Вимоги до сировини. 7 страница

Практиці розвитку Європейських інтеграційних процесів притаманні елементи обох підходів. З одного боку, формується європейський економічний простір у рамках відповідної угоди між ЄС і ЄАВТ, установлюються все тісніші зв’язки ЄС і ЄАВТ з іншими європейськими країнами, а з іншого - робляться практичні кроки щодо приймання до ЄС нових членів.

ЄС являє собою інтеграційне об’єднання західноєвропейських країн, які прагнуть до економічної та політичної єдності, частково відмовляючись від своїх національних суверенітетів. Передбачалося ліквідувати всі національні бар’єри на шляху вільного руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили між країнами-учасницями і перейти до вироблення спільної зовнішньоекономічної, сільськогосподарської і транспортної політики. Інституційна структура ЄС наступна: Рада Європейських Співтовариств як вищий орган інтеграційного угруповання, наділений законодавчою владою; Комісія Європейських Співтовариств як постійний виконавчий орган; Європарламент як основний консультативно-наглядовий орган; Суд Європейських співтовариств як орган юридичного контролю; Європейське політичне співтовариство; Рада міністрів ЄС; Економічна і соціальна рада; Контрольна палата.

У 1991 році підписується угода між ЄС і ЄАВТ про створення Європейського Економічного Простору (ЄЕП). Цього ж року приймається Маастріська угода, суть якої характеризує новий якісний етап в еволюції ЄС.

137. Глобальні проблеми сучасності

Глобальні проблеми – це всезагальні проблеми, що відзначаються загальнопланетарним за своїми масштабами і значенням характером, пов’язані з життєвими інтересами народів усіх країн, становлять загрозу життю для всього людства і можуть бути вирішені спільними діями всіх країн світу.

Серед глобальних проблем найчастіше фігурують проблеми миру та роззброєння, економічна, демографічна, енергетична, сировинна, продовольча, подолання бідності та відсталості. У міру розвитку людської цивілізації можуть виникати і вже виникають нові глобальні проблеми. Так,до групи глобальних проблем стали відносити проблему освоєння та використання ресурсів Світового океану, освоєння та використання космосу.

Глобальні проблеми мають яскраво виражений економічний аспект. Вони впливають на структуру відтворення, на динаміку економічних процесів, на пошуки ефективних форм і методів управління.

Глобальні проблеми мають загальну специфіку. Ця специфіка полягає у наявності ряду спільних рис:

ü Кожна з проблем і всі разом принципово важливі для майбутнього людства. Затримка з їх вирішення являє собою смертельну загрозу або деградацію умов життя і виробничої діяльності на Землі;

ü У них проявляється поглиблення і ускладнення світогосподарських зв’язків та інтернаціоналізація інших суспільних процесів на Землі;

ü Їх розв’язання можливе лише за умови об’єднання зусиль всіх народів і держав. Знайти рішення глобальних проблем – значить забезпечити умови виживання всіх народів і подальший розвиток цивілізації.

За походженням, характером та способами вирішення глобальні проблеми поділяють на такі групи.

До першої групи належать проблеми, які виникають у сфері взаємодії природи і суспільства (надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством тощо, збереження навколишнього середовища, освоєння ресурсів Світового океану, оволодіння космічним простором). Друга група – це проблеми соціально-економічних і воєнно-політичних відносин, а саме: відносини між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються; відносини між розвинутими країнами і постсоціалістичними країнами ат державами різних соціально-економічних устроїв; подолання економічної відсталості багатьох країн, проблеми роззброєння і збереження миру, локальні, регіональні та міжнародні кризи. Третя група охоплює проблеми, пов’язані з розвитком людини, забезпеченням її майбутнього, зростанням народонаселення, боротьбою з голодом, хворобами, наркоманією тощо.

Глобальні проблеми відрізняються загальнопланетарним характером, пов’язані з життєвими інтересами народів усіх країн незалежно від їх соціального ладу, рівня економічної зрілості, географічного положення і можуть бути вирішені шляхом взаємодії всіх держав.

Світова спільнота розробляє заходи щодо розв’язання глобальних проблем. Це можливе зробити, лише об’єднавши зусилля та ресурси всіх країн світу. Для вирішення глобальних проблем потрібен єдиний міжнародний механізм їх розв’язання і регулювання, визначення міжнародних правових та економічних норм. Великі надії у вирішенні глобальних проблем покладаються на ООН, МВФ, ВГО, регіональні і галузеві організації, які мають великий досвід координації міжнародних зусиль, використання ресурсів, регулювання міжнародних економічних зусиль.

138. Міжнародні інвестиції. Проблеми та перспективи залучення інвестицій в економіку України

Важливу роль у посиленні інтернаціоналізації господарського життя та взаємозалежності між країнами відіграє експорт капіталу.

Вивіз капіталу – це експорт вартості у грошовій або товарній формі з однієї країни у іншу. Вивіз капіталу здійснюється у двох основних функціональних формах: підприємницькій та позиковій. Специфічною функціональною формою вивозу капіталу стала міжнародна науково-технічна допомога.

Експортування підприємницького капіталу означає його вкладення, інвестування в промислові, сільськогосподарські та інші підприємства за кордоном шляхом нового будівництва або купівлі існуючих підприємства, придбання акцій. Підприємницькі вкладення поділяються на прямі інвестицій, коли експортер є повним власником підприємства або володіє контрольним пакетом акцій тощо, і портфельні інвестиції, коли придбані експортером акції іноземного підприємства не забезпечують повного контролю над ними.

Позичковий капітал експортується у вигляді коротко- чи довгострокових кредитів урядам або підприємцям інших країн, вкладання грошей на банківські та інші рахунки фінансових організацій за кордоном тощо.

Експорт капіталу приносить його власникам доход у вигляді промислового чи торгівельного прибутку, відсотка, дивіденду – залежно від форми вкладання. Капітал в підприємницькій формі (підприємницький капітал) приносить його власнику доход переважно у вигляді прибутку, а капітал у позичковій формі (позичковий капітал) – у вигляді відсотка по вкладах, позичках і кредитах.

Прямі іноземні інвестиції спрямовуються, як правило, у галузі, де можна недорого виготовляти конкурентоспроможні у міжнародному масштабі товари на експорт. Тим самим вони стимулюють інтеграцію в систему міжнародного поділу праці. Іноземні інвестиції сприяють не тільки збереженню існуючих і створенню нових робочих місць, але і утвердженню ринкових відносин.

Україна має ряд умов, що робить її досить привабливою для іноземних інвесторів. Це є великий потенційний ринок й високий рівень освіти і кваліфікації, сприятлива кваліфікаційна структура робочої сили, зручне географічне положення в центрі Європи, і низький рівень заробітної плати. Не зовсім виправдалися чекання щодо напряму інвестування. Передбачалося, що основним мотивом будуть експортні шанси, що відкриваються можливістю виготовлення чи переробки товарів з більш низькими витратами через дешевину місцевих ресурсів, головним чином, робочої сили. Виявилося, що переважав інший мотив – доступ на місцеві ринки, і іноземні інвестиції спрямувалися туди, де забезпечувалися великі обсяги збуту. Такий ситуації сприяв ряд причин, що створювали перешкоду на шляху припливу іноземних інвестицій. Серед них однією з найважливіших є відсутність економічної і політичної стабільності, і багато інших причин, що створили в країні несприятливий інвестиційний клімат і непривабливий імідж щодо умов інвестування.

139. Міжнародне співробітництво

Усе більш важливу роль у світогосподарських зв’язках відіграє обмін продукцією науково-технічної сфери.

Міжнародне науково-технічне співробітництво – це форма міжнародних економічних відносин, що являє собою систему економічних зв’язків у сфері науки, техніки, виробництва. Воно існує на основі спільних, наперед вироблених та узгоджених намірів, що закріплені у міжнародних економічних договорах та угодах.

Структура міжнародного науково-технічного співробітництва включає:

ü Створення координаційних міжнародних програм спільних наукових і технічних досліджень;

ü Міжнародне ліцензування, обмін науково-технічними документами, патентами, ліцензіями;

ü Міжнародний інжиніринг, співробітництво з приводу проведення і складання проектів,консультації при їх виконанні;

ü Співробітництво в підготовці наукових та інженерно-технічних кадрів;

ü Проведення міжнародних наукових конференцій, симпозіумів;

ü Розробка науково-технічних прогнозів та ін.

Жодна країна світу, яким би значним потенціалом в галузі науки і техніки вона не володіла, неспроможна повністю задовольнити свої потреби у передовій техніці і технології,випускати усю широку номенклатуру наукоємкої продукції, що постійно удосконалюється на розширюється. не випадково міжнародне науково-технічне співробітництво, обмін науково-технічними знаннями, досягненнями цієї продукції є найважливішим сектором сучасних міжнародно-економічних відносин, що сприяє розвиткові спеціалізації та кооперування виробництва.

Серед видів міжнародного співробітництва розрізнять також співробітництво у розв’язанні глобальних проблем.

Глобальні проблеми – це всезагальні проблеми, що відзначаються загальнопланетарним за своїми масштабами і значенням характером, пов’язані з життєвими інтересами народів усіх країн, становлять загрозу життю для всього людства і можуть бути вирішені спільними діями всіх країн світу.

Серед глобальних проблем найчастіше фігурують проблеми миру та роззброєння, економічна, демографічна, енергетична, сировинна, продовольча, подолання бідності та відсталості. У міру розвитку людської цивілізації можуть виникати і вже виникають нові глобальні проблеми. Так, до групи глобальних проблем стали відносити проблему освоєння та використання ресурсів Світового океану, освоєння та використання космосу.

Світова спільнота розробляє заходи щодо розв’язання глобальних проблем. Це можливе зробити, лише об’єднавши зусилля та ресурси всіх країн світу. Для вирішення глобальних проблем потрібен єдиний міжнародний механізм їх розв’язання і регулювання, визначення міжнародних правових та економічних норм. Великі надії у вирішенні глобальних проблем покладаються на ООН, МВФ, ВГО, регіональні і галузеві організації, які мають великий досвід координації міжнародних зусиль, використання ресурсів, регулювання міжнародних економічних зусиль.

140. Міжнародні інститути (Бреттон-Вудська, МВФ, Світовий банк)

Розвиток економічного співробітництва, валютних та фінансових відносин між державами зумовив появу міжнародних фінансово-кредитних організацій, які здійснюють регулювання цих відносин і сприяють стабілізації світової економіки. Створено міжнародні фінансово-кредитні організації на основі міждержавних угод. Провідне місце серед них належить Міжнародному валютному фонду (МВФ), Світовому банку.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) – наднаціональна валютно-кредитна установа. МВФ створена на Міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі (США) у 1944 році. Метою МВФ є сприяння міжнародному валютному співробітництву та стабілізації валют,створення багатосторонньої системи платежів і розрахунків, підтримання рівноваги платіжних балансів країн – членів фонду. МВФ здійснює систему заходів, спрямованих на регулювання валютних курсів, сприяння конвертованості валют, надання короткострокових кредитів країнам – членам Фонду для покриття тимчасового дефіциту їх платіжних балансів, ліквідацію валютних обмежень, організацію консультативної допомоги з фінансових та валютних питань. МВФ – організація акціонерного типу. Його ресурси формуються за рахунок внесків країн-учасниць. Для кожної країни встановлено вступну квоту, розмір якої залежить від частки країни у світовій торгівлі. Головним акціонером МВФ є США. Керівними органами МВФ є Рада управляючих, Директорат і Секретаріат. Найвищий орган – Рада управляючих, яка приймає нових членів до Фонду, затверджує зміни паритетів валют країн-учасниць, переглядає квоти, розподіляє чистий доход Фонду. Директорат займається поточним регулюванням діяльності цієї організації.

МВФ підтримує тісні зв’язки із Світовим банком, ГАТТ, Європейським банком реконструкції та розвитку, іншими міжнародними фінансово-кредитними установами.

Міжнародний валютний фонд забезпечував функціонування Бреттон-Вудської валютної системи, яка існувала до початку 70-х років, відіграючи значну роль у зміцненні зовнішньоекономічних зв’язків. Бреттон-Вудська валютна система була створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції ООН (країн антигітлерівської коаліції), яка про­ходила в липні 1944 р. в США (місто Бреттон-Вудс).

Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосу­вання валют окремих країн до національних валютних сис­тем провідних на той час держав світу — США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти, статус яких одержали американський долар і англій­ський фунт стерлінгів. Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно через свої центральні емісійні банки обмінювати на­явні у них резервні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак оскільки незначний золотий запас Великої Британії не давав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з інших економічних причин фунт стерлінгів із са­мого початку виконував роль резервної валюти лише част­ково. Він використовувався як резервна валюта переважно колоніями та домініонами Британської імперії. Отже, фак­тично Бреттон-Вудська валютна система спадкувала, з одно­го боку, рештки грошової системи “золотого стандарту”, а з другого — принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золотовалютним стан­дартом, а неофіційно — золотодоларовим стандартом.

Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи є:

ü збереження ролі золота як платіжного засобу та розра­хункової одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;

ü встановлення офіційних курсів валют через визначен­ня їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;

ü прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото;

ü здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн з забороною таких операцій для всіх інших суб’єктів.

Світовий банк – це Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) і його філіали: Міжнародна фінансова корпорація (МФК) та Міжнародна асоціація розвитку (МАР).

МБРР заснований одночасно з МФВ у Бреттон-Вудсі у 1944 році. Членами банку можуть бути лише члени МФВ. МБРР – це найбільша у світі фінансово-кредитна установа, яка надає довгострокові кредити на державні приграми, при цьому лише урядам та центральним банкам країн. Основна маса кредитів спрямовується на розвиток виробничої інфраструктури і сільського господарства. МБРР фінансує також пріоритетні державні програми в галузі енергетики, імпорту обладнання для розвитку гірничої промисловості, інвестиційні проекти для нафто- і газопроводів, модернізацію підприємств тощо.

141. Валюта. Конвертованість валют. Композитні валюти

Валюта – грошова одиниця для вимірювання вартості товарів. Конвертованість валюти — здатність валюти однієї країни об­мінюватися на валюти інших країн у певній пропорції, яка ви­значається масштабом цін та купівельною спроможністю наці­ональної валюти. Здатність конвертуватися мають валюти кра­їн з високо розвинутою ринковою економікою, стійким грошовим механізмом та широкими зв’язками й іден­тичністю умов національного ринку зі світовим. За своїми формами конвертованість буває повною, частковою, внутрішньою, зовнішньою, за поточними операціями.

Повна конвертованість означає вільний обмін на­ціональної грошової одиниці на іноземну валюту для всіх категорій власників у будь-якій формі без обме­жень за здійснення всіх валютних операцій (долар США, фунт стерлінгів Великобританії, єна Японії та ін.).

За часткової конвертованості національної гро­шової одиниці обмін її на іноземні валюти дозволяється, та лише для певних власників і для здійснення певних валютних операцій.

Внутрішня конвертованість передбачає вільний обмін національної валюти на іноземну для резидентів (юридичних і фізичних осіб певної країни) та здій­снення ними вільних платежів за кордоном. Запровадження її потребує накопичення валютних резервів, зближення структури цін на внутрішньому та світово­му ринках тощо.

За зовнішньої конвертованості відбуваються віль­не нагромадження цієї валюти на рахунках нерезиден­тів (фізичних і юридичних осіб інших країн), переказ її за кордон чи конверсія в іншу валюту.

Конвертованість за поточними операціями озна­чає, що національна валюта вільно обмінюється лише для забезпечення повсякденної зовнішньоекономічної діяльності учасників міжнародних відносин (торгівля, страхування, транспорт, туризм тощо).

Нині в світі налічується понад 300 найменувань національних грошей, проте, лише близько 20 держав мають повністю конвертовані валюти, близько 50 держав світу мають різні форми частково конвертованих валют. Для решти країн, яка становить більшість, валюті характерна неконвертованість. Вона означає, що держава повністю забороняє будь-які операції обміну своєї валюти на іноземну або дозволяє це роботи за згодою уповноважених органів.

Важливе місце у валютній системі займають спеціальні права запозичення – СДР. СДР – це колективна міжнародна одиниця МВФ. Це безготівкові гроші у вигляді запису на спеціальних рахунках країни в МВФ. СДР – наднаціональна валюта, яка діє тільки в межах міждержавних економічних відносин – членів МВФ. СДР використовується для регулювання сальдо платіжних балансів, тобто ліквідації дефіциту платіжного балансу країни, для міжнародних платежів, для придбання вільно конвертованої валюти.

142. Групування країн за рівнем соціально-економічного розвитку

Світове господарство як цілісна система складається з різних частин, підсистем. Такими підсистемами є групи національних економік (групи країн), які мають певну спільність і відмінності. Їх визначають за такими ознаками, як рівень економічного розвитку, соціально-економічна структура економіки, тип економічного зростання, рівень і характер зовнішньоекономічних зв’язків. Проте найбільш поширеною є класифікація світового господарства, за якою в ньому виокремлюють три великі групи країн: розвинуті країни, країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою.

До групи розвинутих (промислово-розвинутих, індустріальних) країн входять держави з ринковою економікою і високим ступенем соціально-економічного розвитку, в яких ВВП на душу населення нині складає не менше 12 тис. дол. за паритетом купівельної спроможності. Нині це приблизно 30 країн і територій. На них наприкінці 1990-х років припадало 55% світового ВВП і більша частина світової торгівлі та міжнародного руху капіталу.

До групи країн, що розвиваються (слаборозвинутих), входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку. Із 182 країн – членів МВФ до цієї групи належить 121. Проте, незважаючи на їх кількість, чисельність населення та величезну територію, на них припадає трохи більше 28% світового ВВП. Дана група характеризується різкою диференціацією та неоднорідністю соціально-економічного розвитку. Верхній ешелон країн, що розвиваються, складають держави з порівняно сучасною структурою економіки, високим індексом розвитку людини, значним ВВП на душу населення (нові індустріальні країни, більшість країн Перської затоки, деякі країни Латинської Америки). Найнижчий рівень у цій групі країн займають найменш розвинуті країни, головна проблема яких не стільки у відсталості і бідності, скільки у відсутності відчутних економічних ресурсів для їх подолання. Нині налічується 47 таких країн, переважна частина яких (32) розташована в Тропічній Африці, а решта в Азії, Океанії, Латинській Америці.

До групи країн з перехідною економікою належать держави, які з 1980-1990 рр. здійснюють перехід від адміністративно-командної економіки до ринкової. Це 12 країн Центральної і Східної Європи, 15 країн колишніх республік СРСР, а також Монголія, В’єтнам. Країни з перехідною економікою виробляють близько 17-18 % світового ВВП.

143. Формування транснаціональних корпорацій

Ключовою сучасною тенденцією інтернаціоналізації є транснаціоналізація. Транснаціоналізація – це якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя, який характеризується різким зростанням ролі зовнішніх факторів розвитку всіх держав і створенням транснаціонального капіталу. Транснаціоналізація має дві сторони – якісну і кількісну. Якісно транснаціоналізація проявляється у формуванні внутрішньокорпоративних міжнародних ринків, які охоплюють переважну частину світових потоків товарів, послуг, капіталу і робочої сили. Кількісно – у зростанні числа ТНК і розширенні масштабів їх діяльності. ТНК є наслідком та причиною зростання міжнародної концентрації виробництва і розгортання процесу інтернаціоналізації.

ТНК – це група підприємств, що функціонують у різних країнах, але контролюються штаб-квартирою, яка знаходиться в одній конкретній країні. Транснаціоналізація веде до небувало високого рівня взаємозалежності між країнами. Будучи центрами координації і динаміки світового виробництва та обміну, ТНК формують мережу відносин, які виходять за межі національних господарських систем. Розвиваючись з одногалузевих елементів національних економік, сучасні ТНК перетворилися на міжгалузеві внутрішньодиверсифіковані комплекси з інтернаціональним масштабом операцій. Вони є найдинамічнішим структурним елементом світової економіки. За мобільністю, здатністю до трансформації зв’язків та організаційних структур, швидкістю реакції на імпульси НТР вони набагато перевершують національні або регіональні форми господарських утворень. На відміну від останніх ТНК не прив’язані до тієї чи іншої території, а отже, здатні з’єднати фактори виробництва різної національної належності і брати участь в освоєнні виробництва у будь-якій частині світу.

ТНК – це нова, але надзвичайно динамічна сила у світовій економіці. Масовим явищем вони стали у другій половині ХХ століття. Наприкінці 1990х років у світі було 53 тис. ТНК та 450 тис. закордонних філій. ТНК контролюють від 1/5 до ¼ частини світового ВВП.

У сучасній зовнішньоекономічній діяльності ТНК домінує вже не зовнішня торгівля, а організація товарів та послуг безпосередньо на зарубіжних ринках.

Характерними рисами сучасного етапу транснаціоналізації є:

ü Стрімке зростання масштабів операцій ТНК;

ü Розширення географії діяльності ТНК;

ü Підвищення ступеня “міжнародності” операцій ТНК більшості країн,який характеризується питомою вагою зарубіжних активів, продажу, зайнятих у загальнокорпоративних показниках.

ü Збільшення трансграничного злиття і поглинання;

ü Розширення транснаціоналізації середніх і малих фірм.

Діяльність ТНК все більше перетворює світове господарство в єдиний ринок товарів, послуг, капіталу, робочої сили та знань, визначає загальні риси сучасної і майбутньої світової економіки.

144. Міжнародні валютно-фінансові установи

Розвиток економічного співробітництва, валютних та фінансових відносин між державами зумовив появу міжнародних фінансово-кредитних організацій, які здійснюють регулювання цих відносин і сприяють стабілізації світової економіки. Створено міжнародні фінансово-кредитні організації на основі міждержавних угод. Провідне місце серед них належить Міжнародному валютному фонду (МВФ), Світовому банку, Європейському банку реконструкції та розвитку (ЄБРР).

Міжнародний валютний фонд (МВФ) – наднаціональна валютно-кредитна установа. МВФ створена на Міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі (США) у 1944 році. Метою МВФ є сприяння міжнародному валютному співробітництву та стабілізації валют,створення багатосторонньої системи платежів і розрахунків, підтримання рівноваги платіжних балансів країн – членів фонду. МВФ здійснює систему заходів, спрямованих на регулювання валютних курсів, сприяння конвертованості валют, надання короткострокових кредитів країнам – членам Фонду для покриття тимчасового дефіциту їх платіжних балансів, ліквідацію валютних обмежень, організацію консультативної допомоги з фінансових та валютних питань. МВФ – організація акціонерного типу. Його ресурси формуються за рахунок внесків країн-учасниць. Для кожної країни встановлено вступну квоту, розмір якої залежить від частки країни у світовій торгівлі. Головним акціонером МВФ є США. Керівними органами МВФ є Рада управляючих, Директорат і Секретаріат. Найвищий орган – Рада управляючих, яка приймає нових членів до Фонду, затверджує зміни паритетів валют країн-учасниць, переглядає квоти, розподіляє чистий доход Фонду. Директорат займається поточним регулюванням діяльності цієї організації.

МВФ підтримує тісні зв’язки із Світовим банком, ГАТТ, Європейським банком реконструкції та розвитку, іншими міжнародними фінансово-кредитними установами.

Світовий банк – це Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) і його філіали: Міжнародна фінансова корпорація (МФК) та Міжнародна асоціація розвитку (МАР).

МБРР заснований одночасно з МФВ у Бреттон-Вудсі у 1944 році. Членами банку можуть бути лише члени МФВ. МБРР – це найбільша у світі фінансово-кредитна установа, яка надає довгострокові кредити на державні приграми, при цьому лише урядам та центральним банкам країн. Основна маса кредитів спрямовується на розвиток виробничої інфраструктури і сільського господарства. МБРР фінансує також пріоритетні державні програми в галузі енергетики, імпорту обладнання для розвитку гірничої промисловості, інвестиційні проекти для нафто- і газопроводів, модернізацію підприємств тощо.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) входить у групу Світового банку. Свою діяльність МФК організовує за такими напрямками: інвестування приватного сектора, надання консультативних послуг урядам і підприємствам у здійсненні приватизації, формування ринку капіталів у країнах перехідної економіки.

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) – міжнародний банк. Створений для сприяння економічним реформам у країнах Східної Європи т СРСР. Нині ЄБРР допомагає постсоціалістичним країнам у реформуванні економіки і створенні конкурентоспроможної промисловості, надає кредити від великі проекти. ЄБРР сприяє формуванню в цих країнах сучасних ринкових структур, створенню законодавчої бази, впорядкуванню валютного регулювання, переходу до конвертованості валют тощо.

Банк міжнародних розрахунків (БМР) сприяє організації міжнародного валютного співробітництва.

Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) надає довгострокові кредити для прискореного розвитку менш розвинутих регіонів, модернізації, реконструкції і створення нових підприємств, здійснення спільних проектів.

Європейський соціальний фонд (ЄСФ) фінансує заходи, що забезпечують зайнятість у країнах ЄС.

Європейський фонд розвитку (ЄФР) фінансує об’єкти національного значення та інфраструктури країн, що асоційовані в ЄС, а також компенсації їх втрат від експорту сільськогосподарської продукції та мінеральної сировини.

Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС) - фінансово-кредитна організація яка здійснює надання кредитів країнам ЄС.

Серед міжнародних фінансово-кредитних організацій є такі, які мають регіональний характер, тобто обслуговують інтереси окремих країн.

На американському континентів діє Міжамериканський банк розвитку – кредитна установа, що займається фінансуванням програм розвитку в країнах Латинської Америки. Спрямованість кредитів – фінансова і технічна допомога країнам Латинської Америки у будівництві великих підприємств.

145. Платіжний баланс та його структура. Активне і пасивне сальдо платіжного балансу країни

Платіжний баланс складається у грошовій формі, у національній валюті. Кредит платіжного балансу показує надходження грошей у країну, дебет – витрачання грошей країною. Платіжний баланс складається з поточного балансу (рахунки торгівлі, послуг, приватних трансфертів, доходів від інвестицій), балансу капіталів (рахунки капіталів, позик), сальдо платіжного балансу, рахунка руху резервів.

Сума іноземної валюти, платіжних документів в іноземній валюті та монетарних металів, що знаходиться у власності певної фізичної чи юридичної особи називається міжнародними резервами. Те ж саме у власності держави (казначейство або центральний банк) – офіційні міжнародні резерви.

Сальдо платіжного балансу може бути активним, яке виникає, коли надходження грошей із-за кордону перевищує витрати за кордоном.

Причини виникнення активного сальдо:

ü збільшення експорту та/або зменшення імпорту, тобто конкурентноздатність вітчизняних товарів підвищується,

ü ввезення капіталу, тобто у країну надходить іноземний капітал (або повертається власний, але раніш вивезений). Це може мати місце при поліпшенні інвестиційного клімату у країні.

Дата добавления: 2015-05-08