Поняття, ознаки, передумови виникнення та соціальна сутність держави

Держава (лат. imperium, civitas) – це політико-територіальна організація влади найбільш впливової частини соціально неодно­рідного суспільства, яка через апарат управління і примусу реалізує власну політику і водночас виступає офіційним представником усьо­го суспільства та виконує загальносоціальні справи на основі право­вих норм, котрими забезпечує узгодження соціально-групових, інди­відуальних і суспільних інтересів.

Отже, держава являє собою організацію публічної влади, необхідну як для досягнення інтересів і потреб окремих станів (класів), так і для виконання загальних справ, що випливають із природи будь-якого суспільства.

Сформулювати загальне поняття держави, яке б відображало усі без винятку ознаки і властивості, характерні для кожного з його періодів у минулому, сьогоденні і майбутньому, неможливо. Водно­час будь-яка держава має набір таких універсальних елементів, що існують на всіх етапах її розвитку. Такими елементами є т е р и т ор і я (матеріальна основа держави), населення (соціальна осно­ва держави), публічна влада (владовідносини між владними і підвладними суб’єктами, де владні суб’єкти — система органів, їх уповноважених осіб – мають законодавчо визначену компетенцію).

Загальні ознаки держави:

1) має у своєму розпорядженні територію у певних межах (державних кордонах). Територія — матеріальна основа існування держави. Сама територія (обмежена частина поверхні планети Земля) не породжує державу. Вона тільки утворює цілісний недоторканий ззовні простір, у межах якого держава поширює свою владу на населення, що тут проживає (Територію держави становлять: 1) сухопутний простір – земна територія; 1) вод­ний простір – внутрішні води усередині державних кордонів і територіальні води в межах 12 морських миль; 3) повітряний простір над державними кордонами – на висоті до 35 км; 4) надра; 5) військові і торговельні судна у відкритому морі; 6) пові­тряні кораблі, що перебувають у польоті за межами України; 7) космічні об’єкти під прапором і гербом держави; 8) трубопроводи; 9) підводні кабелі і нафтові морські вишки; 10) території дипломатичних представництв і консульств закордоном.);

2) поєднує населення, що проживає па певній території, за ознакою громадянства (населення – соціальна основа дер­жави). Громадянство – правовий зв’язок між особою та державою без зазначення етнічного походження особи (Таке визначення громадянства міститься у Європейській конвенції про громадян­ство (1997 р.), яка ратифікована законом України від 20.09.2006 р. Кожна держава встановлює у своєму законодавстві, хто є громадянами. У Законі України "Про гро­мадянство України" від 18.01.2001 р. сформульовано поняття громадянства як пра­вового зв’язку між фізичною особою і Україною, що виявляється у їх взаємних правах та обов’язках.);

3) має публічну владу, публічність якої виявляється в тому, що вона офіційно виступає від імені всього суспільства (народу), управляє його справами через спеціальний апарат управ­ління – систему державних органів, що складаються з особли­вого розряду осіб, професіоналів з управління та опирається на апарат примусу (у разі потреби), якими є органи і уста­нови примусового характеру (збройні сили, поліція, органи державної безпеки, тюремні, виправно-трудові та інші пені­тенціарні установи);

4) має суверенітет – верховенство всередині країни, незалежність і рівноправність у зовнішньополітичних зносинах. Сам суверенітет держави первинний щодо державної влади, він і є "право на владу";

5) має правову основу своєї діяльності, яку становлять нормативно-правові акти, нормативно-правові дого­вори та інші джерела (форми) права, що є обов’язковими для виконання; забезпечує реалізацію норм права як
загальнообов’язкових правил поведінки: охороняє і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава неспро­можна ефективно управляти суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

6) має фінансову основу своєї діяльності – єдину грошову систему, офіційну систему оподатковування і фінансового контролю;

7) має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Слід врахувати, що держава може бути світською і теократич­ною. Більшість держав світу – світські, тобто такі, у яких розмежова­ні сфери дії церкви і держави (церква відокремлена від держави). У теократичних державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 р., сучасний Ватикан з 11.02.1929 р.).

Держава є особливою орга­нізацією політичної влади, яка існує лише в соціально неоднорідному суспільстві. Вона характеризується рядом ознак, що, по-перше, відрізняють її від суспільної влади в додержавний період, а по-друге, підтверджують її роль як основного знаряддя здійснення політичної влади. Кожній державі притаманні:

1) територія —відокремлена кордонами частина земної кулі, на яку поширюється суверенітет держави і в межах якої населення перетворюється у громадян (територія є матеріальною базою держави і основою її визнання суб'єктом міжнародного права), а також об'єкти, що прирів­нюються до території держави, — повітряні і морські судна та інші транспортні засоби міжнародного сполучення, посольства, консульства, торгові представництва тощо/

2) політичний публічний характер влади, що втілюється в державно-правових інститутах, відокремлених від населення (це надає владі політичного характеру), але водночас таких, що виступають офіційно від імені суспільства в цілому (саме ця риса характеризує публічність влади);

3) суверенітет — політико-правова властивість держав­ної влади, що виявляється в її верховенстві - відсутності іншої суспільної влади на території країни, вищої за державну; можливості скасувати рішення іншої суспільної влади); незалежності (можливості самостійно приймати рі­шення всередині країни і зовні при дотриманні приписів міжнародного права й суверенітету інших країн); н еподіль­ності або єдності (єдності влади в цілому і лише функціо­нальному розподілі гілок влади); повноті (поширенні державної влади на всі сфери державного життя і на все населення країни); рівноправності у зовнішніх зносинах.

4) механізм держави, тобто система органів та організа­цій, що створюються державою для реалізації її функцій і завдань

До механізму держави традиційно відносять підприємства, устано­ви та організації, що виконують економічні та соціальні функції держави; державні органи, що здійснюють державно-владну діяльність; органи спеціального—призначення, що контрольними, охоронними та іншими засобами забезпечують можливість реалізації функцій держа­ви. Частина органів держави, що наділяються державно-владними повноваженнями, визначається як апарат держави.

5) загальнообов'язкові правила поведінки — правові норми, які розробляє, приймає та охороняє держава і які визна­чають сферу відносин, що охороняються державою, роблять державні рішення обов'язковими на рівні суспільства і визначають можливе покарання за порушення встановлених правил;

6) система податків — платежів обов'язкового характеру загальнодержавного чи місцевого значення, що встанов­люються насамперед для утримання державного апарату, а також для виконання загально соціальних функцій держави у сфері освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та ін.

Отже, держава — це універсальна політична форма органі­зації суспільства, що характеризується суверенною владою, політичним і публічним характером, реалізацією своїх повно­важень на певній території через діяльність спеціально створе­них органів та, організацій, наданням своїм рішенням обов'я­зкової правової форми, встановленням податків з метою ефек­тивного функціонування механізму влади та реалізації загальносоціальних повноважень.

Функції держави — основні напрямки її діяльності, в яких відображаються й конкретизуються завдання і мета держави, відображаються її сутність, зміст і соціальне призначення у соціально неоднорідному суспільстві.

Залежно від територіальної спрямованості розрізняють внутрішні та зовнішні функції.

В силу того, як сучасна держава все більше перетворюється у "державу для людей", її головною функцією стає охорона інте­ресів людини, захист її прав і свобод, забезпечення кожного члена суспільства належними умовами життя. Всі інші функції підпорядковуються головній.

Внутрішні функції - такі напрямки діяльності держави, в яких конкретизується внутрішня політика відносно економічних, ідео­логічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя гро­мадянського суспільства:

• політична: створення демократичних умов, інститутів для виявлення і координації інтересів різних груп суспільства;

• економічна: створення умов для розвитку виробництва на основі визнання захисту всіх форм власності;

• соціально-культурна: сприяння розвитку науки, культури, турбота про людину;

• екологічна: охорона навколишнього середовища;

• охоронна: захист державно-конституційного ладу;

• правова: забезпечення законності та правопорядку в

суспільстві, охорона прав і свобод громадян.

Зовнішні функції — основні напрямки діяльності держави за її межами, взаємовідносини з іншими державами, світови­ми громадськими організаціями і світовим співтовариством у цілому:

• політична: розвиток міжнародних відносин на основі за­гальновизнаних принципів міжнародного права;

• економічна: участь у створенні світової економічної системи па основі міжнародного поділу праці та інтеграції виробництва і праці;

• культурна: міжнародна культурна співпраця;

• захисна: оборона країни зовні;

• правова: участь у міжнародному правовому співробітництві;

• гуманістична: надання допомоги країнам, які постражда­ли від катастроф, стихійного лиха;

• екологічна: створення екологічно безпечного навколишнього середовища у світовому масштабі.

Закономірності походження права і держави – об’єктивно існу­ючі повторювані істотні зв’язки буття і свідомості, що визначаютьхід становлення права і держави через глибинні процеси правової комунікації (взаємини) суспільства і людини та виниклої об’єктивної і суб’єктивної потреби на певному етапі розвитку цієї комунікації впорядкувати їх як владно-політичні і організаційно-правові.

Основні закономірності загального формування права і держави:

1) сформованість усталеної, відносно великої і цілісної групи людей (родової общини), яка має певну внутрішню диферен­ціацію (статеву, виробничу, сімейну, соціальну тощо), ієрар­хічну організацію (різниця у соціальних статусах), здатна самостійно забезпечувати своє існування і має об’єктивну спрямованість на впорядкування суспільних відносин;

2) відокремлення особи як учасника суспільних відносин з дома­ганням автономності власного існування (соціальної свободи) і водночас з усвідомленням залежності від колективу, відчут­тям обов’язку. Не можна шукати право там, де немає поділу колективу (роду, племені) на окремих суб’єктів, де індивід як біолого-психологічна істота не відокремлений як соціальна особистість, котра усвідомлює можливості (свободи), які утворюються в процесі розвитку суспільства, і розраховує на умовну, але дієву міжсуб’єктну рівність, забезпечувану комп­лексом існуючих соціальних норм, освоєння яких є істотною частиною її (особи) соціалізації. Норма-звичай як соціальна норма, що має надбіологічний характер, йде не від загаль­ного, а від індивідуального переконання, а стає загальним;

3) якісна реорганізація виробництва і соціально-духовного життя суспільства, ускладнення економічних відносин; поява надлишкового продукту в матеріальному виробництві як основи саморозвитку економіки; оформлення головних функ­цій публічної влади: розподільчо-організаційної (поділ праці; нерівний розподіл продуктів; перерозподіл продуктів, виро­блених усім родом); охоронно-захисної (охорона і захист установленого порядку, забезпечення його стабільності);

4) політизація суспільних відносин внаслідок розшарування сус­пільства на соціально неоднорідні групи (класи); об’єднання общин у велику племінну спільність, що осіла на певній тери­торії, з ієрархією вождів, з єдиними релігійно-культурними правилами – нормами-звичаями, що перетворюються на пра­вові звичаї з метою узгодження суперечливих інтересів соціальних суб’єктів, від примусу сторін у суспільних відноси­нах до пошуку компромісів, домовленостей та інших мирних форм улагодження конфліктів і підтримання порядку (арха­їчне або звичаєве право); обмеження конфліктів між родами і запобігання кровній помсті, що мала винищувальний харак­тер, шляхом укладення договорів примирення, які укладалися спочатку за допомогою народних зборів, старійшин, потім – ради старійшин, вождів (договірне право); вирішення спорів за допомогою правосудної діяльності, що здійснювалася шля­хом прийняття індивідуалізованих рішень (прообраз судового права);

5) переростання публічної влади первісного суспільства в політичну публічну владу, відокремлення від населення (апа­рат управління і апарат примусу), що поширюється на територіально-політичне утворення, поділене на центр (місто) і периферію. Управлінський апарат перебуває в цен­трі, його очолює вождь-правитель ("вождество") – укріплює владні повноваження; обмежує підвладних у поведінці на власний розсуд; придушує опір з їх боку; формально і фак­тично забезпечує панування певної соціальної групи (класу) як усередині державоподібного утворення (роздача земель і зворотне отримання данини як повинності), так і ззовні – у відносинах обміну й інших стосунків із сусідніми такими самими утвореннями (це період виникнення протодержави);

6) перехід у ранню державу з розгалуженою системою органів управління, спеціалізованим управлінським апаратом; з нор­мативними регуляторами суспільних відносин, що набули характеру писаного права; складання системи норм, з якими повинна узгоджуватися поведінка людей та їх об’єднань; вироблення стійких процедур, формалізованих рішень і засо­бів державного примусу для підтримання правопорядку, збе­реження соціальної цілісності — своєрідна первісна спільна правова матерія набуває конкретних форм державного права (спочатку станового, а потім загальнодержавного). Генезис держави пов’язаний з появою права і необхідністю його охо­рони і захисту. Якщо існування права без держави і поза дер­жавою можливе за певних соціальних обставин, то існування держава без права неможливе.

Вирізняють такі стадії розвитку права: архаїчне (звичаєве) - до ІХ-ХІ ст.; станове (корпоративне) – до ХІІІ-ХV ст.; розвинене (загальнодержавне)- виникає у ХVІ-ХVIII ст. й існує досі (поєднуючи традиції і новації національного, міжнародного та регіонального права).

Дата добавления: 2015-05-10