Юридична практика

Механiзм правового реґулювання

Реґулювання суспiльних вiдносин, як уже зазнача­лося, – це основна соцiальна функцiя права. Звiдси й зна­чення, якого набуває механiзм, за допомогою котрого до­сягаються цiлi права, тобто механiзм правового реґулю­вання.

Механізм правового реґулювання – це сукупнiсть юридичних засобiв, за допомогою яких забезпечується пра­вовий вплив на суспiльнi вiдносини.

Механiзм правового реґулювання включає такi стадiї:

- стадiю формування та загальної дiї юридичних норм, яка пропонує тiсний зв’язок права з державою, залежнiсть його вiд держави, а точнiше, єднiсть i взаємозв’язок права та держави за вiдносної їх самостiйностi;

- стадiю виникнення в конкретних суб’єктiв права суб’єктивних прав та обов’язкiв. У життi часто цiй стадiї передує стадiя застосування права, без якої правовiдносини виникнути не можуть. Ця стадія має мiсце, по-перше, у випадку виникнення суперечки мiж суб’єктами право­вiдносин i неспроможності її розв’язання самостiйно; по-друге, у випадку порушення правових норм, здійснення правопорушення; по-третє, коли правовідносини мають настiльки важливе значення, що виникає необхiднiсть конт­ролю з боку держави за законнiстю й доцільністю дiй їх суб’єктiв (нотарiальне оформлення, реєстрацiя статутiв ор­ганiзацiй тощо);

- стадiю реалiзацiї прав та обов’язкiв, виявлення їх у фактичнiй поведiнцi, дiяльностi суб’єктiв права.

Зазначеним стадiям процесу правового реґулювання вiдповiдають такі елементи: юридичнi норми; акти засто­сування права, що приймаються державними, судовими й іншими органами; правовiдносини; акти реалiзацiї прав та обов’язкiв (тобто поведінка суб’єктів правовідносин щодо додержання заборон, виконання обов’язкiв, використання права).

(Див. докладніше: Хропанюк В.Н. Теория государства и права: Учебное пособие для высших учебных заведений / Под ред. проф. В.Г. Стрекозова. – М.: Отечество, 2001. – С. 341 – 343.)

Питання та завдання для самоконтролю

1. Що являє собою механізм правового реґулювання як категорія юридичної науки?

2. Назвіть стадії механізму правового реґулювання.

Юридична практика – це дiяльнiсть компетентних суб’єктiв щодо прийняття (тлумачення, застосування тощо) юридичних приписів, що виступає в єдностi з накопиченим правовим досвiдом.

Юридична практика в теорії права неодноразово става­ла предметом досліджень як юридична діяльність (І.Я. Дю­рягін, Ю.І. Гревцов, В.П. Казімірчук), як нерозривна єдність правової діяльності та сформованого на її основі правового досвіду (В.К. Бабаєв, В.М. Карташов, В.І. Леушин, В.П. Реу­тов). Остання точка зору уявляється найбільш правильною, такою, що відповідає дійсності. Вона дає змогу розглянути юридичну практику як складне явище, у якому слід виді­лити такі елементи:

- юридичну діяльність (динамічна сторона), елемен­тами змісту якої виступають її об’єкти та суб’єкти, юри­дичні дії та їх результати, а також методи та засоби їх здійс­нення;

- правовий досвід (статична сторона), що як елемент включає правоположення, тобто досить усталені, вироблені в ході багаторічної практики розпорядження загального характеру, якi акумулюють соціально корисні та стабільні сторони конкретної юридичної діяльності.

Різноманіття динамічної та статичної сторін юри­дичної практики є об’єктивною підставою для виділення окремих її видів, а саме:

- правотворчої, правозастосовної, iнтеґрацiйної (залеж­но від характеру, способу перетворення суспільних від­носин);

- законодавчої, виконавчої, судової (залежно від суб’єк­тів);

- реґулятивної, охоронної (залежно від функціональної ролі права).

Юридична практика будується на основі норм права, є складовою частиною правової культури суспільства, інтеґрує правову систему, а також породжує вiдповiднi юридичні наслідки.

Розглядаючи динамічну сторону юридичної практики, а саме правову діяльність, слід підкреслити, що незважаю­чи на виконану велику роботу з усунення проблем чин­ного законодавства, реалізації норм права, захисту прав і свобод громадян, існує певне коло невирішених на сьо­годні питань. Передусім це стосується судової практики. В умовах незалежної Української держави судова влада має реальні можливості впливати на інші гілки влади (зокрема приймаючи рішення, які б зобов’язували останні діяти винятково на підставі закону й не виходити за межі своєї компетенції) та виступати ефективним підґрунтям пра­вового реґулювання, протидії свавіллю, беззаконню, без чого неможлива розбудова правової Української держави. Практичним кроком на цьому шляху може (й повинне) стати визнання судових актів як продовження законодав­чих.

Рішення, що приймаються судовими органами, мають обов’язковий, примусовий характер, і в цьому сенсі вони мало чим відрізняються від норм права. Більш того, суди України сьогодні діють в умовах прогалин, колізій чинного законодавства, що сприяє підвищенню їх ролі. Тобто в такій ситуації суд об’єктивно змушений заповнювати юридич­ний вакуум шляхом створення правових норм. Підставою такого висновку є правові засади, закріплені в чинному українському законодавстві.

По-перше, це норми, згідно з якими закріплено юридичне значення судових актів Конституційного Суду України та юридичні наслідки рішень, що ним прий­маються, щодо визнання актів або їх окремих положень неконституційними. Останні в такому випадку втрачають юридичну силу.

По-друге, після ратифікації Верховною Радою України Європейської конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод 1950 року та прийняття Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Євро­пейського суду з прав людини" в державі стали обов’яз­ковими для виконання його рішення, якими визнано порушення Конвенції про захист прав людини й осново­положних свобод, а також щодо справедливої сатисфакції та дружнього вреґулювання у справах проти України.

Тобто прецеденти Європейського суду з прав людини стали для нашого національного права одним із дієвих засобів ефективного вирішення питань реального захисту прав і свобод українських громадян.

Про практичне значення судових прецедентів для діяльності українських судів свідчить і те, що матеріали судової практики часто публікуються у вітчизняній юри­дичній періодиці, в інтернет-виданнях і є для суддів своє­рідним орієнтиром у ході вирішення аналогічних справ.

Тим самим підтверджується правильність поглядів тих правознавців, які доводять, що і в континентальній (романо-германській) правовій сім’ї судовий прецедент може виступати ефективним засобом успішного вирі­шення завдань, що стоять перед молодими суверенними державами.

Саме ця парадигма повинна визначати його роль і місце (як і інших джерел права) у житті сучасного ук­раїнського суспільства.

Таке вирішення питання, особливо з переходом від ім­перативного до диспозитивного реґулювання, сприятиме також зміні розуміння єства права не як винятково засобу примушення, а навпаки, засобу забезпечення консенсусу, згоди в українському суспільстві, накопичення правового досвіду.

На жаль, сьогодні в Україні можна спостерігати суттєві розбіжності між правовою діяльністю та правовим досвідом, котрий існує в суспільстві. Цьому сприяють декілька чин­ників. Зокрема, зміни законодавства, що відбуваються на наших очах, а також інститутів і механізму правового ре­ґулювання в цілому настільки стрімкі й суперечливі, що при­водять часто до таких неоднозначних (іноді, на жаль, до однозначно шкідливих) результатів, що необхідно, по-пер­ше, уважно аналізувати наслідки схвалюваних правових рішень, а по-друге, знайти місце України в загальносвіто­вому процесі правового розвитку й відповідні цьому місцю орієнтації та цілі правового реформаторства в державі.

Усе це не може не відбиватися на правових поглядах, ставленні до права, правових вчинках українського су­спільства.

(Див. докладніше: Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – С. 619 – 633.)

Питання та завдання для самоконтролю

1. Дайте визначення поняття "юридична практика".

2. Якими є ознаки та структура юридичної практики?

3. Які ви знаєте види юридичної практики?

Дата добавления: 2015-05-10