Уголовно-исполнительные правоотношения. 5 страница

З огляду на чинне законодавство можна стверджувати, що вказані установи, хоча і здійснюють виконання окремих видів покарань, все ж не входять до кримінально-виконавчої служби.

Таким чином, зі змісту закону випливає, що установами виконання покарань називаються ті організації, які безпосередньо здійснюють виконання конкретних видів кримінальних покарань та в яких безпосередньо утримуються засуджені.

Ключовими ознаками органів та установ виконання покарань є:

– виключний характер діяльності — виконання покарань;

– здійснення визначених функцій — управлінських та адміністративно-

господарських (органи виконання покарань) та виконавчо-розпорядницьких (установи виконання покарань).

ДПС – тепер автономне відомство. – Через міністра юстиції

Станом на 1 листопада 2014 року в 177 установах, що належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби України, трималося 84 663 особи. На обліку у 669 підрозділах кримінально-виконавчої інспекції перебуває 89 536 засуджених до кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та адміністративних стягнень.

13. Загальна характеристика міжнародних стандартів в сфері виконання покарань і поводження із засудженими.

Міжнародні стандарти поводження із засудженими — це прийняті на міжнародному рівні норми, принципи і рекомендації в галузі виконання покарань і діяльності органів і установ виконання покарань. Ці стандарти були узгоджені міжнародною спільнотою і в їх підґрунті насамперед лежить Загальна декларація прав людини.

Принципи, закладені в Загальній декларації прав людини, розвиваються в актах спеціалізованого характеру, що мають своєю метою виклад стандартів поводження із засудженими. Зокрема, це Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими (1957 р.), Декларація про захист усіх осіб від катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1975 р.), Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання (1984 р.), Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку (1979 р.), Принципи медичної етики, що визначають роль працівників охорони здоров’я, особливо лікарів, у захисті ув’язнених чи затриманих осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1982 р.), Заходи, що гарантують захист прав тих, хто засуджений до страти (1984 р.), Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя відносно неповнолітніх (Пекінські правила, 1985 р.), Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню та ув’язненню в будь-якій формі (1989 р.), Мінімальні стандартні правила ООН стосовно заходів, не пов’язаних із тюремним ув’язненням (Токійські правила, 1990 р.), Правила ООН, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі (1990 р.).

До європейських стандартів організації та правового регулювання виконання покарань належать: Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками від 30 листопада 1964 р.; Європейська конвенція про захист прав та основоположних свобод людини 1950 р.; Європейська конвенція з попередження катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання 1987 р.; Європейські тюремні правила, оголошені рекомендацією Ради Європи R (2006) 2 від 11 січня 2006 р.; Резолюція Комітету міністрів Ради Європи від 9 березня 1976 р. «Про деякі міри покарання, альтернативні позбавленню волі»; Резо люція Комітету міністрів Ради Європи стосовно виборчих, громадянських та соціальних прав ув’язнених від 1 лютого 1962 р.; Резолюція Комітету міністрів Ради Європи про працю ув’язнених від 18 вересня 1975 р.; Резолюція Комітету міністрів Ради Європи про освіту в тюр-мах від 13 жовтня 1989 р.; Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи стосовно системи ув’язнення та поводження з небезпечними злочинцями від 24 вересня 1982 р.; Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи стосовно надання короткотермінових відпусток

Наведений перелік міжнародних документів за масштабами їх дії дозволяє виділити серед них стандарти поводження із засудженими універсального (розробленого ООН) та регіонального (на рівні Ради Європи) характеру.

Серед перерахованих міжнародних документів можна виділити стандарти:

а) що стосуються поводження з особами, позбавленими волі, серед яких чільне місце займають Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими і Європейські тюремні правила, та

б) правила застосування заходів, не пов’язаних із позбавленням волі (Мінімальні стандартні правила ООН стосовно заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням (Токійські правила) і Європейські правила щодо громадських санкцій та заходів).

Вагомого значення для захисту прав засуджених через обов’язковість для країн, що їх ратифікували, набули Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання та Європейська конвенція з попередження катувань, нелюдського чи такого, що

принижує гідність, поводження або покарання.

14. Характеристика Мінімальних стандартних правил ООН поводження з в’язнями та Європейських пенітенціарних правил.

Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими і Європейські тюремні правила містять стандарти-рекомендації, тобто положення, що сформульовані у цих документах, не мають обов’язкової юридичної сили, про що прямо сказано у вступі, де визначається статус цих правил. Але попри це розроблені на рівні Організації Об’єднаних Націй і Ради Європи стандарти поводження з позбавленими волі визнаються міжнародними організаціями, урядами й неурядовими організаціями і, зокрема, адміністрацією місць позбавлення волі. Обидва документи не мають на меті нав’язати взірцеву систему установ виконання покарань, визнаючи, що кримінально-виконавчі системи окремих країн уже досягли високих стандартів. Як Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими, так і Європейські тюремні правила мають на меті лише запропонувати свої рекомендації щодо створення мінімальних загальновизнаних гуманних умов тримання позбавлених волі, які б забезпечували повагу людської гідності. Разом із тим міжнародні документи виходять із того, що рекомендовані у них стандарти поводження з позбавленими волі не можуть бути досягнуті відразу повсюди й водночас з огляду на відмінності в різних країнах юридичних, соціальних, економічних і географічних умов. Формально розроблені міжнародною спільнотою стандарти поводження із засудженими є лише дороговказом для адміністрації установ виконання покарань по створенню належних мінімальних умов людяності і поваги.

Мінімальні стандартні правила поводження із в 'язнями були прийняті Конгресом ООН з профілактики злочинності і по­водження з в'язнями у 1955 р.

Основні положення Мінімальних стандартних правил мож­на розподілити на такі групи:

— класифікація осіб, які позбавляються волі;

— організація умов відбування покарання в місцях поз­бавлення волі;

— організація режиму відбування покарання в місцях поз­бавлення волі;

— організація праці та професіональної підготовки осіб, які позбавлені волі.

Основні положення цих Правил містять таке:

1. Дискримінація за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігійних, політичних та інших переконань, національ­ного або соціального походження, майнового стану, сімейного становища неприпустима.

2. Кожен засуджений повинен мати окрему камеру або кімнату. Якщо ж з особливих причин, таких як тимчасове пе­ревантаження тюрми, центральному в'язничному управлінню доводиться відмовитися від цього правила, все одно розміщу­вати двох в'язнів в одній камері або кімнаті є небажаним.

3. Всі приміщення, якими користуються в'язні, особливо спальні, повинні відповідати всім санітарним вимогам, при­чому належну увагу слід звертати на кліматичні умови, особ­ливо на кубатуру цих приміщень, на їх мінімальну площу, на освітлення, опалення і вентиляцію.

4. Вікна повинні мати достатні розміри для того, щоб в'язні могли читати і працювати при денному світлі, і повинні бути сконструйовані так, щоб забезпечувати доступ свіжого повітря незалежно від того є чи немає штучної системи вентиляції. Штучне освітлення повинне бути достатнім для того, щоб в'язні могли читати і працювати без шкоди для зору.

5. Санітарні вузли повинні бути достатні для того, щоб кожен засуджений міг задовольнити свої природні потреби, коли йому це потрібно, в умовах чистоти і пристойності.

6. Кількість лазень і душових повинна бути достатньою для того, щоб кожен в'язень міг і був зобов'язаний купатися або приймати душ при температурі, яка підходить для даного клі­мату, і так часто, як цього вимагають умови загальної гігієни, з урахуванням пори року і географічного району, але в будь-якому випадку хоча б раз на тиждень у помірному кліматі.

7. Всі частини закладу, якими засуджені користуються ре­гулярно, повинні завжди утримуватися в належному порядку і суворій чистоті.

8. Тюремне управління мусить у визначені години забезпе­чувати кожного засудженого їжею, достатньо калорійною для підтримання його здоров'я і сил. Вона повинна мати добру якість, бути добре приготованою і поданою.

9. Кожен засуджений повинен мати питну воду, коли від­чуватиме в ній потребу.

10. Усі заклади повинні мати у своєму розпорядженні принаймні одного кваліфікованого медичного працівника, досвідченого в галузі психіатрії. Медичне обслуговування слід організувати в тісному зв'язку з місцевими або держав­ними органами охорони здоров'я. Воно повинно охоплювати психіатричні діагностичні служби і там, де це потрібно, ліку­вання психічно хворих засуджених.

11. Хворих засуджених, які потребують послуг спеціаліста, слід переводити до особливих закладів або ж у цивільні лікарні. Тюремні лікарні повинні мати обладнання, установки і ліки, необхідні для належного медичного догляду за хворими та для їх лікування, а також достатньо кваліфікований персонал. Кожен засуджений повинен мати можливість користуватися послугами кваліфікованого зубного лікаря.

12. Про фізичне і психічне здоров'я в'язнів зобов'язаний піклуватися лікар, який повинен щодня приймати або відві­дувати всіх хворих, всіх, хто скаржиться на хворобу, а також тих, на кого була звернута його особлива увага. Щоразу, коли лікар вважає, що фізична або розумова рівновага засудженого була порушена чи загрожує бути порушеною в результаті його ув'язнення або у зв'язку з якимись умовами ув'язнення, він доповідає про це директорові.

13. У момент прийняття до в'язниці кожному засудженому слід надати письмову інформацію про правила поводження із засудженими його категорії, дисциплінарні вимоги установи, а також дозволені способи одержання інформації подання скарг, як і про всі інші питання, що дає йому змогу усвідомити його права й обов'язки та пристосуватися до умов життя в установі. Неграмотних засуджених слід інформувати усно.

14. Кожен засуджений повинен мати можливість зверта­тися в будні до начальника установи чи уповноваженого ним співробітника із заявами чи скаргами.

15. Під час інспекції засуджені повинні бути в змозі звер­нутися, коли це можливо, із заявами і скаргами до тюремних інспекторів. Вони повинні мати право говорити з інспектором чи іншим працівником інспекції за відсутності директора чи інших працівників установи.

16. Тілесні покарання, утримання в темному приміщенні та жорстоке або таке, що принижує людську гідність, по­карання забороняється в якості покарань за дисциплінарні проступки.

17. В якості покарання забороняється користуватися та­кими засобами угамування, як наручники, кайдани, гамівна сорочка або ланцюги.

18. Праця засуджених не повинна завдавати їм страждань, вони повинні мати можливість виконувати обсяг роботи за власним вибором.

Європейські стандарти поводження із засудженими

Мінімальні стандартні правила поводження із в'язнями, як зазначалося раніше, були прийняті в Женеві у 1955 р. на першому Конгресі ООН з профілактики злочинності і по­водження з в'язнями. На основі загальновизнаних досягнень сучасної думки Правила визначали те, що зазвичай вважається правильним в сфері поводження із засудженими. На їх основі у Європі були розроблені Європейські пенітенціарні правила. Оновлений їх варіант був прийнятий у 1987 р. відповідною Рекомендацією К87(3) Комітету Міністрів Ради Європи. До них було підготовлено Пояснювальну записку (Коментар), де зазначалося, що зростаюча занепокоєність соціальними та моральними проблемами, пов'язаними з підтримкою гро­мадського порядку, загальнолюдськими цінностями, а також інтересами суспільства та правами окремої особистості, які часто суперечать одне одному, призвела до переоцінки ролі, яку відіграє у суспільстві тримання під вартою. Ці Правила дали поштовх до удосконалення норм та стандартів, які виз­начають умови тримання засуджених та поводження з ними.

Проте за майже два десятиліття застосування цих Правил відбулися певні зміни у практиці тримання засуджених, розви­вались стандарти поводження з ними. Виникла потреба знову оновити їх, врахувати нові підходи до практики виконання покарання у вигляді позбавлення волі, що й було зроблено.

Новий варіант Європейських пенітенціарних правил був ухвалений у січні 2006 р. Рекомендацією К2006(2) Кабінету Міністрів Ради Європи. Остання стаття нових правил — ст. 108 — передбачає їх подальше оновлення.

Ключову роль до проведення змін до Європейських пенітен­ціарних правил відіграли еволюційні зміни в світовому співто­варистві, в політиці держав у сфері боротьби зі злочинністю, практиці винесення вироків, проведення досліджень, а також приєднання до Ради Європи нових держав-членів, що привело до значних змін в галузі організації загальних засад управління пенітенціарними установами та поводження із засудженими. У зв'язку з цим Європейський комітет з проблем злочинності доручив Раді по співробітництву в галузі кримінального права привести чинні правила у відповідність до вимог і найкращих прикладів сучасної практики.

Європейські пенітенціарні правила складаються з 9 частин.

Частина І розкриває основні принципи поводження із засудженими та сферу дії правил.

Частина II присвячена умовам тюремного ув'язнення: прийом засуджених; розподіл, розміщення засуджених та заходи безпеки при їх розміщенні; гігієна; одяг та постільні речі; харчування; правова допомога; контакти із зовнішнім світом; внутрішній режим; трудова діяльність; фізичні впра­ви та дозвілля; навчання; свобода думки, совісті та релігії; інформування; майно засуджених; перевезення засуджених; звільнення засуджених; особливості утримання жінок; тюремне утримання малолітніх; немовлята; іноземні громадяни; етнічні або мовні меншини.

Частина III вказує на обов'язковість забезпечення охорони здоров'я засуджених, які утримуються в установах виконання покарань. Нею передбачені питання: організація медичного обслуговування в пенітенціарних закладах; медичний та сані­тарний персонал; обов'язки лікаря; медичний догляд; психічне здоров'я та інші.

Частина IV присвячена внутрішньому розпорядку в пе­нітенціарних установах: загальний підхід до організації внут­рішнього розпорядку; безпека; режим; спеціальні заходи суворого режиму або безпеки; перегляд і контроль; злочинні діяння; дисципліна та стягнення; подвійне притягнення до відповідальності за одне діяння; застосування сили; заходи стримання; зброя; прохання та скарги.

Частина V розкриває питання, пов'язані з адміністрацією та персоналом пенітенціарних установ: робота в пенітенціарних установах як державна служба; добір персоналу пенітенціарної установи; підготовка персоналу; управління пенітенціарною установою; фахівці; інформування громадськості; дослідження та оцінка.

Частина VI присвячена контролю за пенітенціарними ус­тановами: урядові інспекції; незалежний моніторинг.

Частина VII визначає умови утримання та інші питання ув'язнених, справи яких ще не розглядалися в суді: статус ув'язнених; режим ув'язнених, розміщення, одяг, юридична допомога; контакти із зовнішнім світом; робота; доступ до режиму для засуджених ув'язнених.

Частина VIII розкриває основні положення режиму, пра­ці, освіти та звільнення засуджених, а саме: мета режиму для засуджених; застосування режиму; організаційні аспекти тримання засуджених; робота засуджених; освіта засуджених; звільнення засуджених.

Частина IX, остання, вказує на те, що Європейські пені­тенціарні правила повинні регулярно оновлюватись.

Головною метою Європейських пенітенціарних правил є зни­ження чисельності засуджених, які утримуються в пенітенціарних установах, до мінімально можливого рівня. Необхідність таких заходів зумовлена значним збільшенням кількості засуджених у цих установах та недостатнім карально-виховним впливом на них, що призводить до збільшення рецидиву злочинів.

У цих рекомендаціях підкреслюється важливість вико­ристання покарання у виді позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі лише як виняток і за вчинення найбільш тяжких злочинів. Для більшості засуджених слід роз­глядати можливість застосування альтернативних позбавленню волі видів покарань.

Також державам рекомендовано переглянути кількість кримінально караних діянь, скоротити їх або перекваліфі­кувати, щоб норми законодавства у своїх санкціях не мали покарання, що пов'язане з позбавленням волі.

До нових Правил були включені також питання, що не розглядалися в Правилах 1987 р. Вони мають характер ре­комендацій і є цілком прийнятними для більшості держав. Однак констатується, що для деяких країн Європи (особливо тих, що приєдналися до Ради Європи після 2000 р.) треба до­класти певних зусиль задля подолання негативних тенденцій у формуванні пенітенціарної системи, її функціонуванні та питаннях поводження із засудженими.

Правила містять керівні положення і принципи для тих країн-членів, які модернізують свої пенітенціарні установи на основі модернізації пенітенціарного законодавства. У Правилах обумовлені ті заходи, які необхідно включати в національні закони, а не в національне законодавство. Тер­мін «національний закон» включає в себе не тільки основне законодавство, що існує на території тієї або іншої країни, а й обов'язкові до виконання інші нормативні акти і постанови, судові рішення тощо. Такий підхід рекомендований, оскільки законотворчий процес у державах—членах Ради Європи має свої особливості.

Аналіз наведених попередніх документів та ознайомлення з коротким змістом Європейських пенітенціарних правил вказує на те, що відповідними стандартами визначається загальний підхід до виконання покарань та поводження із засудженими. На основі цих стандартів кожна держава самостійно розробляє комплекс заходів щодо вдосконалення сфери виконання/від­бування кримінальних покарань.

15. Характеристика міжнародних стандартів стосовно покарань, не пов’язаних з ізоляцією засуджених від суспільства. Токійські правила.

Щодо міжнародних стандартів стосовно застосування заходів, альтернативних позбавленню волі, то серед них найбільш вагомими є Мінімальні стандартні правила ООН щодо заходів, не пов'язаних із тюремним ув'язненням (Токійські правила), та Європейські положення по громадських санкціях і заходів, що містяться у Рекомендації № К. (92) 16, прийнятій 19 жовтня 1992 р. Комітетом міністрів Ради Міністрів Ради Європи. Ці міжнародні документи є теж рекомендаційними.

Як Токійські правила, так і Європейські положення по громадських санкціях і заходах наголошують, що їх метою є забезпечення більш активної участі громадськості у здійсненні правосуддя та у поводженні з правопорушниками.

Токійські правила спрямовані на застосування заходів, альтернатив-них_тюремному ув'язненню. Такими санкціями можуть бути: а) усні санкції, такі як зауваження, догана й попередження; б) умовне звільнення від відповідальності; в) обмеження в цивільних правах; г) економічні санкції, такі як штрафи чи штрафодні; д) конфіскація майна; е) повернення майна жертві або ж компенсація матеріальних збитків; є) умовне покарання або ж покарання з відстрочкою; ж) умовне звільнення з ув'язнення й установлення судового нагляду; з) суспільне корисні роботи; й) перебування вдень у виправній установі; і) домашній арешт; ї) будь-яке інше поводження, не пов'язане з тюремним ув'язненням.

Токійські правила рекомендують застосовувати до правопорушників заходи, не пов'язані з тюремним ув'язненням, силами громадськості, уникаючи по можливості формального розгляду справи у суді, що можна розглядати як заклик до позасудової форми правосуддя.

Європейські положення по громадських санкціях і заходах загалом не суперечать Токійським правилам, однак їх особливістю є рекомендація застосовувати громадські санкції і заходи замість покарання (і не тільки у виді тюремного ув'язнення). Це означає, що рекомендовані Європейськими положеннями громадські заходи є альтернативою покаранням. Головна ідея застосування громадських санкцій та заходів полягає в тому, що вони дозволяють залишити правопорушників у контакті зі всіма чинними механізмами соціального контролю у суспільстві, надаючи можливість особі реінтегруватись до соціального життя, що є більш ефективним, ніж після перебування особи у місцях позбавлення волі. Це підтверджено Рекомендаціями № К. (99)22, що були прийняті Комітетом міністрів Ради Європи ЗО вересня 1999 року і передбачають застосування до правопорушників таких заходів, як умовне звільнення, що застосовується без винесення вироку про покарання; громадські роботи (тобто неоплачувана робота на користь суспільства); інтенсивний нагляд з боку громадськості; переговори між правопорушником і потерпілим або відшкодування завданої потерпілому шкоди; обмеження свободи пересування (домашній арешт) із використанням електронних методів стеження; застосування заходів медичного характеру, обумовлених контрактом на лікування окремих категорій правопорушників осіб, що перебувають у певній залежності (від алкоголізму, наркотиків). Таким чином, не всі перераховані громадські заходи збігаються із санкціями, рекомендованими Токійськими правилами.
Умовою застосування громадських заходів є добровільна згода правопорушника з ними рахуватись, тобто дотримуватись притаманних їм умов чи зобов'язань, що дає привід ставитися до правопорушника з повагою як до особи, що здатна навчитися нести відповідальність за свої вчинки. При цьому, як сказано у ст. 23 Європейських положень по громадських санкціях і заходах, “природа, зміст і методи впровадження громадських санкцій і заходів не повинні порушувати особисті права або гідність правопорушників та членів їх сімей і не повинні викликати роздратування. Не можуть порушуватись самоповага, сімейні зв'язки, соціальні контакти й здатність жити у суспільстві”. Все це означає, що зміст та спосіб застосування громадських санкцій та заходів має здійснюватися у відповідності з всіма загальновизнаними на міжнародному рівні правами людини й громадянина.
Насамкінець необхідно звернути увагу на те, що вітчизняне кримінальне та кримінально-виконавче законодавство передбачають можливість застосування покарань, альтернативних позбавленню волі. Але покарання, альтернативні позбавленню волі, і громадські санкції та заходи — це далеко не одне й те ж і ототожнювати їх — це означає не розуміти різницю у правовій природі цих інститутів, оскільки “покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави”, а громадські заходи як альтернатива покаранням виключають державний примус. Одним з основоположних принципів при застосуванні громадських заходів є широке залучення громадськості до поводження з правопорушниками. Якщо застосуванням громадських санкцій та заходів у ряді країн переймається служба пробації, то в Україні виконанням більшості покарань, альтернативних позбавленню волі, займається кримінально-виконавча інспекція, функції якої як правоохоронного органу не співпадають із функціями служби пробації.

Токійські правила прийняті ООН у 1990 р. Основний зміст цих міжнародних стандартів поводження із засудженими сто­сується заходів, що не пов'язані з позбавленням волі.

Інтегруючись в світове співтовариство, Україна взяла курс на розбудову правової держави та створення демократичного громадянського суспільства. Саме тому в сучасний період розвитку вітчизняної кримінально-виконавчої системи про­блема виконання кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, є вельми актуальною.

Токійські правила сприяють раціональному використанню заходів, не пов'язаних з позбавленням волі. Держава повинна створити належні умови для всебічного розгляду справи, забез­печити активну участь громадськості на усіх стадіях розгляду справи, винесення вироку та при виконанні кримінальних пока­рань, не пов'язаних з позбавленням волі. Ці стандарти необхідно використовувати з урахуванням національних умов держави та мети системи кримінального правосуддя. Держава повинна мати гнучку систему відповідних заходів, щоб відповідно реагувати на вчинений злочин з урахуванням характеру та ступеня тяжкості злочину, винної особи та інтересів суспільства.

У межах застосування заходів, не пов'язаних з позбавленням волі, повинні використовуватись різні методи, в тому числі індивідуальна робота, групова терапія, виправні програми за місцем проживання тощо. Вибір поводження залежить від біографії, особистості засудженого, рівня розумового розвит­ку, нахилів, системи цінностей, обставин, що призвели до вчинення злочину.

Токійські правила рекомендують залучати громадськість до проведення заходів, не пов'язаних з позбавленням волі. Лише вичерпавши усі можливості, можна переходити до покарання у виді позбавлення волі на певний строк.

Аналіз наведених актів свідчить, що стандартами визначають­ся загальні підходи до умов утримання засуджених, задоволення їх нагальних потреб, медичного обслуговування, працевлашту­вання, а також інші умови поводження із засудженими.

16. Види установ виконання покарань.

КВК Установами виконання покарань є: арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (далі - виховні колонії), слідчі ізолятори у випадках, передбачених цим Кодексом.

Кримінально-виконавчі установи поділяються на кримінально-виконавчі установи відкритого типу (далі - виправні центри) і кримінально-виконавчі установи закритого типу (далі - виправні колонії).

Виправні колонії поділяються на колонії мінімального, середнього і максимального рівнів безпеки.

Виправні колонії мінімального рівня безпеки поділяються на колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання і колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання.

У виправних колоніях середнього рівня безпеки можуть створюватися сектори максимального рівня безпеки для відбування покарання чоловіками, засудженими до довічного позбавлення волі.

У виправних колоніях мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання можуть створюватися сектори середнього рівня безпеки для відбування покарання жінками, засудженими до довічного позбавлення волі.

У межах, визначених цим Кодексом та законами України, виконання кримінальних покарань також здійснюють центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), військові частини, гауптвахти і дисциплінарний батальйон.

Територіальні органи управління, кримінально-виконавча

інспекція, арештні доми, виправні центри, виправні та виховні колонії, слідчі ізолятори організовуються і ліквідуються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, а військові частини, гауптвахти і дисциплінарний батальйон - Міністерством оборони України за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

17. Нагляд та контроль за виконанням покарань.

Глава 4

НАГЛЯД І КОНТРОЛЬ ЗА ВИКОНАННЯМ КРИМІНАЛЬНИХ

ПОКАРАНЬ. УЧАСТЬ ГРОМАДСЬКОСТІ У ВИПРАВЛЕННІ

І РЕСОЦІАЛІЗАЦІЇ ЗАСУДЖЕНИХ

Стаття 22. Нагляд за додержанням законів під час виконання

кримінальних покарань

1. Прокурор відповідно до Закону України "Про прокуратуру"

(1697-18) здійснює нагляд за додержанням законів в органах і

установах виконання покарань при виконанні судових рішень у

кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів

примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи

громадян.

2. Письмові вказівки прокурора щодо додержання встановлених

законодавством порядку і умов тримання осіб у місцях, зазначених у

частині першій цієї статті, а також письмові вказівки прокурора,

надані іншим органам, які виконують судові рішення у кримінальних

справах, є обов’язковими і підлягають негайному виконанню.

Стаття 23. Контроль за діяльністю органів і установ

виконання покарань

За діяльністю органів і установ виконання покарань

здійснюється відомчий контроль вищестоящими органами управління і

посадовими особами центрального органу виконавчої влади, що

реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних

Дата добавления: 2015-05-08