Вимоги до сировини. 5 страница

121. Лозаннська школа (“теорія загальної рівноваги”)

Проблема рівноваги – не лише теоретична проблема. Основоположником теорії загальної економічної рівноваги вважається Леон Вальрас - великий французький економіст-математик, основоположник Лозаннської школи. Хоч його і називають інколи “чистим теоретиком”, Вальрас не обмежився теоретичними дослідженнями, а застосував свої розробки на практиці. В центрі уваги Вальраса знаходилася загальнотеоретична проблема – проблема загальної економічної рівноваги. Її основний зміст можна звести до відповідей на три питання:

ü Чи досягається рівновага насправді?

ü Чи є ця рівновага (якщо вона досягається) стійкою?

ü Які умови стійкості рівноваги?

У своїх дослідженнях, Вальрас виходив з того, що рішення проблеми може бути досягнуто за допомогою математичного апарату. Рівновагу Вальрас характеризував як “стан, за якого ефективний попит і пропозиція виробничих послуг є рівними, існує постійна стійка ціна на ринку продуктів і, нарешті, продажна ціна продуктів дорівнює витратам, втіленим у виробничих послугах. Дві перші умови належать до рівноваги обміну, третя – до рівноваги виробництва”. Ці умови Вальрас відобразив за допомогою чотирьох взаємозв’язаних систем рівнянь. Побудувавши досить складну систему взаємозв’язаних рівнянь, він доводить, що система рівноваги може бути досягнута як якийсь “ідеал”, до якого прагне конкурентний ринок.

Сам Вальрас сприймав природу рівноваги в такий спосіб. Людина приходить на ринок з певною кількістю товарів і з певним бажанням реалізувати їх за різними цінами. Якщо всі товари пощастило реалізувати за цими цінами, то попит і пропозиція є рівними, а на ринку існує рівновага. Але якщо попит і пропозиція різні, то ціни будуть змінюватися, аж поки не буде досягнуто певної рівноваги. Це і є загальна теорія рівноваги обміну, завдяки якій Вальрас став відомим у політекономії.

Стан рівноваги передбачає наявність трьох умов:

По-перше, попит і пропозиція факторів виробництва однакові, на них установлюються постійні і стійкі ціни;

По-друге, попит і пропозиція товарів (і послуг) однакові і реалізуються на основі постійних стійких цін;

По-третє, ціни товарів відповідають витратам виробництва.

В основу теорії загальної економічної рівноваги (за Вальрасом) покладені наступні принципи:

ü Всяке ринкове господарство прагне до рівноваги у вигляді тенденції;

ü Існує принцип взаємозалежності основних елементів ринкової економіки, який забезпечує єдність системи і впливає на реалізацію прагнень до рівноваги;

ü Вихідним пунктом аналізу рівноваги є аналіз обміну продуктами між виробниками і споживачами, який здійснюється на основі взаємовигідності та еквівалентності.

Рівновага в економіці не зводиться до ринкової рівноваги, але вона може бути досягнута лише через ринковий механізм, через обмін. Основним інструментом у цьому механізмі є ціна. На теорію загальної економічної рівноваги опираються вчення про динаміку економічного росту, концепція загального добробуту, побудова системи міжгалузевих зв’язків. Створена Вальрасом модель загальної економічної рівноваги відображує взаємозв’язок ринків готової продукції з ринками факторів виробництва в умовах ринкового механізму господарювання з досконалою конкуренцією, яка призводить до загальної рівноваги ринків.

Внесок Вальраса в економічну науку великий. Йому ми завдячуємо концепцією економічної системи і теоретичним апаратом, який вперше в історії економіки охопив логіку взаємозв’язків і взаємозалежностей кількісних економічних показників.

122. Англо-американська школа (теорії “часткової рівноваги”)

Англо-американська (Кембриджська) школа отримала свою назву тому, що вона поєднала близьких за поглядами англійських економістів У. Джевонса, А. Маршалла з їх послідовниками – Е. Еджуорта, А. Пігу та американського економіста Дж. Б. Кларка.

Представники названої школи традиційно займалися аналізом попиту і пропозиції в межах так званої “часткової економічної рівноваги” на відміну від прибічників теорії “загальної рівноваги”. В основі досліджень представників Кембриджської школи лежав “маржиналізм” з його принципом “граничної корисності” і математичні методи.

Однією з провідних ідей дослідження економічних процесів лежав принцип “взаємодіяння”. Принциповою особливістю методології Маршалла можна вважати також “еволюціонізм”, тобто розгляд соціально-економічних процесів в еволюційній формі. Особливий наголос було зроблено на виявленні кількісних взаємозалежностей між окремими елементами. До особливостей школи також слід віднести широке використання економічних моделей, графіків, схем як інструменту теоретичного аналізу.

На відміну від класиків, які головну увагу приділяли “теорії вартості”, “неокласики” зосередили увагу на законах ціноутворення, взаємозалежності попиту і пропозиції.

В історії економічної думки У. Джевонс по праву займає місце одного з трьох “батьків-засновників” маржиналізму як методологічної основи усього подальшого розвитку економічної думки. Його головні твори: “Теорія політичної економії” та “Принципи науки”. Величезним був внесок у. Джевонса в “теорію обміну” і “теорію капіталу”. Джевонс глибоко дослідив проблему індексів і вперше побудував індекс цін, зважений за показниками базового року. Вчений сформулював закон “спадаючої граничної корисності” та “рівняння обміну”. Логіка Джевонса така: витрати виробництва визначають пропозицію, вона визначає “останній ступінь корисності”, а він, своєю чергою, визначає “цінність”.

А. Маршалл увійшов в історію економічної науки як визнаний глава так званої Кембриджської школи і засновник напряму в економічній теорії під назвою “неокласицизм”. Серед важливих творів Маршалла “Економіка промисловості”, “Принципи економікс”, “Промисловість і торгівля”.

Маршалл намагався створити універсальну економічну концепцію, поєднати теорію “трудової вартості” з теорією “граничної корисності”. Економічну діяльність людей він досліджує з позицій “чистої” економічної теорії та ідеальної моделі господарювання. Центральне місце в дослідженнях Маршалла займає проблема “вільного ціноутворення на ринках”, що характеризується на ринках як єдиний механізм “рівновагової економіки”. Незаперечним внеском Маршалла в економічну теорію слід вважати введення ним у оборот поняття “еластичності попиту”, під чим він розумів залежність попиту від зміни ціни. Маршалл систематизував усі розробки попередників, “теорію вартості” трансформував в “теорію ціни”, оригінально виклав “теорію факторів виробництва” і теорію “граничної корисності”.

А. Пігу – це видатний і оригінальний економіст, з ім’ям якого пов’язують створення теорій “загального добробуту” та “економічного оптимуму”, які увійшли до скарбниці економічних знань. Головний твір Пігу – “Економічна теорія добробуту” присвячено концепції добробуту суспільства. Неабияку увагу Пігу приділив проблемі зайнятості населення, яку він пов’язував з рівнем заробітної плати і реальним попитом на працю.

Дж. Б. Кларк увійшов в історію економічної науки як засновник американської гілки “неокласицизму”. Головні його праці “Філософія багатства”, “Розподіл багатства”, “Проблеми монополій”, “Суть економічної теорії”. Кларк вводить такі поняття як статика та динаміка. Під статикою розуміли певні умови, необхідні і достатні для встановлення ринкової рівноваги. Це такі умови: - відсутність механічного прогресу; - відсутність всіляких приміщень праці і капіталу між сферами виробництва; - панування вільної конкуренції. Якщо не виконується хоча б одна умова, то рівновага порушується і на зміну приходить динаміка. Динаміка була представлена повільним без кризовим переходом від одного стану рівноваги до іншого. Вважалося, що існує лише два фактори виробництва: праця і капітал. А земля, це один із специфічних різновидів капіталу.

123. Шведська (Стокгольмська) школа

Значний внесок у розвиток економічної науки зробили шведські вчені, представники стокгольмської школи. Її засновником був Кнут Вікссель, праці якого заклали основи багатьох нових напрямів у західній економічній думці, зокрема вчення про “недосконалу конкуренцію”, теорії кредитно-грошового регулювання циклу, теорії цін та ін.

Найбільш відомі праці Віксселя “Цінність, капітал і рента” та “Проценти на капітал і ціна товарів”. За своїми поглядами Вікссель найближче стояв до австрійської школи. На його думку головним фактором, що визначає вартість є гранична корисність. За умов досконалої конкуренції і ринкової рівноваги ціни товарів мають бути пропорційними граничним корисностям цих товарів. Головна проблема, на якій зосереджував свою увагу Вікссель – це проблема динаміки цін.

У теорії Віксселя важливе місце належить концепції кумулятивного процесу (тенденції до прискорення якогось процесу). Причини кумулятивної зміни цін полягає у русі позичкового процента, у незбігові “грошової” і “природної” процентних ставок. “Грошова ставка” відповідає ставці на ринку позичкового капіталу, “природна” – відбиває дохідність капіталу,котрий реально функціонує. Рівновага досягається лише у разі рівності “грошової” і “природної” ставок.

Аналіз кумулятивних процесів та проблем порушення рівноваги капіталу призвели Віксселя до створення теорії економічного циклу. Механізм циклічного розвитку він пов’язував із процесом нагромадження капіталу. Процес нагромадження капіталу розглядався як нагромадження все більшої кількості інвестиційних благ певного виду внаслідок відмови від поточного споживання факторів виробництва. В періоди піднесення нагромадження капіталу підтримується низьким рівнем процентних ставок. Водночас відбувається поступове поглинання реальних заощаджень поточним споживанням. Цей процес в економічній літературі дістав назву “ефект Віксселя”. Можливість виходу із депресії Вікссель бачив у споживанні нагромадженого капіталу.

Погляди Віксселя справили значний вплив на його наукових однодумців зі стокгольмської школи. До цієї плеяди вчених належали Г. Мюрдаль, Б. Олін, Е. Ландаль, Е. Лундберг та ін.

Основне коло питань, що досліджувалося представниками цієї школи визначила “Велика депресія” та її наслідки. Проте на відміну від інших напрямів економічного аналізу стокгольмська школа не запропонувала єдиної аналітичної моделі. Вона узагальнила рід ідей та позицій інших течій, які мали спільні риси.

124. Кейнсіанська традиція в економічній науці. Суть “кейнсіанської революції”

У 1929-1933 рр. вибухнула світова економічна криза, яка охопила США, Німеччину, Францію. Криза економіки породила і кризу неокласичної теорії.

Нову теорію створив англійський економіст Джон Кейнс. Він написав головну працю “Загальна теорія зайнятості проценту та грошей”. Він заявив про нездатність ринкової економіки самостійно справитись з кризами і безробіттям, тобто необхідне втручання держави. Але це втручання повинно відбуватись тільки для досягнення трьох цілей:

- досягнення стабільності;

- досягнення повної зайнятості всіх економічних ресурсів;

- забезпечення економічного зростання.

Він ввів принципово нову методологію: переніс область досліджень економічних процесів і явищ на макрорівень. Поклав початок новій науці – “макроекономіка”.

На перше місце Кейнс висунув проблему ефективного попиту. Виникнення криз та безробіття він пояснював недостатнім сукупним попитом. Згідно його теорії: кількість вироблених товарів та послуг і рівень зайнятості знаходяться прямо в залежності від рівня загальних або сукупних витрат. Інвестування, за Кейнсом, значить придбати якесь благо заради прибутку, який чекають від нього в майбутньому. Держава повинна регулювати ціну грошей (ставку процента). Здійснює вона це за допомогою 3-х інструментів грошово-кредитної політики: облікова ставка, резервна норма, операції на вторинному ринку державних зобов’язань (купівля-продаж облігацій, державні позики).

У центрі уваги Джона Мейкарда Кейнса – проблема чинників, що визначають величину сукупного попиту, який визначається величиною національного доходу, що розпадається на споживання та заощадження. Споживна частина, яка і визначає ефективність попиту, має традиційно відставати від тієї, що зберігається через властиву людям психологічну схильність витрачати менше, ніж приростає їх дохід. Звідси – постійна проблема недостатності попиту. Основні надії на його стимулювання покладалися на нагромадження і приріст інвестицій. Кейнс вважав, що якби вдалось спонукати отримувачів доходів значну частину їхніх заощаджень знову інвестувати у виробництво проблема недовикористання ресурсів була б знята. Однак зробити це було складно, через зниження граничної ефективності капіталу, оскільки висока ставка відсотку робила інвестиції мало привабливими, а також через перевагу ліквідності, тобто бажання тримати здобутки в грошовій формі за мотивами ризику. Перевага ліквідності означала зростання попиту на гроші і збільшення ставки відсотку, яку Кейнс розглядав як плату за відмовлення від ліквідності. Усе це перешкоджало перетворенню заощаджень в інвестиції і робило проблему ефективності гострішою.

Розв’язання проблеми ефективності попиту бачилося в активному регулюванні державного економічного життя, і зокрема, процесу капіталовкладень. Головним об’єктом державного стимулювання попиту мають бути інвестиції. Кейнс пропонує впливати на попит за допомогою кредитно-грошової системи і бюджетної політики. Кредитно-грошова політика спрямована на зниження відсоткової ставки і протидією перевазі ліквідності. Центральні банки, маніпулюючи дисконтною ставкою і скуповуючи цінні папери на відкритому ринку, збільшують грошову пропозицію, тобто проводять політику дешевих грошей, що повинно було стимулювати зростання інвестиційних витрат і збільшення національного доходу. Але цього виявилось занадто і тому вирішальне значення Кейнс надає бюджетній політиці.

Державі рекомендувалось здійснювати пряме бюджетне фінансування інвестиційних проектів з метою стимулювання сукупного попиту. Крім того змінюючи податкові пільги держава може впливати на розмір і попит капіталовкладень, на рівень цін. Також серед рекомендацій з керування попитом було відновлення від безумовного додержання принципу свободи торгівлі в зовнішньоекономічній діяльності, так як заходи держави створюють умови для розширення вітчизняного виробництва, а отже, для збільшення зайнятості і росту національного доходу.

125. Кейнсіанство, неокейнсіанство, посткейнсіанство

Кейнсіанство – одна з провідних течій економічної думки сучасності, яка отримала свою назву від автора її основних концепцій Кейнса. Вплив кейнсіанства на сучасну економічну думку є настільки великим, що це вчення розглядають як кейнсіанську революцію в економіці.

Кейнсіанство стало реакцією на неокласичну школу і маржиналізм, які панували в економічній науці до часів великої кризи і до яких належав Кейнс, як учень Маршалла і Кембріджської школи.

Кейнсіанство – метод стабілізації економіки за допомогою посилення державного фінансово-кредитного регулювання, в т.ч. фіскальної політики.

На перше місце Кейнс висунув проблему ефективного попиту. Виникнення криз та безробіття він пояснював недостатнім сукупним попитом. Згідно його теорії: кількість вироблених товарів та послуг і рівень зайнятості знаходяться прямо в залежності від рівня загальних або сукупних витрат.

Розв’язання проблеми ефективності попиту бачилося в активному регулюванні державного економічного життя, і зокрема, процесу капіталовкладень. Головним об’єктом державного стимулювання попиту мають бути інвестиції. Кейнс пропонує впливати на попит за допомогою кредитно-грошової системи і бюджетної політики. Кредитно-грошова політика спрямована на зниження відсоткової ставки і протидією перевазі ліквідності. Центральні банки, маніпулюючи дисконтною ставкою і скуповуючи цінні папери на відкритому ринку, збільшують грошову пропозицію, тобто проводять політику дешевих грошей, що повинно було стимулювати зростання інвестиційних витрат і збільшення національного доходу. Але цього виявилось занадто і тому вирішальне значення Кейнс надає бюджетній політиці.

Державі рекомендувалось здійснювати пряме бюджетне фінансування інвестиційних проектів з метою стимулювання сукупного попиту. Крім того змінюючи податкові пільги держава може впливати на розмір і попит капіталовкладень, на рівень цін. Також серед рекомендацій з керування попитом було відновлення від безумовного додержання принципу свободи торгівлі в зовнішньоекономічній діяльності, так як заходи держави створюють умови для розширення вітчизняного виробництва, а отже, для збільшення зайнятості і росту національного доходу.

Неокейнсіанство – вчення економістів, які значною мірою доповнили та інтерп­ретували ідеї Кейнса, лишаючись в руслі його основоположної док­трини. Він виник як наслідок трактування теорії Кейнса його послідовниками – відомими економістами Дж. Хіксом, А. Хансеном, Л. Клейном, П. Самуельсоном.

Посткейнсіанство – вчення економістів, що продовжува­ли “кейнсіанську традицію”, але багато в чому заперечували його основоположні принципи. До посткейнсіаців належать Р. Клауер, А. Лейонхувуд, Р. Берроу, Дж. Робінсон, Г. Шен та інші.

Розвиток ідей Кейнса у вигляді “кейнсіанства”, “неокейнсіанства” та “посткейнсіанства” був пов’язаний цілком і повністю з кар­динальними змінами, які відбувалися в світі напередодні і після другої світової війни: зміна політичної карти світу, протистояння двох принципово різних соціально-економічних систем, війни, ре­волюції та колоніальні перевороти, світові, регіональні, національні та галузеві кризи, страйки і заколоти та безліч інших подій. Кейнс як справжній вчений, прискіпливий і допитливий, надзвичайно су­воро ставився до своєї власної творчості.

126. “Класична традиція”: неокласицизм, неокласичний синтез (від “недосконалої конкуренції” Дж. Робінсон до “неокласичного синтезу” П. Самуельсона)

Можна штучно відокремити дві великі течії – “кейнсіанську традицію” та історично першу “класичну традицію”.

Основоположний вихідний принцип “класицизму” (класичної традиції) – принцип “лібералізму” – “вільне ціноутворення на вільних ринках” врівноважує попит і пропозицію, а ринковий спосіб розподілу доходів зумовлює прийняття економічними суб’єктами оптимальних господарських рішень. Цьому основоположному принципу у 30-ті роки було завдано відчутного удару “кейнсіанством”, з його головним постулатом про необхідність державного втручання і регулювання. Але зі зміною соціально-економічної ситуації та новими умовами змін зазнавала і “класична традиція”.

Консервативна (ортодоксальна) течія “неокласицизму” в основу покладає саморегулюючий потенціал ринку, заперечує необхідність втручання держави в економіку.

Неолібералізм – течія в “неокласицизмі”, яка вже визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку.

Засадничі методологічні позиції у Джоан Робінсон все ж з арсеналу “неокласиків” - граничні доходи, еластичність попиту і пропозиції, принципи ринкової поведінки фірм тощо. Її головна праця “Економічна теорія недосконалої конкуренції” - конкуренція за умов монополії зберігається, але видозмінюється. Вона розглядає ситуації “чистої монополії” (наявність одного продавця певної продукції на багато покупців), “монопсонії” (протилежність монополії), “олігополії” (на ринку діє кілька товаровиробників, які можуть контролювати ринок), що призводить до різних форм монополізації ринків. Вона досить докладно проаналізувала механізми і форми “недосконалої конкуренції”, а зокрема: лідерство в цінах, угоди виробників і постачальників сировини, практику цінової дискримінації за допомогою поділу ринку збуту, практику зняття вершків. Цінова конкуренція за умов “недосконалої конкуренції” не припиняється: товари модифікуються, запроваджуються нові форми торгівлі, поліпшується реклама, обслуговування, форми надання кредиту.

Теоретична система, яка склалася на основі поєднання “кейнсіанства та неокласицизму”, отримала назву “ неокласичного синтезу” - це поєднання в одній теорії кейнсіанської ідеї регулювання економіки через державний вплив /“ефективний попит”/ з неокласичною концепцією, згідно із якою темпи зростання визначаються факторами самого конкурентного механізму. Довершеного вигляду теорія “неокласичного синтезу” набула в працях першого американського лауреата нобелівської премії – П. Самуельсона, якого вважають одним з найвпливовіших економістів-теоретиків другої половини ХХ ст. Завданнями економічної теорії він вбачає в тому, щоб спочатку кейнсіанськими заходами домогтися “оптимальної” зайнятості всіх ресурсів, а потім з істотного скорочення втручання держави шляхом “вільного ринкового руху” цін та доходів домогтися оптимального використання цих ресурсів.

“Неокласичний синтез” виявляється логічно суперечливою системою, що складається з двох несумісних концепцій. Якщо в неокласичній частині “синтезу” відтворюються всі всі основні постулати “класичної традиції”, то у “кейнсіанській його частині” - кожний з них спростовується.

127. Лібералізм, неолібералізм: центр (Чиказька школа), “праве крило” (Мізес, Хайек), “ліве крило” (Фрайбурзька школа)

Неолібералізм – напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб’єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечити умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Неолібералізм прийшов на зміну старому економічному лібералізму 30-х років ХХ ст. Причиною його краху стала економічна криза 29-33 рр. Неолібералізм базувався на основних рисах класичного лібералізму, а саме:

ü Відстоювання ідей природного порядку і природних прав;

ü Підтримка політики вільної торгівлі;

ü Заперечення будь-якого розширення державного регулювання;

Розвиток автономного місцевого самоврядування і добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади.

У першій третині ХХ ст. існувало три основні групи економістів. Всі вони розвели ліберальну традицію і заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення.

1) Віденська школа (Мізес, Хайек) поєднала маржиналістські принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією. Це дало можливість зосередити увагу представників школи на аналізі умов і самого процесу конкуренції.

2) Чиказька школа (Фрідмен) досліджувала особливості недосконалої конкуренції звертаючи при цьому увагу на поведінку господарюючих суб’єктів за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань.

3) Фрайбурзька школа (Ойкен, Ерхард). Представники цієї течії не обмежуються ідеологією неокласиків, а застосовували також інституціональні підходи, розроблені ще історичною школою.

Представники цих трьох груп неолібералістів були одностайні в розумінні ролі ринку і тих загроз для нього, які були приховані в монополізації економіки. На їх думку, конкуренція – багатогранне явище, котре має кілька рівнів. Економічний індивідуалізм забезпечує конкурентність будь-яким формам приватної економіки, у тім числі й монополіям. Система приватної власності – головна умова економічної свободи і конкуренції. Доки контроль над власністю розподілено між багатьма, незалежним один від одного, суб’єктами, доти ніхто, у тім числі й держава, не матиме над ними абсолютної влади.

Відмінною особливістю “лібералізму” як течії наукової думки є традиція відстоювання беззастережного принципу свободи.

“Неолібералізм” бере за основу принципи традиційного лібералізму – ідею індивідуальної свободи на базі приватної власності та усі цінності ринкової форми господарювання. Але «неолібералізм» не заперечує важливої ролі держави і навіть її втручання в соціально-економічні процеси.

Іделогічно неолібералізм іноді поділяють на “праве крило”, “ліве крило” і “центральний напрям”.

1. Центральний напрям – його основою вважають “Чиказьку школу” з її “монетарною концепцією”, яку обґрунтував засновник школи М. Фрідмен. Основоположні принципи та ідеї “монетарної доктрини” Фрідмена: 1. Система “вільної конкуренції” самодостатня (вона сама повертає себе до рівноваги);2. Конкурентні ринки, за малим виключенням, завжди більш ефективні, ніж монопольні або адміністративно регульовані; 3. Роль держави – підтримка системи конкуренції та її основи – стабільної системи цін; 4. Кризи та нестабільність здебільшого мають екзогенний характер і спричиняються невправними діями держави; 5. Зростання грошової маси найбільше позначається на цінах; 6. Грошово-кредитна сфера справляє суттєвий вплив на процеси, що відбуваються на виробництві; 7. Чим менша частка держави у валовому продукті, тим кращим буде життя простих людей.

2. Праве крило – здебільшого відносять крайніх лібералів, що заперечують будь-яке втручання держави в економіку (Л. Мізес, Ф. Хайек).

Мізес – праці: “Трактат з економічної теорії”, “Теорія та історія”, “Лібералізм в класичній традиції” - він значне місце відводить науці про людську поведінку та діяльність, науці про людський вибір. Він доводив, що існує лише один принциповий вибір – між капіталізмом і соціалізмом, між ринком і планом, між свободою і рабством.

Хайек – очолює “Лондонську школу” неолібералізму. Ключова ідея – концепція “спонтанного порядку”, який виникає не в результаті якогось плану, а стихійно, у процесі повсякденного розвитку “традиційних і моральних практик”. За його логікою, ринкова економіка, “природна” в своїй основі, виникає та еволюціонує в результаті взаємодії людей.

3. Ліве крило – представлене прибічниками “конкурентного порядку”, тобто “ордолібералами”, які припускали можливість певного державного втручання (В. Ойкне, Л. Ерхард). Утворилася “фрайбурзька школа”. На їхню думку, держава має гарантувати загальні умови для розвитку ринкового господарства, забезпечувати і підтримувати “конкурентний порядок”. А в міру необхідності на державу покладається завдання вирівнювати негативні наслідки діяння ринкового механізму за соціальними критеріями. “Ордолібералізм” являє собою напрямок соціально-економічної думки, за якою має бути встановлений господарюючий і соціальний “порядок”, що поєднує свободу конкуренції і підприємництва з державним встановленням ринкових умов, які сприяють цій свободі.

128. Теорія і практика “соціальної ринкової економіки”

У розвиненому світі склалося кілька моделей ринкового господарювання. Попри певні відмінності як між моделями, так і всередині їх можна згрупувати у три різновиди – вільний (США), соціально орієнтований (Західна Європа) і керований ринок (Японія).

Більша частина західноєвропейських країн жила в умовах феодальної системи, за законами, побудованими на принципах монархізму, що й визначило роль держави в економічному і соціальному житті.

Специфіка історичних традицій і політичної філософії європейських держав відбивається на організації економічного життя цих країн. У країнах Європейського Союзу висока частка урядових витрат. Це відбиває особливе ставлення європейських країн до системи державного соціального забезпечення як способу обмеження нерівності доходів і підтримання суспільної стабільності.

Основна мета “соціальної ринкової економіки” – соціальна: ефективне виробництво; справедливий розподіл доходів.

Основні риси “соціальної ринкової економіки”:

ü наявність багатоманітних форм власності – приватної, колективної державної;

ü конкуренція і сприяння її відтворенню з боку держави;

ü суттєве втручання держави в економіку. Вона відіграє головну роль у розподілі прибутків через програми державних видатків на соціальні потреби;

ü розвинена система соціального забезпечення (державне страхування здоров’я, грошова допомога родинам). Державні виплати отримують безробітні, пенсіонери та інші категорії населення.

Ринкова економіка (або ринкове господарство) згідно з теорією А. Сміта, - це лад, в якому відбувається вільна гра ринкових сил. Відповідно до цієї теорії за допомогою конкуренції досягається економічна рівновага. Конкуренція вирівнює попит і пропозицію, відновлює пропорційність і т. ін., тобто здійснюється саморегулювання економіки. У ринковій економіці державі належить другорядна роль: вона виконує лише ті функції, які не може виконати окремий індивід або зробить він це економічно неефективно. Такими функціями є: організація громадського порядку, державної поштової служби, запровадження обов’язкового шкільного навчання, забезпечення національної оборони, емісія крупних банкнот, будівництво деяких громадських споруд (доріг, мостів) та їх утримання в належному стані.

З часом теорія ринкової економіки зазнала істотних змін. Так концепція “соціального ринкового господарства”, основоположниками якої є західнонімецькі економісти Л.Ерхард та В. Ойкен, значно відрізняється від теорії класичного ліберального господарства (тобто від концепції “ринкової економіки.”), в якій державі відводилася роль “нічного сторожа”. Вони визнають, що “перед сучасною державою стоять сьогодні величезні завдання”, що в середині ХХ ст. можливість звільнити державу від обов’язків малоймовірна. Одним із найважливіших завдань держави Л.Ерхард вважає забезпечення вільної конкуренції. Вільна власна ініціатива і конкуренція повинні поєднуватися з активною роллю держави в господарському житті. Головним критерієм свободи, за Л.Ерхардом, є свобода споживання, що “знаходить своє логічне доповнення у свободі підприємця виробляти та продавати ті продукти, які відповідають попиту...”Один із найважливіших критеріїв соціально ринкового господарства (поєднання соціального з ринковим) – досягнення ефективного господарського порядку, коли із зростанням продуктивності праці знижуються ціни, підвищується реальна зарплата. Через конкуренцію (як найефективніший засіб досягнення та забезпечення добробуту) “може бути досягнута – у кращому розумінні цього слова – соціалізація прогресу і прибутку…”

Дата добавления: 2015-05-08