Види страхування. 1 страница

Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів (ст. 1 Закону України "Про страхування")

За формою проведення страхування поділяють на обов´язкове і добровільне.

Добровільне страхування - це страхування, що здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком.

Згідно зі ст. 6 Закону України "Про страхування" видами добровільного страхування можуть бути:

- страхування життя;

- страхування від нещасних випадків;

- медичне страхування (безперервне страхування здоров´ я);

- страхування здоров´я на випадок хвороби;

- страхування залізничного транспорту;

- страхування наземного транспорту (крім залізничного);

- страхування повітряного транспорту;

- страхування водного транспорту;

- страхування вантажів та багажу (вантажобагажу);

- страхування від вогневих ризиків та ризиків стихійних явищ;

- страхування майна;

- страхування цивільної відповідальності власників наземного транспорту (включаючи відповідальність перевізника);

- страхування відповідальності власників повітряного транспорту (включаючи відповідальність перевізника);

- страхування кредитів (у тому числі відповідальності позичальника за непогашення кредиту);

- страхування інвестицій;

- страхування фінансових ризиків;

- інші види добровільного страхування.

Обов´язкове страхування ґрунтується на засадах імперативності, виникає на основі закону незалежно від волі учасників страхових правовідносин, їх фінансових можливостей.

У ст. 7 Закону України "Про страхування" наведено перелік видів обов´язкового страхування, які здійснюються (або мають здійснюватися) в Україні, і встановлено, що нові види обов´язкового страхування можуть бути введені лише шляхом внесення змін до цього Закону.

Страхування на підставі предмета страхової охорони поділяється на:

1) майнове страхування (предмет - майнові інтереси, пов´язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном);

2) особисте страхування (предмет - майнові інтереси, пов´язані з життям, здоров´ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням);

3) страхування відповідальності (предмет - майнові інтереси, пов´язані з відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником), і

Особливими видами^страхування, залежно від принципу розподілу відповідальності між страховиками, є: співстрахування та перестрахування.

Співстрахування - за згодою страхувальника предмет договору страхування може бути застрахований за одним договором страхування кількома страховиками (співстрахування) з визначенням прав та обов´язків кожного із страховиків. За погодженням між співстраховиками і страхувальником один із співстраховиків може представляти всіх інших співстраховиків у відносинах із страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним у розмірах своєї частки (ст. 986 ЦК України).

Перестрахування — за договором перестрахування страховик, який уклав договір страхування, страхує в іншого страховика (пере-страховика) ризик виконання частини своїх обов´язків перед страхувальником. Страховик, який уклав договір перестрахування, залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі відповідно до договору страхування (ст. 987 ЦК України).

54. Особисті права та обов’язки батьків. Обов’язки дітей щодо батьків.

Взаємні права та обов’язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей від них, засвідченому Свідоцтвом про народження.

СК істотно розширив коло прав дитини і, відповідно, коло обов’язків батьків щодо неї.

Хронологічно першим особистим немайновим обов’язком батьків є обов’язок забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я. Закон не допускає можливості письмової відмови від дитини, хоча не може застерегти батьків дитини від фактичної відмови від неї. Відповідно до ч. 3 ст. 143 СК дитина може бути залишена батьками у пологовому будинку або іншому закладі охорони здоров’я, якщо вона має істотні вади фізичного та (або) психічного розвитку, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення (такими обставинами можуть бути, наприклад, хвороба матері чи батька, відсутність житла, достатнього доходу чи досвіду для забезпечення особливого піклування, якого потребує дитина з такими вадами).

Батьки зобов’язані зареєструвати народження дитини в державному органі РАЦСу. Реєстрація народження дитини є необхідною для того, щоб, по-перше, підтвердити походження дитини від певних батьків, і, по-друге, визначити ім’я, прізвище та по батькові дитини. Факт державної реєстрації народження дитини засвідчується Свідоцтвом про народження. Конвенція ООН 1989 р. про права дитини, яка ратифікована Україною, і, відповідно, є обов’язковою, передбачає, що дитина має бути зареєстрована одразу ж після народження. Ст. 144 СК зобов’язує батьків зареєструвати народження дитини в державному органі РАЦСу невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня її народження.

Батьки мають права та обов’язки щодо виховання дитини. Зокрема, згідно із ст. 150 СК батьки зобов’язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти.

Батьки мають переважне перед іншими особами право на особисте виховання дитини. Водночас, вони можуть залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам.

СК містить спеціальні норми, спрямовані на захист права брати участь у вихованні дитини та спілкуватися з нею того з батьків, хто проживає окремо від дитини. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвитку дитини.

Законодавство дозволяє батькам укласти договір про здійснення батьківських прав та виконання обов’язків тим із них, хто проживає окремо від дитини (ч. 4 ст. 157 СК). Той із батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухилення від виконання договору зобов’язаний відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану другому із батьків. Спори щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї, можуть вирішуватися в адміністративному порядку (на підставі рішення органу опіки та піклування) та в судовому порядку (якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема, якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення перешкод).

Слід також зазначити, що на стадії розлучення, задовольняючи позов про розірвання шлюбу між подружжям, які мають спільних неповнолітніх дітей, суд роз’яснює сторонам, що той із батьків, хто проживатиме окремо, має право і обов’язок брати участь у вихованні дітей, а той із батьків, з ким залишаються діти, не може перешкоджати йому в цьому. Ч. 2 ст. 109 СК надає право такому подружжю подати до суду разом із позовною заявою про розірвання шлюбу письмовий договір про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей.

Дитина, повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу.

Повнолітні дочка, син мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень.

Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, пов'язаних із наданням такого піклування.

55. Заміна осіб у зобов’язанні.

Підстави заміни кредитора у зобов'язанні

1. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок:

1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги);

2) правонаступництва;

3) виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем);

4) виконання обов'язку боржника третьою особою.

2. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом.

3. Кредитор у зобов’язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.

Заміна боржника у зобов’язанні

1. Боржник у зобов’язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора.

1. Стаття 520 ЦК України закріплює положення про можливість заміни боржника у зобов'язанні (на відміну від заміни кредитора) винятково за згодою кредитора. Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу обумовлюється тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора.

Водночас дія правила про необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу поширюється тільки на випадки, коли переведення боргу здійснюється на підставі договору. Якщо ж заміна боржника здійснюється з інших підстав (зокрема, при спадкуванні), переведення боргу здійснюється незалежно від волі кредитора.

2. Наслідком переведення боргу за правочином без згоди кредитора є недійсність такого правочину.

3. Заміна боржника у певних зобов'язаннях є можливою виключно за умов, якщо у нового боржника є право- та дієздатність, необхідна для виконання обов'язку первісного боржника. Це передусім стосується зобов'язань, які передбачають виконання обов'язків, що становлять ліцензовану діяльність. Перелік таких видів діяльності встановлено ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

56. Права та обов’язки сторін за договором купівлі-продажу.

Право продажу товару

1. Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Обов'язок продавця попередити покупця про права третіх осіб на товар

1. Продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, право застави, право довічного користування тощо). У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар.

Обов'язки покупця і продавця у разі пред'явлення третьою особою позову про витребування товару

1. Якщо третя особа на підставах, що виникли до продажу товару, пред'явить до покупця позов про витребування товару, покупець повинен повідомити про це продавця та подати клопотання про залучення його до участі у справі. Продавець повинен вступити у справу на стороні покупця.

2. Якщо покупець не повідомив продавця про пред'явлення третьою особою позову про витребування товару та не подав клопотання про залучення продавця до участі у справі, продавець не відповідає перед покупцем, якщо продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару у покупця.

3. Якщо продавець був залучений до участі у справі, але ухилився від участі в її розгляді, він не має права доводити неправильність ведення справи покупцем

. Обов'язок продавця передати товар покупцеві

1. Продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

2. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Обов'язок продавця зберігати проданий товар

1. Якщо право власності переходить до покупця раніше від передання товару, продавець зобов'язаний до передання зберігати товар, не допускаючи його погіршення. Необхідні для цього витрати покупець зобов'язаний відшкодувати продавцеві, якщо інше не встановлено договором.

57. Поняття шлюбу за сімейним законодавством. Фактичні шлюбні відносини.

Шлюб - один із найдавніших правових інститутів, що пояс­нює існування на сьогодні різних теорій визначення його право­вої природи¹. Основними з них у науці сімейного права прийнято вважати такі: шлюб — це договір²; шлюб — це таїнство; шлюб — одночасно і таїнство і договір; шлюб - інститут особливого роду⁴.

Відповідно до ст. 21СК, яка вперше дає поняття шлюбу, шлюб — це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у дер­жавному органі реєстрації актів цивільного стану (далі — РАЦС). Виходячи з того, що будь-яке правове поняття повинне містити достатню сукупність ознак, наявність яких давала б змо­гу розкрити його правову сутність, наведене поняття носить суто формальний характер. Аналіз його дає змогу дійти висновку, що існують наступні ознаки шлюбу:

а) це союз жінки та чоловіка. Це — фізіологічна ознака, бо СК дозволяє укладати шлюб тільки між особами різної статі, а звідси створення союзу двома жінками або двома чоловіками не тягне за собою виникнення у них прав та обов'язків подружжя;

б) це не просто союз жінки та чоловіка, а саме сімейний союз, що припускає спільне проживання і не тільки в фізичному сенсі, а й моральному, тобто спільний побут, взаємні права та обов'яз­ки (ч. 2 ст. З СК);

в) це союз, який зареєстрований у державному органі РАЦС. Дана ознака конститутивна, бо передбачає обов'язковість державної реєстрації такого союзу, необхідність утілення його установлену форму, яка може мати тільки громадянський (світський), а не релігійний характер. Звідси витікає, що коли жінка та чоловік проживають однією сім'єю без державної реєст­рації шлюбу, в них не виникає прав і обов'язків подружжя, хоча сімейний союз існує. Не змінює цього положення навіть і той факт, що вони укладають певний шлюбний обряд за звичаями тієї чи іншої народності, або шлюбний релігійний обряд (вінчання). Хоча у випадках, передбачених законом, шлюбу, що укладений за релігійним обрядом, надається юридичне значення. Це стосуєть­ся шлюбів, що укладені за релігійними обрядами до створення або відновлення державних органів РАЦС (ч. 2 і ч. З ст. 21 СК). 3 цього приводу ще М. В. Гордон звертав увагу нате, що «...церков­ний документ, який свідчить про шлюб, що виник тоді, коли в даній місцевості органів загсу не було, приймається і тепер як доказ шлюбу».

Але чи можна вважати, що наведене поняття шлюбу розкри­ває правову природу цього особливого правового інституту? В сучасній навчальній літературі є дві протилежні точки зору на цю проблему. Одні правники, наприклад, І. О. Дзера, вважають, що таке визначення хоча і не розкриває повною мірою зміст цього поняття, але дає його в тих межах, в яких відносини шлюбу підда­ються регламентації сімейно-правовими нормами. Інші ж, зок­рема, Ю. С. Червоний, не вважають це поняття вичерпним з пра­вової точки зору і пропонують своє визначення, а саме: шлюб — це вільний, добровільний союз рівноправних жінки і чоловіка, спрямований на створення сім'ї, укладений з дотриманням умов і форми, встановлених законом, і той, що породжує взаємні права і обов'язки подружжя³. Вважаємо, що слід погодитися з правниками, які поділяють першу точку зору. Поняття, що пропонує Ю. С. Червоний, по суті, нічого не міняє, бо він вводить до ознак шлюбу одну з умов його укладення — добровільність, а також оз­наку, що характерна для вже існуючих шлюбних правовідносин, а саме право кожного з подружжя на особисту свободу (вільність), включаючи і право на припинення самих шлюбних відносин. Що ж стосується уточнення, що шлюб — це союз, який породжує певні права, то термін «сімейний союз», що дається в легальному по­нятті, містить у собі й спрямованість на створення сім'ї, й поро­дження прав і обов'язків подружжя.

Відповідно до ст 74 СК, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Дана стаття СК України вперше за багато років надає правову обо­лонку відносинам, які зазвичай характеризуються як «фактичні шлюбні відно­сини» або «фактичний шлюб».

Фактичні шлюбні відносини за своєю суттю - це шлюбні відносини, які не мають державного визнання та реєстрації. Вони відзначаються серйозністю намірів сторін і спрямовані на тривале співжиття жінки та чоловіка. У зв'язку з цим для те­орії та практики важливим є визначення ознак фактичних шлюбних відносин. В сучасній літературі пропонується закріпити в СК України наступні ознаки фактичних шлюбних відносин: а) факт спільного співжиття протягом не менше двох останніх років; б) взаємна матеріальна підтримка; в) публічне виявлення подружніх відносин перед третіми особами; г) спільне виховання дітей1. По суті, питання може виникати лише відносно доцільності закріплення в законі строку спільного проживання фактичного подружжя. З аналізу норм чинного законодав­ства слід дійти висновку, що визнання певних відносин як відносин фактично­го подружжя, не залежить від часу, протягом якого сторони проживали однією сім'єю. Таким чином, сьогодні у разі виникнення спору для визнання відносин сторін як відносин фактичного подружжя необхідно виявити: а) факт спільно­го співжиття жінки та чоловіка; б) взаємну матеріальну допомогу та підтрим­ку; в) взаємне визнання та виявлення подружніх відносин перед третіми особа­ми; г) спільне виховання дітей та інші обставини, що свідчать про проживання жінки та чоловіка однією сім'єю.

58. Поняття цивільно-правового договору, його значення. Відмінність цивільно-правового договору від суміжних договорів.

Незважаючи на те значення, яке має цивільно-правовий договір в економічній сфері, ні ЦК 1922 р., ні ЦК 1963 р., ні, навіть, ЦК 2003 р. не дають його визначення та достатньо детальної характеристики. Законодавець лише обмежився вказівкою на деякі характерні ознаки договору. Так, ст. 626 ЦК 2003 р. визначає договір як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Проте слід враховувати, що договір може розглядатися як ".їїатозначне явище: як підстава виникнення правовідношення, як саме правовідношення, що виникло з цієї підстави; як форма, яку відповідне правовідношення приймає.

При цьому найбільш важливим значенням терміна "договір" є якраз розуміння його як підстави виникнення правовідношення (цивільних прав і обов'язків). Саме такий підхід дозволяє визначи­ти суть, значення і характерні риси договору. Тому найбільш вда­лим здається визначення договору як домовленості 2 або кількох суб'єктів цивільного права, спрямованої на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин.

Звідси випливає, що характерними рисами договору як юридич­ного факту є те, що в ньому виражається взаємна, така, що співпа­дає, воля сторін, а також те, що він є узгодженими діями суб'єктів, спрямованими на досягнення певних цивільно-правових наслідків: встановлення, зміну, припинення цивільних правовідносин.

За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий дого­вір є правочином. Категорії "правочин" і "договір" співвідносяться між собою як загальне і часткове: кожний договір є правочином, але не кожний правочин є договором. Договорами є лише дво- чи багатосторонні правочини, тоді як правочином можуть бути також і дії однієї особи, спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (односторонні правочини). Отже, на договори поширюються загальні положення щодо правочинів, встановлені главою 16 ЦК.

Слід зазначити, що поняття "договір" використовується також в інших галузях законодавства (наприклад, трудовий договір, адмі­ністративний договір тощо). Проте там договір є категорією відпо­відної галузі права з відповідними особливостями визначення та правового регулювання.

До деяких з таких договірних відносин цивільно-правові норми можуть застосовуватися за умови, що це прямо передбачено зако­нодавством.

Суть, а також значення цивільно-правового договору найяскра­віше виявляються в функціях, що ним виконуються.

До функцій цивільно-правового договору належать: регулятивна, ініціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна,

захисна.

Регулятивна функція договору зумовлена зростанням його зна­чення як джерела (форми) регулювання цивільних відносин. Вона означає, що договір розцінюється як форма цивільного законодав­ства. Він може встановлювати права й обов'язки не лише учасників конкретних відносин, але й інших осіб, котрі вступають у відноси­ни з учасниками цього договору.

Ініціативна функція договору полягає в тому, що він є актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності сторін.

ІІрограмно-коордннаційна функція означає, що договір є своєрід­ною програмою поведінки його учасників і засобом координації цієї поведінки.

Інформаційна функція виявляється в тому, що договір містить шину інформацію про права і обов'язки сторін.

Гарантійна функція зводиться до залучення з метою стимулю- п.пйш належного виконання договору системи забезпечувальних. к обів, які також отримують договірну форму.

Захисна функція полягає в застосуванні механізму захисту пору­шен их прав шляхом примусу до виконання зобов'язання в натурі, пі і шкодування збитків тощо.

59. Договір страхування.

Згідно зі ст. 979 ЦК за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхуваль­ник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

1. Сторонами договору страхування є страховик і страхувальник. Проте учасників страхових правовідносин може бути більше — крім, власне, сторін договору страхування, до них належать застраховані особи, а також вигодонабувачі.

Згідно зі ст. 984 ЦК страховиком є юридична особа, яка спе­ціально створена для здійснення страхової діяльності та одержала у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяль­ності.

Страховики можуть здійснювати страхову діяльність як безпо­середньо, так і через страхових посередників. Ними можуть бути страхові або перестрахові брокери, страхові агенти.

Страхувальниками, в свою чергу, визнаються юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України (у разі обов'язкового страхування — ст. 7 Закону "Про страхування").

Страхувальники можуть укладати із страховиками договори про страхування третіх осіб (застрахованих осіб) лише за їх згодою, крім випадків, передбачених чинним законодавством.

Крім того, страхувальники мають право при укладанні договорів особистого страхування призначати за згодою застрахованої особи громадян або юридичних осіб (вигодонабувачів) для отримання страхових виплат, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування. Страху­вальники мають право при укладанні договорів страхування інших, ніж договори особистого страхування, призначати громадян або юридичних осіб (вигодонабувачів), які можуть зазнати збитків у результаті настання страхового випадку, для отримання страхового відшкодування, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування.

2. Предметом договору страхування, відповідно до ст. 980 ЦК, можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з:

• життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування);

• володінням, користуванням і розпорядженням майном (май­нове страхування);

• відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхуван­ня відповідальності).

3. Обов'язками страховика згідно зі ст. 988 1ДК. є:

1) ознайомити страхувальника з умовами та правилами страху­вання;

2) протягом 2 робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів дія своєчасного здійснення страхової виплати страху­вальникові.

3) у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату в строк, встановлений договором.

4) відшкодувати витрати, понесені страхувальником уразі настан­ня страхового випадку з метою запобігання або зменшення збитків, якщо це встановлено договором;

5) за заявою страхувальника, у разі здійснення страховиком захо­дів, що зменшили страховий ризик, або у разі збільшення вартості майна, переукласти з ним договір страхування;

6) не розголошувати відомостей про страхувальника та його майнове становище, крім випадків, встановлених законом.

Договором страхування можуть бути встановлені також інші обов'язки страховика.

ЦК як і Закон "Про страхування" передбачає підстави відмови у виплаті страхових сум, до яких згідно зі ст. 26 Закону належать:

• навмисні дії страхувальника або особи, на користь якої укла­дено договір страхування, якщо вони були спрямовані на настання страхового випадку, крім дій, пов'язаних із виконанням ними грома­дянського чи службового обов'язку, вчинених у стані необхідної оборони (без перевищення її меж), або щодо захисту майна, життя, здоров'я, честі, гідності та ділової репутації;

• вчинення страхувальником або особою, на користь якої укладе­но договір страхування, умисного злочину, що призвів до страхового випадку;

• подання страхувальником завідомо неправдивих відомостей про об'єкт страхування або про факт настання страхового випадку;

• одержання страхувальником повного відшкодування збитків за договором майнового страхування від особи, яка їх завдала;

• несвоєчасне повідомлення страхувальником без поважних на те причин про настання страхового випадку або створення страхо­викові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків;

• інші випадки, передбачені законодавством України.

Умовами договору страхування можуть бути передбачені інші підстави дія відмови у здійсненні страхових виплат, якшо це не суперечить законодавству України. Рішення про відмову у страховій виплаті приймається страховиком у строк не більший передбаче­ного правилами страхування та повідомляється страхувальнику в письмовій формі з обгрунтуванням причин відмови.

4. До обов'язків страхувальника, згідно зі ст. 989 ЦК, належать:

1) своєчасно вносити страхові платежі (внески, премії) у розмірі, встановленому договором. Відповідно до ст. 10 Закону "Про страхування" страховим платежем (страховим внеском, страховою премією) вважається плата за страхування, яку страхувальник зобов'язаний внести страховику згідно з договором страхування. Особливістю договору страхування є те, що обов'язок страхуваль­ника сплатити страховий платіж має місце завжди, а обов'язок стра­ховика сплатити страхову суму — тільки в разі настання страхового випадку.

2) при укладенні договору страхування надати страховикові ін­формацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-які зміни страхового ризику;

3) при укладенні договору страхування повідомити страховика про інші договори страхування, укладені щодо об'єкта, який стра­хується. Якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що "б'єкт уже застрахований, новий договір страхування є нікчемним;

4) вживати заходів шодо запобігання збиткам, завданим настан­ням страхового випадку, та їх зменшення;

5) повідомити страховика про настання страхового випадку у строк, встановлений договором.

Договором страхування можуть бути встановлені також інші обов'язки страхувальника.

5. Договір страхування укладається в письмовій формі. Факт складання договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), яке є формою договору стра­хування, що, однак, не позбавляє сторони цього договору права викласти його в іншій письмовій формі.

Дата добавления: 2015-05-10