Уголовно-исполнительные правоотношения. 4 страница

До наступної групи суб'єктів (учасників) процесу формування та реалізації кримінально-виконавчої політики із особливим статусом, на наш погляд, можна віднести органи системи правосуддя, які мають виключну компетенцію, у тому числі і в даній сфері діяльності, юрисдикція яких поширюється (як наголошується в статті 124 Конституції України) на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здійснюється Конституційними Судом України та судами загальної юрисдикції (офіційне тлумачення частин другої і третьої статті 124 див. в Рішеннях Конституційного Суду №8рп/2002 від 07.05.2002, №15-рп/2002 від 09.07.2002).

Судові рішення ухвалюються судами України і є обов'язковими до виконання на всій території України (офіційне тлумачення статті 125 див. в Рішенні Конституційного Суду №9-зп від 25.12.1997 р.). І, як зазначено в статті 129 Конституції України - судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

Тому, саме ці, а не інші конституційні положення, а також законодавство про судоустрій України дають підстави вважати, що поряд із рішенням вищих органів законодавчої та виконавчої влади судові рішення є одним із невід'ємних джерел формування та реалізації кримінально-виконавчої політики.

Ці рішення в процесі розроблення та реалізації будь-яких напрямів кримінально-виконавчої політики повинні безумовно виконуватися усіма без виключення державними органами, установами та посадовими особами як загальної так і спеціальної компетенції. Крім того, суди мають право контролю за виконанням судових рішень і реального впливу на їх виконавців у разі порушення правових норм та відновлення справедливості в конкретних випадках правозастосовної, правоохоронної чи іншої діяльності суб'єктів, які безпосередньо реалізують ті чи інші положення кримінально-виконавчої політики.

У якості специфічної групи суб'єктів (учасників) реалізації кримінально- виконавчої політики можна віднести систему органів прокуратури України, на яку за статтею 121 Конституції України покладається нагляд за додержанням законів при застосування судових рішень, інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержання законів з цих питань органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами (у тому числі кримінально-виконавчої системи під час фактичної реалізації кримінально-виконавчої політики).

Тому прокурорський нагляд за своєю державною функцією здійснює вагомий вплив на органи і установи виконання покарань у сфері реалізації їх повноважень щодо виконання політичних рішень, закріплених в нормативно- правових актах, які регулюють кримінально-виконавчу діяльність і тим самим сприяє успішному проведенню в життя основних напрямів кримінально- виконавчої політики держави.

Підсумовуючи вищесказане щодо офіційного аспекту поняття системи суб'єктів кримінально-виконавчої політики можна зазначити, що такими суб'єктами (учасниками) є визначені Конституцією та іншими законами України компетентні органи влади та управління, наділені повноваженнями на прийняття відповідних соціально-правових рішень та проведення їх в життя, або участі в їх реалізації у сфері розроблення, юридичного закріплення та практичного здійснення основних напрямів кримінально-виконавчої політики України.

Щодо пояснення наукового аспекту кримінально-виконавчої політики, то у даному разі навряд чи можна обмежитися лише визначенням суб'єктів кримінально-виконавчої політики, не уявляючи їх взаємодії в динамічній системі правовідносин з іншими компонентами цієї системи, а також впливу цих суб'єктів на об'єкт через відповідні правові, організаційно-управлінські, правозастосовчі та інші рішення і дії.

Отже, у даному разі доцільно визначитися з таким поняттям як об'єкт кримінально-виконавчої політики та його специфікою і компонентами в даній сфері соціальних відносин.

Узагальнене поняття об'єкта кримінально-виконавчої політики можна вивести з того, що впливає держава і суспільство через проведення в життя вказаної політики.

На нашу думку, спрямованість цієї політики зосереджена на реалізації завдань подолання (протидії) рецидивної злочинності (як в межах кримінально-виконавчої системи, так і серед представників злочинного світу, які звільнилися з місць обмеження та позбавлення волі та інших покарань). У цьому зв'язку дія суб'єктів повинна бути спрямована на такий об'єкт впливу як: а) кримінальна активність контингенту засуджених та звільнених від покарань; злочинна діяльність вказаного контингенту в будь-яких формах та спробах посягання на суспільні цінності; б) антикримінальна пасивність з боку суб'єктів кримінально-виконавчої політики представників влади та управління, інших учасників кримінально-виконавчого процесу, громадянського суспільства, підвищення рівня захищеності соціальних цінностей та безпеки в системі виконання покарань, запобігання та протидія злочинам та іншим правопорушенням, стан законності та правопорядку; в) належний рівень виправлення та ресоціалізації засуджених, демократизація, гуманізація процесу відбування та виконання кримінальних покарань.

Тому, охоплюючи названі та інші компоненти об'єкта впливу кримінально-виконавчої політики суб'єкти цього впливу через свої рішення, дії, засоби і методи завдяки організаційним засадам та стратегії і тактиці цього впливу на різних рівнях і щаблях державної влади відповідно своїм повноваженням мають здійснювати цільовий вплив на усю систему даних відносин. Саме в цьому полягає предметно-практичний аспект кримінально- виконавчої політики.

Щодо її інформаційно-пізнавального аспекту, то в системі координат вказаного явища доцільно розглядати кримінально-виконавчу політику:

а) як процес взаємодії динамічних структур (суб'єктів, об'єктів, прямих та зворотних зв'язків, застосування форм методів, засобів, інформаційних потоків, реалізація заходів, облік та оцінка вказаних дій тощо);

б) як результат, який визначається за встановленими формально- юридичними та соціально-ціннісними (моральними) критеріями щодо проведення в життя кримінально-виконавчої політки.

У даному разі аналізуються фактичні дані про стан об'єкту та його компонентів; предмет та його компоненти (з приводу чого, які конкретні рішення і дії було застосовано суб'єктами політики); які зміни (позитивні чи негативні) мали місце в об'єкті у процесі формування та реалізації кримінально-виконавчої політики:

- щодо показників стану та рівня рецидивної злочинності в країні та її негативного впливу на суспільні процеси;

- забезпечення соціального контролю та надання допомоги звільненим з місць позбавлення волі;

- стан законності та правопорядку в системі виконання покарань;

- впровадження передових прогресивних форм поводження із засудженими (у тому числі світового позитивного досвіду);

- реформування та удосконалення законодавства та практики організаційних структур, правозастосовної діяльності;

- наукове та навчальне забезпечення системи тощо.

Тому інформаційно-пізнавальний аспект кримінально-виконавчої політики надає змогу оцінити її реальну ефективність чи неефективність на тому чи іншому етапі її формування та реалізації, а також надати відповідну оцінку її суб'єктам.

Отже кримінально-виконавча політика не може бути незалежною від економічного базису, юридичних інституцій, морального та культурного рівня суспільства.

Суб'єкти цієї політики не є постійними, вони змінюються під впливом часу та реальних обставин і факторів, що діють в суспільстві на певному історичному етапі розвитку держави, тому можна вважати, що кримінально- виконавча політика як динамічна система, як владна функціональна категорія в певній мірі є тим продуктом творчої діяльності владних структур держави, який має свій вплив: на право, суспільні відносини, на законодавство і практику виконання покарань, але не є однозначно тотожним цим поняттям.

На сучасному етапі розвитку кримінально-виконавчої політики України в якості одного з актуальних джерел її формування та реалізації виступає схвалена Указом Президента України від 25 квітня 2008 року №401/2008 Концепція реформування кримінально-виконавчої служби України. Даний документ декларує положення щодо оцінки та подальшого удосконалення системи виконання покарань та приведення її у відповідність із міжнародними нормами забезпечення додержання вимог Конституції України і Законів України, європейської етики, принципів позапартійності, політичної незаангажованості, відкритості для взаємодії з національними і міжнародними інституціями.

Зокрема, в Концепції вказано на необхідність вирішення таких нагальних питань як:

- розроблення нових моделей установ виконання покарань для засуджених жінок та неповнолітніх;

- впровадження сучасних підходів до організації виробничої діяльності органів та установ виконання покарань, забезпечення професійно-технічного навчання серед засуджених в нових ринкових умовах;

- удосконалення роботи кримінально-виконавчої інспекції за зразком служб апробації європейських держав;

- поліпшення умов виправлення і ре соціалізації засуджених запобігання злочинам серед засуджених, недопущення катувань та нелюдського поводження з ними;

- удосконалення механізму правового регулювання діяльності кримінально-виконавчої служби та створення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації її персоналу, а також його правового і соціального захисту.

В Концепції визначені основні заходи реформування кримінально- виконавчої служби, у тому числі, розроблення сучасної організаційно- управлінської моделі та механізму її діяльності, створення інформаційно- аналітичної системи цієї служби відповідно до ратифікованих міжнародних документів стосовно захисту персональних даних, посилення громадського контролю за додержанням прав і свобод ув'язнених під варту та засуджених до покарань.

Передбачається удосконалення механізму правового регулювання кримінально-виконавчої служби у відповідності з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), а також з практикою Європейського союзу з прав людини та Європейськими пенітенціарними правилами.

Етапи реалізації Концепції передбачають десятирічний термін.

Зокрема:

- на першому етапі (2008-2012 роки) має бути створено нормативно- правова база у відповідності з міжнародними нормами, яка б сприяла подальшому скороченню чисельності осіб, які тримаються в місцях ув'язнення (позбавлення волі), створення нових моделей установ виконання покарань та умов діяльності служби апробації, створення вищого навчального закладу та науково-дослідного центру підготовки кадрів;

- на другому етапі (2013-2017роки) мають бути реалізовані заходи щодо реорганізації органів та установ виконання покарань, слідчих ізоляторів в установи сучасного типу, які б відповідали європейським стандартам.

Передбачено фінансове та матеріально-технічне забезпечення виконання вказаних концептуальних положень за рахунок державного бюджету та інвестицій міжнародних організацій, інших дозволених законом надходжень.

Виконання Концепції має сприяти утвердженню європейських стандартів в кримінально-виконавчій системі та реалізації стратегічного курсу кримінально-виконавчої політики держави, що інтегруватиме вітчизняну систему виконання покарань в Європейську систему стандартів та правил поводження із в'язнями та засудженими.

На виконання вищезазначених положень Концепції реформування кримінально-виконавчої служби України, схваленої Указом Президента України від 25.04.2008 року №401/2008, Кабінетом Міністрів України видано Розпорядження від 26.11.2008 р. №1511-р «Про Концепцію Державної цільової програми реформування кримінально-виконавчої служби на період до 2017 року», а також Указу Президента України від 08.04.2008 р. №311/2008 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони» від 15.02.2008 р., «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів» від 25.04.2008 р. №401/2008.

У якості визначених даною Концепцією проблем, можна назвати наступні:

- пріоритетні напрями державної політики у сфері виконання кримінальних покарань у відповідності з названими документами щодо реформування даної системи, створення умов для виправлення, запобігання катуванням та іншому нелюдському поводженню із засудженими та особами, взятими під варту, поступового наближення умов тримання цих осіб до європейських норм та стандартів;

- вдосконалення діяльності кримінально-виконавчої інспекції (на зразок служб апробації у багатьох європейських державах) та контролю за особами, звільненими від відбування покарання умовно-достроково (відповідно до п.4 Прикінцевих положень КВК України);

- аналізу причин порушення основоположних свобод громадян та розроблення методів запобігання катуванням та дотримання принципів, норм і поведінки, декларованих міжнародними правовими актами в даній сфері;

- недостатність фінансування діяльності Державної кримінально- виконавчої служби та неналежний рівень соціально-правового захисту персоналу, що створює умови для поширення корупції і хабарництва;

- недостатній професійний рівень персоналу та відсутність наукового супроводження процесу реформування ДКВС;

Мета даної програми полягає в подальшому вдосконаленню діяльності ДКВС, підвищення престижу професії працівника цієї служби.

Програма передбачає два варіанти розв'язання проблем реформування ДКВС.

Перший варіант - покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту на 2006-2010 роки, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2006 р. №1090/2006.

Другий варіант - розроблення і виконання Державної цільової програми реформування ДКВС на період до 2017 року, яка має забезпечити комплексний підхід до розв'язання вказаних проблем.

Програма визначає у якості шляхів та способів розв'язання зазначених проблем наступні:

- запровадження превентивних механізмів запобігання катуванням, відповідно до факультативного протоколу до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання;

- функціонування ДКВС на принципах підзвітності прозорості, взаємодії центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та громадськості;

- створення захищеної єдиної автоматизованої інформативно-аналітичної системи ДКВС відповідно до міжнародних договорів щодо захисту персональних даних;

- вдосконалення системи підготовки персоналу ДКВС, підвищення рівня соціального захисту, наукового забезпечення діяльності установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, розвиток їх матеріально-технічної бази.

Виконання програми планується у два етапи:

- на першому етапі (2008-2012 рр.) - у повному обсязі створюється нормативно-правова база у відповідності з міжнародними нормами, впровадження позитивного досвіду, створення навчальних закладів ДКВС;

- на другому етапі (2013-2017 рр.) - приведення діяльності органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів у відповідність з Європейськими стандартами, функціонування служби пробації.Вказані напрями (вектори) сучасної кримінально-виконавчої політики України, як динамічної системи, що знаходиться у стані постійного розвитку та удосконалення, мають за мету у перспективі очікувати позитивні результати, сприятимуть наближенню кримінально-виконавчої діяльності

України до вимог Європейських пенітенціарних правил і передової світової практики виконання покарань.

11. Основні етапи розвитку кримінально-виконавчого права України

В класичних працях з проблем пенітенціарії прийнято виділяти три основні періоди становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства: допенітенціарний (каральний), філантропічний і політичний. Саме таким підходом керувались автори видання, що передувало виходу даного підручника.

Проте, предметний аналіз історико-правових джерел дає можливість зробити більш детальну класифікацію і виділити чотири періоди становлення та розвитку кримінально-виконавчого права України: допенітенціарний (каральний), пенітенціарний, виправно-трудовий (радянський), кримінально- виконавчий (незалежної України). Дані корективи у підходах до визначення періодів, обумовлені:

- по-перше, тим, що спектр джерел історії кримінально-виконавчого права є набагато ширшим і яскравішим, аніж спектр джерел законодавчих актів, які мали чинність в ту чи іншу добу і на тій чи іншій території. За класичною схемою, до історичних джерел кримінально-виконавчого права відносять: а) політичні концепції, доктрини у сфері виконання покарань б) акти чинного законодавства; б) проекти нормативно-правових актів, що хоча і не набули чинності, але містять корисну інформацію стосовно загальної характеристики періоду та відображають загальні тенденції розвитку законодавства; в) акти процесуального провадження (вироки судів, позови, скарги, подання, тощо); г) пам'ятки звичаєвого права (літописи, записки очевидців подій, тощо); д) наукові, науково-практичні джерела (коментарі, роз'яснення, монографії, публікації, тощо);

- по-друге, відмінністю в ідеологічних підходах до вирішення проблем виконання покарань, а надто поступовим збільшенням кількості нормативно- правових актів та нерівномірним їх розподілом за періодами;

- по-третє, не завжди чітко визначеною дією нормативно-правових актів в просторі і часі та досить хитким, а іноді неадекватним співвідношенням норм визначених законодавством та реальними кроками щодо їх упровадження в практику органів і установ кримінально-виконавчої системи.

Враховуючи згадане слід мати на увазі, що запропонований матеріал даної глави може місти суттєві розбіжності у підходах та оцінці історичних процесів і явищ, не тільки із матеріалами відповідних глав підручників радянської доби, а й підручниками часів незалежності України і тим більше з російськими підручниками кримінально-виконавчого права. Оскільки їх, історичні глави взагалі не враховують специфіку правового регулювання виконання покарань у суміжних державах, а ні за часів їх насильницького приєднання до складу Російської імперії у ХУІ - першій половині ХІХ ст.ст., а ні у 20-х - 30-х р. р. XX ст., за часів приєднання на тих самих, імперських засадах, до складу колишнього Союзу РСР.

Разом з тим, даючи загальну характеристику періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи України можна виділити і цілий ряд спільних рис не тільки з країнами пострадянського простору, а й з країнами Західної Європи.

Так на думку цілого ряду фахівців перший - „допенітенціарний (каральний) період" у більшості країн світу, характеризується повною байду­жістю суспільних і державних структур до долі засуджених та надзвичайною жорстокістю карних заходів, охоплюючи майже весь час - від моменту фіксації у нормативних джерелах і пам'ятках звичаєвого права функції виконання кримінальних покарань - до кінця XVIII ст. коли під впливом прогресивних вчень сутність і система карних заходів почала поступово змінюватись. За слушним зауваженням О. Ф. Кістяківського, "як наступниця тих елементів, що створили кримінальне право приватної помсти, державна влада в усьому, що стосується власне неї, засвоює із самого початку, без будь-яких змін, правила приватної помсти".

До цього слід лише додати, що розвиток символізму в праві, який потребував співвіднесеності покарання та характеру вчиненого злочину, був першопричиною розвитку спочатку тілесних покарань і членоушкоджень, а згодом - різного роду „ганебних покарань", в тому числі пов'язаних із позбавленням усяких прав гарантованих державою.

Другий період - пенітенціарний - можна охарактеризувати, як період суттєвих змін у законодавстві та пенітенціарній практиці здебільшого усіх цивілізованих країн світу. На території України його початок майже співпав з першою хвилею пенітенціарних реформ у Західній Європі, ініційованою працями Ч. Беккаріа, В. Кокса, Д. Говарда, І. Бентама, філантропічна діяльність яких істотно вплинула на подальший розвиток кримінально- виконавчої системи і законодавства.

Саме в цей період формується і набуває подальшого розвитку система органів і установ виконання кримінальних покарань в її сучасному розумінні. Вказаний процес супроводжувався цілим рядом реформ першої половини ХІХ - початку ХХ ст., що знайшли своє відображення у чисельних нормативно- правових актах та їх проектах. В числі перших пам'яток історії права пенітенціарного періоду слід згадати про "Проект статуту про тюрми Катерини ІІ - 1787 р. Який за відсутністю реальних можливостей щодо реалізації так і не набув чинності.

Відлік же реальних кроків щодо реформування системи виконання кримінальних покарань можна почати з ініціатив губернатора Малоросії князя О. Б. Куракіна. В літературі з пенітенціарних проблем цей період отримав назву "період будівництва тюрем нового типу". Останні все ще мали назву „острог", але насправді не мали з ним нічого спільного. Згодом їх почали називати "тюремний замок". До цього додамо, що перші в Україні роботні та упокорювальні будинки (назва перших виправних закладів) також були збудовані О. Б. Куракіним. А введений ним розподіл в'язнів за місцем та умовами тримання в залежності від ступеню тяжкості вчиненого злочину, відповідав найкращим зразкам того часу і знайшов своє закріплення у законодавстві.

Наступними значними подіями у сфері виконання кримінальних покарань першої половини ХІХ ст. слід вважати виникнення і подальший розвиток "Товариства піклувального про тюрми" та пов'язані з цим законодавчі зміни, а також, перші не досить вдалі спроби кодифікації чинного законодавства у цій сфері - 1832 і 1842 р. р. під назвою - "Звід установ і статутів про триманих під вартою".

Проте, найбільш цікавими з точки зору історії права, є події другої половини ХІХ - початку ХХ ст. ст., що супроводжувались суттєвими змінами в структурі системи виконання покарань Російської імперії та чинному законодавстві. Мова йде, зокрема про організацією у 1879 р. Головного тюремного управління та нові редакції "Статуту про триманих під вартою" - 1857, 1886, 1890, 1909, 1911 р. р. На думку ряду фахівців, вказані процеси були напряму пов'язані із відміною тілесних покарань, впровадженням нових форм судочинства та другою хвилею пенітенціарних реформ у Європі, що знайшла свій відбиток у рішеннях Міжнародних пенітенціарних конгресів.

Третій період - виправно-трудовий, є найбільш складним, суперечливим і водночас визначальним не тільки для сучасної кримінально-виконавчої систем і законодавства України, а й пострадянських держав. Умовно його можна поділити на кілька етапів, що знайшли своє відображення у відповідному параграфі цього розділу, але мотиви такого поділу вимагають деяких теоретичних пояснень.

З одного боку, відмова від тюремного ув'язнення, в його традиційному розумінні, та перехід до більш прогресивних форм тримання засуджених, проголошених радянським у рядом, можна було б вважати суттєвим кроком вперед, якби не хибність ідеологічних засад, що їх було покладено в основу подальшої розбудови системи.

Надзвичайно цікавими у цьому плані є публікації перших років становлення радянської влади, які проливають світло на ряд спірних питань.

Так, в одному з перших номерів журналу "Пролетарская революция и право" з'являється стаття завідувача новоутвореного Карального відділу НКЮ Л. Саврасова, де автор таврує "лицемірні буржуазні думки" своїх попередників „лівих есерів" щодо необхідності участі суспільства в суді в якості присяжних, в діяльності патронатів (товариств допомоги в'язням), інших філантропічних товариствах при місцях ув'язнення, введення курсів тюрмознавства в програму юридичних ВУЗів тощо. Піддає суворій критиці ідею злочинності як соціального зла з її гуманістичними підходами до виконання покарань, пошуками нових способів пом'якшення режиму, котрі пустили глибоке коріння у свідомості "вчених і профанів". Наголошуючи при цьому, що після перемоги революції нема потреби вводити такий режим для усіх категорій - "злочинець, який посягає на життя та життєві блага заслуговує кари у прямому розумінні. Виправляти, лікувати у реформаториях злочинців, є посміховиськом. У відношенні них ми вводимо - нехай старий, навіть архаїчний, принцип кари - помсти".

Натомість, у наступному номері того ж видання, опублікується наступна стаття Л. Саврасова, де у найкращих традиціях пенітенціарної науки і практики того часу описуються найближчі перспективи розвитку виправно- трудової системи перехідного періоду, а саме:

- щодо, організації нових установ на зразок "реформаторій" та особливих випробувальних закладів (для підготовки та адаптації осіб до дострокового звільнення), які мають скласти остов майбутньої системи, а також певні пояснення, в силу яких, тимчасово: „засуджені мають триматися у загальних місцях ув'язнення - тюрмах";

- тюрми ж перехідного періоду, на думку посадової особи мають набувати значення своєрідних „соціальних клінік", основними функціями яких є: з одного боку - встановлення правильного соціального діагнозу, з другого - відпрацювання спеціальних заходів лікування соціально-хворих та їх реалізація;

- з огляду на це, тюрми повинні мати: а) камери розподілу, б) камери для тримання окремих категорій злочинців із відповідним режимом, в) камери для осіб які в соціальному плані одужують, г) органи післятюремного нагляду, яки мають співпрацювати із патронатами.

Такі суттєві коливання між загальними принципами пенітенціаріарної науки, створеної начебто на основі методів марксистського дослідження у кримінальному праві, та реальним бажанням владних структур перетворити систему виконання покарань на знаряддя класової боротьби та чи не найголовнішого виконавця планів п'ятирічок зберігались протягом всього радянського періоду. І законодавство, принаймні те, з яким міг ознайомитися пересічний громадянин, було ні до чого, оскільки власне виправно-трудове законодавство після 1928 р. перейшло на стан "підпілля" аж до прийняття Виправно-трудового кодексу 1970 р., хоча формально до 1940 р. і пізніше на території України та Молдови продовжував діяти знівечений постановами 1927-1929 рр. Виправно-трудовий кодекс України 1925 р.

Четвертий період, можна коротко охарактеризувати одним словом - "олюднення". Після отримання Україною державного суверенітету, на виконання постанов КМ України від 11.07.1991 р. № 88 "Про основні напрямки реформи кримінально-виконавчої системи України" та від 15.02.2002 № 167 „Про затвердження Програми реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки", було поетапно проведено низку реформ спрямованих на гуманізацію відбування покарань, приведення його у відповідність до міжнародних норм і стандартів які завершились прийняттям 1 січня 2004 р. Кримінально-виконавчого кодексу України та Закону України "Про державну кримінально-виконавчу службу України" від 23 червня 2004 р.

Загалом, протягом періоду незалежності Україна відмовилась від ряду ганебних для будь-якої цивілізованої держави покарань - смертної кари, заслання, вислання. Введено відстрочення виконання вироку суду для окремих категорій засуджених. Збільшено кількість побачень, зняті обмеження стосовно отримання в'язнями кореспонденції, знята заборона на телефонні дзвінки до родичів, збільшено розмір грошей для придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності, зняті обмеження на перелік продуктів харчування, дозволених до придбання, збільшено кількість та вагу посилок і передач від рідних тощо. Що свідчить про бажання України стати в один ряд з цивілізованими країнами Європи, де честь, гідність і людські права кожної людини неухильно охороняються законом

12. Характеристика кримінально-виконавчої системи України. Проблема підпорядкованості системи кримінальних покарань.

Діяльність, спрямована на виконання кримінальних покарань,посідає значне місце у реалізації державної політики у сфері виконання покарань. Ця діяльність є виразом державного примусу та має специфіку. Тому в кожній державі створена система органів, на які покладено виключно виконання покарань.Побудова системи органів та установ виконання покарань безпосередньо залежить від тих видів покарання, які передбачені діючим законодавством.

Стаття 51 Кримінального кодексу України передбачає 12 видів покарань. Виконанням кожного з них займається певний орган (установа), сукупність яких становить кримінально-виконавчу службу нашої держави.

Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» визначив загальну структуру, чисельність та організацію діяльності кримінально-виконавчої служби.

Очолює кримінально-виконавчу службу Державна пенітенціарна служба України.

Органами виконання покарань є: Державна пенітенціарна служба України, її територіальні органи, управління, кримінально-виконавча інспекція. Тобто до органів виконання покарань законодавець відносить такі організації, які перш за все здійснюють управлінські та адміністративно-господарські функції.

До установ виконання покарань належать: арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (виховні колонії).

Виконання кримінальних покарань у вигляді штрафу та конфіскації майна здійснює Державна виконавча служба, яка не є ні органом, ні установою виконання покарань. Окремо законодавець виділяє військові частини, гауптвахти та дисциплінарні батальйони, які здійснюють виконання покарань щодо засуджених військовослужбовців.

Дата добавления: 2015-05-08