Види страхування. 2 страница

Істотними умовами договору страхування за ст. 16 Закону "Про страхування" вважаються такі: назва документа; назва та адреса страховика; прізвище, ім'я, по батькові або назва страхувальника та зас- ' рахованої особи, їх адреси та дати народження; прізвище, ім'я, по батькові, дата народження або назва виго- юнабувача та його адреса; зазначення об'єкта страхування; розмір страхової суми за договором страхування іншим, ніж чоговір страхування життя; розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат за договором страхування життя; перелік страхових випадків; розміри страхових внесків (платежів, премій) і строки їх сплати; страховий тариф (страховий тариф не визначається для стра­хових випадків, для яких не встановлюється страхова сума); строк дії договору; порядок зміни і припинення дії договору; умови здійснення страхової виплати; причини відмови у страховій виплаті; права та обов'язки сторін і відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору; інші умови за згодою сторін; підписи сторін.

6. Договір страхування припиняється у випадках, встановлених договором та законом.

Згідно зі ст. 997 ЦК якщо страхувальник прострочив внесення страхового платежу і не сплатив його протягом 10 робочих днів після пред'явлення страховиком письмової вимоги про сплату страхового платежу, страховик може відмовитися від договору стра­хування, якщо інше не встановлено договором. Страхувальник або страховик може відмовитися від договору страхування в інших випадках, встановлених договором.

Страхувальник або страховик зобов'язаний повідомити другу сторону про свій намір відмовитися від договору страхування не пізніш як за 30 днів до припинення договору, якщо інше не вста­новлено договором. Страховик не має права відмовитися від до­говору особистого страхування без згоди на це страхувальника, який не допускає порушення договору, якщо інше не встановлено до­говором або законом.

Якщо страхувальник відмовився від договору страхування (крім договору страхування життя), страховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення строку договору, з вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, та фактично здійснених страхо­виком страхових виплат. Якщо відмова страхувальника від договору обумовлена порушенням умов договору страховиком, страховик по­вертає страхувальникові сплачені ним страхові платежі повністю.

Якщо страховик відмовився від договору страхування (крім до­говору страхування життя), страховик повертає страхувальникові сплачені ним страхові платежі повністю. Якщо відмова страховика від договору обумовлена невиконанням страхувальником умов до­говору страхування, страховик повертає страхувальникові страхові платежі за період, що залишився до закінчення строку договору, з вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, та фактично здійснених стра­хових виплат.

Якщо страхувальник або страховик відмовився від договору стра­хування, договір припиняється.

7. Договір страхування визнається судом недійсним у випадках, встановлених ст. 998 ЦК:

• якщо його укладено після настання страхового випадку;

• якщо об'єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації.

60. Умови вступу в шлюб та перешкоди до укладання шлюбу. Порядок укладання шлюбу та визнання шлюбу недійсним.

Під умовами укладення шлюбу слід розуміти обставини, наявність яких необхідна для того, щоб шлюб мав юридичну силу.

В теорії сімейного права розрізняють позитивні та негативні умови укладення шлюбу. Наявність позитивних дає можливість укладення шлюбу, що ж стосується негативних, то саме їх відсутність дає таку можливість (перешкоди до укладення шлюбу).

Спочатку розглянемо умови вступу в шлюб, відповідно до Сімейного кодексу України.

Досягнення шлюбного віку (ст. 22 СК). Відповідно до ст. 23 СК право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку. Відповідно до ч. 1 ст. 22 шлюбний вік для чоловіків та жінок встановлюється у вісімнадцять років..

Встановлення шлюбного віку пояснюється не тільки тим, що особа, яка прагне зареєструвати шлюб, повинна досягти статевої зрілості, а це пов’язується з завершенням фізичного росту організму, а також і тим, що особа має досягти відповідного стану психічного, розумового, морального та соціального розвитку.

Досягнення шлюбного віку повинно відбутися на день реєстрації шлюбу, а це означає, що подати заяву може і особа, яка ще не досягла шлюбного віку, але досягне його не пізніше, як протягом одного місяця з дня подачі заяви.

СК передбачає можливість надання права на шлюб особі, яка ще не досягла шлюбного віку. Так, відповідно до ч. 2 ст. 23 за заявою особи, яка досягла шістнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано таке право, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Добровільність шлюбу (ст. 24 СК). Це означає, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка, примушення їх до укладення шлюбу не допускається. Діяти вільно може лише дієздатна особа, тобто та, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

Виходячи з цього, недієздатна особа, а також особа, що формально була дієздатною, але на момент реєстрації шлюбу страждала на тяжкий психічний розлад, перебувала у стані алкогольного, токсичного, наркотичного сп’яніння, в результаті чого не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, не має права на укладення шлюбу.

Перешкоди для вступу в шлюб визначено в ст. 25, 26 та ч.2 ст. 24 Сімейного кодексу України

Перебування хоча б однієї з сторін в іншому зареєстрованому шлюбі. Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному зареєстрованому у відповідних органах шлюбі, а право на повторний шлюб виникає в кожного з них лише після припинення попереднього шлюбу (ст. 25 СК).

Дана заборона відповідає принципу моногамії і належить до абсолютної заборони, тобто ні за яких умов цей шлюб не може бути дійсним. Слід зазначити, що сучасне сімейне законодавство не містить заборони на вступ до наступного шлюбу за чисельністю його попередніх укладень.

Знаходження жінки та чоловіка між собою у родинних зв’язках прямої та в деяких випадках побічної (бокової) лінії споріднення та відносинах, що прирівнюються до родинних. Так, відповідно до ст. 26 СК не допускається укладення шлюбу: між родичами прямої лінії споріднення; між рідними (повнорідними і неповнорідними) братами і сестрами; між двоюрідними братами і сестрами; між рідними тіткою, дядьком і племінником, племінницею; між усиновлювачем і усиновленим; між дітьми, що були усиновлені усиновлювачем.

Заборону реєстрації шлюбів у цих випадках можна поділити на заборону абсолютну і заборону відносну.

Заборона абсолютна характерна для шлюбів між родичами прямої лінії споріднення. Родичами прямої лінії споріднення визнаються особи, які походять один від одного – батьки і діти, онуки і баба, дід тощо. Абсолютною є також і заборона шлюбів між деякими з родичівпобічної лінії споріднення, тобто тими, хто має спільного предка, а саме заборона шлюбів між рідними (повнорідними і неповнорідними) братами і сестрами.

До побічної лінії споріднення відносять також і двоюрідних братів і сестер, тіток і дядьків тощо.

Закон забороняє укладення шлюбів між двоюрідними братами і сестрами; між рідними тіткою, дядьком і племінником, племінницею, але ця заборона відносна. Заборона укладення шлюбів між родичами прямої і побічної лінії споріднення має як соціально-етичні, так іфізіологічні передумови.

Закон забороняє укладення шлюбів між усиновлювачем і усиновленим та між дітьми, що були усиновлені усиновлювачем. Ця заборона пов’язується з тим, що між ними виникають відносини, що прирівнюються до відносин між батьками і народженою ними дитиною.

Між тим, з цього правила існує виняток. За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, що були усиновлені ним (ч. 4 ст. 26 СК).

У випадку скасування усиновлення допускається укладення шлюбу між усиновлювачем і усиновленою ним дитиною (п. 5 ст. 26 СК).

Визнання особи недієздатною (п. 3 ст. 39 СК). Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК). Дана заборона належить до абсолютної. Згода — обов’язкова умова одруження, а особа, визнана недієздатною, не усвідомлює значення своїх дій, а отже, і не може усвідомлювати наслідки даної згоди на одруження.

Порядок визнання громадянина недієздатним встановлений цивільним процесуальним законодавством.

Внаслідок того, що недієздатні особи не можуть розуміти значення своїх дій або керувати ними, вони не здатні висловити свою усвідомлену волю на вступ до шлюбу. Зазначений заборону також викликаний турботою з боку держави і суспільства про створення нормальної сім'ї і здорове потомство подружжя, тому що деякі захворювання психічного характеру можуть передаватися в спадщину. Наведені обґрунтування введення в сімейне законодавство даної заборони розцінювалися як що визначають як у радянській, так і в сучасній юридичній літературі.

Слід звернути увагу на те, що перешкодою до, укладення шлюбу є недієздатність особи, що вступає в шлюб, встановлена рішенням суду до державної реєстрації укладання шлюбу. Якщо ж чоловік визнаний недієздатним після укладення шлюбу, то дана обставина може розглядатися в якості підстави для розлучення з ініціативи другого з подружжя (ст. 19 СК), але не для визнання шлюбу недійсним.

Психічні захворювання в тій чи іншій формі, а також інші хвороби, не стали підставою для визнання особи судом недієздатним, не є перешкодою до укладання шлюбу. У такому разі державна реєстрація укладення шлюбу з вказаною особою може стати неможливою через відсутність у нього усвідомленої волі на вступ до шлюбу. А якщо шлюб був зареєстрований, не дивлячись на те що в момент його укладення психічний розлад особи було очевидно, хоча рішенням суду недієздатність особи і не встановлена, то шлюб в подальшому може бути визнаний судом недійсним через порушення умови, передбаченого ст. 12 СК, тобто відсутності добровільного усвідомленої згоди на одруження.

У той же час обмеження дієздатності громадянина внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами (ст. 30 ЦК) не є перешкодою до укладення шлюбу.

Законодавство України встановлює реєстраційний порядок укладання шлюбу. Державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою і чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави і суспільства.

Особи, що бажають одружитися, особисто подають заяву в державний орган реєстрації актів цивільного стану (ОРАЦС) за їхнім вибором. Працівники ОРАЦС зобов'язані ознайомити осіб, що подали заяву, з їхніми правами і обов'язками як майбутніх подружжя і батьків, попередити про відповідальність за приховування перешкод до реєстрації шлюбу.

Особи, що подали заяву про реєстрацію шлюбу, мають повідомити один одному відомості про стан свого здоров'я. Приховання важкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для іншого з подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.

Подання заяви про реєстрацію шлюбу є заручинами. Вони не створюють обов'язку одружитися, однак спричиняють певні майнові обов'язки. Особа, що відмовилася одружитися, зобов'язана компенсувати іншій особі витрати, понесені у зв'язку з готуванням до реєстрації шлюбу і весілля.

Укладання шлюбу відбувається по закінченні місячного строку з дня подання заяви. За наявності поважних причин цей строк може бути скорочений. Присутність нареченого і нареченої в момент реєстрації є обов'язковою. Реєстрація шлюбу через представника не допускається.

Особи, що одружуються, мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище, зватися дошлюбним прізвищем чи приєднати до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої.

Державна реєстрація шлюбу закріплюється свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Шлюб припиняється внаслідок смерті або оголошення в судовому порядку померлим одного з подружжя. За життя подружжя припинення шлюбу можливо тільки шляхом розлучення за заявою одного з подружжя чи за спільною заявою. Розірвання шлюбу здійснюється офіційним шляхом — в органах ОРАЦС або судом.

ОРАЦС розриває шлюб у таких випадках:

1) за спільною заявою подружжя, що не має дітей;

2) за заявою одного із подружжя, якщо інший із подружжя визнаний безвісно відсутнім; визнаний недієздатним; засуджений за скоєння злочину до позбавлення волі на строк не менш ніж три роки.

Суд розриває шлюб у таких випадках:

1) за заявою подружжя, що має дітей. До заяви має бути доданий письмовий договір про те, з ким житимуть діти і як у їх утриманні та вихованні братиме участь інший із подружжя, що живе окремо;

2) за позовом одного із подружжя. Не може бути поданий позов про розлучення під час вагітності дружини і протягом одного року після народження дитини (крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправне посягання, що має ознаки злочину, проти іншого із подружжя або дитини або коли батьківство майбутньої дитини визнано іншою особою).

При розгляді справи про розлучення суд має встановити дійсні мотиви розлучення, з'ясувати фактичні взаємини подружжя і зобов'язаний вжити заходів до їх примирення. Шлюб розривається лише в тому разі, якщо суд дійде до висновку про неможливість подальшого спільного проживання подружжя. Шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в ОРАЦС. При цьому видається свідоцтво про розірвання шлюбу.

Жінка і чоловік, шлюб між якими був розірваний, мають право подати в суд заяву про поновлення їхнього шлюбу, якщо ніхто з них не був після цього в повторному шлюбі.

61. Захист прав споживачів. Права та обов’язків споживачів.

За́хист прав споживачі́в — в Україні — гарантований Конституцією контроль за якістю і безпечністю продукції та всіх видів послуг і робіт з боку держави та громадсько-суспільний рух на його підтримку.

В Конституції України, стаття 42, проголошено: «Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів».

У статті 50 головного закону України встановлено: «Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена».

Право кожного на задоволення базових потреб - на житло, на достатній життєвий рівень, на охорону здоров'я та медичну допомогу – також гарантується Конституцією України.

Захист прав споживачів забезпечується Законом України «Про захист прав споживачів» у редакції від 01.12.2005. Цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, (робіт, послуг) та виробниками, виконавцями, продавцями різних форм власності, а також встановлює права споживачів.

Споживачі, що знаходяться на території України (не лише громадяни України, а й інших країн), під час придбання, замовлення чи використання товарів (робіт, послуг) мають право на:

захист своїх прав державою;

здобуття знань;

належну якість продукції та обслуговування;

безпеку продукції;

необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця);

відшкодування шкоди (збитків), завданих дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством;

звернення до суду та інших уповноважених органів державної влади за захистом порушених прав;

об'єднання в громадські організації споживачів (об'єднання споживачів).

Споживачі зобов'язані:

перед початком експлуатації товару уважно ознайомитися з правилами експлуатації, викладеними в наданій виробником(продавцем, виконавцем) документації на товар;

в разі необхідності роз'яснення умов та правил використання товару - до початку використання товару звернутися за роз'ясненнями до продавця (виробника, виконавця) або до іншої вказаної в експлуатаційній документації особи, що виконує їх функції;

користуватися товаром згідно з його цільовим призначенням та дотримуватися умов (вимог, норм, правил), встановлених виробникомтовару (виконавцем) в експлуатаційній документації;

з метою запобігання негативним для споживача наслідкам використання товару - застосовувати передбачені виробником в товарі засоби безпеки з дотриманням передбачених експлуатаційною документацією спеціальних правил, а в разі відсутності таких правил в документації - дотримуватися звичайних розумних заходів безпеки, встановлених для товарів такого роду.

Вітчизняне законодавство щодо захисту прав та інтересів споживачів включає також й інші законодавчі та підзаконні акти, серед яких Закони України «Про рекламу», «Про інформацію», «Про освіту», «Про безпечність та якість харчових продуктів», «Про транспорт», «Про зв'язок», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», положення про «Правила роздрібної торгівлі», «Правила торгівлі на ринках», «Правила торгівлі у розстрочку», «Правила торгівлі лікарськими засобами», «Правила торгівлі транспортними засобами і номерними агрегатами», «Правила роздрібної торгівлі тютюновими виробами» тощо.

В Україні діють також певні європейські директиви в рамках міжнародних угод, підписаних нашою країною, які доповнюють вітчизняне законодавство на захист прав та інтересів споживачів нормами, визнаними у світовій та європейській спільноті, зокрема, звернення до Стразбургського суду.

62. Договір комерційної концесії.

Договір комерційної концесії в Україні вперше законодавчо закріплено в ЦК, хоча застосовується у правовій системі нашої держави уже тривалий час. Інша назва комерційної концесії - франчайзинг. Його мета - створення широкої мережі однорідних підприємств, котрі мають знак для товарів і послуг, що об'єднує багатьох підприємців, які дотримуються однакових умов стилю, методів та форм продажу товарів і надання послуг, а в деяких випадках і виробництва товарів. За договором комерційної концесії (франчайзингу) одна сторона (правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав із метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний. Особливістю договору комерційної концесії є наявність конкретної мети, якої сторони мають намір досягти внаслідок його укладення.

Сторонами договору комерційної концесії є виключно суб'єкти підприємницької діяльності: юридичні особи та фізичні особи-підприємці, як українські, так і іноземні.

Істотною умовою договору є умова про предмет. Предметом договору комерційної концесії є виключні права, які надаються правоволодільцем користувачеві на використання таких об'єктів права інтелектуальної власності, як торговельні марки, промислові зразки, винаходи, твори, комерційні таємниці тощо, а також комерційний досвід та ділова репутація.

Форма договору комерційної концесії - письмова, наслідком її недодержання є нікчемність договору. Крім цього, цивільне законодавство вимагає державної реєстрації договору тим органом, який здійснив державну реєстрацію правоволодільця.ЦК України дає можливість користувачеві укладати договір комерційної субконцесії, за яким він надає іншій особі (субкористувачеві) право користуватися наданим йому правоволодільцем комплексом прав чи частиною комплексу прав за погодженням із правоволодільцем. Змістом договору є права і обов'язки сторін. Обов'язки правоволодільця: правоволоділець зобов'язаний передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу інформацію, необхідну для здійснення прав, наданих йому за договором комерційної концесії, а також проінформувати користувача та його працівників із питань, пов'язаних зі здійсненням цих прав; забезпечити державну реєстрацію договору; надавати користувачеві постійне технічне та консультативне сприяння, включаючи сприяння у навчанні та підвищенні кваліфікації працівників; контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляє (виконує або надає) користувач на підставі договору комерційної концесії. Обов'язки користувача: використовувати торговельну марку та інші позначення правоволодільця визначеним у договорі способом; забезпечити відповідність якості товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) договору комерційної концесії, якості аналогічних товарів (робіт, послуг), які виробляє (виконує, надає) правоволоділець; дотримуватися інструкцій та вказівок правоволодільця, спрямованих на забезпечення відповідності характеру, способів та умов використання комплексу наданих прав використанню цих прав правоволодільцем; надавати покупцям (замовникам) додаткові послуги, на які вони могли б розраховувати, купуючи (замовляючи) товар (роботу, послугу) безпосередньо у правоволодільця; інформувати покупців (замовників) найбільш очевидним для них способом про використання ним торговельної марки та інших позначень правоволодільця за договором комерційної концесії; не розголошувати секрети виробництва правоволодільця, іншу одержану від нього конфіденційну інформацію.

63. Опіка, піклування та патронат в сімейному праві

Опіка і піклування

Опіка і піклування встановлюються для виховання неповнолітніх дітей, які внаслідок смерті, хвороби батьків, позбавлення їх батьківських прав чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, та для захисту особистих і майнових прав та інтересів цих дітей, а також для захисту таких прав повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки.

Встановлення опіки чи піклування пояснюється різним обсягом їх цивільної дієздатності. Так, відповідно до ст. 31 ЦК фізична особа, як не досягла 14 років, має часткову цивільну дієздатність. Вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини і здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Малолітня особа не несе відповідальності за заподіяну нею шкоду. Ця шкода відшкодовується її батьками (усиновлювачами), опікуном або іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за нею.

Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, зобов'язаного здійснювати нагляд за нею, а також під час перебування у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, ці заклади мають відшкодовувати шкоду, якщо не доведуть, що її було заподіяно не з їхньої вини (ч. 1-3 ст. 1178 ЦК).

Особа у віці від 14 до 18 років відповідно до ст. 32 ЦК має неповну цивільну дієздатність, обсяг якої набагато ширший за обсяг цивільної дієздатності малолітньої дитини. Так, неповнолітня особа може самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; бути учасником (засновником) юридичних осіб; самостійно укладати договір банківського кладу і розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я, та ін.

Опіка і піклування над дитиною встановлюються органом опіки та піклування, а також судом. Опікуном, піклувальником дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа. У разі призначення дитині опікуна або піклувальника враховуються їх особисті якості, здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання самої дитини.

Патронат

Нове сімейне законодавство передбачає запровадження патронату над дітьми. За договором про патронат орган опіки і піклування передає дитину, яка є сиротою або з інших причини позбавлена батьківського догляду, на виховання в сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття.

СК визначає, що за виховання дитини патронатному вихователю встановлюється плата, розмір якої визначається за його домовленістю з органом опіки і піклування. На передачу дитини в сім'ю патронатного вихователя потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку, коли може свідомо це висловити.

Договір про патронат може бути розірваний за згодою сторін або за рішенням суду в разі невиконання вихователем своїх обов'язків або якщо між ним та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов'язків за договором.

64. Зміст (умови) договору та його тлумачення.

Суть і значення цивільно-правового договору в конкретних пра­вовідносинах найяскравіше відображаються в його змісті, котрим визначається й зміст самого правовідношення.

Зміст договору — це сукупність умов (пунктів), визначених на розсуд сторін і погоджених ними, та умов, які є обов'язковими від­повідно до актів цивільного законодавства. Сторони також мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних догово­рів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (ст. 628 ІДК).

Переважна більшість цивільно-правових норм, які визначають умови договорів, мають диспозитивний характер, тобто сторони в договорі можуть відступити від положень закону і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Наприклад, ст. 668 ЦК встановлює, що ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом. Це положення закону є диспозитивним, оскільки передбачає можливість визна­чення сторонами моменту переходу ризику до покупця на їхній розсуд.

Разом з тим, договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку. Але навіть у тому разі, коли у самому договорі не міститься посилання на типові умови, останні можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, якщо вони відповідають вимогам ст. 7 ЦК (ст. 630 ЦК).

Слід враховувати, що типові умови (типові договори) щодо певних відносин можуть затверджуватися органами державної влади, ор­ганами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Такі типові умови за своєю суттю є актами цивіль­ного законодавства, обов'язковими для застосування, якщо в них прямо не передбачено інше. Отже, у цьому випадку вказані "типові умови" обертаються на приписи імперативного характеру.

Умови, на яких договір укладається, мають велике практичне значення, оскільки від них, зрештою, залежать особливості договір­них прав і обов'язків сторін договору, а також належне виконання зобов'язань.

Залежно від їхнього юридичного значення всі договірні умови можна звести до 3 основних груп: істотні, звичайні і випадкові.

Істотними вважаються умови, які необхідні і достатні для укла­дення договору. Це випливає зі ст. 638 ЦК, згідно з якою договір вважається укладеним тільки тоді, коли між сторонами в потрібній для відповідних випадків формі досягнуто згоди зі всіх істотних його умов. Це означає, шо за відсутності хоча б однієї з таких умов дого­вір не може вважатися укладеним. Водночас, якщо досягнуто згоди щодо істотних умов, то договір набирає чинності, навіть якщо не містить якихось інших умов. Саме тому такі умови ще називають необхідними.

Визначення кола істотних умов залежить від специфіки кожно­го конкретного договору. Наприклад, істотними умовами договору купівлі-продажу є предмет договору, ціна. Предмет договору, плата за користування, порядок користування найнятим майном є істот­ними умовами договору майнового найму.

Частина 1 ст. 638 ЦК поділяє істотні умови на 4 групи:

1) умови про предмет;

2) умови, які визначені законом як істотні;

3) умови, які є необхідними для договорів цього виду;

4) умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути до­сягнуто згоди.

При визначенні істотних умов того або іншого договору слід враховувати, що вирішення цього питання залежить, насамперед від суті конкретного договору. Тому не випадково ЦК, при визначен­ні істотних умов договору, відсилає до спеціальних норм, присвя­чених договірним зобов'язанням цього виду і називає істотними, насамперед, ті умови, які визнані такими згідно із законом і пе­редбачені як обов'язкові самими нормами права, що регулюють ці договірні відносини. Зокрема, такий підхід був характерний при визначенні істотних умов так званих господарських договорів поставки, контрактації.

Однак, не завжди істотні умови визначаються безпосередньо в законодавстві. Особливо це актуально зараз, адже в умовах переходу до ринкових відносин, наділення учасників господарських відносин реальною самостійністю і в тих випадках, коли йдеться не про дер­жавні організації, все більшого значення набувають друга і третя групи істотних умов, згаданих вище. Наприклад, норми про купівлю- продаж, міну, найом, зберігання, спільну діяльність тощо не містять вичерпного переліку умов, однак останні випливають із сенсу від­повідного договору і норм, що визначають поняття і суть договору.

Дата добавления: 2015-05-10