Поняття та види спадкування. Прийняття спадщини. 4 страница

Якщо згоди про поділ спадщини досягти не вдалося, поділ її провадиться в судовому порядку відповідно до часток, які належать кожному зі спадкоємців за законом або за заповітом.

Оскільки спадщина належить спадкоємцям, які прийняли її, на праві спільної власності, то при її поділі застосовуються пра­вила глави 26 ЦК, які регулюють відносини спільної часткової власності.

За наявності зачатої, але ще не народженої дитини (постуму) спадкоємці мають право провести розподіл спадщини з обов'язко­вим виділом спадкової частки, що припадає постуму. Інтереси останнього в цьому випадку захищає представник органу опіки і піклування, який має бути запрошений до участі в розподілі.

Права окремих категорій спадкоємців, котрі або перебували у близьких відносинах зі спадкодавцем, або були пов'язані зі спадко­давцем відносинами власності, при розподілі спадкового майна спе­ціально застерігаються.

Зокрема, ч. 1 ст. 1279 ЦК встановлює переваги у виділі спадко­вого майна в натурі для осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю.

Проте одного факту такого проживання для отримання переваг при ниділі частки зі спадкового майна недостатньо. Необхідно, щоб вказані особи проживали саме як одна сім'я (вели спільне госпо­дарство, мали спільні витрати тощо). Таке проживання спадкоємців зі спадкодавцем однією сім'єю має тривати не менше 1 року до часу відкриття спадщини. Якщо вказані умови наявні, то такі спадкоємці мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку. Проте переваги стосуються не усього спадкового майна, а обмежені розміром частки в спадщині, яка належить цьому спад­коємцю.

Положення ч. 2 ст. 1279 ЦК спрямовані на захист прав спадко­ємців, які разом зі спадкодавцем були співвласниками майна. Такі спадкоємці мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм в натурі цього майна у межах їхньої частки у спадщині, якщо це не порушує інтересів інших спадкоємців, що мають іс­тотне значення. Наприклад, у виділі частки у праві власності на квартиру в натурі може бути відмовлено, якщо внаслідок такого поділу інший спадкоємець фактично втрачає можливість користу­вання своєю частиною квартири (утворюється прохідна кімната тощо).

У випадку, коли один спадкоємець проживає зі спадкодавцем однією сім'єю не менше 1 року до часу відкриття спадщини, а інший спадкоємець був співвласником разом зі спадкодавцем, слід виходити з того, що ч. 1 ст. 1279 ЦК стосується виділу в натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку, а ч. 2 цієї ж етапі — виділу в натурі майна, яке було спільною власністю спадкоємця і спадкодавця.

Якщо один зі спадкоємців є одночасно і членом сім'ї, і спів­власником спадкодавця, то він має переваги перед іншими спадко­ємцями і при виділі в натурі предметів звичайної домашньої обста­новки та вжитку, і при виділі частки майна, яке було в спільній власності цього спадкоємця та спадкодавця.

Виділ спадкового майна в натурі можливий за згодою сторін. Якщо такої домовленості не досягнуто, то спір вирішується судом.

Коли вже було визначене коло спадкоємців після закінчення строку для прийняття спадщини або було видане свідоцтво про право на спадщину, в якому майно поділено між спадкоємцями, і з'явля­ються інші спадкоємці, спадщина перерозподіляється між ними. Якщо спадкове майно в натурі не збереглося (наприклад, майно вже реалізоване), то нові спадкоємці можуть вимагати сплати від­повідної грошової компенсації.

Якщо майно, на яке претендує спадкоємець, що пропустив строк для прийняття спадщини, було визнане відумерлим і перейшло у власність територіальної громади, спадкоємець має право витребу­вати його в натурі. Якщо це майно вже продане, спадкоємець може вимагати грошову компенсацію. При цьому виникає питання: як визначається розмір суми, що підлягає компенсації?

На перший погляд, має бути повернена сума, виручена від про­дажу. Однак ч. 2 ст. 1280 ЦК передбачає не "суму, отриману від продажу", а "грошову компенсацію". Отже, виходити треба не з того, скільки орган місцевого самоврядування отримав від реалізації майна, а з реальної оцінки проданого майна, котра може бути встановлена за допомогою спеціальної (товарознавчої або іншої) експертизи.

При відкритті спадщини спадкоємці, якщо їм було відомо про борги спадкодавця, зобов'язані повідомити кредитора про смерть боржника.

Кредитор спадкодавця має право звернутися до нотаріуса за місцем відкриття спадщини в 6-місячний строк з дня, коли йому стало відомо або могло стати відомим про відкриття спадщини, з вимогами до спадкоємців, що прийняли спадщину, повернути йому борг, шо залишився за спадкодавцем.

Борги спадкодавця — це майнові зобов'язання, які прийняв на себе спадкодавець перед фізичними або юридичними особами- кредиторами, але не виконав тому, що смерть позбавила його можливості виконати це зобов'язання. Обов'язок доводити борги померлого покладається на кредитора, що звернувся до спадкоємців з відповідними претензіями. Він зобов'язаний представити докумен­ти, що підтверджують його вимоги.

Кредитор вправі протягом 6 місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, звернутися зі своїми вимогами шодо боргів спадкодавця до його спадкоємців незалежно від настання строків вимоги. Якщо строк виконання зобов'язань ще не настав, це не впливає на можливість подання вимог про повернення боргу, оскільки кредитор ризикує тим, що його право на повернення боргу може бути не задоволено після прийняття спадщини (наприклад, через розподіл спадщини між багатьма спад­коємцями, внаслідок чого жоден з них виявиться неспроможним повернути борг).

Якщо кредитор спадкоємця не був повідомлений спадкоємцями про смерть боржника і не мав можливості дізнатися про це з інших джерел, він може звернутися з вимогами до спадкоємців протягом 1 року від настання строку права вимоги.

Якщо кредитору було відомо про смерть спадкодавця — боржни­ка, але він не звернувся до спадкоємців і не пред'явив вимоги про повернення боргу у 6-місячний строк, або якщо він не міг знати про відкриття спадщини та не пред'явив своїх вимог протягом 1 року, він позбавляється права вимоги (ст. 1281 ЦК).

Якщо у ст. 1281 ЦК йдеться про право кредитора спадкодавця на задоволення вимог про повернення боргу спадкоємцями останнього та про порядок подання відповідних вимог, то ст. 1282 ЦК вста­новлює обов'язок спадкоємців виконати ці вимоги кредитора спадкодавця. Таким чином, вказані норми ніби доповнюють одна одну, забезпечуючи максимально повно інтереси кредитора спад­кодавця.

При цьому ЦК (ст. 1218) виходить з того, що коли вже спадкоємці прийняли спадщину, то вони набувають не лише прав з управління, користування та розпорядження спадковим майном спадкодавця, але також і зобов'язання щодо цього майна.

Спадкодавці, що прийняли спадщину (немає значення, за зако­ном чи за заповітом), при зверненні до них кредитора спадкоємця зобов'язані задовольнити його вимоги, якщо вони обгрунтовані та доведені. Доказом правдивості вимог кредитора можуть бути розписка спадкодавця, договір позики, кредитний договір тощо. Вка­зані вимоги задовольняються спадкоємцями повністю, але тільки в розмірі вартості майна, одержаного в спадщину.

Вимоги кредитора мають перевагу перед іншими вимогами (наприклад, перед заповідальним відказом, який надається від- казоодержувачу лише після сплати спадкоємцями боргів спадко­давця).

Вимогами кредитора спадкоємці мають задовольнити шляхом одноразового платежу. Проте за домовленістю між кредитором та спадкоємцями боржника може бути встановлений інший порядок виплати боргу. Якщо такої домовленості між кредитором та спад­коємцями боржника не досягнуто, кредитор вправі звернутися до суду з позовом про виплату боргу. Суд за позовом кредитора накла­дає стягнення боргу з майна, яке спадкоємці боржника отримали в натурі.

У разі, якщо майно боржника було визнано відумерлим та перейшло у власність територіальної громади, кредитор звертається до органів місцевого самоврядування з вимогою виплати боргу спад­кодавця. У цьому разі боржнику виплачується сума боргу, але лише у розмірі успадкованого майна.

43. Цивільно-правова відповідальність. Підстави звільнення від відповідальності за невиконання зобов'язань.

Передусім нагадаємо, що існують 2 різних підходи до розуміння відповідальності, суть яких полягає в тому, що юридична відпо­відальність, в тому числі й цивільно-правова, тлумачиться як від­повідальність за минулі вчинки (ретроспективна відповідальність) або як відповідальність за майбутню поведінку (проспективна або позитивна відповідальність).

Не зупиняючись детально на всіх аспектах пов'язаної з цим дис­кусії, зазначимо лише, що більш вірною уявляється точка зору, згідно з якою поділ юридичної відповідальності на позитивну і не­гативну (проспективну і ретроспективну) не відповідає її природі. Підґрунтям юридичної відповідальності є правова оцінка, а під­ґрунтям позитивної відповідальності є оцінка моральна. Тому такий поділ, в цілому, є не зовсім точним.

Ґрунтуючись на таких міркуваннях, цивільно-правову відпові­дальність слід розуміти як відповідальність ретроспективну, тобто як відповідальність за вчинене правопорушення.

Відносно визначення цивільно-правової відповідальності та її характерних ознак, в юридичній літературі вже багато років точиться дискусія.

Зокрема, поняття цивільно-правової відповідальності нерідко пов'язують з санкцією за правопорушення. У найбільш загальному вигляді цю позицію можна сформулювати так: цивільно-правова відповідальність — це санкція (реалізація санкції) за порушення цивільного законодавства (О. Иоффе).

Однак тут увага загострюється на зовнішній стороні. Але у визна­ченні має бути відображена й суть відповідальності, й особливості реалізації санкції. Адже до заходів відповідальності можуть бути віднесені не всі санкції, а тільки деякі з них, що відповідають певним вимогам. Суть юридичної відповідальності взагалі і ци­вільно-правової відповідальності зокрема полягає в тому, що вона є застосуванням до правопорушника передбаченого санкцією правової норми заходу державного примусу.

Разом з тим, не будь-яка реалізація санкції, не будь-який держав­ний примус підпадає під поняття цивільно-правової відповідальності.

Особливостями цивільно-правової відповідальності є:

1) державний примус, який відрізняє юридичну відповідальність від інших видів соціальної відповідальності (наприклад, моральної);

2) крім державного примусу, який характеризує право загалом, і иповими для відповідальності є несприятливі наслідки, що наста­ють для її суб'єкта (в цивільному праві це, як правило, наслідки майнового характеру, майнові втрати, наприклад, відшкодування збитків, стягнення неустойки тощо);

3) державний і суспільний осуд порушника за порушення норм, встановлених державою, який дозволяє відмежувати відповідальність від інших випадків настання несприятливих наслідків.

Не рідше ніж з категорією "санкція", юридична відповідальність пов'язується з категорією "обов'язок". Наприклад, підкреслюється, що відповідальність слід вважати обов'язком, що примусово вико­нується, який вже існував раніше, або знову виник внаслідок право­порушення. Такий зв'язок здається цілком обгрунтованим, однак потребує уточнення. Очевидно, під відповідальністю слід розуміти не будь-який обов'язок, що існує у звичайному відношенні, а обов'язок, що виникає вже після порушення, тобто той, який існує в так званому охоронному правовідношенні.

Істотними особливостями такого обов'язку є те, що на відміну від звичайного обов'язку, сформульованого в законі або договорі, обов'язок-відповідальність покладається на порушника, він сфор­мульований в санкції правової норми або в договорі — в тих його пунктах, де передбачені наслідки невиконання або неналежного виконання договірного зобов'язання. Таким чином, відповідаль­ність — це новий, додатковий обов'язок, що є вторинним відносно первинного обов'язку, не виконаного внаслідок правопорушення; цей новий обов'язок полягає нерідко в необхідності зазнання об­тяжень і обмежень, що покладаються додатково до обов'язків, що вже існують. Саме в покладанні такого додаткового обов'язку, що є покаранням, виражається державний осуд особи, яка вчинила правопорушення.

Вище йшлося про те, що юридична відповідальність полягає в реалізації санкції. Стосовно цивільно-правової відповідальності, не­обхідним є деяке уточнення. Воно полягає в тому, що, говорячи про неналежне виконання зобов'язання як про протиправну дію з боку боржника, необхідно мати на увазі, що йдеться не лише про порушення останнім норми права, але і суб'єктивного права креди­тора. Звідси випливає, що санкція застосовується як за порушення норми права, так і за порушення суб'єктивного права іншої особи. При цьому слід мати на увазі, що в цивільному праві застосування санкції для захисту суб'єктивного права управомоченої особи не завжди пов'язане з відповідальністю. Наприклад, якщо майно вилу­чається з чужого незаконного володіння в примусовому порядку, то має місце санкція, що застосовується за вчинене правопору­шення. Разом з тим, таку санкцію не можна вважати відповідаль­ністю, тому що вона не пов'язана з якимись позбавленнями для порушника, в якого вилучається річ, що йому не належить. Тому для цивільно-правової відповідальності слід особливо підкреслити, що вона є не просто санкцією за цивільне правопорушення, а таким заходом, який спричиняє певні втрати майнового характеру, тобто спрямовано діє на майнову сферу правопорушника.

З урахуванням названих ознак відповідальність в цивільному праві визначається як правовідношення, що виникає у зв'язку з пору­шенням встановленого договором або законом обов'язку, що має змістом покладання на особу, винну в учиненні цивільного право­порушення, негативних майнових наслідків.

Ведучи мову про ознаки цивільно-правової відповідальності як одного з видів юридичної відповідальності взагалі, необхідно деталь­ніше зупинитися на такій її особливості, що вона за своїм характе­ром є заходом державного примусу. У зв'язку з цим слід зазначити, що в цивілістичній літературі широко обговорювалося раніше і сьогодні не втратило своєї актуальності питання про те, чи є заходом цивільно-правової відповідальності, наприклад, добровільне відшко­дування боржником збитків, що виникли у кредитора внаслідок невиконання або неналежного виконання договірного зобов'язан­ня. Це питання можна віднести і до добровільної сплати неустойки іа невиконання або неналежне виконання зобов'язання.

Логіка міркувань противників того, щоб віднести добровільне відшкодування збитків або добровільну сплату неустойки до захо­дів відповідальності, приблизно така: юридична відповідальність пов'язана з осудом і державним примусом щодо правопорушника. Якщо останній виконує обов'язок відшкодувати збитки добровіль­но, то немає примусу з боку держави, а, отже, немає і державного осуду (С. Братусь).

Однак цьому можна протиставити зауваження Г. Матвєєва, який зазначав, що момент осуду правопорушення завжди проходить подвійну стадію: абстрактну, коли держава засуджує той або інший тип поведінки в законі, і конкретну, за якої суд від імені держави висловлює осуд за вчинення правопорушення стосовно певної особи. Тому навіть за добровільного відшкодування збитків або сплати неустойки з боку держави присутній осуд.

Традиційно в юридичній літературі виділяють 3 функції цивільно- правової відповідальності: превентивну (виховно-запобіжну), репре­сивну (каральну) і компенсаційну. Деякі цивілісти при цьому вва­жають каральну функцію такою, що невластива цивільно-правовій відповідальності. Такий підхід уявляється невиправданим, оскільки цивільно-правова відповідальність, як і практично будь-яка інша, виконує всі зазначені функції. Наприклад, у випадку, коли на боржника, винного в невиконанні зобов'язань, покладається обов'язок відшкодувати кредитору збитки, що виникли у нього, цей обов'язок відшкодування має потрійний вплив.

По-перше, кредитору відшкодовується збитки, тобто викону­ється компенсаційна функція. По-друге, оскільки компенсація від­бувається за рахунок несправного боржника, тим самим карається правопорушник, тобто має місце покарання. Нарешті, факт покла­дення обов'язку відшкодування збитків, що були результатом винно­го правопорушення, спричиняє виховний вплив на самого право­порушника, а також на інших, схильних до правопорушень осіб.

Однак те, що цивільно-правовій відповідальності властиві всі три функції, зовсім не означає, що вони притаманні їй рівною мірою. Оскільки цивільно-правова відповідальність застосовується, передусім, у сфері майнових відносин, компенсаційна функція є в ній провідною.

Цивільно-правова відповідальність настає іа наявності підстав (умов), передбачених чинним законодавством. Отже, відсутність цих умов означає, що немає і відповідальності.

Однак можливі ситуації, коли за наявності формальних підстав (фактичного складу) для виникнення правовідносин відповідаль­ності законодавець не вважає доцільним настання таких наслідків. У таких випадках мова йде про звільнення від відповідальності внас­лідок неможливості виконання зобов'язання. При цьому немож­ливість виконання виникає не з вини боржника.

До числа підстав звільнення від цивільно-правової відповідаль­ності внаслідок неможливості виконання зобов'язання, зокрема, відносять:

1) провину кредитора;

2) непереборну силу;

3) випадок;

4) інші обставини, що спричиняють неможливість виконання юбов'язання, якщо вони виникли не з вини боржника.

Вина кредитора як підстава звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання передбачена ч. 4 ст. 612 ЦК, в якій зазна­чено, що прострочення боржника не настає, якщо зобов'язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.

Із змісту цієї норми визначаються умови звільнення боржника від відповідальності, до яких ншіежать:

— протиправність дій кредитора;

— наявність його вини в будь-якій формі;

— причинний зв'язок між винними діями кредитора і неможли­вістю належного виконання цього зобов'язання.

Непереборна сила тлумачиться як надзвичайна, невідворотна за даних умов подія, яка внаслідок своїх властивостей унеможливлює виконання зобов'язання. Вона може бути подією як природного (ураган, повінь, обвал тощо), так і соціального (страйк, бойові дії тощо) характеру. її властивостями є:

— надзвичайність (вона виходить за межі звичайних повсякден­них явищ);

— невідворотність (вона не може бути попередженою і подола­ною за сучасного рівня розвитку науки і техніки).

Для того, щоб дія непереборної сили спричинила звільнення боржника від відповідальності, необхідна не просто її наявність, а перешкоджання виконанню такого зобов'язання (наприклад, повінь у Закарпатті є прикладом непереборної сили, який не перешкод­жає виконанню зобов'язання з постачання цукру з Вінницької до Одеської областей).

Непереборна сила звільняє боржника від відповідальності в усіх випадках, крім таких, що прямо зумовлені в законі.

Випадок тлумачиться як обставина, яку не можна передбачити, а тому — запобігти в певній ситуації.

Якщо непереборна сила є невідворотною внаслідок своєї над­звичайності, непідконтрольності, то випадок є невідворотним тому, що його не можна передбачити. Якби особа знала заздалегідь про цю обставину, її наслідків можна було б уникнути. Прикладом випадку може бути вихід з ладу стернового управління внаслідок "втоми металу", відмова двигуна літака через попадання в сопло птаха тощо.

Нерідко випадок тлумачать як антипод вини, використовуючи дихотомію: винність-випадковість. У зв'язку з цим може бути зроблений висновок, що йдеться не про звільнення від відповідаль­ності, а про її ненастання у зв'язку з відсутністю складу право­порушення і, зокрема, такого його елементу, як вина.

Однак уявляється, що таке фактичне ототожнення цих понять є невиправданим. У цивільному праві можливою є і відповідаль­ність за неповного складу правопорушення, в тому числі за відсут­ності вини. Можливе також покладання відповідальності на третіх осіб (батьків, опікунів, поручителів, гарантів тощо). Для таких ви­падків безвинної відповідальності може мати значення врахування випадку як самостійної правової категорії. Наприклад, поручитель може бути звільнений від відповідальності за невиконання зобов'язання боржником за наявності випадкової неможливості виконання цього зобов'язання.

Неможливість виконання зобов'язання може виникнути і внас­лідок інших обставин. Наприклад, урядом встановлено мораторій на виконання певного виду договорів, в якомусь регіоні оголоше- ііііїі карантин тошо. На відміну від ненастання відповідальності • 'ре ї відсутність складу правопорушення, тут, насамперед, має бути встановлене не те, чи відсутня вина боржника, а доведена наяв­ність обставини, що перешкоджає виконанню зобов'язання.

44. Загальна характеристика договорів на виконання науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт.

Згідно зі ст. 892 ЦК за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт підрядник (виконавець) зобов 'язусться провести за завданням замовника наукові дослідження, розробити зразок нового виробу та конструкторську документацію на нього, нову технологію тощо, а замовник зобов'язується прийняти виконану роботу та оплатити Ті.

Сторонами договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт є замовник та підрядник.

Як і у договорі підряду на виконання проектних та пошукових робіт, законодавство не містить спеціальних застережень щодо сторін договору, що розглядається. Ними можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, як суб'єкти підприємницької діяльності, так і особи без зазначеного статусу. Наприклад, за ст. 4 Закону України від 13 грудня 1991 р. "Про наукову і науково-технічну діяльність" (в редакції Закону від І грудня 1998 р.) суб'єктами наукової і науково-технічної діяльності (можливі підрядники за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт) є: вчені, наукові працівники, науково- педагогічні працівники, а також наукові установи, наукові організації, вищі навчальні заклади III —IV рівнів акредитації, громадські організації у науковій та науково-технічній діяльності.

Основною вимогою до них є наявність необхідного обсягу правота дієздатності на укладення подібних договорів та, відповідно, на зайняття відповідною діяльністю.

За договором на виконання науково-дослідних або дослідно- конструкторських та технологічних робіт підрядник (виконавець) зобов'язується провести за завданням замовника наукові дослідження, розробити зразок нового виробу та конструкторську документацію на нього, нову технологію тощо.

Загальне визначення поняття "наукові дослідження" міститься в Інструкції щодо заповнення форми державного статистичного спостереження № 1-наука "Звіт про виконання наукових та науково- технічних робіт", затв. наказом Державного комітету статистики України від 28 листопада 2005 р. № 382, згідно з п. 1 якої науковими дослідженнями та розробками є творча діяльність, яка здійснюється на систематичній основі з метою збільшення обсягу наукових знань, у тому числі про людину, природу та суспільство, а також пошук нових сфер застосування цих знань. Поряд з поняттям наукових досліджень Інструкцією визначається поняття науково-технічних послуг — діяльність, що пов'язана з дослідженнями і розробками і сприяє створенню та застосуванню науково-технічних знань. До таких послуг належать: науково-технічна діяльність бібліотек, музеїв тощо; переклад, редагування тощо науково-технічної літератури; розвідування (геологічні, гідрологічні тощо); збір даних про соціально-економічні явища; розвідка корисних копалин; патентно-ліцензійна діяльність. Науково-технічні послуги не належать до наукових досліджень та розробок, адже критерієм, який дає змогу відрізнити наукові дослідження та розробки від супутніх їм видів діяльності, є наявність у дослідженнях та розробках значного елемента новизни, якої немає у науково-технічних послугах.

Безпосередньо складові науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт визначені п. 2 Типового положення з планування, обліку і калькулювання собівартості науково-дослідних та дослідно- конструкторських робіт, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 830, відповідно до якого до таких робіт (НДДКР) належать науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні роботи та послуги, створення дослідних зразків або партій виробів, необхідних для проведення НДДКР згідно з вимогами, погодженими із замовниками, що виконуються чи надаються науково-дослідними, конструкторськими, проектно- конструкторськими і технологічними організаціями, а також науково-дослідними і конструкторськими підрозділами підприємств, установ і організацій.

Визначення промисіїового зразка (зразка нового виробу), який може бути розроблений за умовами договору на виконання науково- дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, міститься у Законі України від 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на промислові зразки", ст. 1 якого визначає його як результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання.

Визначення поняття "технологія" міститься у загальних примітках до Списку товарів військового призначення, міжнародні передачі яких підлягають державному контролю (додаток до Порядку здійснення державного контролю за міжнародними передачами товарів військового призначення, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 20 листопада 2003 р. № 1807 (у редакції постанови від 23 грудня 2004 р. № 1721). Технологією є спеціальна інформація, необхідна для розроблення, виробництва або використання виробів. Ця інформація може надаватися у формі технічних даних або технічної допомоги.

Технічними даними є світлокопії, плани, діаграми, примітки; моделі, формули, таблиці, інструкції, викладені на папері або записані на носіях або пристроях таких, як диск, стрічка, постійний запам'ятовуючий прислрій чи будь-який інший матеріальний носій інформації. Технічною допомогою вважається проведення інструктажів, підвищення кваліфікації, навчання, практичне освоєння методів роботи, надання консультацій. Технічна допомога може включати передачу технічних даних.

Таким чином, предметом договору, що розглядається, в загальному розумінні є науково-прикладний результат, який Законом "Про наукову і науково-технічну діяльність" визначається як нове конструктивне чи технологічне рішення, експериментальний зразок, закінчене випробування, розробка, яка впроваджена або може бути впроваджена у суспільну практику. Науково-прпкладний результат може бути у формі звіту, ескізного проекту, конструкторської або технологічної документації на науково-технічну продукцію, натурного зразка тощо.

Згідно зі ст. 892 ІДК договір може охоплювати весь цикл проведення наукових досліджень, розроблення та виготовлення зразків або його окремі етапи.

Відповідно до ст. 897 ЦК виконавець за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт зобов'язаний, зокрема, виконати поботи відповідно до погодженої із замовником програми (техніко-економічних показників) або тематики і передати замовникові результат у строк, встановлений договором, негайно інформуючи замовника про виявлену неможливість одержати очікувані результати або недоцільність продовжувати роботу.

Виконавець зобов'язаний провести наукові дослідження особисто, якщо інше не встановлено договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт. Він має право залучати до виконання науково-дослідних робіт інших осіб лише за згодою замовника. Натомість, до виконання дослідно-конструкторських та технологічних робіт виконавець має право залучати інших осіб (субвиконавців), якщо інше не встановлено договором (ст. 893 ЦК).

Замовник за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт має право використовувати передані йому результати робіт у межах і на умовах, встановлених договором. Виконавець має право використати одержаний ним результат робіт також для себе, якщо інше не встановлено договором. Договором може бути передбачено право виконавця передавати результати робіт іншим особам.

Замовник зобов'язується прийняти виконану роботу і оплатити її.

Згідно зі ст. 894 ЦК виконавець зобов'язаний передати, а замовник прийняти та оплатити повністю завершені науково-дослідні або дослідно-конструкторські та технологічні роботи. Договором можуть бути передбачені прийняття та оплата окремих етапів робіт або інший спосіб оплати.

Плата за виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських робіт та технологічних робіт, встановлена договором, може бути зменшена замовником залежно від фактично одержаних результатів порівняно з результатами, передбаченими договором, якщо це не залежало від замовника, а можливість такого зменшення та його межі були передбачені домовленістю сторін. Так, наприклад, якщо у ході науково-дослідних робіт виявляється неможливість досягнення результату внаслідок обставин, що не залежать від виконавця, замовник зобов'язаний оплатити роботи, проведені до вияв- іення неможливості отримати передбачені договором результати, але не вище відповідної частини ціни робіт, визначеної договором

Якщо у ході виконання дослідно-конструкторських та технологічних робіт виявляється неможливість досягнення результату внаслідок обставин, що виникли не з вини виконавця, замовник зобов'язаний відшкодувати витрати виконавця.

Дата добавления: 2015-05-10