Роль претора в легісакційному і формулярному проццесах

Перетворення застарілого цивільного права в нову систему правових норм

здійснюється у двох напрямках.

1. Претор в силу своєї влади отримує право надавати чи не надавати судовий

захист спірним майновим відносинам. Виходячи з принципу еквітас

(справедливості), він може відхилити позов у випадку, коли за цивільним

правом такий позов має бути наданий, і, навпаки, надати захист відношенню,

яке відповідно до норм цивільного права судовому захисту не підлягає. Право

на позов претор виводить не з наявності правової норми, а із свого еквітас.

Система норм цивільного права замінюється системою позовів — з факту

надання позову виводилась наявність матеріального права, а не навпаки.

Вирішуючи питання про спрямування чи не спрямування справи до суду, претор

не був зв'язаний нормами цивільного права і керувався тільки одним —

справедливістю, зрозуміло, задовольняючи інтереси пануючого стану. Якщо

нове відношення, на думку претора, підлягало судовому захисту, позов

надавався, якщо ні — не було й позову. Такі широкі повноваження надавали

претору фактичну можливість шляхом утворення системи позовів виводити нові

правові приписи. Оскільки не було позову, то не було і права, надавався

позов, отже, було й право. Це ще одне джерело правоутворення в період

пізньої республіки.

2. Претор дуже чутливо і майстерно керує судовою практикою. Він не тільки

надає чи не надає судовий захист, а й уважно слідкує, щоб судова практика

розвивалася в потрібному напрямі. У формулі, що видавалася судді, претор

зазначав, за наявності яких обставин позов варто задовольнити, а за

відсутності яких в задоволенні позову відмовити. Суддя, залежний від

формули претора, не мав змоги від неї відступити. Наприклад, претор писав у

формулі судді: «Якщо ти. суддя, встановиш, що Клеопатра дійсно є дочкою

померлого Клавдія, то присуди їй спадщину. Якщо виявиться, що вона не дочка

померлого, спадщини не присуджуй». Хоча, як відомо, відповідно до норм

цивільного права дочка, що вийшла заміж, не була вже родичкою своїх батьків

і право на спадщину втрачала.

Формулярний процес: Великі зміни в економіці вимагали

відповідних змін у правовому регулюванні. Пожвавлення виробництва,

торгівлі. лихварства привело до значного зростання майнових спорів,

вимагаючих негайного та ефективного розгляду ^Дегісакцій-ний процес із

своїм формалізмом уже не задовольняв потреб економічної практики.

Вимагалися радикальні зміни За повідомленням Гая, законом Ебуція між 149 і

126 рр і двома законами Юлія (час прийняття невідомий) до цивіль-^_ ного

судочинства були внесені істотні зміни, які грунтовно змінили легісакційний

процес. Вони в основному зводилися до того. що позивач звільнявся від

неухильного обов'язку формулювати свої вимоги в чітко встановленій формі

Обов'язок юридичне грамотно, відповідно до закону формулювати позовні

вимоги перекладався на претора. Позивач мав тепер право викладати претору

свої позовні вимоги вільно. без дотримання формальностей і ритуалів.

Вислухавши пояснення сторін, їхні докази й заперечення, претор самостійно

формулював юридичну сутність позову Зміст спору він викладав в спеціальній

записці судді, яку почали називати формулою, звідси і назва нового порядку

судочинства.

Поняття та зміст права власності (рос)

Объем и пределы права частной собственности римляне определяли посредством

указания правомочий собственника. Совокупность этих правомочий составляла

содержание права собственности. Римский собственник имел следующие

правомочия: право владения; право пользования; право распоряжения; право

получать доходы; право защиты. Однако со временем, заметив, что некоторые

правомочия в определенной мере повторяют друг друга, римляне суживают их

круг. В результате отпало такое правомочие,как право защиты, поскольку

всякое право подлежит защите и выделять специальное правомочие для права

собственности просто нет необходимости; право пользования поглотило право

получения доходов от вещи.Осталось лишь три правомочия — право владения,

право пользования и право распоряжения. Поэтому право собственности

называют еще наиболее полным правом по объему, поскольку все дру гие права

на вещь уступают ему в этом.

Право владения — это правомочие собственника, заключающееся в том, что

собственник имеет право фактически обладать своей вещью. Это означает, что

вещь должна наводиться в хозяйстве собственника, занимать в нем положение,

соответствующее ее хозяйственному назначению. Фактическое обладание вещью —

реальная возможность осуществления непосредственного господства над нею.

Однако это свое правомочие собственник может осуществлять не только

самолично, а и передать право владения другим лицам (например, по

договору), сохраняя при этом право собственности на вещь.

Право пользования— это более емкое по сравнению с правом владения

правомочие собственника. Оно заключается в том, что собственник имеет право

извлекать из вещи полезные качества, получать доходы и приращения от нее.

Пользование вещью может осуществляться в различных (но не противоречащих

закону) формах и способах вещь: передачи в наем, аренду.

Однако в римском праве есть общие правила пользования вещью:

а) нельзя при этом причинять вред или какие-то неудобства другим лицам; б)

пользоваться вещью вопреки закону. По общему правилу объем пользования,

осуществляемый в соответствии с законом, практически не ограничен, кроме

случаев, когда это вытекает из закона, договора или иных прав других лиц.

Право пользования вещью — наиболее важное правомочие собственника. В нем

заложена возможность последнего удовлетворить личные, бытовые,

хозяйственные и иные потребности. С этой целью нужная вещь и приобретается.

Право распоряжения заключалось в том, что собственник мог определять

правовую судьбу вещи, т.е. отчуждать (прежде всего) всеми дозволенными

способами, завещать, устанавливать сервитута в пользу других лиц и т.п.

Решать правовую судьбу вещи — это значит определять ее правовой статус,

изменять его по своему усмотрению и т.п., т.е. изменять или прекращать

отношения собственности. Право распоряжаться вещью также может

осуществляться в разнообразных правовых формах при одном непременном

условии — оно не должно противоречить закону. В совокупности все три

правомочия (знаменитая триада, дошедшая до наших дней) составляют

содержание права собственности.

Право частной собственности — это исключительное право лица владеть,

пользоваться и распоряжаться вещью в своем интересе.

Дата добавления: 2015-05-10