсюджується на тварин (ст. 180 ЦК);

· майнові права, роботи, послуги предметом притримання бути не можуть;

· момент виникнення притримувального забезпечувального зобов’язання, тобто момент, з якого кредитор має право на законних підставах притримувати в себе річ, залежить від того, виконання якого зобов’язання – основного (сплату грошей) чи деліктного (пов’язаного із відшкодуванням збитків завданих властивостями речі) – забезпечує це притримання:

- у разі забезпечення основного зобов’язання право притримання в кредитора виникає з моменту прострочення виконання основного зобов’язання хоча б на день (ч. 1 ст. 530 ЦК);

- у разі забезпечення обов’язку щодо відшкодування збитків моментом настання права притримання вважається закінчення пільгового семиденного строку на виконання зобов’язання з дати подачі відповідної вимоги кредитором боржникові (ч. 2 ст. 530 ЦК);

· кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо прав на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа (ч. 3 ст. 594 ЦК);

· ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі несе кредитор, якщо інше не встановлено законом (ч. 4 ст. 594 ЦК);

· до кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї (ч. 1 ст. 596 ЦК). У цьому разі право притримання виступає в ролі речового права – різновидом права на чужі речі.

· після передачі речі боржнику в рамках виконання основного зобов'язання кредитор не вправі ані вимагати її повернення для здійснення притримання, ані забирати її назад, навіть якщо матиме для цього реальну можливість

Притримувач (кредитор за основним зобов’язанням) зобов’язаний:

● згідно із ч. 1 ст. 595 ЦК негайно повідомити боржника про притримання речі. Термін «негайно» передбачає час достатній для доставки відповідних документів від кредитора до боржника;

● не допустити втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, а якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини – нести відповідну юридичну відповідальність (ч. 2 ст. 595 ЦК);

● не користуватися річчю, яку він притримує в себе. Це означає, що кредитор не вправі здобувати з неї корисні властивості.

Притримувач має право задовольнити з вартості речі, що він притримує, свої вимоги до боржника (ст. 597 ЦК). Процедура реалізації предметапритримання аналогічна процедурі реалізації предмета застави й регламентується ст. 591 ЦК.

Боржник має право розпоряджатися річчю, яку кредитор притримує, повідомивши набувача про притримання речі й права кредитора. Тобто згідно із ч. 2 ст. 596 ЦК боржник має право самостійно, без погодження з кредитором, передавати право на річ, що притримується, іншій особі (набувачу), обов’язково попередивши її про притримання речі та права кредитора на цю річ. Неповідомлення боржником набувача про вищезгадані моменти тягне відповідні юридичні наслідки, передбачені чинним законодавством, наприклад, ст. 659 ЦК.

Підстави для припинення права на при тримання. Право на притримання припиняється:

● у разі припинення основного зобов'язання або визнання його недійсним (ч. 2 ст. 548 ЦК);

● у разі задоволенням вимог кредитора за рахунок речі, яку він притримує (ст. 597 ЦК);

● згідно з іншими загальними підставами припинення зобов'язань, що не суперечать природі притримання (гл. 50 ЦК).

Правовий статус завдатку як способу забезпечення виконання зобов’язання регламентується параграфом 5 гл. 49 ЦК. Відповідно до ст. ч.1 ст. 570 ЦК завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання й на забезпечення його виконання.

Характерні риси завдатку:

● завдатком можуть забезпечуватися тільки зобов'язання, що виникають з договорів;

● завдатком може бути забезпечене тільки виконання грошового зобов'язання;

● у ролі завдатку можуть виступати як грошові засоби, так і рухоме майно;

● нерухоме майно виступати в ролі завдатку не може;

● завдаток, крім забезпечувальної функції, також виконує платіжну та доказову:

- платіжна функція полягає в тому, що завдаток видається в рахунок належних платежів. Наприклад, якщо покупець під час купівлі трактора вартістю 500 000 грн передав продавцю 125 000 грн завдатку, то йому належить доплатити в майбутньому ще 375 000 грн;

- доказова функція полягає в тому, що підтверджує факт укладення договору (факт виникнення договірного зобов'язання), адже завдаток передається боржником кредитору після підписання відповідної угоди;

- забезпечувальна функція полягає в тому, що безпосередньо гарантує виконання сторонами взятих на себе зобов’язань. Якщо сторона, яка передає завдаток, ухиляється від виконання договору, вона втрачає завдаток, а в разі порушення зобов'язання стороною, яка отримала завдаток, остання зобов'язана повернути його другій стороні в подвійному розмірі;

● угода про завдаток укладається в письмовій формі;

● порушення письмової форми укладання угоди про завдаток передбачає визнання цієї угоди нікчемною. У тому разі, якщо відповідна грошова сума передається без фіксації цієї угоди письмово, то вона вважається авансом, який виконує лише доказову та платіжну функцію й ніяким чином не забезпечує виконання зобов’язання. Відсутність забезпечувальної функції авансу пояснюється тим, що сторона, яка його видала, має право вимагати повернення авансу в усіх випадках невиконання договору, а сторона, яка отримала аванс, ні за яких умов не може бути зобов'язана до його повернення в більшому розмірі. Отже, щоб сплачена сума вважалася завдатком і виконувала забезпечувальну функцію, це треба прямо зазначати в письмові формі;

● угода про завдаток вважається укладеною лише після фактичної передачі предмета завдатку контрагенту;

● сторона, винна в порушенні зобов'язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором;

● у разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

Дата добавления: 2015-05-10