Приватне і публічне право

.

1. За галузевою виділяють норми конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального права та ін.

2. За формою виразу припису правові норми поділяються на ті, що зобов'язують (встановлюють обов'язок здійснення активних дії), ті, що забороняють (встановлюють заборону дії) та ті, що уповноважують (надають права).

3. За способом встановлення правил поведінки норми права поділяються на імперативні (формулюють певне правило поведінки, виключають будь-який вибір) і диспозитивні(дають можливість суб'єктам самим визначати конкретний зміст своїх прав і обов'язків).

4. Залежно від характеру правовідносин, що врегульовуються правовими нормами, розрізняють норми матеріального і норми процесуального права.

5. За часом дії: постійні і тимчасові.

6. За суб'єктами правотворчості: норми органів законодавчої, виконавчої та судової влади, місцевого самоврядування або всього народу.

7. За функціями права: регулятивнінорми, що визначають зміст суб'єктивних юридичних прав і обов'язків та умови їх дії (наприклад, норма, що визначає порядок укладення шлюбу); охороннінорми, що визначають умови застосування до суб'єкта засобів державно-примусового характеру у випадку скоєння правопорушення, а також зміст цих засобів (норма цивільного права про покладення відповідальності за спричинення матеріальних збитків).

Система права – це об’єктивно зумовлена системою суспільних відносин внутрішня структура права, котра виражається в єдності і узгодженості чинних правових норм, логічно розподілених на галузі, підгалузі та інститути.

Ознаки системи права:

1) об’єктивна зумовленість – реально зумовлена особливостями

економічного та соціально-політичного розвитку; не створю­ється за суб’єктивним розсудом людей, існує у зв’язку з функ­ціонуючим соціальним середовищем, тобто з елементами, що сприяють розвитку системі права, але знаходяться поза її структурним утворенням;

2) органічна єдність і узгодженість – структурна цілісність і взаємозв’язки правових норм; їх взаємна узгодженість і ціле­спрямованість; відсутність суперечностей всередині системи; ґрунтування на єдиних загальнолюдських принципах гума­нізму, справедливості, рівності, свободи;

3) структурна різноманітність (внутрішній розподіл) – складається з неоднакових за змістом і обсягом структурних елемен­тів, які логічно поєднують і розподіляють нормативний мате­ріал відповідно до його функціональної спрямованості;

4) стабільність і динамізм – зумовлені стабільним складом базових галузей права (у правових системах романо-германського типу), інститутів права (правових системах англо-американського, релігійного та інших типах); зберігають ста­більність і водночас визначаються динамічним складом норм, інститутів права та правовідносин, що їх формують. Поява нових інститутів права призводить до формування нових галу­зей права (інформаційне, космічне, банківське тощо). Право як система являє собою "живий" організм, що має власні зако­номірності виникнення, функціонування і розвитку;

5) поділ (диференціація) і структурна ієрархічність – поділ системи права на відносно самостійні структурні еле­менти і наявність між ними певних рівнів ієрархії, зверху вниз: галузі, підгалузі, інститути права, норми права. Осо­бливе місце узагальнювального характеру займають правові спільності.

Структура системи права – це спосіб зв’язку і взаємодії елемен­тів у системі. Систему права можна образно уявити у вигляді "росій­ської матрьошки", де галузь права є найбільшою структурною одини­цею, до неї входить підгалузь права, галузь права, потім – інститут права. Норма права — "цеглинка" системи права, первинний вихід­ний елемент, з якого складаються інститути, підгалузі і галузі права. Не може існувати норма права, котра не входила б у певний інститут, підгалузь чи галузь права. Системність норми генетично передбачає системність права.

Правові системи багатьох цивілізованих країн ґрунтуються на принципі поділу права па приватне і публічне (Німеччина, Франція, Італія, Іспанія та ін.). Світова, особливо європейсько-континентальна, юридична наука визнає поділ права на приватне і публічне до певної міри умовним, але необхідним.

Публічне право - сукупність погоджених норм, об’єднаних у галу­зі права, що регулюють публічні (державні, міждержавні і суспільні) відносини підпорядкованих суб’єктів за допомогою імперативного методу правового регулювання. Тут провідним є публічний інтерес. Це такі галузі: конституційне, адміністративне, кримінальне, фінан­сове, адміністративно-процесуальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове, митне, міжнародне публічне, міжнародне гумані­тарне право та ін.

Приватне право — сукупність погоджених норм, об’єднаних у галузі права, що регулюють майново-вартісні відносини й особисті немайнові відносини юридично рівних суб’єктів за допомогою диспо­зитивного методу правового регулювання. Тут провідним є приват­ний інтерес. Це такі галузі: цивільне, сімейне, авторське, торговель­не, житлове, земельне, трудове, міжнародне приватне право та ін.

Критеріями віднесення норм до приватного чи публічного права є такі: 1) інтерес (публічний, державний інтерес — публічне право, приватний – приватне право); 2) предмет правового регулюван­ня (правові норми, що регулюють майнові відносини, – приватне право; правові норми, що регулюють немайнові відносини, – публіч­не право); 3) метод правового регулювання (у публічному праві - метод субординації, у приватному – координації); 4) тип правового регулювання (загальнодозвільний – у приватному праві; спеціально-дозвільний – у публічному праві); 5) суб’єктний склад (держава, її органи, а також приватні особи – публічне право; приватні особи - приватне право).

Відмінності між публічним і приватним правом:

За предметом регулювання:

• публічне право {державний інтерес):

- відносини між державними органами або між державою і

приватними особами (між нерівними суб’єктами);

- сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх

публічних інститутів, апарату держави, адміністратив­них відносин, державної служби, кримінального переслі­дування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій тощо;

• приватне право {приватний інтерес)

- відносини приватних осіб між собою (між рівними суб’єктами)

- сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних

договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових засобів тощо.

За методом регулювання:

• публічне право – імперативний:

- владно-авторитарний, директивний, суворо обов’язковий, побудований на засадах влади і підпорядкування, на від­носинах субординації (метод "вертикалі"), метод центра­лізованого регулювання. Передбачає заборони, обов’язки, покарання;

• приватне право – диспозитивний:

- автономний, побудований на засадах автономії, юридичної рівності суб’єктів, угоді сторін, неспівпідпорядкованості їх між собою, на відносинах координації (метод "горизонталі"), метод децентралізованого регулювання. Передба­чає дозволи, заохочення, рекомендації

Різне в основних ознаках публічного і приватного права:

публічне право:

1) орієнтується на задоволення публічних інтересів;

2) характеризується однобічним виявленням волі (держави);

3) має широку сферу обговорення при суворо обов’язковій (імперативній) формі регулювання;

4) передбачає ієрархічні (підпорядковані) відносини між суб’єктами права;

5) містить норми загальні і безособові, що мають нормативно-орієнтувальний вплив;

6) визначається перевагою директивно-обов’язкових норм, розрахованих на пряме застосування санкцій, пов’язаних з обмеженнями у використанні ресурсів

приватне право:

1) орієнтується на задоволення приватних інтересів;

2) характеризується вільним виявленням волі усіх сторін;

3) широко використовує договірну (автономну) форму регулювання;

4) передбачає юридично рівні відносини між суб’єктами
права;

5) містить норми, звернені до суб’єктивного права, що гарантуються державою (судовий захист тощо);

6) визначається перевагою диспозитивних норм, розрахо­ваних на самовідповідальність за своїми обов’язками і діями

Поділ системи права на публічне і приватне здійснюється об’єктивно і не залежить від суб’єктивної волі. Він визначається природою права, його особливими соціальними функціями, спрямо­ваними на вираження інтересів особи, соціальних груп, суспільства, держави. Такий поділ зумовлений відносною відособленістю держа­ви і суспільства як соціальних інститутів, що мають власні інтереси в різних сферах.

Публічне і приватне право – це грані права, з одного боку, різні (мають своє особливе призначення і сферу застосування), а з другого - взаємозалежні (їх не можна штучно протиставляти й ізолювати одне від одного). Між публічним і приватним правом існують відносини органічного взаємозв’язку і взаємодії, завдяки яким забезпечується життєдіяльність системи права і правової системи. У громадянсько­му суспільстві інтереси приватні (приватна свобода) не можуть бути поглинені інтересами публічними (державний диктат). А приватні інтереси не можуть цілком перебувати за межами інтересів публічних, оскільки вони потребують забезпечення з боку держави (так, держава захищає в судовому порядку порушення договорів між власниками). Тому існування приватного права є сферою, хоч і вільною від необґрунтованого втручання держави, але залежною від публічного права.

Перевага в галузі права публічних (або приватних) засад не виклю­чає наявності в ній норм приватного (або публічного) права і відпо­відно певного поєднання імперативного і диспозитивного методів регулювання, що свідчить про відсутність "чистих " галузей права. У дійсності існують сфери правового регулювання, де приватне і публічне право тісно взаємодіють, взаємно проникають одне в одне, і найчастіше це відбувається у сфері нормативно-правового регулю­вання економічних відносин.

Наприклад, підприємницьке право – система норм, що регулю­ють майнові (товарно-грошові) і управлінські відносини. Якщо методом регулювання перших є диспозитивний (орієнтований на рівність сторін-підприємців), то других – імперативний (у відно­синах підприємців і органів управління він передбачає обов’язкові управлінські акти, адресовані підприємцям, – у межах компетенції управлінського органу). Не можна цілком віднести трудове право до системи приватного права, оскільки в ньому зливаються воєдино державні веління (імперативний метод публічного права) і приват­ний інтерес (диспозитивний метод приватного права), що вказує на змішану природу цієї галузі права та її методів. В екологічно­му праві застосовуються: імперативний (владний) метод, необхід­ний для забезпечення виконання екологічних приписів; диспозитив­ний метод рівності сторін і вільного волевиявлення важливий для раціонального використання природних ресурсів, економічних захо­дів регулювання якості довкілля. Земельне право також поєднує у собі елементи провідних методів (імперативний) адміністративного і (диспозитивний) цивільного права.

Процесуальним галузям права – цивільному процесуальному праву і кримінальному процесуальному праву – властиві елементи як диспозитивного, так і імперативного методу, але превалює один з них. Сама ж система методів правового регулювання перебуває в постійному русі, динаміці.

Дата добавления: 2015-05-10