Звід законів західних губерній 1807 року

У 1830—1833 роках спеціальною групою у складі другого відділу під ке-рівництвом І. Данилевича було підготовлено "Звід місцевих законів західних губерній" (Правобережжя України і Білорусії).У розпорядженні І. Данилови-ча були проекти "Зводу місцевих законів губерній і областей від Польщі при­єднаних" (Повстанського), "Зібрання Малоросійських прав" (Давидовича), переклад Литовського статуту (1811 р.) та інші збірники за­конів. Крім того, Данилович зробив виписки з "Повного зібрання законів Російської імперії", починаючи з 1722 р., що змінювали й доповнювали чинну систему норм місцевого права. За період з 1830 по 1833 рр. І. Данилович розробив проект "Зво­ду місцевих законів західних губерній" польською мовою. Ще два роки пішло на переклад російською мовою та технічну і редакційну обробку, а та-кож на складання вступу, де було подано історико-правовий огляд джерел і всієї системи місцевого права. На початку 1837 р.збірник був переданий на розгляд Державної Ради. У 1838 році проект Зводу було затверджено Дер-жавною радою, але законодавчої сили не отримав.

По змісту це був збірник матеріального і процесуального права.

"Звід місцевих законів західних губерній" – добре систематизо­ваний збір-ник. За своєю структурою він складався зі вступу, трьох частин і додатків. Перша частина - "Закони про ста­ни", була зосереджена в двох книгах і мала 196 статей, в яких розглядалися, головним чином, питання правоздатності осіб різних станів.

Друга частина -"Закони цивільні", в складі п'яти книг включала 947 статей і мала регулювати право власності, зобов'язувальне і сімейне право.

Третя частина -"Закони про судові обряди, про судочинство і про захо-ди цивільних стягнень". Частина складалася з трьох книг і включала 896 статей. Вони визначали порядок проведення цивільного судового процесу.

Частини Зводу поділено на книги, розді­ли, глави, відділення і парагра-фи. Проект мав такі додатки: хроноло­гічний покажчик джерел, використаних для складання зводу; алфавіт­ний предметний покажчик; алфавітний покажчик пояснення термінів.

Аналіз проекту Зводу показує, що законодавець намагається витіснити місцеве законодавство нормами загальноросійського права. Звід побудовано так, що російське законодавство виступає в ньому джерелом права, яке регу-лює найбільш важливі суспільні відносини, а місцеве право — як таке, що ре-гулює окремі правовідносини. Ця мета досягається шляхом повної ідентич-ності системи законів Російської імперії і "Зводу місцевих законів західних губерній". Після затвердження Звід планувався до введення в дію на Право-бережній Україні, але на цей час перемагає тенденція єдиного для всієї імпе-рії законодавства, в якому не було місця для місцевих законів.

88. Звід законів російської імперії редакції 1842 року, його стуктура і зміст

У 1826 р. кодифікаційну комісію замінило Друге відділення імператор-ської канцелярії, результатом діяльності якого стали "Полное собрание зако-нов Российской империи", публікація якого почалася у 1830 р., та "Свод за-конов Российской империи", що почав виходити з 1833 р.

Звід являв собою зібрання чинних на час його видання законодавчих актів, розміщених у тематичному порядку. Акти подавалися в орфографії XIX ст., виключалися не чинні норми, усувалися суперечності, здійснювало-ся редакційне опрацювання текстів, відкидалися частини норм, які кодифі-катори вважали несуттєвими. Система Зводу була затверджена Державною Радою 10 січня 1832 р.

Основу структури Зводу становив поділ права на публічне і приватне, що ґрунтувався на передових західних концепціях, які йшли від римського права. Звід було видано в 15 томах, об'єднаних у 8 книг.

Книга 1-ша включала переважно закони про органи влади й управління та державну службу, 2-га – статути про повинності, 3-тя – "устав казенного управлення" (статути про податі, мита, питтєвий збір та ін.), 4-та – закони про стани, 5-та – цивільне законодавство, 6-та – "устави государственного благоустройства" (статути кредитних ус-танов, статути торговельні і про промисловість та ін.), 7-ма – "устави благочіния" (статути про народне про-довольство, громадське піклування, лікарський статут та ін.), 8-ма – закони кримінальні. Наголошувалося, що така структура Зводу має залишатися навіть у разі зміни змісту окремих законів. Цього принципу дотримувалися в усіх наступних перевиданнях Зводу (1842 і 1857 р.). Будучи у своїй основі феодально-кріпосницьким, Звід, завдяки його упорядникам на чолі зі Сперан-ським, певною мірою враховував інтереси буржуазії, яка розвивалася. Це особливо помітно в системі і змісті 10-го тому Зводу, присвяченого цвільно-му законодавству.

У 1840-1842 pp. на території України, що входила до складу Росії, було введено в дію "Свод законов Российской империи". Це призвело до уніфіка-ції системи джерел права, що діяли в Україні, і виключило застосування норм права, які діяли до цього. Було прийнято рішення зберегти тільки окремі особливості в законах про стани і в цивільних законах. На Правобережну Ук-раїну поширювалося виключно російське законодавство. Лише на території Чернігівської і Полтавської губерній законом допускалася дія норм місцевого цивільного права, але лише тих, що увійшли до "Свода законов Российской империи". Таких норм налічувалося 53 з 3979 статей. Вони регулювали спадкові і сімейні відносини.

10-й том Зводу складався з чотирьох книг. У першій книзі регламен-тувались норми сімейного права, в другій, третій та четвертій — норми ци-вільного права. Книга друга містила норми, які регулювали право власності і володіння та частково норми зобов'язувального права. В третій книзі було зосереджено спадкове і зобов'язувальне право. Норми четвертої книги регу-лювали порядок складання, здійснення, виконання, забезпечення і припинен-ня договорів.

Інститут права власності містив поняття цього права, види власності, кваліфікацію його об'єктів і суб'єктів, види обмежень права власності та його захисту, а також поняття і зміст права володіння і форми його захисту. Поняття права власності дається вперше в російському праві. Воно визнача-лось як «право володіти, користуватись і розпоряджатись майном вічно і потомственно». [

Це право у деяких випадках обмежувалося сервітутами, відомими ще з XVIII ст. Захистом закону користувалося не тільки право власності, а й право володіння, яке розглядалося як особливий правовий інститут.

З'явилися нові пункти у зобов'язальному, спадковому і сімейному праві, але загалом залишено чимало від старого. Так, заборонялося заповідати родо-ве майно, за винятком випадків, коли володілець родового маєтку був без-дітним. Тоді він міг заповідати майно одному з близьких або далеких роди-чів. Чоловік мав право особистої влади над дружиною. Вона повинна була йти за ним, коли він переселявся, змінював місце служби тощо. Чоловік міг вимагати здійснення цього права через поліцію. Паспорт дружині видавався поліцією тільки за згодою чоловіка. Дорослі діти, які проживали з батьками, не мали права вступати у зобов'язання і видавати векселі без згоди батьків.

89. Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р., його стуктура і зміст

УЛОЖЕННЯ ПРО ПОКАРАННЯ КРИМІНАЛЬНІ ТА ВИПРАВНІ 1845 - - законод. акт Рос. імперії. Це був перший у Росії крим. кодекс, затв. імператором. У 1866 та 1885 видавалися нові редакції Уложення. Складалося з 24 розділів, 81 глави і 2 224 статей. Перший розділ У. «Загальна частина» містить 181 статтю. Тут подано поняття крим. діяння та види покарання, визначено стадії скоєння правопорушення, форми співучасті, обставини, що пом'якшують чи обтяжують крим. відповідальність. Усі покарання поділено на два розряди (покарання кримінальні й покарання виправні); розряди — на роди (11), а роди — на ступені покарання з вищою і нижчою мірою (35).

До крим. покарань належали: позбавлення усіх прав стану в поєднанні зі смертною карою або засланням на каторгу, на поселення в Сибір, на Кавказ. Позбавлення усіх прав стану означало втрату всіх привілеїв, пов'язаних з належністю до нього, припинення подружніх стосунків та позбавлення права на майно (воно переходило до спадкоємців), позбавлення батьк. прав. Випр. покараннями вважалися: позбавлення усіх особливих особистих і станових прав та привілеїв, поєднане із засланням до Сибіру або ін. місця; позбавлення волі шляхом ув'язнення у фортеці, тюрмі, гамівному або робітному будинках, у монастирі; тимчас. арешт, догана, грош. стягнення тощо. До цих покарань додавалися тілесні покарання: биття батогом, палицею, мотузкою. Крім поділу покарань на крим. та виправні, в Уложенні виділялося 3 групи покарання: головні, додаткові та замінюючі. До головних належали ті роди, в яких визначалася крим. відповідальність — т. з. драбина покарань. Дод. покараннями називалися такі, що окремо не встановлювалися (церк. покаяння, конфіскація майна, заборона промислу тощо), але супроводжували головні. Замінюючими наз. покарання, які замінювали головні в деяких визначених законом випадках. Крім того, існували особливі покарання за злочини і провини по службі (звільнення зі служби, зміщення з посади, догана, зауваження тощо) та виключні покарання (позбавлення христ. поховання, часткове позбавлення права спадкування тощо). Особлива частина Уложення (розділи II—XII) стосувалася системи злочинів. Це, зокрема, злочини проти віри, державні (замах на життя імператора, участь у повстанні, складання і поширення письм. і друк, творів бунтівного змісту тощо), проти порядку управління, посадові, проти законів про стани (була окр. глава про злочини кріпаків проти своїх власників), проти життя, здоров'я, волі та гідності приват, осіб, проти власності приват, осіб. У ред. 1866 дещо лібералізовано систему покарань. З Уложення вилучено статті про малозначні злочини і провини. Запроваджено нове положення, яке надавало суду право враховувати обставини скоєння злочину. Редакція Уложення 1885 відрізнялася від ред. 1866 деякими новими складами держ. злочинів: було, напр., встановлено відповідальність за поширення творів, які закликали до повстання проти верх, влади серед війська; посилена крим. відповідальність за страйки тощо.

90. "Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності»

Положення визначало в загальних рисах особисті та майнові права і обов'язки вийшли з кріпосної залежності селян, освіта і функції сільських і волосних органів селянського самоврядування, характер «піклування» над селянами їх колишніх поміщиків на період тимчасово-зобов'язаного стану, а також порядок відбування казенних, земських і мирських повинностей. Інші Положення та Додаткові правила, затверджені 19 лютого 1861 р., були розвитком і детальної конкретизацією норм, які викладені в Загальному положенні.
Звільнення селян від кріпосної залежності і надання їм права заводити торгові і промислові підприємства, укладати майнові угоди, виступати від свого імені в судах, порушувати судові позови, набувати нерухому власність, переходити (хоча і з певними обмеженнями) в інші стани - все це давало більший простір селянському підприємництву, сприяло зростанню відходу селян на заробітки, складанню ринку робочої сили, тобто в кінцевому рахунку створило більш сприятливі умови для розвитку капіталізму в Росії. Разом з тим протягом перехідного періоду ще продовжували зберігатися риси позаекономічного примусу: тимчасово-зобов'язане стан селян, право вотчинної поліції поміщика, залежність селян і сільських органів селянського самоврядування від місцевої адміністрації. Але і після перехідного періоду зберігалася станова нерівноправність селян, прикріплення їх до громади, до наділу. Селянство продовжувало залишатися нижчим, податним станом, яка зобов'язана була нести різного роду грошові та натуральні повинності, піддавалося тілесним покаранням, від чого були звільнені привілейовані стани - дворянство, духовенство, купецтво.
У Загальному положенні про селян, що вийшли з кріпосної залежності, відбився суперечливий характер реформи - вводячи норми буржуазного права, воно одночасно зберігало і ряд кріпосницьких рис.
Статті 1, 2 [49] надають особисту свободу кріпакам, проте з тими обмеженнями, які визначалися нормами як даного Положення, так і інших актів селянської реформи.
Особисту свободу, а також низку майнових прав, зазначених у наступних статтях Загального положення, селяни отримували з моменту оприлюднення Маніфесту та Положень 19 лютого 1861р. Необхідно підкреслити велику значимість акта надання селянам особистої свободи і пов'язаних з нею цивільних та інших прав, передбачених статтями 21 - 39 [50] даного Положення. Боротьба селян за «волю» була провідним напрямком у багатовіковій історії селянського руху.
З моменту оприлюднення закону про скасування кріпосного права колишній кріпак, у якого раніше поміщик міг відібрати всі його надбання і його самого продати, закласти, подарувати, програти в карти (і т.п.), отримував не тільки можливість вільно розпоряджатися своєю особистістю, а й набував ряд інших особистих і майнових прав. Наступні буржуазні реформи, які надавали селянам право брати участь у суді в якості присяжних засідателів, обирати і бути обраними в земські установи і т.д., ще більше розширювали права селян, а головне - консолідували селянство, прали межі між колишніми поміщицькими, питомими й державними селянами.
За 10-ї ревізії (1858 рік) [51] в Росії налічувалося 23069631 осіб обох статей кріпаків, в тому числі 22563086 знаходилися в Європейській Росії і Сибіру і 506 545 чоловік в Закавказькому краї. З числа 22563086 осіб обох статей кріпаків Європейської Росії і Сибіру 542 599 чоловік числилися «приписаними до приватних заводам і фабрикам» і 40 544 людини - кріпаками «різних відомств». Власне поміщицьких селян в Європейській Росії і в Сибіру значилося 21979933 людини обох статей, з них «поміщицьких селян на загальному праві» - 21625609 чоловік і «на умовному праві» - 354324. З 21625609 чоловік поміщицьких селян 20158231 становили «поселені селяни», тобто мали свої наділи і виконували феодальні повинності, і 1467378 осіб обох статей - дворові люди. Усіх дворян, що володіли кріпосними селянами в Європейській Росії і в Сибіру, ​​в 1858 році налічувалося 106 897 (точніше, власників маєтків, а разом з сім'ями чисельність поміщицького класу становила близько 0,5 млн. осіб обох статей). Безмаєтних дворян, що володіли тільки дворовими, налічувалося 3703. У них було 12286 чоловічої статі дворових. Власне поміщиків, що володіли землями і поселення на цих землях селянами, налічувалося 103 194. У них селян і дворових людей знаходилося у володінні 10683853 душі чоловічої статі.
Поміщицькі селяни, які отримали у 1861 році особисту свободу, зараховувалися до складу податкових станів, які на відміну від привілейованих станів (дворян, почесних громадян, духовенства, купців 1-2 гільдій) зобов'язані були платити подушний подати, відбувати інші державні повинності, в тому числі і рекрутську.
Центральним питанням реформи було питання про землю. Закон підкреслював право власності поміщиків на всю землю в маєтку, в тому числі і на селянську надільну, а селяни оголошувалися лише користувачами цієї надільної землі, зобов'язаними відбувати за неї поміщику встановлені Положеннями повинності - панщину або оброк. Наділення селян землею за повинності й визначало временнообязанное стан колишнього кріпосного селянства після скасування кріпосного права.
91. статут про покарання, що накладаються мировими суддями 1865 р, його стуктура і зміст

20 листопада 1864 разом з іншими документами судової реформи затверджений імператором як «Статут про покарання, що накладаються мировими суддями».

Судовими статутами захоплювалися не тільки їх творці і натхненники, а й прогресивні судові діячі, що відзначали їх високе призначення, які вважали їх великим кроком у справі лібералізації судової системи, її всебічного вдосконалення відповідно до нових соціально-економічними умовами в країні. Судові статути «був плодом тяжкої праці, перейнятого свідомісті, відповідальності укладачів їх перед Росією, так жадав правосуддя в його справжнє значенні і прояві», - писав А. Ф. Коні.

Статут про покарання був буржуазним за духом, вигідно відрізнявся за сутністю і змістом від феодального Уложення про покарання, а тим більше - від старих поліцейських статутів. Прийняття його зумовило значну переробку старого кримінального законодавства, зокрема, з Уложення про покарання кримінальних та виправних було вилучено 652 статті, у тому числі 1-а і 2-я, визначали злочин і проступок.

Зрозуміло, Статут не був позбавлений недоліків, феодальних рис. Так, ще після опублікування Основних положень перетворення судової частини в Росії в 1862 році М. П. Огарьов писав: «Для черні є свої волосні суди, мирові суди - дворянські... Скільки б мирові суди не стояли вище урядового суду справників, станових і управ благочиння, але все ж вони - суди ворожнечі станів». З підсудності мирових судів були вилучені справи, підвідомчі духовним, військовим, комерційним, селянським і інородческім судам. Таким чином, багатомільйонне селянський стан змушене було за досить значному колу справ судитися в своїх волосних судах.

Затверджений Статут про покарання, що накладаються світовими суддями, складається з вступної глави, яка містить загальні положення, і наступних 12 розділів, в 153 статтях яких в систематичному порядку визначаються протиправні діяння та покарання за них. Три розділи діляться на відділення, деякі статті на пункти і частини. Справжній текст Статуту підписаний представником в Державній раді князем П. Гагаріним, на першому аркуші перед заголовком - звичайно при затвердженні закону напис імператора «Бути по цьому», дата затвердження і місце - «Царське Село».

Дата добавления: 2015-05-10