Булгакова Д.А. 1 страница

Ю

Ц

Ф

У

Т

С

Р

П

О

Н

М

Л

К

І

З

Е

Д

Г

В

Б

А

АБСОЛЮТНА МОНАРХІЯ – різновид монархічної форми правління, що характеризується юридичним і фак­тичним зосередженням усієї повноти державної (законо­давчої, виконавчої, судової), а також духовної (релігійної) влади в руках монарха.

АБСОЛЮТНА ТЕОКРАТИЧНА МОНАРХІЯ – вид монар­хії, у якій уся повнота законодавчої, виконавчої та судової влади зосереджена в руках монарха, котрий водночас є вищим церковним ієрархом.

АВТЕНТИЧНЕ ТЛУМАЧЕННЯ – роз’яснення змісту норми права, яке надає суб’єкт, котрий видав цю норму.

АВТЕНТИЧНИЙ – справжній, що виходить із першо­джерела.

АВТОКРАТІЯ – система управління, за якої одній особі належить необмежена верховна влада.

АВТОНОМІЯ – у широкому розумінні певний ступінь самостійності будь-яких органів, організацій, територіаль­них та інших спільнот у питаннях їх життєдіяльності.

АВТОРИТАРИЗМ – один із видів політичного режиму (разом з демократією і тоталітаризмом). Припускає більш-менш високий ступінь обмеження політичних свобод, на­самперед свободи діяльності опозиційних організацій і преси; концентрацію основної (або майже всієї) державної влади в руках однієї особи (президента, монарха, прем’єр-міністра) або групи осіб. Вибори та референдуми прово­дяться під контролем уряду й часто мають формальний або фальсифікований характер.

АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ – відпові­дальність фізичних і юридичних осіб за здійснення адмі­ністративного правопорушення; одна з форм юридичної відповідальності.

АДМIНIСТРАТИВНИЙ ПРОСТУПОК – протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний чи громадський порядок, власність, права та свободи громадян, на встановлений порядок управління й за яку законодавство передбачає адмініст­ративну вiдповiдальнiсть.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНА АВТОНОМІЯ – один зі способів децентралізації влади в унітарній державі. Суб’єкт адміністративно-територіальної автономії не має ознак державної влади. Правовий статус адміністративно-територіальної автономії визначає спеціальний акт, який установлює або затверджує загальнодержавний закон. Ор­гани адміністративно-територіальної автономії здійснюють свою діяльність під наглядом центральних органів влади, які, як правило, призначають для цього своїх представ­ників.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ – роз­ділення території унітарної держави або суб’єктів феде­ральної держави на певні частини: області, провінції, гу­бернії, департаменти тощо, відповідно до якого будується та функціонує система місцевих органів.

АДМІНІСТРАЦІЯ – 1) найпоширеніша офіційна назва органів виконавчої влади на рівні області, району, міста; 2) у президентських республіках назва кабінету при главі держави.

АКТ – 1) вчинок, дія; 2) офіційний документ. Юри­дичний акт видається державним органом, посадовцем у межах їх компетенції в установленій законом формі та має обов’язкову силу.

АКТ ЗАСТОСУВАННЯ НОРМИ ПРАВА – офiцiйне роз­порядження компетентного органу або посадової особи, що виноситься в результатi правозастосовної діяльності щодо iндивiдуально-конкретних осіб (організацій) i визначає їх новий правовий стан, вирішує по суті суперечку про право, указує на вид i ступінь небажаних наслідків за скоєння правопорушення.

АНАЛОГІЯ ЗАКОНУ – застосування норм права не до того випадку, який у типових рисах передбачений певною нормою, а до подібного.

АНАЛОГІЯ ПРАВА – вирішення справи на підставі загальних принципів відповідної системи права або галузі права.

АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКА ПРАВОВА СІМ’Я (СІМ’Я ЗА­ГАЛЬНОГО ПРАВА) – сукупність національних правових систем, що діють в Англії, а також (у більш-менш чистому вигляді) у США, Австралії, Ірландії, Канаді й інших ко­лишніх англійських колоніях. Англо-американська правова сім’я характеризується наявністю статутного права, дже­релом якого є парламентські акти, та загального права; відсутністю поділу права на публічне й приватне; великим значенням судового прецеденту та правової доктрини серед джерел права. Часто в юридичній літературі англо-американську правову сім’ю називають англо-саксонською, що не зовсім правильно, оскільки в точному значенні це поняття існувало в Англії лише до норманського завою­вання XI століття.

АПАРАТ ДЕРЖАВИ – система органів, що мають владні повноваження та здійснюють функції держави. У вузькому розумінні – сукупність виконавчих органів влади, що здійснюють повсякденне управління державою.

АПАТРИДИ – особи без громадянства.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД – у деяких державах судовий орган із перегляду справ, рішення та вироки у яких ще не набрали законної сили. Апеляційний суд проводить пов­торне дослідження доказів і має право або затвердити раніше винесене рішення, або винести нове.

БЕЗПОСЕРЕДНЯ ДІЯ КОНСТИТУЦІЇ – одна з власти­востей конституції як особливого юридичного документа. Означає, що якщо та чи інша норма конституції не має явно вираженого або бланкетного характеру відсилання, вона повинна застосовуватися всіма суб’єктами конституційного права безпосередньо, тобто незалежно від наявності чи відсутності будь-яких законодавчих або підзаконних актів, що цю норму конкретизують.

БІПАТРИДИ – особи, які мають громадянство двох або більше держав.

БУКВАЛЬНЕ ТЛУМАЧЕН НЯ – тлумачення норм пра­ва, яке має місце в тих випадках, коли значення та словесний зміст норми права співпадають (на відміну від тлумачення обмеженого або тлумачення розширеного).

ВЕЛИКІ ДЕРЖАВИ – держави, що завдяки своєму по­тенціалу мають визначальний вплив на систему міжна­родних і міжнародно-правових відносин, інтереси яких ви­ходять за межі їх національних кордонів.

ВЕРХОВЕНСТВО ЗАКОНУ – верховенство конституції, законів у діяльності виконавчої державної влади над нею ж видаваними підзаконними нормативними актами.

ВЕРХОВНА РАДА – назва парламенту України.

ВЕРХОВНИЙ СУД – найвищий судовий орган країни у цивільних, кримінальних, адміністративних та інших спра­вах, що підсудні судам загальної юрисдикції.

ВЕТО – акт, що припиняє або не допускає набрання чинності рішенням будь-якого органу. У юридичній практиці особливо важливе значення має те, що голові держави надається право накладати вето на закони, прийняті парламентом.

ВИКОНАВЧА ВЛАДА – відповідно до теорії поділу влад одна з самостійних і незалежних публічних влад у державі. Є системою державних органів, що мають певні повноваження щодо управління державними справами, зовнішньополітичного представництва тощо. В Україні виконавча влада належить уряду. На місцевому рівні виконавча влада покладена на державні міські адмініст­рації.

ВИКОНАННЯ НОРМ ПРАВА – така форма реалізації, яка полягає в активному використанні передбачених у праві обов’язків шляхом здійснення позитивних дій. У цій формі реалізуються зобов’язувальні норми.

ВИКОРИСТАННЯ НОРМ ПРАВА – реалізація учасни­ками реґульованих суспільних відносин своїх юридичних прав. Ідеться про здійснення дозволених дій. У цій формі реалізуються уповноважуючі норми.

ВИНА – психічне ставлення особи до свого проти­прав­ного діяння (дії або бездіяльності) і його наслідків. Означає усвідомлення (розуміння) особою неприпустимості (проти­правності) своєї поведінки та пов’язаних з нею результатів.

ВІДСИЛЬНА НОРМА ПРАВА – норми права, які безпо­середньо указують на інші норми, що містяться в статтях цього ж або іншого нормативно-правового акта, як на умо­ву своєї дії.

ВНУТРІШНЬОДЕРЖАВНЕ ПРАВО – чинне право конк­ретної держави.

ГАЛУЗЬ ПРАВА – відносно самостійний підрозділ сис­теми права, що складається з правових норм, які реґулюють якісно специфічний вид суспільних відносин.

ГІПОТЕЗА – структурний елемент норми права, який указує на умови її дії.

ГЛАВА ДЕРЖАВИ – вищий посадовець (значно рідше – колеґіальний орган), що вважається верховним представ­ником держави і, як правило, носієм виконавчої влади. У монархічних державах главою держави є монарх, а в країнах із республіканською формою правління – прези­дент. У президентських республіках президент одночасно є главою виконавчої влади. У парламентарних державах усі повноваження глави держави здійснюються від його імені урядом.

ГЛАВА УРЯДУ – керівник найвищого колеґіального органу виконавчої влади в державі (прем’єр-міністр, голова ради міністрів, федеральний канцлер тощо).

ГЛАСНІСТЬ – загальноправовий термін, що означає максимальну відвертість тих або інших суспільно значущих процедур і процесів (діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування; порядку обрання або формування відповідних органів, обговорення законопро­ектів тощо), а також широке інформування про них гро­мадян.

ГЛАСНІСТЬ СУДОЧИНСТВА – демократичний прин­цип судового процесу, що полягає у відкритому судовому розгляді всіх справ, публічному проголошенні судових ви­років (рішень).

ГРАМАТИЧНЕ ТЛУМАЧЕННЯ – використання мовних правил (лексики, морфології, синтаксису, пунктуації тощо) для тлумачення зовнішнього вираження тексту норми права.

ГРОМАДЯНИН – особа, що належить на правовій основі певній державі.

ГРОМАДЯНСТВО – стійкий правовий зв’язок особи з конкретними державами. У монархічних державах, як пра­вило, терміну "громадянство" відповідає термін "підданст­во".

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО – сукупність відно­син в економіці, культурі й інших сферах, що розвиваються в межах демократичного суспільства незалежно, автономно від держави. Основними елементами громадянського су­спільства є різноманітність і рівність форм власності, сво­бода праці та підприємництва, ідеологічне різноманіття й свобода інформації, непорушність прав і свобод людини, розвинене самоврядування тощо.

ДЕЛІКТОЗДАТНІСТЬ – здатність громадянина бути суб’єктом правопорушення, нести відповідальність за свої протиправні дії.

ДЕМОКРАТІЯ – влада народу, яка базується на визнан­ні принципів верховенства конституції та законів; народо­владдя й політичного плюралізму; свободи, рівності гро­мадян, невідчужуваності прав людини. Реалізується на підставі поділу влад, розвиненої системи народного пред­ставництва. Демократія виникла разом з появою держави (Стародавні Афіни). У сучасному суспільстві означає владу більшості при захисті прав меншості, здійснення вибор­ності основних державних органів, наявність прав і полі­тичних свобод громадян, їх рівноправність, верховенство закону, конституційність тощо. Розрізняють безпосередню демократію (основні рішення приймаються усіма грома­дянами на референдумах тощо) і представницьку демо­кратію (рішення приймаються виборними установами – парламентами тощо).

ДЕРЖАВА – 1) у теорії права певний спосіб організації суспільства, основний елемент політичної системи, органі­зація публічної політичної влади, що поширюється на все суспільство, виступає його офіційним представником і спи­рається на засоби примусу; 2) поняття, під яким розуміється сукупність офіційних органів влади (парламент, уряд, суди тощо), що діють у масштабі.

ДЕРЖАВА СОЦІАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ ОРІЄНТАЦІЇ – перехідний тип держави, яка прагне до утвердження соціальної демократії, правових форм державної діяльності тощо.

ДЕРЖАВНА ВЛАДА – це публiчно-полiтичнi відносини панування й підлеглості між суб’єктами, що спираються на державний примус.

ДЕРЖАВНА ПОСАДА – посада в органах державної вла­ди з установленою компетенцією, грошовим забезпеченням і відповідальністю за виконання своїх обов’язків.

ДЕРЖАВНА СЛУЖБА – професійна діяльність із реалі­зації повноважень державних органів.

ДЕСПОТИЧНА МОНАРХІЯ – форма правління, за якої необмежена влада монарха обожнюється (деспотична мо­нархія ґрунтується на азіатському способі виробництва й була характерною насамперед для рабовласницьких держав Стародавнього Сходу).

ДЕСПОТІЯ – форма самодержавної необмеженої влади. Класична деспотія – держави Стародавнього Сходу (Асси­рія, Вавилон).

ДИСПОЗИТИВНІ НОРМИ ПРАВА – норми, що на­дають суб’єктам права можливість самим вирішувати пи­тання про обсяг і характер своїх прав і обов’язків. За відсут­ності такої домовленості вступає в дію розпорядження, що міститься в них.

ДИСПОЗИЦIЯ – частина правової норми, що містить правила поведінки учасників реґульованих відносин, уста­новлене державою на випадок, якщо матимуть місце обста­вини, передбачені гіпотезою.

ДИСЦИПЛIНАРНИЙ ПРОСТУПОК – суспільно небез­печне, протиправне, винне діяння (дія або бездіяльність), яке, посягаючи на внутрішній порядок діяльності під­приємств, установ, організацій, тягне за собою дисциплі­нарну вiдповiдальнiсть.

ДІЄЗДАТНІСТЬ – можливість громадянина (юридичної особи) своїми діями набувати та здійснювати права й обов’язки. Громадянин може бути обмежений у дієздат­ності або визнаний недієздатним у випадках і в порядку, установлених законом (наприклад при психічному роз­ладі).

ДІЇ – один із видів юридичних фактів, які залежать від волі людей, оскільки скоюються ними. Дії поділяються на правомірні (навчання у вузі, вихід на пенсію, реєстрація шлюбу) та неправомірні (усі види правопорушень).

ДІЯ ЗАКОНУ – поширеність закону в часі, просторі та за колом осіб. Дія закону в часі починається з моменту на­брання ним чинності. Цей момент може бути спеціально вказаний в законі. Якщо такої вказівки немає, то термін його вступу в силу визначає чинне законодавство. Припиняється дія закону з моменту його офіційного скасування або після закінчення терміну, на який він був розрахований, або через фактичну заміну його іншим, виданим пізніше законом. Дія закону у просторі означає його застосовність на певній території. Дія закону за колом осіб означає його застосов­ність до певної категорії суб’єктів права.

ДОКТРИНАЛЬНЕ ТЛУМАЧЕННЯ – неофіційне роз’яс­нення змісту норм права, яке надають науковці.

ДОТРИМАННЯ НОРМ ПРАВА – така форма їх реаліза­ції, яка полягає в утриманні від здійснення заборонених правом дій.

ДУАЛІСТИЧНА МОНАРХІЯ – різновид обмеженої мо­нархії. За дуалістичної монархії влада монарха обмежена конституцією, але монарх і формально (тобто через консти­туційні норми), і ще більшою мірою фактично (через слаб­кість демократичних інститутів) зберігає численні владні повноваження, що ставить його в центр усієї політичної системи держави. Зокрема, за дуалістичної монархії уряд несе формально подвійну відповідальність – перед монар­хом і парламентом, але реально підкоряється, як правило, волі монарха.

ЕКОНОМIКА – це історично зумовлена сукупність ви­робничих відносин, спосіб виробництва конкретного су­спільства.

ЗАБОРОНЯЮЧІ НОРМИ ПРАВА – юридичні норми, що вказують на неприпустимість здійснення особою тих чи інших дій.

ЗАГАЛЬНЕ ПРАВО – cистема, що історично склалася в середньовічній Англії, визнає судовий прецедент джерелом влади. Назва пояснюється тим, що рішення королівських судів у Лондоні мали силу для всієї Англії на відміну від місцевих звичаїв. Система загального права разом із правом справедливості стала основою англо-американської право­вої сім’ї.

ЗАКОН – 1) юридичний акт, прийнятий вищим пред­ставницьким органом державної влади або безпосереднім волевиявленням народу (у порядку референдуму), який реґулює найважливіші суспільні відносини. Складає ос­нову системи права країни, володіє вищою юридичною силою щодо всіх інших нормативних актів держави; 2) у широкому розумінні – нормативні правові акти в цілому, усі, встановлені державою, загальнообов’язкові типи пове­дінки.

ЗАКОННІСТЬ – неухильне виконання законів і від­повідних їм підзаконних нормативно-правових актів усіма органами держави, посадовими й іншими особами. У вузькому розумінні законність – принцип діяльності дер­жавного апарату, сутність якого полягає в тому, що всі органи держави здійснюють свої владні функції в суворих межах закону, не порушуючи, безумовно, права громадян, оргнізацій.

ЗАКОНОДАВСТВО – сукупність чинних нормативно-правових актів держави.

ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА – відповідно до теорії поділу влад одна з трьох гілок влади; система державних органів, що реалізовують законодавчі повноваження. У демокра­тичних державах законодавча влада може здійснюватися не тільки спеціальними законодавчими органами, але й безпосередньо громадянами шляхом референдуму.

ЗАКОНОДАВЧА ІНІЦІАТИВА – офіційне внесення зако­нопроекту до законодавчої установи відповідно до встанов­леної процедури; перша стадія законодавчого процесу. В Україні законодавчою ініціативою володіють Президент України, народні депутати, Кабінет Міністрів України та Національний банк України.

ЗАКОНОДАВЧА ТЕХНІКА – сукупність правил, мето­дів, засобів і прийомів (інструментів), які використовують суб’єкти законодавчого процесу для організації та здійс­нення законодавчої діяльності.

ЗАКОНОПРОЕКТ – текст запропонованого до ухвален­ня закону, підготовлений для внесення до законодавчого органу або на референдум.

ЗАСТОСУВАННЯ ПРА ВА – владна організаційна діяль­ність компетентних органів та осіб, мета якої – сприяти суб’єктам права в реалізації прав і обов’язків, які їм належать, а також здійснювати контроль за цим процесом.

ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО – сукупність правил поведінки, що склалися в суспільстві в результаті їх неодноразового тради­ційного вживання та санкціонованих державною владою, тобто правових звичаїв. Історично перша форма права.

ЗВИЧАЙ – правило поведінки, що склалося історично як результат неодноразового його повторювання та набуло суспільно значущого характеру.

ЗВОРОТНА СИЛА ЗАКОНУ – поширення дії закону на випадки, що мали місце до набрання ним чинності.

ЗЛОЧИН – суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

ЗОБОВ’ЯЗУЮЧІ НОРМИ ПРАВА – норми права, що приписують особам вчиняти певні позитивні дії.

З’ЯСУВАННЯ НОРМИ ПРАВА – внутрішній процес мислення, який здійснюється особою та спрямований на пізнання смислового змісту норми права.

ІМПЕРАТИВНІ НОРМИ ПРАВА – норми права, що містять владні розпорядження, відступи від яких не до­пускаються.

ІМПЕРІЯ – 1) найменування монархічних держав, гла­вою яких є імператор; 2) держави, що мають великі колоніальні володіння. Імперію утворюють метрополія та її колонії.

ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ – фактичне здійснення міжнарод­них зобов’язань на внутрішьодержавному рівні шляхом трансформації міжнародно-правових норм у національні закони та підзаконні нормативно-правові акти. У деяких державах ратифіковані міжнародні договори автоматично стають частиною національного законодавства.

ІНКОРПОРАЦІЯ – спосіб систематизації чинного права шляхом об’єднання у збірці або зводі нормативно-правових актів у хронологічному, алфавітному чи іншому порядку без найменшої зміни їх змісту.

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ (ВИТЛУМАЧЕННЯ) – тлумачення норм права за обсягом, з’ясування співвідношення між змістом правової норми та її текстуальним вираженням.

ІНСТИТУТ ПРАВА – відокремлена група юридичних норм, що реґулюють однорідні суспільні відносини та стосуються відповідної галузі права. У деяких випадках інститут права можуть утворювати норми двох і більше галузей права (наприклад міжгалузевими є інститути необ­хідної оборони, крайньої необхідності, конфіскації, пред­ставництва).

ІСТОРИЧНА ШКОЛА ПРАВА – напрям у юридичній науці XIX століття, що отримав найбільше поширення в Німеччині. Представники історичної школи права (Р. Гуго, Ф. Савіньї, Г. Пухта) виступали проти ідей природного права. Найважливішим джерелом права проголошували звичай, а право розуміли як результат поступового розвит­ку "народного духу".

ІСТОРИЧНЕ ТЛУМАЧЕННЯ – тлумачення норм права, яке застосовується, коли виникає необхідність розкрити зміст норми, що тлумачиться, шляхом порівняння її з ра­ніше діючою або вивчення підготовчих матеріалів, пов’я­заних із її розробленням. Так, значення та зміст тих або інших конституційних норм установлюються шляхом ана­лізу матеріалів, котрі відображають процес розроблення й ухвалення конституції держави.

ІСТОРИЧНИЙ ТИП ДЕРЖАВИ – це сукупність най­більш суттєвих рис, притаманних державам, система їх най­важливіших властивостей, що характеризується спільними ознаками.

ІСТОРИЧНИЙ ТИП ПРАВА – це сукупність його суттє­вих, найістотнiших ознак, що виражають сутність права, зумовлену конкретною епохою.

КАЗУАЛЬНЕ ТЛУМАЧЕННЯ – роз’яснення щодо конк­ретного казусу. Воно дається тими органами влади, які застосовують норми права до конкретних випадків.

КАЗУС – у праві: 1) подія, яка не залежить від волі особи і тому не може бути передбачена за певних умов; 2) ви­падкова дія, яка (на відміну від умисної або необережної) має зовнішні ознаки правопорушення, але позбавлена еле­мента вини і, отже, не тягне юридичної відповідальності; 3) окремо взята судова справа або правова ситуація як прик­лад.

КАНОНІЧНЕ ПРАВО – сукупність норм, що містяться в церковних канонах, тобто в правилах, установлених церк­вою та церковними установами.

КЛЕРИКАЛЬНА ДЕРЖАВА – форма організації дер­жавної влади, за якої церковна ієрархія через законодавчо встановлені інститути визначальним чином впливає на політику держави та всі сфери суспільного життя.

КОДЕКС – зведений законодавчий акт, у якому об’єд­нуються та систематизуються правові норми, що реґулю­ють схожі між собою, однорідні суспільні відносини.

КОДИФІКАЦІЯ – діяльність правотворчих органів дер­жави зі створення нового, систематизованого нормативно-правового акта; здійснюється шляхом глибокого та всесто­роннього перероблення чинного законодавства.

КОНСОЛІДАЦІЯ – один із видів систематизації законо­давства, спеціальна діяльність, спрямована на зведення воєдино всіх чинних нормативно-правових положень, які реґулюють те саме конкретне питання, сформульоване у низці нормативних актів, прийнятих у різний час. До структури знов створеного консолідованого акта, як пра­вило, входять окремі однопрофільні статті, глави, парагра­фи, розташовані в певній послідовності.

КОНСТИТУЦІЙНА (ПАРЛАМЕНТСЬКА) МОНАРХІЯ – особливий різновид монархічної форми правління, за яко­го влада монарха обмежена конституцією, діють виборні законодавчий та інші органи.

КОНФЕДЕРАЦIЯ – це державно-правове об’єднання держав, що зберігають незалежне існування й об’єднуються лише для координації деяких своїх дій.

КОНФОРМІСТСЬКА ПОВЕДІНКА – пасивне дотри­мання норм права особою, яка підпорядковує свої дії діям оточуючих.

КОРПОРАТИВНІ НОРМИ – норми громадських орга­нізацій.

КУЛЬТУРНА АВТОНОМІЯ – у конституційному праві надання відособленій етнічній спільноті, що становить меншість у державі, певної самостійності в питаннях орга­нізації освіти й інших форм культурного життя (право ство­рення національних шкіл, бібліотек, театрів тощо).

КУЛЬТУРНІ ПРАВА ЛЮДИНИ – особливий комплекс прав і свобод, що є ґарантованими конституцією або зако­ном можливостями людини у сфері культурного та науко­вого життя. До них відносяться право на освіту, свобода творчості, право на участь у культурному житті й корис­тування установами культури, право на доступ до куль­турних цінностей тощо.

ЛЕҐАЛЬНЕ ТЛУМАЧЕННЯ – різновид тлумачення нормативного (разом з автентичним); має підзаконний характер і здійснюється тими суб’єктами, яким це доручено або дозволено.

ЛЕҐІТИМНІСТЬ – політико-правове поняття, що озна­чає позитивне ставлення мешканців країни, великих груп людей, громадської думки (у тому числі закордонної) до діючих у конкретній державі інститутів влади, визнання їх правомірності.

ЛОГІЧНЕ ТЛУМАЧЕННЯ – роз’яснення та з’ясування значення й змісту норм права за допомогою законів мис­лення.

МАҐІСТР – учений ступінь, середній між бакалавром і доктором наук. Надається особам, які закінчили універ­ситет або навчальний заклад, що прирівнюється до нього, мають ступінь бакалавра, пройшли додатковий курс на­вчання, склали спеціальні іспити та захистили маґістерську роботу.

МАРГІНАЛЬНА ПРАВОМІРНА ПОВЕДІНКА – поведін­ка, побудована на мотивах страху перед відповідальністю, особистої користі, боязні осудження оточуючих. Вона поєдну­ється зі схильністю до протиправної поведінки.

МЕТА ПРАВОПОРУШЕННЯ – результат, якого прагне досягти злочинець. Якщо мотив правопорушення – це спо­нукальна причина, усвідомлене прагнення, то мета – бажаний кінцевий результат протиправної діяльності.

МЕТОДИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА – це сукупності принципів, правил, прийомів наукового пізнання, що вико­ристовуються для отримання об’єктивних, реальних знань про державу й право.

МЕТОДОЛОГIЯ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА – учення про методи, теоретичне обґрунтування способів пізнання державно-правових явищ, які використовує теорія держави й права, сукупність теоретичних принципів, логічних при­йомів дослідження держави та права.

МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ – це цілісна ієрархічна система всіх державних органів та організацій, за допомогою яких забезпечується організація державного управління й вико­нання внутрішніх і зовнішніх функцій держави.

МЕХАНІЗМ ПРАВОВОГО РЕҐУЛЮВАННЯ – сукупність юридичних засобів, за допомогою яких забезпечується пра­вовий вплив на суспільні відносини.

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО – система юридичних прин­ципів і норм, що виражають узгоджену волю учасників міжнародних відносин і реґулюють їх взаємне спілкування.

МІЛІЦІЯ – система державних органів з охорони гро­мадського порядку, захисту життя, здоров’я та прав грома­дян, інтересів суспільства й держави від злочинних та інших протиправних посягань.

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ – в Україні діяльність громадян, що визнається та ґарантується Конституцією, із вирішення питань місцевого значення. Місцеве самовряду­вання як вираження влади народу складає одну з основ конституційного ладу РФ (ФЗ "Про загальні принципи організації місцевого самоврядування в Російській Феде­рації" від 28 серпня 1995 року).

МІФ – переказ, оповідання, що виникли в первісному суспільстві й були засобами передачі інформації, як треба діяти в тих чи інших випадках.

МОНАРХІЯ – форма правління, за якої главою держави є монарх. Розрізняють такі історичні типи монархії, як необмежена й обмежена. Необмежена може бути східною деспотією та абсолютною монархією. Обмежена монархія поділяється на конституційну (парламентську) й дуалістич­ну. Особливий різновид монархії – виборна, коли монарх обирається на певний строк.

МОНОНОРМА –правилаповедінки, єдині для всіх членів первіснообщинного суспільства.

МОРАЛЬ – форма суспільної свідомості, яка відоб­ражає реальну дійсність у вигляді специфічних, історично зумовлених уявлень про добро та зло, які закріплюються у свідомості людини і покликані реґулювати її поведінку з метою збереження й розвитку суспільства.

МОТИВ ПРАВОПОРУШЕННЯ – це спонукальна при­чина, усвідомлене прагнення правопорушника.

МУСУЛЬМАНСЬКА ПРАВОВА СІМ’Я (ІСЛАМСЬКЕ ПРАВО) – правова сім’я, що діє в різних варіантах у су­часних країнах ісламу. Основою мусульманського права є Коран. Фундаментом і головною складовою частиною цьо­го права є релігійні встановлення та розпорядження ісламу, а також органічно пов’язані з ними, пройняті релігійним духом етичні й інші норми.

НАРОД – усе населення певної держави, яке створює єдину соціально-економічну та політичну спільність не­залежно від поділу його на будь-які національні спіль­ності. У цьому значенні сучасні конституції говорять про народ як про носія суверенітету, єдине джерело влади в державі.

НАРОДОВЛАДДЯ – один із важливих елементів демо­кратії в її загальноприйнятому розумінні. Саме народо­владдя тотожне поняттю "народний суверенітет".

НАСЕЛЕННЯ – сукупність індивідів, що проживають у певній державі чи місцевості. Включає як громадян, так і іноземців та осіб без громадянства, які постійно прожива­ють на цій території.

НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВА – характеристика консти­туційно-правового статусу держави, яка означає, що вона є формою самовизначення конкретної нації (в етнокуль­турному значенні слова) і виражає, передусім, волю саме цієї нації.

Дата добавления: 2015-05-10