Поняття та способи захисту цивільних прав та інтересів

Шляхи захисту цивільних прав: захист прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами місцевого самоврядування; самозахист цивільних прав; захист прав судом; захист прав нотаріусом.

Різні підходи до розуміння поняття „правовий захист”.

- проф. Малеїн М.С.: правовий захист- це система юридичних норм, які спрямовані на запобігання правопорушенням та ліквідацію їх наслідків (Гражданський закон и права личности в СРСР.-М.,1981.-С.192).

- проф. Алексєєв С.С.: правовий захист- це державно-примусова діяльність, спрямована на поновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов’язку (Общая теория права.-М.,1981.-Т.1.-С.180).

- проф. Ромовська З.В. розглядає правовий захист в двох аспектах:

- по-перше, правовий захист- це завжди акт, що вже відбувся; сутність правового захисту полягає в тому, що він є реалізацією обраної правозастосувальним органом міри державного примусу;

- по-друге, правовий захист розглядається в динаміці як процес захисту, що має свій початок (пред’явлення позову) і завершення (виконання рішення суду).

Співвідношення між захистом та охороною цивільних прав та інтересів

- Правову охорону слід розглядати на двох рінях:

- 1 рівень- правове регулювання цивільних відносин;

- 2 рівень- встановлення юридичних засобів, спрямованих на реалізацію суб’єктивного цивільного права та запобігання його порушення.

Охорона цивільних прав та інтересів має місце на етапі до їх порушення, а цивільно-правовий захист- після їх порушення.

- Правовий захист- це результат реалізації права на захист

- У науці теорії права і держави право на захист прийнято вважати однією із складових частин (одним із елементів) суб’єктивного юридичного права.

- Відповідно до ч.2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права (визнання права власності);

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право (вимога автора твору про припинення незаконного використання твору);

4) відновлення становища, яке існувало до порушення (поновлення на роботі);

5) примусове виконання обов’язку в натурі (фактичне виконання обов’язку за договором);

6) зміна правовідношення (виділення частки в праві спільної власності);

7) припинення право відношення (розірвання договору);

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (стягнення неустойки);

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

- Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

5.Поняття і зміст правотворчості. Законодавчий процес.

Традиційно правотворчість розглядається як організаційно оформлена процедурна діяльність державних органів зі створення правових норм чи з визнання правовими вже сформованих, діючих у суспільстві правил поведінки. У сучасній юридичній науці сформувалась думка, згідно з якою правотворчість – це процес пізнання і оцінювання правових потреб суспільства і держави, формування і прийняття нормативних актів уповноваженими суб’єктами в межах відповідних процедур.

Правотворчість можна охарактеризувати як врегульовану законом діяльність уповноважених державних органів щодо розробки та прийняття нормативно-правових актів, які містять загальні правила поведінки (норми права). Основним призначенням цього процесу є надання формальної визначеності певним правилам поведінки, вдосконалення їх редакції, видання, зміна та скасування нормативних актів з метою формування внутрішньо узгодженої системи законодавства.

Правотворча діяльність сучасних цивілізованих держав здійснюється на базі основних принципів, що представляють її ідейну та організаційну основу, визначають сутність, характерні риси і загальний напрям цієї діяльності.

Серед принципів нормотворчості слід розрізняти загальні, що становлять основу правового регулювання (принципи законності, демократизму, гуманізму, соціальної справедливості та ін.), та спеціальні (принципи науковості, професіоналізму, оперативності, поєднання динамізму i стабільності та ін.), які мають особливе значення саме для нормотворчості як особливої форми діяльності компетентних державних органів.

1) принцип гуманізму. Вимагає, аби людина та її інтереси були в центрі нормотворчої діяльності держави. В правових актах повинні враховуватися загальнолюдські цінності, забезпечуватися гарантії захисту прав i свобод людини.

2) принцип демократизму. Одним з напрямків розвитку політичної системи на сучасному етапі має бути зростаюча активність громадян в управлінні державними i громадськими справами.

3) принцип гласності. Передбачає вільне i конструктивне обговорення проектів нормативних актів, відкритість нормотворчого процесу.

4) принцип законності. Реалізація нормотворчих повноважень органами, які видають закони та інші нормативні акти, має відбуватися виключно в межах їх компетенції, на підставі закону, в повній відповідності із встановленою процедурою.

5) принцип верховенства права. Зміст нормативно-правових актів повинен відповідати конституційним засадам, ідеалам правової держави і міжнародним стандартам захисту прав людини.

Основу законодавчої діяльності становить законодавчий процес. Законодавчий процес – це діяльність державних органів та їх посадових осіб, пов'язана з поданням до законодавчого органу проекту закону, розглядом, прийняттям (зміною, припиненням чинності) і введенням в дію законів, а також з формуванням єдиної системи законодавства України, яка здійснюється за процедурою, визначеною Конституцією України і законами України.

Стадіями законодавчого процесу є:

а) законодавча ініціатива;

б) підготовка проекту закону до розгляду його Верховною Радою України;

в) розгляд проекту закону Верховною Радою України;

г) прийняття та введення в дію закону;

д) набрання чинності законом.

Законодавча ініціатива – це звернення суб'єкта права законодавчої ініціативи, визначеного Конституцією України, до Верховної Ради України стосовно прийняття нового закону, припинення чинності або зміни чинного закону, яке здійснюється шляхом подання проекту закону на розгляд Верховної Ради України. Законодавча ініціатива підлягає обов'язковій реєстрації у Верховній Раді України і прийняттю її до розгляду.

Розробка проектів законів здійснюється за правом, визначеним законом, за дорученням Верховної Ради, на замовлення на договірній основі, а також в ініціативному порядку. Законопроекти повинні бути оформлені відповідно до вимог глави 6.2 Регламенту Верховної та Положення про структуру, виклад, зміст і оформлення проектів законів.

Остаточному прийняттю нормативно-правового акта передує його обговорення i погодження на засіданні колегіального нормотворчого органу або за його межами. Обговорення е попереднім ознайомленням з текстом нормативного акта, його змістом i структурою. Форми обговорення можуть бути різними, а саме: дорадчі збори, розширені засідання підготовчих комісій, обговорення проекту в пресі, на радіо, телебаченні, експертне рецензування проекту відомими науково-дослідними та навчальними установами, одержання відзивів i висновків міжнародних незалежних експертів, неурядових громадських організацій тощо. Певні особливості характерні для обговорення законопроектів, де передбачається два i більше читань. Відповідно до Регламенту Верховної Ради в України на першому читанні заслуховується доповідь ініціатора законопроекту Далі відбувається офіційне обговорення, в перебігу якого зауваження i пропозиції фіксуються для врахування їх відповідальними за підготовку законопроекту органами. За результатам обговорення законопроект відхиляється, ухвалюється або повертається на доопрацювання, після чого у встановлений строк відбувається його розгляд у другому, а якщо це необхідно, i в третьому читанні.

Нормативні акти видаються уповноваженим державним органом, який може бути як одноособовим, так i колегіальним. Відповідно нормативний акт приймається рішенням більшості колегіального органу шляхом голосування або підписання відповідальною особою одноособового державного органу. Що стосується законів України, то після обговорення закони ухвалюються більшістю голосів від конституційного складу парламенту, крім випадків, передбачених Конституцією України. Законопроект підписує Голова Верховної Ради України i невідкладно направляє його Президентові України. Президент України протягом 15 днів після одержання закону має підписати i офіційно оприлюднити його або повернути зі своїми вмотивованими зауваженнями та пропозиціями до Верховної Ради на повторний розгляд (накласти вето).

Нормативні акти набирають чинності після їх офіційного оприлюднення. Закони України набирають чинності через 10 днів після їх оприлюднення в офіційно встановлених джерелах. У постанові про введення закону в дію можуть бути передбачені інші строки набрання законом юридичної сили, але не раніше дня оприлюднення.

Дата добавления: 2015-05-10