Вимоги до сировини. 4 страница

Проблемі суспільного розвитку присвячено багато місця у всіх творах Дж. Мілля. Проблема ця формується Міллем як проблема більш справедливого і досконалого соціально-економічного устрою. Його називають одним з перших економістів, хто відкрито поставив ідею соціалізму і соціалістичного устрою суспільства. Він заявив, що головною метою прагнень є не знищення системи приватної власності, а її поліпшення й надання повного права кожному члену суспільства брати участь у наданих нею вигодах. Нерівність в суспільстві може бути зменшена завдяки прогресивній шкалі оподаткування доходів.

Отже, фігура цього видатного економіста, філософа, соціолога, і соціаліста зовсім неоднозначна. Віднесений до найвидатніших та найбільш послідовних, ортодоксальних представників “класичної школи політичної економії” Мілль починає руйнацію фундаментальних основ цієї школи, і виступає пророком принципово нових соціально-економічних відносин.

112. Еволюція “класичної системи” і реакція на неї (Сей, Бастіа, Кері).

Еволюція класичної політекономії у Франції найперше пов’язана з Жаном Сеєм. Його головна праця – “Трактат політичної економії, або простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства”. З позицій сьогодення Ж.Б.Сея, без усякого перебільшення, можна вважати засновником нового напряму в економічній науці, яка отримала назву “школа Сея”. Підхід Сея до “політичної економії”, як науки, чітко викладе­ний в обох його працях “Трактаті політичної економії” і “Повно­му курсі практичної політичної економії”. В них вка­зується, що це наука теоретична і описова, а той, хто займається цією наукою, має спостерігати і аналізувати економічні процеси і явища, але аж ніяк не повчати, як саме господарювати. Розглядаючи виробництво як “природний процес”, він стверджує, що у створенні вартості бере участь не тільки праця, але й засоби виробництва і земля. Капітал породжує прибуток і процент, праця - заробітну плату, земля -ренту. Оскільки ці фактори надають виробничі послуги, вони і фор­мують майбутню вартість товарів. Концепція “розподілу доходів” Ж.Б.Сея лягла в основу усіх по­дальших розробок в галузі макро- і мікроекономічної теорії, і, без­перечно, сприяла прогресу економічної науки. Теорія ринку, або “Закон Сея”. Змістовна частина “закону Сея” полягає у припущенні, що ціни на товари і послуги миттєво реагують на кон’юнктурні зміни. Виходячи з проголошеного “Закону”, Ж.Б.Сей зробив висновок про принципову неможливість криз у ринковій економіці.

Фредерік Бастіа був завзятим прибічником ідей Сея. Головна ідея його твору - пошуки “економічних гармоній”, точніше сказати “соціально-економічної гармонії” в суспільстві. “Гармонія” соціально-економічного світу позначається через “економічні гармонії” в процесах обміну, конкуренції, виробництві, розподілі і споживанні. Узгодження різноманітних інтересів може статися на основі обміну і споживання: кожна людина знаходить собі місце в суспільстві, задовольняючи потреби інших і перебува­ючи з ними в процесах обміну діяльністю. Йому належить цікава ідея про виз­начальну роль споживача щодо виробника. Логіка його міркувань така: виробник дбає лише про власні інтереси і намагається отри­мати якомога більший прибуток. Але усе, що він робить для до­сягнення цієї мети об’єктивно призводить до зниження цін, ство­рення корисних речей у достатній кількості, до збільшення суспіль­ного продукту і кінець-кінцем до задоволення потреб споживача.

Уся конструкція Генрі Чарлза Кері базується на ідеї, що соціально-економіч­ний устрій потребує якнайчіткішого єднання всіх членів суспіль­ства, провідним має бути загальносуспільний інтерес. Свою тео­рію “гармонії інтересів” Кері будує поєднанням двох провідних тез про “пріоритет суспільних інтересів” над приватними та “продуктивної сили єдності суспільства”. Він доводить, що навіть суспільство, засноване на принципах індивідуалізму і конкуренції, може забезпечити “гармонію інтересів”: виробництво розширюється, продуктивність праці і доходи зростають, багатство суспільства стає основою для зростання добробуту кожного його члена. Пра­ця та інтереси кожного мають бути підпорядковані загальній меті соціально-економічного устрою - розвитку суспільного виробниц­тва. З ім’ям Г.Кері пов’язують так званий “закон зростання частки робіт­ників” у національному продукті. Він доводить, що праця і капі­тал є однаковими претендентами на створюване ними багатство. Але дбаючи про власні інтереси, капіталісти змушені поліпшувати умови виробництва і становище робітничого класу.

113. Критика “класичної системи з дрібнобуржуазних позицій” (Сісмонді, Прудон)

Класична система політекономії підлягала критиці. Критиками виступами французькі економісти Сісмонді та Прудон.

Сісмонді піддає гострій критиці всю капіталістичну систему за злиденний стан робітників, за кризи надвиробництва, що їх несе кап­італізм, але найбільше за розорення й злидні дрібного товарови­робника, який, на його думку, і є опорою суспільства. Сісмонді друкує свою головну працю “Нові начала політичної економії, або про багатство в його відношенні до народонаселення”. В ній він одним з перших виступив з послідовною критикою капіталізму як ладу, що складається з двох абсолютно протилежних класів - працівників і власників, або, за його слова­ми, бідняків і багатіїв. Вільна капіталістична конкуренція, на його думку, призводить до руйнації дрібно­го виробництва, відокремлює власність від праці. В цих процесах він вбачає головну небезпеку для розвитку суспільства, оскільки протилежність інтересів багатих і бідних чим далі посилюється. Сісмонді не тільки критикує капіталізм, але й намагається його реформувати. Сісмонді твердив, що при капіталізмі виробництво постійно обганяє споживчий попит.

Платоспроможний попит трудящих вкрай низький. Звідси виникає й постійно відтворюється супе­речність між виробництвом, що постійно зростає, і споживанням, що постійно скорочується.

П.Ж. Прудон критикує капіталізм з дрібнобуржуазних позицій, вва­жаючи можливим знищення експлуатації праці капіталом шляхом “реформації” у сфері обігу - організацією “безгрошового обміну” товарів і “безпроцентного кредиту”. На думку Прудона, здійснен­ня цих реформ дасть можливість перетворити всіх трудящих на самостійних виробників, які обмінюються благами еквівалентно на засадах взаємодопомоги. З цієї “дрібнобуржуазної утопії” Прудон виводив можливість здійснення “соціальної революції” на основі співробітництва пролетаріату і буржуазії, але шляхом знищення держави, яку вважав головним знаряддям розколу суспільства. В основі усього вчення Прудона лежить “теорія цінності”. “Цінність” являє вічну абстрактну категорію, яка є носієм двох протилежних ідей – “споживної цінності” та “мінової вартості”. Між ними існує протилежність. Вона встановлюється в обмін. Прудон хоче зберегти товарне виробництво, в якому вбачає основу людської свободи і особистої незалежності. Він послідовно обстоює дрібну власність і передачу великих виробництв у власність їхніх колективів. Він співчутливо ставиться до станови­ща так званих “третіх осіб” - селян, ремісників, кустарів.

114. Зародження, ґенеза і розвиток соціалістичного вчення (від “соціалістів-утопістів” до “наукового соціалізму (комунізму)”)

Політична економія утопічного соціалізму обґ­рунтовувала необхідність ліквідації експлуатації, еко­номічної та соціальної нерівності, гноблення. Утопісти критикували основи капіталістичної системи, вважа­ли її минущою, сприяли розвитку класової боротьби, віщували риси нового суспільства.

Перші ідеї утопічного соціалізму з’явилися в період пізнього Середньовіччя,але свого успіху досягли у період становлення капіталізму в Західній Європі.

Соціалісти-утопісти Франції Сен-Сімон і Фур’є та Англії - Оуен виступили з критикою капіталізму, вказавши на історично обмежений характер капіталістичних відносин. Критикуючи капіталістичний спосіб виробництва соціалісти-утопісти заявили, що на зміну цьому устрою повинен прийти такий суспільний устрій, який дасть задоволення потреб усьому суспільству. Вчені не обмежувалися вимогою раціонального споживання і розподілу, а виступають з ідеєю перебудови самого виробництва.

Суспільну систему, покликану змінити тогочасну, Клод-Анрі Сен-Сімон назвав індустріалізмом, в якій рушійними силами є розум і наука; Шарль Фур’є — гармонією; Роберт Оуен — комунізмом. Теоретики суспільства майбутнього вважали необхідніс­тю ліквідацію приватної власності, суперечностей між розумовою і фізичною працею, встановлення справедли­вої соціальної системи.

Соціалісти-утопісти не бачили радикальних шляхів переходу до суспільства соціальної справедливості, а своє завдання вбачали у розвитку свідомості і пропаганді своїх ідей.

Таким чином, утопічний соціалізм підкреслював протилежність соціальних класових інтересів, але заперечував політичну боротьбу і революцію, прагнучи при цьому перетворення суспільних відносин мирним еволюційним шляхом.

Ідеї Сен-Сімона, Фур’є та Оуена – економістів, філософів і соціальних реформаторів ХІХ ст. дістали широке розповсюдження і суттєво вплинули на подальший розвиток соціально-економічної думки багатьох країн, при цьому вони стали витоком маржиналізму, соціал-демократичного, соціал-інституціонального напряму, а також теорії індустріального суспільства.

В 40—60-ті роки XIX ст. виникла марксистська (пролетарська)політекономія. Її засади сформовані Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом, а подальший розвиток вона знайшла у працях Володимира Леніна та ін.

Марксистська політекономія ґрунтується на теоретичних положеннях класичної буржуазної політекономії, є її розвитком з позицій робітничого класу. Використовуючи метод матеріалістичної діалекти­ки, спираючись на класовий підхід, представники марксистської теорії (як революційного вчення) зроби­ли аналіз капіталістичного ладу та дійшли висновку про його історичну обмеженість і закономірну зміну більш прогресивним суспільним ладом — комунізмом.

Вчення К. Маркса і Ф. Енгельса ґрунтувалося на тому, що продуктивні сили, які має суспільство, можуть використовуватися лише за колективних форм організації, праці і виробництва. З ім’ям Маркса пов’язана ідея побудови безкласового суспільства вільних і рівних громадян, в якому не буде експлуатації людини людиною, приватну власність буде знищено потреба в державі як органі насильства одного класу над іншим відімре, а розвиток суспільства з одного центру буде свідомо керованим.

Але теорія “наукового комунізму” Карла Маркса при перевірці її практикою виявилася ще більш “утопією” аніж усі практичні експерименти “соціалістів-утопістів”, які в свою чергу також зазнали провалу.

115. “Науковий соціалізм” (комунізм) К. Маркса і Ф. Енгельса

Марксистська (пролетарська) політекономія ви­никла в 40—60-ті роки XIX ст. її засади сформовані Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом, а подальший розвиток вона знайшла у працях Володимира Леніна та ін.

Марксистська політекономія ґрунтується на теоретичних положеннях класичної буржуазної політекономії, є її розвитком з позицій робітничого класу. Використовуючи метод матеріалістичної діалекти­ки, спираючись на класовий підхід, представники марксистської теорії (як революційного вчення) зроби­ли аналіз капіталістичного ладу та дійшли висновку про його історичну обмеженість і закономірну зміну більш прогресивним суспільним ладом — комунізмом. Загальна риса перших робіт Маркса і Енгельса – прагнення довести необхідність зміни суспільного ладу. Вони роблять висновки, що економічний розвиток капіталістичного суспільства приведе його до краху, а щоб прискорити цей процес потрібна революція. Маркс і Енгельс не признавали реформ, а бачили вихід лише через пролетарську революцію (їх праця: “Німецька ідеологія”).

З ім’ям Маркса пов’язана ідея побудови безкласового суспільства вільних і рівних громадян, в якому не буде експлуатації людини людиною, приватну власність буде знищено потреба в державі як органі насильства одного класу над іншим відімре, а розвиток суспільства з одного центру буде свідомо керованим.

Вчення К. Маркса і Ф. Енгельса ґрунтувалося на тому, що продуктивні сили, які має суспільство, можуть використовуватися лише за колективних форм організації, праці і виробництва. Такий процес приходить у суперечність із приватною формою присвоєння умові результатів виробництв. Ця основна суперечність виявляється, як антагонізм основних класів суспільства - капіталістів і найманих робітників. Їхні відносини складаються на основі існуючої у суспільстві загальної форми економічного зв’язку – товарного обміну.

Продаючи капіталістові свою робочу силу й одержуючи в обмін вартісний еквівалент – зарплату, робітник створює своєю працею вартість більшу ніж та, що втілена у вартості його робочої сили. Таку додаткову вартість безкоштовно привласнює власник засобів виробництва, що використовує її частково на особисте споживання, частково – на розширення виробництва, у якому відтворюється в розширеному вигляді і відносини експлуатації. Такий процес постійно, повторюючись, має наслідок результат деякого роду; по-перше, відбувається концентрація багатства на одному полюсі й убогість на іншому; по-друге, у процесі нагромадження знижується частина капіталу, що витрачається на робочу силу і є джерелом додаткової вартості, породжує концепцію до зниження норм прибутку. Обидва наслідки відбивають історичну обмеженість капіталістичного способу виробництва, породжують соціальні й економічні конфлікти, що неминуче ведуть до соціальної революції, яка відкриває шлях до соціального способу організації виробництва і розподілу.

116. Економічне вчення і логіка К.Маркса

За економічним вченням марксизм основою розвитку люд­ського суспільства вважає матеріальне виробництво, а працю — діяльною формою багатства та власності. Ін­шими надбаннями економічної складової марксизму є: відкриття К. Марксом двоїстого характеру праці, вті­леної у товарі, та внутрішніх суперечностей товару; формулювання ряду економічних законів (закону від­повідності виробничих відносин рівню розвитку та характеру продуктивних сил, закону додаткової вар­тості, закону тенденції середньої норми прибутку до зниження, закону зростання органічної будови капіта­лу тощо); з’ясування механізму утворення середньої норми прибутку та ціни виробництва; обґрунтування діалектики самозаперечення капіталу (капіталізму) через ті соціально-економічні форми (акціонерний ка­пітал, усуспільнення виробництва тощо), які створю­ються самим капіталом у процесі його розвитку.

Головною економічною працею К. Маркса є “Капітал”. У своєму творі він розглядає “додаткову вартість”, яка є основою його вчення. Маркс всіх своїх попередників поділяє на тих, хто наблизився до розуміння “додаткової вартості” і на тих, хто навіть не підозрює про її існування. Останніх він називав вульгарними економістами.

Основну мету свого економічного дослідження сам Маркс бачив у з’ясуванні тих законів, яким підкоряється виникнення, розвиток та руйнація аналізованого ним соціально-економічного організму.

У своєму логічному аналізі він послідовно розглядає вартість, що лежить в основі ціни; додаткову вартість як основу прибутку у різних її формах (промислова, торгова, банківський процент); вартість робочої сили, яка знаходиться в основі її перетвореної форми – заробітної плати.

Заслуговують на увагу погляди Маркса щодо “соціальної справедливості та рівності”. Згідно теорії Маркса єдиним джерелом вартості, отже і доходу, є праця. У створенні нової вартості бере участь лише один фактор – робітник, власник робочої сили. Усі інші види доходів в капіталістичному суспільстві – капіталістичні прибутки у різних формах, торговий прибуток, позичковий процент, рентні доходи, підприємницька винагорода – являють собою перетворені форми додаткової вартості, тобто є результатом неоплаченої праці робітників.

“Соціальна справедливість” розподілу доходів, за Марксом, полягає втому, щоб усі вони були поставлені в залежність від суспільно-необхідних витрат праці на виробництво товарів.

Надзвичайно багато уваги Маркс приділив процесу нагромадження капіталу та його впливу на становище робітничого класу.

За життя Маркса його вчення піддавали критиці його численні опоненти. Але це були “словесні баталії”, які не могли бути ані підтверджені, ані спростовані тому, що “марксизм” існував лише в теорії і ніяких спроб його практичного втілення ніде й ніколи не робилося.

117. Історична доля марксизму-ленінізму-сталінізму

Наступна розробка “Марксового вчення” належить В.І.Леніну. Він не тільки знову відродив Марксову ідею про “диктатуру пролетаріату”, але й розвинув її, доводя­чи, що “соціалізм являє собою єдину фабрику, яка управляється з єдиного центру і жорстко контролює міру праці і міру споживан­ня”.

Ленін доповнив марксизм своїм дослідженням закономірностей розвитку його “вищої і останньої стадії – імперіалізму”, теоретично обґрунтував, що концепція і централізація виробництва й капіталу “впритул підводить до соціалізму”, а це робить неминучою переможну пролетарську революцію. Ленін не тільки відродив Марксову ідею про “диктатуру”,але й розвинув її, доводячи, що “соціалізм являє собою єдину фабрику, яка управляється з єдиного центру і жорстко контролює міру праці і міру споживання.

Справу В.І.Леніна продовжив І.В.Сталін. Ленінське вчення про можливість революції у “найслабшій ланці імперіалізму” він доповнив теорією про можливість “побудови соціал­ізму в одній, окремо взятій країні”. Він відкинув з “ленінізму” усе, що заважа­ло, на його думку, якнайшвидшій побудові соціалізму в окремій країні, вдався до диктаторських методів, які теоретично обґрунтував ідеєю “загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму”. В роботі “Економічні проблеми соціалізму в СРСР” він трактував соціалістичне виробництво як “товарне виробницт­во особливого роду”.

Після смерті Сталіна наступні керівники СРСР намагалися дещо змінити “технологію влади”, “обновити”, “вдосконалити” соці­алізм, створити “розвинений” замість “недорозвиненого соціаліз­му”. Усі ці зусилля виявилися марними – грандіозний “соціалістич­ний експеримент” завершився поразкою. Півтора столітня “епоха марксизму - ленінізму – сталінізму”, якщо лічити від появи “Ма­ніфесту комуністичної партії” - закінчилася.

Теорія “наукового комунізму” Карла Маркса при перевірці її практикою виявилася ще більш “утопією” аніж усі практичні експерименти “соціалістів-утопістів”, які в свою чергу також зазнали провалу.

Сьогодні, увійшовши в третє тисячоліття нової ери, треба виз­нати, що “науковий соціалізм (комунізм)” К.Маркса – “марксизм”, з наступним його 74-річним практичним втіленням у вигляді “ленінізму-сталінізму” на 1/6 території земної кулі, а також спроби по­будови соціалізму в інших кутках, регіонах, островах (“острів сво­боди” Куба), півостровах (південний В’єтнам, північна Корея) - не увінчалися успіхом.

118. Історична школа як плідний напрям економічної науки.

Школу, яка в історії економічної науки отримала загальну назву “ історичної” називають також “німецька історична школа”, іноді “школа національної політичної економії”. Ця школа по суті уособлює не стільки історичний, скільки “соціально-історичний” напрям в розвитку економічної науки. Виникнення цієї школи пов’язують з реакцією на ортодоксальну “класичну систему” англійської політичної економії А. Сміта – Д. Рікардо. Особливістю методології досліджень представників “історичної школи” був аналіз економіки з погляду усіх історичних аспектів життя конкретної нації – історії розвитку її культури, науки, мистецтв, індустрії, моралі, релігії, державних інститутів тощо. Можна стверджувати, що вони першими застосували “цивілізаційний підхід” як наукову методологію.

Засновником німецької історичної школи вважається Ф. Ліст.

Основна праця Ф. Ліста “Національна система політичної економії”. Провідна ідея цього твору – заклик до економічного об’єднання країни. Головними положеннями цього твору є: теорія продуктивних сил, концепція стадійного економічного розвитку, положення про активну економічну роль держави.

Виділяють три етапи еволюції “німецької історичної школи”:

1. Стара історична школа: 40-60 р. ХІХ ст. (Рошер, Гільдебрант, Кніс) – визначала, що необхідно свідомо впливати на суспільні процеси, провадити національну політику, але за умови суспільно значущості національної мети.

2. Нова історична школа: перша третина ХХ ст. (Брентано, Шмоллер, Блюхер) – відбулося посилення націоналістичних, певною мірою, навіть мілітаристських тенденцій у політиці Німеччини, а також принципово нові умови класової конфронтації та ідеологічних суперечностей суспільства (розробляються конструктивні програми “класового миру”, закладаються основи буржуазно-реформістських концепцій “соціальної політики” та “соціального партнерства”).

3. Найновіша історична школа: перша третина ХХ ст. (Вебер, Зомбрт, Штаммлер).

Економісти історичної школи не лише критикують класиків за надмірне теоретизування, але і висловлюють переконання, що універсальні схеми не можуть принести користі. Народне господарство кожної країни має свої особливості, свої норми і форми відносин. Завдання політичної економії – вивчати народне господарство у його конкретних реаліях, історичному розвитку. Зміст історичного підходу не описі, а у роз’ясненні і розкритті економічних зв’язків і залежностей.

Теоретична спадщина “історичної школи” справила величезний вплив на подальший розвиток різних напрямів економічної науки. Найбільша заслуга її представників те, що вони заклали підвалини “соціальної економії” та “економічної соціології”.

119. Маржиналізм. “Маржиналістська революція” в економічній науці

Самостійною течією буржуазної політекономії у другій половині
ХІХ століття був маржиналізм. Маржиналізм відомий під назвою теорії граничної корисності та граничної продуктивності.

Виникнення маржиналізму було обумовлено передусім об’єктивними чинниками: - поглибленням поділу праці; - розширенням капіталістичного ринку; - зростанням взаємозалежності та посиленням конкурентної боротьби між економічними суб’єктами.

Головна функція підприємця при маржиналізмі була пов’язана з вибором правильного рішення про розмір ресурсів і їх продаж, а також рівень ринкових цін. Теорії маржиналізму стали формою відображення первинних економічних потреб приватних підприємців. Крім того, нова течія виконувала і ідеологічну функцію. При цьому маржиналізм протиставляв свої концепції маржиналізму, виступаючи при цьому проти трудової теорії вартості.

Маржиналізм виражає охоронну щодо буржуазного суспіль­ства позицію, втілену в небажанні обговорювати соці­альні аспекти капіталістичної економіки. Теорія маржиналізму є економічним аналізом переважно з точки зору психології залученого у господарські відносини окремого індивіда. Він керується в основному власни­ми оцінками граничних вигід і граничних витрат (збит­ків) від участі чи неучасті в економічному процесі. На основі таких оцінок пояснюються витрати виробництва, попит і пропозиція, ціни тощо.

Для течії маржиналізму характерна нова методологія, яка відмінна від марксистської і основні риси якої можна визначити:

ü психологізація економічного аналізу – це участь індивіда у економічних процесах обумовлюється психологічними об’єктивними чинниками і оцінками;

ü суб’єктивно-ідеалістичний підхід – це погляд на систему вільного підприємництва очами ізольованого господарчого суб’єкта;

ü принцип раціональної поведінки людини на основі власних, суб’єктивних уявлень;

ü позаісторичний підхід – предмет дослідження однаковий і вічний для будь-яких суспільств це раціональний розподіл обмежених ресурсів;

ü домінування обміну та споживання над виробництвом – користь благ може оцінити лише споживач;

ü принцип рідкості – це обмеженість пропозиції того чи іншого блага, внаслідок чого ціна потрапляє у повну залежність від попиту, який пов’язаний з суб’єктивними оцінками;

ü оперування граничними величинами – граничною корисністю і граничною продуктивністю;

ü ідеологічна нейтральність економічного аналізу – це спроба побудови теорії чистої економіки без урахування політичних чинників.

Поява маржиналізму порівнювалась з революцією в економічних поглядах і була названа – “маржинальна революція” - різкий перехід від дослідження переважно політико-економічних питань (політекономія) до дослідження переважно господарських проблем із застосуванням граничного аналізу (економікс). Вона склад. з декількох етапів: 70-ті роки ХІХ ст. – виникла математична школа економічної науки.

Тюнен відкрив закон граничної корисності: “найбільш чистий доход може бути отриманий, якщо сукупність граничних витрат на фактори виробництва буде дорівнювати граничній цінності продукту”.

Гессен сформулював два маржинальні закони: 1) “Із збільшенням кількості даного блага гранична корисність того блага зменшується”. 2) “Рівновага споживача досягається при рівності граничної корисності всіх благ, які споживаються”.

Курно одним з перших спробував застосувати математику в економіці, його називають “дідусем економетрики”. Він ввів поняття “еластичності”, і вперше показав попит як падаючу функцію ціни.

120. Австрійська школа (теорії “граничної корисності”)

Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка сформувалася у 70-ті роки ХІХ ст. Її репрезентували професори Віденського університету Карл Менгер, Фрідріх фон Візер та Ейген Бем-Баверк.

Її теоретичними принципами були об’єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності.

Засновник цієї школи і незаперечний її лідер К. Менгер у працях “Основи політичної економії” та “Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема” розвинув ідею попередників маржиналізму про “граничну корисність” у головну теорію суб’єктивно-психологічної школи. Вихідним методологічним принципом, на якому базується система поглядів австрійських учених, був суб’єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів і їхніх факторів. Згідно з цією концепцією політична економія має вивчати свідомість суб’єкта господарювання, тобто психологію людини, що зайнята в економічній сфері. Об’єктом дослідження було індивідуальне господарство як типовий елемент буржуазного суспільства. Суспільне виробництво австрійські економісти розглядали як суто арифметичну суму таких окремих елементів.

Обстоюючи позиції мінової концепції, економісти австрійської школи обмежували економічні відносини лише ринковими зв’язками, тобто відносинами обміну. Саме вони, на їхню думку, є засадними в історичних дослідженнях, оскільки визначають пропорції, котрі формуються у виробництві і надають йому відповідного характеру.

Основою економічної діяльності вважалася психологія суб’єкта господарювання, яка зумовлює його потреби, мотиви діяльності й усю його економічну поведінку.

Центральне місце в концепціях австрійської школи посідає так звана теорія “граничної корисності”. Прийняті в політекономії категорії “товар” і “вартість” були замінені поняттями “благо” і “цінність”. К. Менгер і його соратники заперечували, що вартість є втіленням суспільне необхідної праці, а праця – її єдиним джерелом. Вони наповнили категорію вартості суб’єктивним змістом. Домінуючим фактором блага вони вважали його споживну вартість, або корисність. За Менгером, вартість виникає внаслідок взаємозв’язку між потребою людини й економічними благами, що можуть її задовольнити. Теорія Менгера виходить з того, що людина визнає важливість товару залежно від рівня його пропозиції.

Менгер першим виклав теорію граничної корисності у певній логічній послідовності, маючи на меті встановити залежність корисності від винятковості предметів споживання. За вихідний пункт дослідження він брав людські потреби, визнаючи їх як різновид незадоволених бажань або неприємних відчуттів, котрі порушують своєрідну фізіологічну рівновагу. На його думку, за існуючої обмеженості ресурсів перед індивідуумом завжди постає проблема, як найліпше розподілити власні кошти для задоволення власних потреб. Менгер абстрагувався від того факту, що суб’єктивна оцінка того самого товару різними людьми є різною. Цінність блага за Менгером визначається розмірами пропозиції. Зі збільшенням або зменшенням кількості благ змінюється ступінь задоволення потреби і відповідно цінність цих благ (принцип спадної корисності). Вартість товару визначає не найбільша чи середня корисність, а його найменша (гранична) корисність за даних обставин. Менгер наголошував на важливості елементу часу.

Другий авторитетний представник австрійської школи Ф. Візер розвивав ідеї Менгера у працях “Походження й основні закони господарської цінності”, “Природна цінність”, “Закон влади”, використовуючи принцип граничної корисності для оцінки вартості витрат виробництва. Він стверджував, що цінність продуктів визначається цінністю витрат виробництва, а цінність останніх – граничною корисністю граничного споживчого блага. Вартість товару він виводив з його із його корисності, вказуючи, що корисність товарів змінюється під впливом зміни обставин, є похідною від інтенсивності потреб і можливості товару ці потреби задовольнити.

Найвідоміший представник австрійської школи Е. Бем-Баверк у працях “Основи теорії цінності господарських благ”, “Капітал і прибуток” доповнив теорію граничної корисності суб’єктивістською концепцією процента. Основою цінності у Бем-Баверка є корисність блага. Він розділяв два види корисності: просту (абстрактну) і кваліфіковану (конкретну).

Отже, новим елементом, який австрійська школа внесла в теорію корисності було те, що за основу цінності товару австрійці брали не просто корисність, а граничну корисність, що задовольняє мінімальну потребу людини.

Дата добавления: 2015-05-08