Вимоги до сировини. 2 страница

Макроекономіка і мікроекономіка, маючи певні відмінності, доповнюють одна одну. Найбільш повне і об’єктивне знання про механізм функціонування народного господарства можна отримати тільки спираючись на висновки і результати досліджень як в макроекономіці, так і на основі висновків мікроекономічного аналізу.

Макроекономічна політика - політика уряду, спрямована на регулювання економіки в цілому з метою забезпечення її стабільності та динамічного розвитку. Основними факторами макроекономічної політики є кредитна, податкова, грошова, інвестиційна, інноваційна, фінансова, структурна, промислова, наукова, аграрна, кадрова та ін. ЇЇ доповнюють соціальна, екологічна, а також такі форми державного макроекономічного регулювання, як правове та адміністративне.

До загальновизнаних цілей макроекономічної політики можна віднести:

1. Економічне зростання, що дає змогу забезпечити виробництво більшої кількості товарів та послуг, поліпшення їхньої якості, а в кінцевому результаті – вищий рівень життя населення;

2. Підвищення економічної ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу, що сприяє мінімізації витрат обмежених виробничих ресурсів для виробництва певного обсягу товарів та послуг;

3. Економічна свобода, що забезпечує створення для підприємців, працівників і споживачів умов вільного та найраціональнішого вибору.

4. Повна зайнятість населення, яка дає змогу кожному індивіду реалізувати свої професійні здібності й одержати доходи залежно від кількості та якості затраченої праці.

5. Справедливий розподіл доходів, аби запобігти невиправданій диференціації рівня життя різних груп населення або зрівняльності в оплаті праці.

6. Соціальний захист, що гарантує належне існування безробітним, непрацездатним, престарілим та дітям.

7. Оптимальний платіжний баланс, що полегшує досягнення рівноваги у міжнародній торгівлі, зовнішньоекономічних зв’язках, підтримання стабільного курсу національної валюти.

8. Рівновага у взаємодії з природним середовищем для підтримки належного рівня життя сучасного і наступних поколінь людей.

Досягнення перелічених, а також інших цільових настанов є для суспільства складною проблемою. З одного боку, вони відомі, загальновизнані і завжди мають місце у раціональній економічній політиці держави. З іншого боку, є багато варіантів, методів, способів осягнення зазначених цільових настанов. Деякі з них не можуть бути визначені в кількісній формі, що припускає різке трактування їх, а відповідно й різні варіанти економічної

98. Сукупна пропозиція: чинники й детермінатори сукупної пропозиції

Сукупна пропозиція - це обсяг товарів та послуг, який фірми готові виробляти та продавати протягом року за кожного рівня цін (та інших сталих умов). Крива сукупної пропозиції (АS) показує обсяг реального національного виробництва за кожного можливого рівня цін при незмінних інших умовах. Крива сукупної пропозиції відображає динаміку витрат виробництва на одиницю продукції у зв’язку зі зміною рівня цін. Для короткострокового періоду (декілька місяців або років) розглядаємо короткострокову криву сукупної пропозиції. Для довгострокового періоду (декілька років, десятиліття або більше) розглядається довгострокова крива сукупної пропозиції, яка зображується вертикальною лінією. Це означає, що підвищення цін не викликає збільшення обсягу національного виробництва у довгостроковому періоді.

Сукупна пропозиція в основному залежить від потенційного обсягу виробництва. Потенційний ВНП це такий реальний обсяг ВНП, який виробляється в країні за умов повної зайнятості, тобто коли фактична норма безробіття дорівнює природному рівню безробіття Найновіші дослідження оцінюють природний рівень безробіття приблизно 6% робочої сили

Сучасна економічна наука розглядає узагальнену криву сукупної пропозиції (АS).

1. Горизонтальний - (кейнсіанський) відрізок показує зміни в обсязі виробництва в умовах неповної зайнятості за постійних цін (депресивний стан економіки);

2. Проміжний - (вихідний) відрізок показує зміни в обсязі виробництва в умовах, що наближуються до повної зайнятості, коли збільшення реального ВНП супроводжується підвищенням рівня цін;

3. Вертикальний - (класичний) відрізок показує зміни в обсязі ВНП за умов повної зайнятості, коли рівень фактичного безробіття дорівнює природному безробіттю і додаткового зростання реального ВНП не відбувається, а спостерігається інфляційне зростання цін.

Цінові фактори, що визначають сукупну пропозицію.

- Зміна процентної ставки;

- Зміна рівня цін.

Під дією цінових факторів зміни в сукупній пропозиції зображується рухом за кривою сукупної пропозиції (АS). Нецінові фактори, що визначають сукупну пропозицію.

- Зміна цін на ресурси:

а) наявність власних ресурсів; б) ціни на імпортні ресурси; в) співвідношення на ринку національних та імпортних ресурсів.

- Зміни економіко-правових норм: а) податки з підприємств та субсидії; б) державне регулювання.

- Зміни в продуктивності праці.

Під дією нецінових факторів крива сукупної пропозиції АS перемішується:

а) вліво вгору, коли сукупна пропозиція скорочується а результаті зростання витрат виробництва;

б) вправо вниз, коли сукупна пропозиція зростає.

99. Кредитно-грошова політика

Основною метою грошово-кредитної системи є досягнення загального рівня виробництва, що характеризується повною зайнятістю і відсутністю інфляції. Кредитно-грошова політика полягає в зміні пропозиції грошей з метою стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості і рівня цін. Під час економічного спаду кредитно-грошова політика полягає у збільшенні грошової пропозиції для стимулювання витрат, а під час інфляції, навпаки,- в обмеженні пропозиції грошей для обмеження витрат.

Отже, грошово-кредитне регулювання має антиінфляційне спрямування і є виразом монетарної політики.

Посилення контролю держави над грошовою і кредитною системами визначається тим, що їй належить центральний банк країни, який володіє монопольним правом емісії грошей і регулювання їх кількості. Тим самим забезпечується можливість використання кредитно-грошової системи для впливу на банківські операції як підприємців, так і всього населення.

Найважливішими інструментами грошово-кредитної політики є регулювання грошової маси і рівня банківського проценту. Перше забезпечується так званими операціями на відкритому ринку і резервною нормою покриття комерційних банків, друге - обліковою процентною ставкою. Зрештою, і через рівень банківського проценту регулюється грошова маса. Операції на відкритому ринку дозволяють регулювати грошову емісію, насамперед готівки. Під названим терміном передбачається купівля і продаж державних облігацій на відкритому ринку.

До загальних методів реалізації грошово-кредитної політики належать: 1) політика облікової ставки; 2) операції на відкритому ринку; 3) зміна норм обов’язкових резервів.

Політика облікової ставки — це регулювання оплати (процен­та) за позики, які центральний банк надає комерційним банкам, що впливає на їхню здатність розширювати кредитні операції. Це інструмент прямого регулювання грошово-кредитного обігу. Виявляється у змінах облікової ставки відповідно до кон’юнктурних коливань економіки.

За проведення політики “дорогих грошей” центральний банк має на меті зменшити обсяг рефінансування кредитних установ, а тому під­вищує облікову ставку. Позики центрального банку для комерційних банків стають дорожчими і відповідно дорожчають кредити, що нада­ються комерційними банками. У результаті скорочуються кредитні вкладення в економіку та гальмується зростання виробництва.

За політики “дешевих грошей” метою центрального банку є по­легшення доступу комерційних банків до рефінансування, у зв’язку з чим облікова ставка знижується. Це, у свою чергу, стимулює роз­ширення кредитних операцій банків, що сприяє прискоренню темпів економічного зростання.

Операції на відкритому ринку полягають у купівлі або продажу центральним банкам цінних паперів з метою впливу на ресурси коме­рційних банків. Застосовуються для проведення експансивної (купівля) чи рестрикційної (продаж) грошової політики.

Основними видами цінних паперів, з якими прово­дять операції на відкритому ринку, є казначейські векселі, безпроцен­тні казначейські зобов’язання, облігації державних позик уряду і місцевих органів влади, облігації окремих приватних компаній, до­пущені до біржової торгівлі, а також деякі інші першокласні коротко­строкові цінні папери. Найчастіше центральні банки використовують державні боргові зобов’язання.

Проводячи рестрикційну кредитну політику, центральний банк продає на ринку цінні папери, списуючи відповідні суми з резерв­них або кореспондентських рахунків комерційних банків, що ку­пують ці папери. При цьому скорочується обсяг ресурсів, які банки можуть використовувати для кредитування економіки, що відбива­ється на розмірах грошової маси. Експансіоністська грошово-кре­дитна політика, навпаки, передбачає купівлю центральним банком цінних паперів у комерційних банків, що збільшує обсяг їхніх ре­сурсів та стимулює розширення кредитних операцій.

Купівля-продаж центральним банком цінних паперів значною мірою впливає на динаміку процентних ставок на грошовому ринку. Так, продаж цінних паперів зумовлює дефіцит ресурсів у банків, що призводить до підвищення ринкових ставок процента. Якщо ж цент­ральний банк купує цінні папери, на ринок надходять додаткові ко­шти, що сприяє зниженню процентних ставок.

Політика обов’язкових резервів. Політика резервних вимог центрального банку щодо комерційних банків існує в багатьох краї­нах світу і застосовується з метою забезпечення ліквідності банків та грошово-кредитного регулювання. Необхідність проведення такої політики полягає в тім, що між розміром резервів і банківськими операціями простежується відповідний взаємозв’язок, який може вплинути на діяльність комерційних банків, особливо на грошово-кредитну політику. Це найбільш жорсткий інструмент грошово-кредитного регулювання. Виявляється в маніпуляції нормою обов’язкових резервів, які комерційні банки зобов’язані зберігати на рахунках у Центральному банку. Застосовується як засіб для швидкого стиснення чи розширення кредитної маси в системі.

Нині політика обов’язкових резервів має подвійне призначення:

забезпечити постійний рівень ліквідності комерційних банків. Зміною розмірів обов’язкових резервів центральний банк може бло­кувати або змінювати значну частку ліквідних коштів комерційних банків і в такий спосіб впливати на їхню діяльність;

використовується як інструмент центрального банку для регу­лювання грошової маси. Збільшення норми обов’язкових резервів зменшує кредитний потенціал банків і масу грошей в обороті; зме­ншення цієї норми, навпаки, вивільняє додаткові ресурси, сприяє розширенню активних операцій банків і збільшенню маси грошей в обороті.

100.Фіскальна політика і державний бюджет

Фіскальна (бюджетно-податкова) політика – це сукупність фінансових заходів держави щодо регулювання бюджетних доходів і витрат (видатків) з метою цілеспрямованого впливу на соціально-економічний розвиток країни.

В залежності від методів проведення фіскальна політика може бути дискреційною чи недискреційною (автоматичною).

Дискреційна фіскальна політика включає свідоме використання державного оподаткування і власних витрат для досягнення макроекономічної рівноваги.

Автоматична фіскальна політика - це така політика, яка, встановлюючи певну систему податків і трансфертів, забезпечує їх можливість виконувати стабілізаційну функцію в економіці автоматично.

Фінансово-бюджетне регулювання є основою фіскальної політики - кейнсіанського методу досягнення макроекономічної рівноваги.

Вплив фіскальної політики на економіку здійснюється через державний бюджет.

Між фіскальною політикою і державним бюджетом існує пряма і зворотна залежність. З одного боку державний бюджет визначає можливості фіскальної політики, а з іншого боку – фіскальна політика впливає на стан державного бюджету.

Роль державного бюджету у фіскальній політиці визначається не лише його величиною. Важливе значення має також його структура та співвідношення між державними заходами і витратами (видатками).

Державний бюджет (місцеві бюджети) завжди складаються з двох частин - доходної і витратної. Доходна частина показує обсяги і джерела надходження доходів бюджету, а витратна - бюджетні видатки та їх обсяги.

Основну частину бюджетних доходів складають податки і внески у державні цільові фонди, а також митні збори, процентні платежі державі від інших держав.

Серед видатків найбільш вагомими є такі статті: фінансування соціально-культурних заходів та соціального захисту населення, інші видатки, виплати з державних цільових фондів, витрати на національну оборону та безпеку держави, фінансування народного господарства тощо. Витрати бюджету мають таке спрямування: на виконання соціальних програм, оборону, утримання апарату державного управління, державні інвестиції і закупівлі, а також виплату процентів по державному боргу.

Основу доходів бюджету складають податки. Усі податки поділяються на чотири групи:

- прямі (оподаткування особистого доходу і прибутку фірм);

- непрямі (акцизи або податок з продажу, податок з обороту, з доданої вартості);

- податки на власність (з майна, землі, подарунків або спадщини);

- платежі на соціальне страхування (страхові внески з заробітної плати, прибутку корпорації по старості, медичному обслуговуванню, безробіттю).

Роль податків як регулятора економіки зростає. Держава, маніпулюючи податковими ставками і видами податків, має змогу стимулювати чи обмежувати розвиток окремих галузей або сфер економіки, підприємств чи монополістичних об'єднань. Наприклад, звільняючи від оподаткування суми, що йдуть на технічний розвиток виробництва (на іновацію і модернізацію), держава сприяє НТП. Не оподатковуються інвестиційні, страхові і соціальні фонди тощо. Так держава через регулювання податками може впливати на ефективність і стабільність економічного розвитку.

Особливе значення мають прямі податки, які утворюють більшу частину державного бюджету. Світовий досвід переконливо свідчить, що найвищими темпами розвивається економіка (10 - 15% на рік) при мінімальному оподаткуванні прибутку (ставка 10 - 12%). При ставці податку нижче від 10% нагромадження капіталу відбувається швидше, ніж створюються умови для його ефективного використання. Тому податкові пільги не повинні бути значними і тривалими.

Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки. Цій меті підпорядковується і державний бюджет. Регулюючи структуру і співвідношення між окремими частинами державного бюджету, фіскальна політика впливає одночасно на економічний розвиток і стан державного бюджету. Отже, фіскальна політика виконує дві взаємопов’язані функції: стабілізаційну і бюджетну.

У залежності від фази економічного циклу фіскальна політика викликає неоднакові бюджетні наслідки. Так, під час падіння виробництва доцільною (ефективною) слід вважати стимулюючу політику, яка має збільшувати державні закупки і знижувати чисті податки, або застосовувати перелічені заходи одночасно. Неминучим наслідком такої політики є виникнення бюджетного дефіциту або його збільшення.

Припустимо, що навпаки, в економіці спостерігається інфляційне зростання, викликане надмірним попитом. За цих умов ефективною (доцільною) слід вважати стримуючу політику, яка повинна зменшувати державні закупки і підвищувати чисті податки, або застосовувати зазначені заходи одночасно. Неминучим результатом такої політики буде скорочення бюджетного дефіциту або виникнення бюджету з надлишком.

Відзначимо, що стан державного бюджету залежить не тільки від дискреційних заходів фіскальної політики, але й від циклічних коливань. Так, під час спаду виробництва стан державного бюджету погіршується, тобто виникає або збільшується бюджетний дефіцит. Під час піднесення економіки виникають протилежні наслідки.

101. Макроекономічне регулювання. Цілі макроекономічної політики

Особливим елементом механізму функціонування економіки є її державне регулювання. В його основі лежить економічна політика держави. Проблеми, пов’язані з визначенням цілей та пріоритетів економічної політики, істотно вливають на методи державного регулювання економіки.

До загальновизнаних цілей економічної політики можна віднести:

1. Економічне зростання, що дає змогу забезпечити виробництво більшої кількості товарів та послуг, поліпшення їхньої якості, а в кінцевому результаті – вищий рівень життя населення;

2. Підвищення економічної ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу, що сприяє мінімізації витрат обмежених виробничих ресурсів для виробництва певного обсягу товарів та послуг;

3. Економічна свобода, що забезпечує створення для підприємців, працівників і споживачів умов вільного та найраціональнішого вибору.

4. Повна зайнятість населення, яка дає змогу кожному індивіду реалізувати свої професійні здібності й одержати доходи залежно від кількості та якості затраченої праці.

5. Справедливий розподіл доходів, аби запобігти невиправданій диференціації рівня життя різних груп населення або зрівняльності в оплаті праці.

6. Соціальний захист, що гарантує належне існування безробітним, непрацездатним, престарілим та дітям.

7. Оптимальний платіжний баланс, що полегшує досягнення рівноваги у міжнародній торгівлі, зовнішньоекономічних зв’язках, підтримання стабільного курсу національної валюти.

8. Рівновага у взаємодії з природним середовищем для підтримки належного рівня життя сучасного і наступних поколінь людей.

Досягнення перелічених, а також інших цільових настанов є для суспільства складною проблемою. З одного боку, вони відомі, загальновизнані і завжди мають місце у раціональній економічній політиці держави. З іншого боку, є багато варіантів, методів, способів осягнення зазначених цільових настанов. Деякі з них не можуть бути визначені в кількісній формі, що припускає різке трактування їх, а відповідно й різні варіанти економічної політики держави. Крім того, ряд цільових настанов, хоч і дає кількісну оцінку, складає взаємосуперечливі комбінації.

Таким чином, державна політика має базуватися на чіткому виявленні оптимальних пріоритетів у постановці цілей та оцінці можливих наслідків від їх реалізації. А це не можливе без перевірки відповідності вибраних цільових пріоритетів положенням та висновкам макроекономічної науки.

102. Інфляція. Методи стабілізації грошового обігу. Поняття: нуліфікація, девальвація, ревальвація, деномінація

Інфляція - загальний приріст цін в економіці. Показником інфляції є темп інфляції, який вимірюється за допомогою індексів цін. Якщо потрібно визначити темп інфляції щодо базового періоду, то він обчислюється як різниця між індексом цін в аналізованому періоді та індексом цін в базовому періоді, який приймається за 100%. Якщо треба визначити темп інфляції щодо попереднього періоду, який не є базовим, то він обчислюється з урахуванням індексу цін попереднього періоду.

Відповідно до темпів інфляційного процесу розрізняють три різновиди інфляції:

• повзуча—темп зростання не перевищує 10 відсотків річно­го зростання цін;

• галопуюча—темп зростання цін сягає 10-100 відсотків на рік;

• гіперінфляція — річні темпи приросту цін перевищують 100 відсотків.

У межах гіперінфляції виділяють більш вузьке поняття — суперінфляцію (або супергіперінфляцію), за якої темпи зростання цін ста­новлять 50 і більше відсотків на місяць.

Найважливішими внутрішніми причинами інфляції в країнах СНД, у тому числі в Україні, є:

1. Глибока деформація основних пропорцій народного господарства (насамперед співвідношення, між групою А і групою Б), галузева незбалансованість. Таку інфляцію називають структурною.

2. Надмірна мілітаризація економіки.

3. Певна монополізація економіки

4. Дотація державою нерентабельних підприємств, колгоспів і радгоспів, неефективного капітального будів­ництва.

5. Руйнування старої грошово-кредитної й фінансової системи й запізніле формування нової, до того ж малое­фективної, розлад системи безготівкових розрахунків, надмірний податковий прес, політика дешевих грошей НБУ в 1992 р. тощо.

6. Економічно недостатньо обґрунтовані рішення органів державної влади, які збільшували дефіцит дер­жавного бюджету.

7. Велика кількість посередників між виробниками й споживачем.

Регулювання та підтримання стабільного ефективного грошового обігу здійснюють шляхом реформування грошової системи чи іншими способами впливу на конкретні елементи системи.

До методів стабілізації грошового обігу належать:

1. Дефляція (нуліфікація) – зменшення грошової маси шляхом вилучення з обігу зайвих паперових грошей та зниження, стримування загального (середнього) рівня цін. – процес протилежний інфляції.

2. Девальвація – 1) зменшення металевого (золотого) вмісту грошової одиниці; 2) підвищення курсу паперових знаків стосовно вмісту металу (золота) іноземних валют; 3) зменшення встановленої вартості валют за умови законодавчого регулювання. – зниження курсу національної валюти, її знецінення щодо іноземних на певний відсоток.

3. Ревальвація – підвищення раніше встановленої вартості валюти. – протилежна девальвації; - підвищення курсу національної валюти.

4. Деномінація – заміна номінальної вартості грошових знаків у певному співвідношенні на нові більші грошові одиниці з одночасним перерахунком цін, зарплати, тарифів відповідно. – спрощує і здешевлює всі грошові операції.

103. Національне господарство і зовнішня торгівля. Держава, міжнародна торгівля і обсяг виробництва

Зовнішня торгівля —торгівля між покуп­цями і продавцями різних країн світу. Для більшості держав зовнішня торгівля — основа зовнішньоекономічних зв’язків. Виникла в епоху рабовласництва. Базується на між­народному поділі праці, спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів, і послуг, що зумовле­но двома чинниками: нерівномірним розподілом між країнами економічних ресурсів (природних, людсь­ких, фінансових); різною ефективністю виробництва окремих товарів і послуг, що базується на передових технологіях, високому рівні концентрації виробниц­тва (ефект масштабу), історичних і культурних традиціях націй тощо. Зовнішня торгівля є засобом підвищення про­дуктивності використання ресурсів. З 1950 по 1990 темпи щорічного зростання зовнішньої торгівлі становили 6%, тобто вона зростала приблизно удвічі швидше, ніж збіль­шувався обсяг світового виробництва. Розвиток зовнішньої торгівлі, зокрема зростання експорту, позитивно впливає на виробництво і зайнятість. Вивезення товарів збіль­шує сукупний попит і забезпечує підвищення націо­нального доходу. Показники зовнішньої торгівлі: обсяги і динаміка експорту та імпорту, торговий баланс, умови торгів­лі тощо. Експорт — вивезення за кордон товарів і послуг для їх реалізації на зарубіжних ринках. Екс­портна виручка — головне джерело коштів для оплати імпорту і розрахунків із зовнішнього боргу. Імпорт — придбання в іноземного контрагента това­рів і послуг з наступним завезенням їх у країну.

Обсяг — кількісний економічний показник, що відображає величину затрат ресурсів, окремих факторів виробництва, створеного або спожитого продукту, попиту і пропозиції товарів і послуг і ви­мірюється у вартісних (грошових) або натуральних (фізичних) одиницях.

Обсяг виробництва — сукупність виготовлених підприємством матеріальних благ і послуг, що вимірюється у натуральних, вартісних та інших показниках. Продукція промислових підприємств — готові вироби, напівфабрикати тощо. На підприємствах з довгим виробничим циклом до промислової продукції відносять зміну залишків незавершеного будівництва. Натуральні показники характеризують продукцію підприємств у фізичних одиницях кількості, її номенклатури, асортименту, якості. Вартісні показники обсягу виробництва використовують для оцінки валової, товарної та реалізованої продукції. Валова продукція — весь обсяг продукції, в т.ч. тієї, що не є товаром (незавершене виробництво, вартість приростів або збитків напівфабрикатів власного виробництва) й обчислюється як у поточних, так і в постійних цінах. Товарна продукція — сукупний обсяг продукції, виготовленої для реалізації (відправленої споживачам і тієї, що знаходиться на складі), а також продукція для власних потреб. Реалізована продукція — обсяг товарів, вивезених з підприємства й оплачених споживачами або торговельними організаціями, а також обсяг оплачених послуг і виконаних робіт. Обсяг виробництва вимірюються в трудових (фонд оплати праці, фонд преміювання працівників та ін.) та умовних показниках (показник умовно чистої продукції — різниця між валовою продукцією і матеріальними витратами; нормативно чистої продукції — у складі нормативної заробітної плати і нормативного прибутку). Найважливіші показники обсягу виробництва на підприємстві в регульованій ринковій економіці — вартісні показники, виражені в динаміці у зіставних цінах.

Держава - це орган правової та ідеологічної влади в суспільстві, допомогою якої забезпечується її цілісність, і здійснюється виконання загальнолюдських та соціально-економічних функцій. Виникнення - зумовлене появою та розвитком економічної цілісності у первісному суспільстві, зародженням у процесі його розпаду та зародженням рабовласницького ладу, потребою у виконанні загальних соціально-економічних функцій, а також захисників захисту суспільства від зовнішньої небезпеки. Передусім великий поділ суспільства на класи (рабів і рабовласників) відбувся у IV—III тис. до н.е. у Давньому Єгипті, Давньому Китаї та на території Дворіччя, зумовило виникнення перших держав. Найбільшого розвитку рабовласницька держава набула у Давній Греції, Давньому Римі. Первіснообщинний лад характеризувався суспільною колективною працею членів суспільства, зрівняльним розподілом виготовленого продукту, пануванням общинної (спільної) власності. Цей устрій був надлишком такого рівня розвитку продуктивних сил, відповідно­го суспільного поділу праці. Органи самоуправління у первіснообщинному суспільстві (старійшини роду, племені, збори) не відокремлювалися за соціальним статусом або професійним від інших членів суспільс­тва, захищали інтереси всіх його членів, а їхня влада поширювалася на всіх жителів. З появою нових знарядь праці, першим суспільним поділом праці зрівняльний розподіл став гальмом розвитку про­дуктивних сил, передусім людини, необхідні були нові стимули до праці. Тому первісна община посту­пово перетворюється на селянську, яка базується на приватній власності окремих сімей на засоби вироб­ництва, що поступово спричинило економічну нерів­ність сімей, розшарування членів общини, появу ро­дової знаті, а згодом і поділ суспільства на проти­лежні класи. Щоб зламати опір знедоленого класу, мати можливість постійно його експлуатувати, класу власників потрібний був спеціальний орган насильс­тва — держава, уособленням якої стали армія, чиновниць­кий апарат, суди, тюрми тощо. Закони, які приймала держава, були, за словами П.Прудона, павутинням для ба­гатих і сильних, путами для слабких і бідних, ри­бальськими сітями в руках уряду. Тому з часу ви­никнення держави її найважливішими функціями були збереження та зміцнення існуючого ладу, панівних форм власності й експлуатація більшості трудящих переважно через механізм оподаткування. Водночас у країнах Давнього Сходу держава виконувала такі загаль­ні для всього суспільства економічні функції, як бу­дівництво іригаційних споруд, прокладання доріг, запровадження єдиного грошового обігу. З виникнен­ням і розвитком держави здійснюється розподіл населен­ня за адміністративно-територіальними одиницями, територіальне верховенство, що забезпечувало зв’язок органів влади з населенням на всій терито­рії. З економічного погляду такий зв’язок забезпечу­вало вилучення податків, виконання державою загальних економічних функцій. За феодалізму в VIII—IX ст. держава надавала у пожиттєве користування бенефіцій (землі) дрібним і середнім феодалам, які перебува­ли на військовій службі. Загалом пожиттєвий бене­фіцій перетворився на спадкове землеволодіння — лен або феод. Водночас відбувалося закріплення вільних общинників за великими землевласниками, чітко визначалися їх повинності. Основними форма­ми експлуатації селян були панщина та податки (у грошовій і натуральній формах), які централізовано збирали державні органи. У Ві­зантії в X—XI ст. існувало три форми великого зем­леволодіння — феодальне, церковно-монастирське і державне, або імператорське. Держава передавала приват­ним особам право на землю та експлуатацію залеж­них селян, але державі належали монетний двір, зброярня, майстерні для виготовлен­ня предметів розкошів, тканин. Корпорації, в які об’єднувалися ремісники і купці, перебували під контролем держави, їхніх керівників призначали державні посадові особи. Ціни на хліб, рибу і м’ясо регулювала держава, регламентувалася діяльність іноземних купців. У Київській Русі держава регламентувала торгівлю, запро­ваджувала мито, організовувала будівництво нових міст, В часи становлення і розвитку капіталістичного способу виробництва функції держави, у т.ч. економічні, значно розширюються.

104. Економічна наука як така: історія виникнення і поняття

Економічна наука є системою наукових поглядів на госпо­дарське життя суспільства, які дають всебічне уявлення про закономірності його розвитку. Вона не лише пояснює, як від­творюється суспільство, а й сприяє запобіганню повторен­ня деяких негативних економічних явищ, дає можливість прогнозувати майбутній розвиток. Економічна теорія може здійснювати аналіз на двох рівнях: макро- і мікроекономічному. Рівень макроекономічного аналізу стосується в основному показників економіки країни в цілому, а також агрегованих показників, таких як державний сектор, приватний сектор або сектор домогосподарств. Мікроекономічний аналіз має справу з конкретними показниками окремих підприємств. Образно кажучи, в мікроекономіці вивчають уже не ліс, а окремі дерева.

Дата добавления: 2015-05-08