Булгакова Д.А. 2 страница

НАЦІОНАЛЬНА ПРАВОВА СИСТЕМА – 1) сукупність права, правової ідеології та юридичної практики конкрет­ної держави. У широкому розумінні включає також низку інших компонентів – правову культуру, правову ідеологію, правову науку, інші, у тому числі недержавні правові інститути (адвокатуру, нотаріат, юридичні фірми, профе­сійні співтовариства юристів) тощо.

НАЦІОНАЛЬНІСТЬ – приналежність людини певній етнічній спільності людей, відмінної особливостями мови, культури, психології, традицій, звичаїв, способу життя.

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНА АВТОНОМІЯ – форма на­ціонально-культурного самовизначення, що є суспільним об’єднанням громадян, які відносять себе до певних етніч­них спільнот, на основі їх добровільної самоорганізації з метою самостійного вирішення питань збереження самобут­ності, розвитку мови, освіти, національної культури.

НАЦІОНАЛЬНО-ТЕРИТОРІАЛЬНА АВТОНОМІЯ – різ­новид територіальної автономії, один зі способів вирішен­ня національного питання. Означає надання окремій час­тині (частинам) унітарної держави, населеної переважно представниками якої-небудь національної меншини, пев­ної самостійності у вирішенні питань внутрішнього життя. На території національно-територіальної автономії разом із державною мовою офіційно використовується мова націо­нальної меншості.

НАЦІЯ – історична спільнота людей, що складається в процесі формування спільності їх території, економічних зв’язків, мови, деяких особливостей культури та характеру, які складають її ознаки.

НЕОБМЕЖЕНА МОНАРХІЯ – форма правління, яка характеризується тим, що монарх є одноособовим главою держави, влада якого ніким і нічим не обмежується.

НЕОЛІТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ – перехід людства від при­власнюючої (полювання, рибальство, збирання) до вироб­ляючої (скотарство, землеробство, ремесло) економіки.

НЕОФIЦIЙНА IНКОРПОРАЦIЯ – форма систематизації, що проводиться організаціями й особами з їх iнiцiативи. Практичне значення неофіційної інкорпорації – довiдково-iнформацiйне.

НЕОФIЦIЙНЕ ТЛУМАЧЕННЯ – роз’яснення, які виходять від тих чи інших осіб, не наділених офіційними повноважен­нями, i які не мають обов’язкового характеру.

НОРМА ПРАВА – установлене (санкціоноване) держа­вою правило суспільної поведінки суб’єктів права. Це владне розпорядження держави про те, яким чином можуть або повинні діяти люди в певних ситуаціях.

НОРМАТИВНЕ (ЗАГАЛЬНЕ) ТЛУМАЧЕННЯ – вид офіційного тлумачення норм права (разом із казуальним). Призначається для загального керівництва в процесі засто­сування права, відноситься до необмеженого числа випад­ків і поширюється на широке коло суб’єктів. Нормативне тлумачення поділяється на тлумачення автентичне й тлу­мачення леґальне.

НОРМАТИВНИЙ ПРАВОВИЙ АКТ – письмовий офі­ційний документ, прийнятий (виданий) правотворчим ор­ганом у межах його компетенції та спрямований на вста­новлення, зміну або скасування правових норм.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВИЙ ДОГОВIР – формально обов’язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлюється за взаємною домовленістю кількох суб’єктів (насамперед різні міжнародні договори й акти, колективні договори, iншi угоди) та забезпечується державою.

ОБ’ЄКТ ПРАВОВІДНОСИН – майнові та духовні блага, а також самі дії або їх результати, на що спрямована реа­лізація суб’єктивних прав і юридичних обов’язків його учасників.

ОБ’ЄКТ ПРАВОПОРУШЕННЯ – один з чотирьох еле­ментів складу правопорушення; конкретні суспільні відно­сини, що охороняються законом, на які робить замах право­порушник.

ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ПРАВОПОРУШЕННЯ – один з чотирьох елементів складу правопорушення. Включає влас­не протиправну дію (бездіяльність), її неґативні наслідки, причинний зв’язок між дією (бездіяльністю) та неґатив­ними наслідками, що настали.

ОБ’ЄКТИВНЕ ЮРИДИЧНЕ ПРАВО – це правила по­ведінки, якi або безпосередньо встановлені державою, або санкціоновані нею як загальнообов’язкові норми, що виражають загальні й індивідуальні інтереси населення країни, реґулюють згідно з цими інтересами суспільні відносини, i порушення яких може призвести до за­стосування щодо порушника тих чи інших засобів дер­жавного примусу.

ОБМЕЖЕНА МОНАРХІЯ – це монархія, де влада мо­нарха обмежена певними органами.

ОБМЕЖЕНЕ ТЛУМАЧЕННЯ – тлумачення норм права у випадках, коли словесний зміст норми ширший за її текстуальний виклад.

ОБРЯД – правило поведінки, що полягає у символічних діях, які вимагають його спеціальної організації, впливає на психіку людей і переслідує виховні цілі.

ОРГАН ДЕРЖАВИ – частина державного апарату, що наділений владними повноваженнями, компетенцією та необхідними засобами для здійснення завдань, які стоять перед державою на конкретній ділянці управління су­спільством.

ОФIЦIЙНА IНКОРПОРАЦIЯ – форма систематизації, що здійснюється компетентними органами шляхом видан­ня збірників (зібрань) чинних нормативних актів.

ОФIЦIЙНЕ ТЛУМАЧЕННЯ – юридично обов’язкове роз’яснення правових норм уповноваженими на те органа­ми держави або посадовими особами.

ОХОРОННІ НОРМИ ПРАВА – норми права, що реґулюють суспільні відносини, пов’язані з юридичною відповідальністю та вживанням заходів державного при­мусу. Називаються також нормами процесуального пра­ва.

ПАРЛАМЕНТ – родова назва найвищого представниць­кого законодавчого органу в демократичних державах.

ПАРЛАМЕНТАРНА МОНАРХІЯ – один із двох видів конституційної монархії (разом з дуалістичною монархією). Характеризується тим, що монарх виконує свої функції номінально. Уряд за парламентарної монархії формально і фактично відповідальний перед парламентом, якому відпо­відно до конституції належить верховенство серед інших органів держави.

ПАРЛАМЕНТАРНА РЕСПУБЛІКА – різновид респуб­ліканської форми правління, який характеризується тим, що парламент юридично є повновладним законотворчим органом, формує відповідальний перед ним уряд. Пар­ламент обирає (якщо цей інститут існує в країні) безпо­середньо або у складі особливої колеґії виборців прези­дента, який є лише главою держави, але не виконавчої влади.

ПАРТІЙНА СИСТЕМА – інститут, який характеризує політичну організацію суспільства та сам характеризується, з одного боку, відносинами між політичними партіями й державою, а з іншого – взаємостосунками партій з іншими суспільними елементами політичної системи та громадяна­ми.

ПАРТІЯ ПОЛІТИЧНА – громадське об’єднання, що ви­ражає політичну волю своїх членів і ставить своїм завдан­ням боротьбу за владу, участь у визначенні політичного курсу держави, у формуванні органів державної влади й управління.

ПЕРВІСНООБЩИННИЙ ЛАД – етап розвитку су­спільства, у якому панувала суспільна власність на засоби виробництва.

ПIДЗАКОННИЙ НОРМАТИВНИЙ АКТ – це акт ком­петентного державного органу (посадової особи), що прий­мається в межах його повноважень на підставі та в ім’я ви­конання Конституції та закону.

ПОДІЇ – вид юридичних фактів, з якими закон пов’язує виникнення правовідносин. До подій відносяться природні явища (обставини), які об’єктивно не залежать від волі та свідомості людей (повінь, землетрус, народження, смерть тощо).

ПОЗИТИВНА ПРАВОМІРНА ПОВЕДІНКА – поведінка, що здійснюється в межах сформованої звичаєвої діяльності особи з дотримання та виконання норм права.

ПОЛІС – місто-держава, форма соціально-економічної та політичної організації суспільства й держави у Давній Греції та Давній Італії.

ПОЛIТИКА – це діяльність у сфері відносин влади між великими соціальними групами, насамперед класами, а також націями та державами.

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА – система взаємопов’язаних i взаємодіючих політичних інститутів, у межах якої проходить політичне життя суспільства, здійс­нюється державна влада відповідно до правових та інших соціальних норм або всупереч ним; сукупність державних органів, політичних і громадських організацій, трудових колективів, а також засобів масової інформації.

ПОЛIТИЧНИЙ РЕЖИМ – сукупність способів i методів здійснення державної влади.

ПОЛІТИЧНІ ПРАВА ТА СВОБОДИ – одна з груп ос­новних конституційних прав і свобод громадян, разом з особистими, соціальними, економічними та деякими ін­шими правами. Дають громадянам можливість брати участь у суспільному та політичному житті країни. Охоп­люють право на участь в управлінні суспільством і держа­вою, виборчі права, право на об’єднання (свободу сою­зів), свободу зборів і маніфестацій, свободу інформації, право петицій.

ПОСАДА – установлена в певному порядку первинна структурна одиниця штатного розкладу тієї або іншої державної чи недержавної організації, що визначає зміст і обсяг повноважень, розмір грошового утримання та міс­це в ієрархічній структурі організації особи, що її замі­щає.

ПРАВА ЛЮДИНИ – поняття, що характеризує право­вий статус людини по відношенню до держави, її можливості й домагання в економічній, соціальній, політичній, культур­ній та інших сферах життя.

ПРАВО – 1) в об’єктивному розумінні система загально­обов’язкових правових норм (правил поведінки), установ­лених державою та забезпечуваних силою її примусу; 2) у суб’єктивному розумінні – міра можливої поведінки суб’єк­тів права.

ПРАВО НА САМОВИЗНАЧЕННЯ НАРОДІВ – поняття, що означає право народів (націй) визначати, чи хочуть вони бути у складі іншої держави або мати свою державу.

ПРАВОВА ДЕРЖАВА – характеристика конституційно-правового статусу держави, що припускає безумовне підко­рення держави таким принципам: панування закону в усіх сферах життя, народний суверенітет, непорушність прав і свобод людини з боку держави, зв’язаність держави консти­туційним ладом, верховенство конституції над усіма інши­ми законами, поділ влад, незалежність судів, пріоритет норм міжнародного права над нормами національного тощо.

ПРАВОВА КУЛЬТУРА – система правових цінностей, правових ідей, переконань, навичок і стереотипів поведін­ки, правових традицій, прийнятих членами певної спіль­ноти (державної, релігійної, етнічної), які використовують­ся для реґулювання їх діяльності.

ПРАВОВА КУЛЬТУРА ОСОБИ – знання та розуміння людиною права, а також відповідні до цього її дії.

ПРАВОВА СІМ’Я – сукупність національних правових систем, які об’єднує спільність джерел права, основних понять, структури права й історичного шляху його фор­мування.

ПРАВОВЕ ВІДНОШЕННЯ – суспільне відношення, що реґулюється нормами права, учасники якого є носіями суб’єктивних прав і обов’язків.

ПРАВОВЕ РЕҐУЛЮВАННЯ – здійснювання всією сис­темою юридичних засобів i форм нормативно-органiза­цiйного впливу на суспільні відносини з метою їх упо­рядкування відповідно до вимог суспільного розвитку. Правове реґулювання – це створення державою загальної моделі певного типу правових відносин і поведінки їх суб’єктів, а також установлення необхідних правових за­собів для стимулювання її реалізації.

ПРАВОВИЙ ЗВИЧАЙ – правило поведінки, звичай, який узятий під охорону державою, санкціонується нею та забезпечується силою державного примусу.

ПРАВОВИЙ ІДЕАЛІЗМ – явище, протилежне право­вому нігілізму; завищує можливості правового реґулю­вання, тобто можливість права визначати реальну по­ведінку людей.

ПРАВОВИЙ НІГІЛІЗМ – одна з форм правосвідомості та соціальної поведінки (особи, групи), що характери­зується неґативним ставленням до закону й цінностей права. Виражається у зневазі, свідомому іґноруванні пра­вових розпоряджень на практиці (у повсякденному жит­ті), виступає однією з причин протиправної поведінки, злочинності.

ПРАВОВИЙ ПРЕЦЕДЕНТ – рішення державного орга­ну у конкретній справі, що береться за правило під час ви­рішення інших аналогічних справ.

ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСОБИ – сукупність прав і свобод, а також установлюваних обов’язків, що ґарантуються конс­титуцією.

ПРАВОЗДАТНІСТЬ – здатність фізичної особи мати права й обов’язки певної країни, бути їх носієм.

ПРАВОЗДАТНІСТЬ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ – здатність юридичної особи бути носієм цивільних прав і обов’язків.

ПРАВОМIРНА ПОВЕДIНКА – відповідні до правових приписів суспільно корисні дії або утримання від дій, що не суперечать вимогам правових норм або основним прин­ципам права.

ПРАВОМІРНІСТЬ – відповідність явищ соціального життя (діяльності або результатів діяльності суб’єктів пра­ва) вимогам і дозволам, що містяться в нормах права.

ПРАВОМОЧНІСТЬ – передбачена законом можливість суб’єкта правовідношення скоювати певні дії або вимагати виконання певних дій від іншого учасника цього право­відношення.

ПРАВОПОРУШЕННЯ – соціально небезпечне, проти­правне винне діяння (дія або бездіяльність), здійснене деліктоздатною особою, яке тягне за собою юридичну вiд­повiдальнiсть.

ПРАВОПОРЯДОК – упорядкованість суспільних від­носин, яка виражається у правомірній поведінці їх учас­ників. Як певний стан реґульованих правом суспільних відносин правопорядок характеризується реальним рівнем дотримання законності, забезпечення та реалізації суб’єк­тивних прав, виконання юридичних обов’язків усіма гро­мадянами, органами й організаціями.

ПРАВОСВІДОМІСТЬ – форма суспільної свідомості, яка відображає ставлення суспільства (групи людей, індивіда тощо) до чинного права та правових явищ.

ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ – здатність особи мати та здійс­нювати безпосередньо або через представника права, юри­дичні обов’язки (сукупність правоздатності і дієздатнос­ті).

ПРАВОСУДДЯ – форма державної діяльності, яка полягає у розгляді судом віднесених до його компетенції справ.

ПРАВОТВОРЧІСТЬ – одна з найважливіших сторін ді­яльності держави з прийняття, зміни або скасування право­вих норм.

ПРЕДМЕТ ТЕОРIЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА – це фунда­ментальні загальні закономірності виникнення, функціону­вання й розвитку держави та права.

ПРЕЗИДЕНТ – у державах із республіканською формою правління глава держави. У президентській республіці пре­зидент – глава не лише держави, але й виконавчої влади. У парламентській республіці президент – глава держави, але не уряду.

ПРЕЗИДЕНТСЬКА РЕСПУБЛІКА – різновид респуб­ліканської форми правління, який характеризується тим, що обираний президент юридично і фактично є главою держави й виконавчої влади.

ПРЕЗУМПЦІЯ – припущення, що визнається за дос­товірне, поки не буде доведене зворотне.

ПРЕЗУМПЦІЯ НЕВИННОСТІ – принцип, згідно з яким обвинувачений (підсудний) вважається невинним, поки його вина не буде доведена в установленому законом по­рядку.

ПРЕМ’ЄР-МІНІСТР – назва посади голови уряду дер­жави.

ПРИВАТНЕ ПРАВО – сукупність правових норм, які виражають і захищають інтереси приватних осіб; збірне поняття, що означає галузі права, які реґулюють відносини у сфері інтересів громадян, індивідуальних власників, підприємців, різного роду об’єднань (корпорацій) у їх майновій діяльності й особистих відносинах.

ПРИРОДНЕ ПРАВО – у теорії держави та права по­няття, що означає сукупність принципів, прав і цінностей, продиктованих самою природою людини й через це не залежних від законодавчого визнання або невизнання їх у конкретній державі.

ПРОКУРАТУРА – система органів, що уповноважені порушувати кримінальні справи, підтримувати звинува­чення, представляти інтереси держави в судовому процесі, здійснювати нагляд за здійсненням законів, координувати діяльність правоохоронних органів тощо.

ПРОКУРОР – посадовець органів прокуратури, що на­ділений повноваженнями щодо здійснення прокурорського нагляду.

ПРОСТУПОК – правопорушення, не передбачене кри­мінальним законодавством.

ПРОФІЛАКТИКА ЗЛОЧИННОСТІ – комплекс заходів із виявлення, обмеження або усунення чинників злочинності в цілому та її окремих видів, суспільної небезпеки особи злочинця.

ПУБЛІЧНЕ ПРАВО – система правових норм, які забез­печують, реґулюють, охороняють загальнодержавні (пуб­лічні) інтереси.

РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА – процес утілення правових норм у діяльність суб’єктів права.

РЕАЛІСТИЧНА ШКОЛА ПРАВА – напрям у праві, який розглядає його як результат діяльності суддів. Його прихильники стверджують, що право – це завжди конк­ретне рішення, а не правило поведінки (норма права).

РЕҐУЛЯТИВНІ НОРМИ ПРАВА – норми права, що встановлюють права й обов’язки учасників правовідно­син.

РЕЖИМ ЗАКОННОСТІ – такі обставини, за яких до­тримання законів держави, безперешкодне здійснення юридичних прав i сумлінне виконання юридичних обов’яз­ків є принципом діяльності всіх фізичних i юридичних осіб.

РЕСПУБЛІКА – форма державного правління, за якої вища державна влада представлена виборним органом, який обирається на визначений строк шляхом усенародних виборів.

РЕСПУБЛІКА ЗМІШАНОГО ТИПУ (парламентсько-пре­зидентська республіка або президентсько-парламентська) – різновид республіканської форми правління, за якої еле­менти президентської республіки поєднуються з елемен­тами парламентарної республіки. Президент (глава держа­ви) обирається, як правило, на загальних виборах і наді­ляється – юридично й реально – великими повноважен­нями. Проте уряд формується парламентським шляхом і відповідає не тільки перед президентом, але й перед парла­ментом.

РИТУАЛ – суворо канонізоване правило поведінки, що проходить у певній формі.

РОЗШИРЕНЕ ТЛУМАЧЕННЯ – тлумачення норм права, яке дається, коли словесний зміст норми права вужчий за її текстуальний виклад.

РОЗ’ЯСНЕННЯ ПРАВОВОЇ НОРМИ – пояснення суті правової норми, яке дають ті чи інші органи держави або окремі особи.

РОМАНО-ГЕРМАНСЬКА ПРАВОВА СІМ’Я (СІМ’Я КОН­ТИНЕНТАЛЬНОГО ПРАВА) – одна з основних правових сімей сучасності. Основною відмітною ознакою романо-ге­рманської правової сім’ї є її формування на основі римсь­кого права. Для неї характерна абстрактність норм, поділ права на публічне та приватне, виділення різних галузей права, їх кодифікація. Головним джерелом права романо-германська правова сім’я визнає закон. Судовий прецедент, на відміну від англо-американського права, може мати значення допоміжного джерела або зовсім не визнається за таке.

САНКЦІЯ – заходи та рішення, які мають остаточний характер. Має три основні значення: 1) заходи до право­порушника, пов’язані з несприятливими наслідками для нього; 2) структурна частина загальної норми права, що вказує на можливі заходи, дії стосовно порушника цієї норми; 3) ухвала прокурора, що дозволяє застосовувати примусові заходи до особи, яка підозрюється у злочині.

СВІТСЬКА ДЕРЖАВА – держава, для якої характерне відділення церкви від держави, розмежування сфер їх діяльності.

СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА – система нормативно-правових актів. У вузькому розумінні система законодавства визначається як система законів.

СИСТЕМА НОРМАТИВНОГО РЕҐУЛЮВАННЯ – сукуп­ність норм, що впорядковують відносини людей між собою, а також людей із природою.

СИСТЕМА ПРАВА – єдність правових норм, пов’язаних між собою ієрархічними та координаційними відносинами, що в концентрованій формі виражають мету, основні за­вдання та функції права.

СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА – процес зве­дення воєдино нормативно-правових актів шляхом зовніш­нього або внутрішнього оброблення їх змісту.

СКЛАД ПРАВОПОРУШЕННЯ – сукупність установ­лених законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, що ха­рактеризують суспільну небезпечність протиправної дії (бездіяльності); єднiсть об’єктивної та суб’єктивної сто­рін, об’єкта протиправного діяння й суб’єкта цього діян­ня.

СОЦІАЛІСТИЧНА ПРАВОВА СІМ’Я (КОЛЕКТИВІСТ­СЬКЕ ПРАВО) – одна з правових сімей, для якої ха­рактерне панування державної власності на засоби ви­робництва, особлива система політичного устрою з домі­нуванням комуністичної партії, заперечення різниці між публічним і приватним правом, а також сприйняття права як сили, що сприяє побудові комуністичного су­спільства.

СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА – держава, яка служить сус­пільству й прагне виключити або звести до мінімуму не­виправдані соціальні відмінності.

СОЦІАЛЬНІ НОРМИ – це правила поведінки, що вико­ристовуються для реґулювання суспільних відносин.

СОЦІАЛЬНІ ПРАВА ЛЮДИНИ – сукупність консти­туційних прав людини (або тільки громадян конкретної держави), що дають їй можливість претендувати на отримання від держави (за певних умов) матеріальних благ.

СОЦІАЛЬНО АКТИВНА ПРАВОМІРНА ПОВЕДІНКА –вища форма правомірної поведінки особи, яка характери­зується високим рівнем моральної солідарності з право­вими принципами, ініціативною діяльністю щодо реаліза­ції правових норм.

СОЦІАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА ДЕРЖАВА – термін, що асоціюється з правовою державою.

СОЦІОЛОГІЧНА ШКОЛА ПРАВА – один із напрямів науки права XX століття. Прихильники соціологічної школи права стверджують, що чинні правові акти не завжди адекватні економічним і соціальним умовам дер­жави. У зв’язку з цим вони надають велике значення сво­боді суддівського розсуду, тобто меншої зв’язаності суду з правовими нормами для захисту інтересів особи.

СТАНОВО-ПРЕДСТАВНИЦЬКА МОНАРХІЯ – форма правління, що характеризується значним посиленням центральної державної влади, зосередженням у руках мо­нарха основних важелів управління державними справами та його опора не лише на дворянство, а й на інші верстви населення (насамперед міського). Існувала в період Серед­ньовіччя.

СУБ’ЄКТ ПРАВОВIДНОСИН – це учасник правових відносин, який має вiдповiднi суб’єктивні права та юри­дичні обов’язки.

СУБ’ЄКТ ПРАВОПОРУШЕННЯ – деліктоздатна фізич­на особа; юридична особа, що скоїла протиправне діян­ня.

СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ПРАВОПОРУШЕННЯ – пси­хічне ставлення особи до скоєного нею суспільно не­безпечного діяння. Включає два елементи: інтелектуаль­ний і вольовий. Інтелектуальний елемент означає, що особа усвідомлює суспільну небезпеку та протиправність свого діяння; вольовий – що вказана особа бажає або свідомо допускає настання суспільно небезпечних наслід­ків.

СУБ’ЄКТИВНЕ ЮРИДИЧНЕ ПРАВО – забезпечена зако­ном міра можливої поведінки громадянина або організації, спрямована на досягнення мети, пов’язаної з задоволенням їх інтересів.

СУВЕРЕНІТЕТ – верховенство й незалежність влади. Розрізняються декілька видів суверенітету: 1) державний – верховенство влади усередині країни та її незалежність у зовнішній сфері, тобто повнота законодавчої, виконавчої і судової влади держави на її території; 2) національний – повновладдя нації, її політична свобода, володіння ре­альною можливістю визначати характер свого національно­го життя, у тому числі здатність політично самовизначатися аж до утворення власної держави; 3) народний – повно­владдя народу, тобто володіння соціально-економічними та політичними засобами для реальної участі в управлінні справами суспільства й держави. Народ – єдине джерело влади в країні.

СУД – орган держави, що здійснює правосуддя у формі розгляду й дозволу кримінальних, цивільних, ад­міністративних і деяких інших категорій справ у встанов­леному законом певної держави процесуальному поряд­ку.

СУДОВА ВЛАДА – відповідно до теорії поділу влад самостійна й незалежна сфера публічної влади (разом із законодавчою та виконавчою). Є сукупністю повнова­жень зі здійснення правосуддя, тобто повноважень із розгляду й дозволу кримінальних, цивільних, адмініст­ративних і конституційних справ (спорів) у порядку, установленому процесуальним законом, а іноді також повноважень щодо обов’язкового тлумачення норм пра­ва.

СУДОВА СИСТЕМА – сукупність усіх судів певної дер­жави. Судову систему України складають суди загальної та спеціальної юрисдикції.

СУСПІЛЬСТВО – продукт взаємодії людей, певна орга­нізація їх життя, внутрішньо суперечливий організм, суть якого полягає в багатоманітних (економічних, етичних, релігійних тощо) зв’язках і відносинах між людьми, їх об’єднаннями та спільнотами.

ТЕОКРАТИЧНА ДЕРЖАВА – особлива форма орга­нізації державної влади, за якої вона повністю належить церковній ієрархії.

ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА – юридична наука й навчальна дисципліна, що вивчає загальні закономірності виникнення, становлення та розвитку держави й права як соціальних явищ, а також специфічні закономірності ви­никнення, становлення, розвитку держави та права різних типів, що функціонують у межах окремо взятих суспільно-економічних формацій і цивілізацій.

ТЕРИТОРІЯ ДЕРЖАВНА – ті частини земного прос­тору, які знаходяться під владою якої-небудь держави, підпадають під її суверенітет. До її складу входять: 1) ма­терикові (континентальні) й острівні сухопутні утво­рення разом з їх надрами; 2) водні простори, що вклю­чають внутрішні води (води річок, озер, штучних водних об’єктів), внутрішні морські води (води морів, морських портів, бухт, проток, заток, лиманів тощо) й територіаль­ні води (територіальне море); 3) повітряний простір, що є частиною земної атмосфери, розташованою над сухопут­ною та водною територією держави. Зовнішні межі тери­торії позначаються лінією державної межі, яка встанов­люється відповідно до угод, які укладаються між суміж­ними країнами, або на основі традицій, що історично склалися.

ТЕХНІЧНІ НОРМИ – це правила найраціональнішого поводження людей зі знаряддями праці, природою.

ТИПОЛОГІЯ ДЕРЖАВИ – класифікація держав за типами, являє собою процес пізнання закономірностей розвитку держави, зміни одних історичних типів держави іншими.

ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА – діяльність державних органів, різних організацій і окремих громадян, спрямо­вана на з’ясування й роз’яснення значення та змісту за­гальнообов’язкової волі законодавця, що виражена в нор­мах права. Мета тлумачення – правильно застосовувати розпорядження, що містяться в них, до конкретних випад­ків.

ТОТАЛІТАРИЗМ – один із видів політичного режиму, що характеризується повним (тотальним) контролем держави над усіма сферами життя суспільства, фак­тичною ліквідацією конституції, прав і свобод. На місце ідеологічної різноманітності ставиться диктат однієї ідеології, будь-яке інакомислення або опозиційний ви­ступ пригнічується в зародку терористичними методами. Уся державна влада зосереджена в руках однієї полі­тичної партії.

ТРАДИЦІЇ – різновид звичаїв, що спираються на підтримку суспільної думки та виражають прагнення людей зберегти певні ідеї, цінності, корисні форми пове­дінки.

ТРАНСФОРМАЦІЯ – певне перетворення норм між­народного права шляхом їх розвитку, конкретизації та пристосування до національної системи права, включення до складу останньої.

ТРЕТЕЙСЬКИЙ СУД – недержавний орган, що роз­глядає економічні (цивільні) суперечки, якщо є угода сто­рін про передачу йому справи. Сторони, що погодилися розглядати справу третейським судом, беруть на себе зо­бов’язання виконувати рішення останнього.

ТРУДОВИЙ КОЛЕКТИВ – усі громадяни, що працюють на підприємстві на основі трудового договору.

УНІТАРНА ДЕРЖАВА – одна з форм територіальної організації держави. Держава вважається унітарною, якщо її частини не мають державного суверенітету і виступають як адміністративно-територіальні одиниці.

УПОВНОВАЖУЮЧІ НОРМИ ПРАВА – норми права, які надають особам можливість вчиняти певні дії.

УРЯД – найвищий колеґіальний виконавчий орган держави. У різних країнах має різну назву: Рада міністрів (Франція, Італія, Польща), Кабінет міністрів (Велика Британія, Україна) тощо. Уряд може бути безпартійним, однопартійним і коаліційним.

ФАКТИЧНИЙ ЗМІСТ ПРАВОВІДНОСИН – це реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб’єктивних прав і юридичних обов’яз­ків.

ФЕДЕРАЦІЯ – одна з форм територіальної організації держави, яка є об’єднанням відносно самостійних дер­жавних утворень; союзна держава, що складається з ок­ремих суб’єктів об’єднання (республік, штатів, кантонів тощо). Правовою основою такого об’єднання є конститу­ція.

ФІЗИЧНА ОСОБА – правоздатний громадянин (іно­земний громадянин, особа без громадянства) як суб’єкт права.

ФОРМА ДЕРЖАВИ – складне поняття, яке характеризує територіальний устрій держави, способи організації дер­жавних органів влади та методи здійснення державної влади. Складається з трьох елементів: форми державного устрою, форми державного правління й політичного режи­му.

ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ – порядок утво­рення вищих державних органів, інститутів влади та їх взаємозв’язків із населенням.

ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ – спосіб терито­ріальної організації держави.

ФОРМА (ДЖЕРЕЛО) ПРАВА – форми закріплення (зовнішнього виразу) правових норм. Основними видами джерела права є нормативно-правові акти, правові звичаї, прецеденти та нормативно-правові договори.

ФРАТРІЯ – форма соціальної організації в Афінах та інших державах докласичної Давньої Греції. Члени фратрії мали загальні органи самоврядування, культ то­що.

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ – напрями діяльності держави що­до вирішення завдань, які перед нею стоять.

Дата добавления: 2015-05-10