В каждом случае, решая вопрос о применении той или иной союзной нормы по трудовому праву, нужно прежде всего ее сопоставить с украинским законодательством. 1 страница

Следует особо отметить положение, содержащееся в статье 9 Конституции Украины, в соответствии с которым действующие международные договоры, согласие на обязательность которых дано Верховной Радой Украины, являются частью национального законодательства Украины. Общепризнанные принципы и нормы международного права и международные договоры Украины являются составной частью ее правовой системы, если они не противоречат Конституции Украины. Следовательно, они стали самостоятельным источником украинского национального права и, бесспорно, будут играть важную роль в регулировании трудовых отношений.

Кроме указанных выше нормативных актов, социально-трудовые отношения работников и собственника или уполномоченного им органа регулируются соответствующими видами соглашений.

В условиях перехода к рыночной экономике возрастает роль локальных нормативных актов о труде. Нормативные акты, принимаемые в централизованном порядке, как правило, устанавливают исходные, общие положения, которые требуют или допускают конкретизацию.

Четвертую подгруппу составляют нормативные акты министерств и ведомств. Эти органы государственного управления могут создавать акты, содержащие нормы трудового права в случаях и пределах, предусмотренных законами Украины, указами Президента Украины и постановлениями Кабинета Министров Украины.

Третью подгруппу составляют подзаконные акты Министерства труда и социальной политики Украины, которое издает приказы, инструкции, например приказ.

Сюда же входят нормативные постановления и распоряжения Кабинета Министров Украины

Локальные нормативные акты разрабатываются собственником или уполномоченным им органом с участием выборного профсоюзного органа и принимаются общим собранием (конференцией) данного предприятия, организации. К локальным источникам можно отнести:

коллективные договоры; правила внутреннего трудового распорядка, положения о премировании, соглашения по вопросам охраны труда.

4. В развитии этой конституционной нормы нужно отметить, что важное значение в настоящее время приобретает использование международных трудовых норм в нашем национальном законодательстве. Велика роль в этом вопросе конвенций и рекомендаций Международной организации труда (МОТ), таких, например, как Конвенция № 29 1930 г. «О принудительном или обязательном труде», Конвенция № 98 1949 г. «О праве на организацию и ведение коллективных переговоров», Конвенция № 144 1976 г. «О трехсторонних консультациях для содействия применению международных трудовых норм», Конвенция № 158 1982 г. «О прекращении трудовых отношений по инициативе предпринимателя», Рекомендация № 166 1982 г. «О прекращении трудовых отношений по инициативе предпринимателя» и др.

В настоящее время в Украине действуют лишь 41 из 53 конвенций. Девять конвенций по тем или иным причинам денонсированы. С конкретным содержанием этих и ряда других конвенций, а также рекомендаций можно ознакомиться в сборниках: «МОТ. Конвенции и рекомендации. Том I (1919-1956), том II (1957-1990) Женева: МВТ, 1991» и «М1жнародна оргатзащя пращ. Конвенцп та рекомендаци. Том 1 (1919-1964). Том II (1965-1999). Женева: МБП, 1999».

5. В национальном праве Украины сформулировано важное правило о применении норм бывшего Союза ССР, если эти нормы не противоречат Конституции Украины, законодательству Украины, а также международным договорам (соглашениям) с участием Украины. В соответствии с постановлением Верховного Совета Украины от 12.09.1991 г. «О порядке временного действия на территории Украины отдельных актов законодательства Союза ССР» на территории нашего государства до принятия собственных нормативных актов Украины по соответствующим вопросам действуют акты СССР по вопросам, не урегулированным законодательством Украины, при условии, если они не противоречат Конституции и законам Украины. Это правило обеспечивает определенную преемственность в правовом регулировании трудовых отношений.

11. Значення рішень Конституційного Суду України та керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду України в регуювані трудових правовідносин

РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

На сьогодні існують два рішення Конституційного Суду України, що прямо стосуються регулювання трудових відносин:

1) рішення від 9 липня 1998 р. у справі № 1-1/98 (справа про тлумачення терміна „законодавство”);

2) рішення від 29 жовтня 1998 р. у справі № 1-31/98 (справа про профспілку, що діє на підприємстві).

Слід зазначити, що правова природа цих рішень є досить специфічною, тому думки щодо правового становища рішень Конституційного Суду України в системі нормативно-правових актів висловлюються найрізноманітніші, оскільки Конституційному Суду України, відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 150 Конституції України, надано право на „ офіційне тлумачення Конституції України та законів України”. Саме здійснюючи це повноваження, Конституційний Суд України, на думку автора, створює правові норми, хоча законодавець не визнає за цим судом правотворчої функції. Таким чином, виникає певна суперечність, адже за законом Конституційному Суду надано право вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Закріпивши за Конституційним Судом право на визнання неконституційними нормативних актів, законодавець надав йому опосередковане право скасовувати їх. Адже загальновідомо, що скасовувати нормативні акти може лише „рівний” або вищий за юридичною силою нормативний акт (хоча і в цій частині не все гаразд, оскільки скасовувати нормативний акт має право лише той орган, який його видав, або правонаступник такого органу, а як свідчить практика, досить рідко нормативний акт скасовується після визнання його Конституційним Судом України неконституційним).

Переходячи до аналізу рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. у справі № 1-1/98 (справа про тлумачення терміна „законодавство”), слід зазначити, що в цьому рішенні також є певна суперечність. Трудові відносини регулюються розгалуженою системою нормативних актів, прийнятих органами різних рівнів, у тому числі за участю трудових колективів і профспілок (Конституція України, закони України, Постанови Верховної Ради України, акти Президента України та Кабінету Міністрів України, акти центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, генеральні, галузеві, регіональні, тарифні та інші угоди, внутрішні акти підприємств, установ та організацій). Здійснюючи тлумачення поняття „законодавство”, суд знехтував загальнотеоретичними доробками трудового права щодо системи трудового законодавства і виклав тлумачення поняття „законодавство” у вузькому розумінні. Однак у даному випадку суд правильно розтлумачив термін „законодавство”, що вживається в ч. 3 ст. 21 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП) (в редакції закону від 5 липня 1995 р.), а саме: термін „законодавство”, що вживається у ч. 3 ст. 21 КЗпП щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети та постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України [4].

Правильність тлумачення полягає в тому, що, приймаючи дане рішення, суд виходив з необхідності посилення правових засобів захисту прав громадян у галузі праці, спирався на норми Конвенції про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця від 22 червня 1982 р. № 158, і у своєму рішенні також зазначив, що „контрактна форма трудового договору не може впроваджуватись нормативними актами центральних і місцевих органів виконавчої влади, актами органів місцевого самоврядування, а також колективними договорами й угодами та іншими локальними нормативними актами”.

Аналіз даного рішення дозволяє дійти висновку, що Конституційний Суд України створює нові норми, оскільки він дав визначення поняттю „законодавство” з огляду на ч. 3 ст. 21 КЗпП (в редакції закону від 5 липня 1995 р.). Якби суд тлумачив термін „законодавство” з огляду на статті 3, 4 КЗпП, тлумачення було б зовсім іншим і спиралося б на теоретичні доробки трудового права.

Щодо наведеного рішення слід відзначити, що сьогодні воно вже не застосовується, оскільки до ч. 3 ст. 21 КЗпП внесені відповідні зміни від 24 грудня 1999 р., які закріпили прямолінійну позицію законодавця щодо регулювання питань трудового контракту, таким чином унеможлививши порушення у даній сфері. Сьогодні ця частина статті викладена в такій редакції: „Сфера застосування контракту визначається законами України”.

Зовсім інший підхід закріплений у проекті Трудового кодексу України (суб’єкт законодавчої ініціативи – Кабінет Міністрів України). У Главі 2 Книги I „Нормативно-правові акти та інші акти у сфері праці” встановлено систему нормативно-правових актів та інших актів у сфері праці, в якій можна простежити поділ трудового законодавства на нормативне й ненормативне.

Досить прогресивною і такою, що дійсно усуває будь-які суперечки щодо правотворчої діяльності Конституційного Суду України, є ст. 19 проекту Трудового кодексу України, в якій закріплено таке: „У сфері праці застосовуються цей Кодекс, інші закони, акти Президента України, Кабінету Міністрів України і центральних органів виконавчої влади, якими регулюються трудові відносини, крім випадків визнання їх Конституційним Судом України неконституційними або виявлення їх невідповідності актам вищої юридичної сили”. Таким чином, Конституційний Суд не скасовує нормативно-правові акти, а визнає їх неконституційними, а сам факт скасування прямо закріплюється в нормі, яка має однакову чи вищу юридичну силу й не міститься опосередковано в рішенні Конституційного Суду України.

Також досить прогресивною в регулюванні трудових відносин є ст. 23 проекту Трудового кодексу України, а саме: „ У разі виявлення неузгодженості між нормативно-правовими та іншими актами однакової юридичної сили, якими регулюються трудові відносини, застосовується акт, що є спеціальним стосовно відповідних відносин. Якщо неможливо зробити висновок про те, який акт є спеціальним, застосовується акт, прийнятий пізніше”.

Отже, вже на законодавчому рівні визначені критерії розмежування застосування того чи іншого нормативного акта. Тим самим у трудовому праві усувається конкуренція норм та нормативно-правових актів хоча б на рівні проекту Трудового кодексу України.

Наступним рішенням Конституційного Суду України, що прямо стосується регулювання трудових відносин, є рішення від 29 жовтня 1998 р. у справі № 1-31/98 (справа про профспілку, що діє на підприємстві) щодо тлумачення абз. 6 ч. 1 ст. 43-1 КЗпП (в редакції закону від 19 січня 1995 р.), а саме: поняттям "професійна спілка, що діє на підприємстві, в установі, організації", яке вживається в абз. 6 ч. 1 ст. 43-1 Кодексу законів про працю України, охоплюється будь-яка професійна спілка (профспілкова організація), яка відповідно до Конституції та законів України утворена на підприємстві, в установі, організації на основі вільного вибору її членів з метою захисту їх трудових і соціально-економічних прав та інтересів, незалежно від того, чи є така професійна спілка стороною колективного договору, угоди.

Професійні спілки, які діють на одному й тому самому підприємстві, в установі, організації, мають рівні права і є рівними перед законом. Питання про надання згоди на розірвання трудового договору з працівником у передбачених законом випадках і порядку вирішує професійна спілка, яка діє на підприємстві, в установі, організації, членом якої є працівник.

Таким чином, на той час суд усунув прогалину в законодавстві щодо розуміння поняття „профспілка”. На даному етапі це рішення втратило свою роль і значення, оскільки з прийняттям Закону України „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” було чітко визначено поняття „профспілка”, „первинна організація профспілки”, „організації профспілки”, „профспілковий орган” а 10 липня 2003 р. до КЗпП були внесені зміни, що привели кодекс у відповідність до даного закону.

Проект Трудового кодексу України також регулює діяльність профспілок, яка є однією з гарантій захисту трудових прав громадян. Причому в проекті законодавець не припустився помилки й виклав норми щодо діяльності профспілкових організацій, об’єднань, ланок, структурних підрозділів так, щоб вони повністю відповідали нормам Закону України „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”.

Таким чином, враховуючи викладене, можна дійти висновку, що в даний час рішення Конституційного Суду України не є джерелом трудового права у нормативному розумінні, оскільки ці акти втратили своє значення, а норми, яких вони стосувалися, втратили чинність або до них були внесені зміни. Тим не менше, для теорії трудового права ці рішення і досі мають значення.

ПОСТАНОВИ ПЛЕНУМУ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

До керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, що стосуються регулювання трудових відносин, належать постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судами трудових спорів” від 6 листопада 1992 р. № 9, „Про судову практику у справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками” від 29 грудня 1992 р. № 14, „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 р. № 9, „Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди” від 27 березня 1992 р. № 6, „Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” від 31 березня 1995 р. № 4, „Про практику застосування судами законодавства про оплату праці” від 24 грудня 1999 р. № 13 та деякі інші.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 47 Закону України „Про судоустрій України”, „ Верховний Суд України дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики”. Аналізуючи практику діяльності Верховного Суду України при здійснені даного повноваження, слід сказати, що така діяльність є важливою не лише для судів, а й для пересічних громадян, оскільки доступне роз’яснення того чи іншого положення сприяє тому, що громадяни в повному обсязі можуть захистити свої конституційні права і свободи.

Роз’яснення Верховного Суду України сприяють також виробленню однакової судової практики при застосуванні законодавства, що сприяє створенню демократичних засад здіснення правосуддя в Україні. Про важливість питання однаковості правозастосування свідчить і те, що відповідно до ст. 94 Закону України „Про Конституційний Суд України”, „підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод”.

Ще до революції російський правознавець М.М. Коркунов підкреслював, що однією з головних умов правосуддя є застосування законів до всіх однаково, а це неможливо без однакової, усталеної судової практики.

Деякі науковці стверджують, що в України виникла базисна основа для нового в нашій державі юридичного явища – судового прецеденту. Такої думки дотримується, наприклад, Н.М. Пархоменко, який зазначає, що в Україні в перспективі можливе включення правового прецеденту до системи джерел права [17].

А суддя Конституційного Суду України В. Німченко вважає, що можна відкрито говорити про перехід на шлях прецедентного права.

Однак наразі це доктринальні підходи, які найближчим часом не будуть впроваджені в життя (хоча вони є досить обґрунтованими), тому автор і надалі розглядатиме постанови Пленуму Верховного Суду України лише як керівні роз’яснення законодавства.

12. Дія нормативно-правових актів у часі, просторі та за колом осіб

Будь-який нормативно-правовий акт (закон, указ, декрет, постанова, розпорядження, тощо) повинен мати певні критерії дії, такими критеріями виступають дія нормативно-правового акту у часі, у просторі та за колом осіб.

Дія нормативно-правового акту у часі передбачає:

- момент вступу нормативно-правового акта в дію;

- момент припинення дії нормативно-правового акта;

- зворотна дія нормативно-правового акта.

Дія нормативно-правових актів — це їх фактичний вплив на суспільні відносини. Кожен нормативно-правовий акт призначений для врегулювання певних соціальних ситуацій, тому встановлення меж його дії є необхідною умовою забезпечення правомірності використання і застосування приписів, які становлять зміст цього акта.

Дія нормативно-правових актів обмежена трьома параметрами:

а) терміном дії, тобто часом, протягом якого нормативно-правовий акт має юридичну силу;

б) простором, на який поширюється дія нормативно-правового акта;

в) колом осіб, які підпадають під вплив нормативно-правового акта, у яких на основі його виникають юридичні права та обов’язки.

Дія нормативно-правових актів у часі обмежена моментом набуття ними юридичної сили і моментом припинення їхньої дії.

Нормативно-правові акти починають діяти:

а) з часу, що зазначений в самому нормативно-правовому акті, з якого цей нормативно-правовий акт вводиться в дію;

б) з часу прийняття чи підпису, на що, як правило, вказується в самому нормативно-правовому акті;

в) з часу опублікування нормативно-правового акта;

г) з виникненням певних обставин (проголошення надзвичайного стану, оголошення війни тощо); ґ) через десять днів з дня офіційного оприлюднення нормативно-правового акта, якщо інше не передбачено самим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його опублікування;

д) з часу, з якого акт надійшов адресату, що є притаманним відомчим нормативним актам.

Нормативно-правові акти втрачають чинність на підставі:

а) закінчення строку, на який вони були прийняті;

б) зміни обставин, для врегулювання яких вони були призначені;

в) скасування акта іншим чи спеціально призначеним актом (наприклад рішенням Конституційного Суду);

г) у разі фактичного їх скасування, тобто коли прийнято новий нормативно-правовий акт з цього ж питання, а попередній формально не скасовано.

Зворотна дія закону (ретроактивність) — це поширення дії норм закону на суспільні відносини, що виникли до набрання законом чинності.

За загальним правилом закони зворотної дії не мають. Це надає визначеності та стабільності суспільним відносинам, адже громадяни у своїх вчинках орієнтуються не тільки на чинні закони, а й розраховують на майбутні.

Водночас зворотну дію мають лише ті закони:

а) які скасовують або пом’якшують юридичну, зокрема кримінальну,

відповідальність фізичної особи;

б) в яких с пряма вказівка суб’єкта правотворчості про надання окремим статтям зворотної дії, що міститься в самому нормативно-правовому акті.

Дія нормативно-правових актів у просторі — це поширення їх впливу на певну територію (держави в цілому чи окремого регіону).

До території держави належать земля, надра, води та повітряний простір в межах державних кордонів, територія посольств, військові судна у відкритому морі й у межах територіальних вод інших держав, повітряні та космічні літаючі апарати тощо.

Нормативно-правові акти вищих органів законодавчої і виконавчої влади діють на всій території держави, місцевих — на території відповідного регіону.

На території регіону діють нормативно-правові акти різної юридичної сили, між якими можлива колізія (суперечності).-У такому випадку діє той нормативний акт, що має вищу юридичну силу, чи у разі її рівності — той, що прийнятий пізніше.

Дія деяких нормативно-правових актів може поширюватися і на територію непідвладну суб’єкту їх ухвалення. Це так звана екстериторіальна дія нормативно-правових актів. Право екстериторіальності розуміють як такий порядок, згідно з яким установи або фізичні особи, що перебувають на території іншої держави, вважаються такими, що перебувають на власній національній території та підлягають законам та юрисдикції власної держави. За загальним правилом правом екстериторіальності користуються дипломати та члени їхніх сімей.

Дія нормативно-правових актів за колом осіб визначає підлеглість осіб вимогам нормативно-правових актів. Відповідно до загального правила нормативно-правовий акт поширюється на всіх осіб, які знаходяться в межах певної території.

Мають місце і винятки:

а) громадяни України повинні виконувати приписи нормативно-правових актів і за межами держави;

б) закони чи спеціальні нормативно-правові акти можуть бути адресовані певному колу осіб.

Нормативно-правові акти діють не лише щодо громадян України, але й за деякими обмеженнями щодо іноземців, осіб без громадянства, які знаходяться на території України. Чинні нормативно-правові акти і міжнародні угоди передбачають винятки лише для дипломатичних представників та деяких інших осіб.

13. Поняття, значення та види принципів трудового права України

У розумінні принципів права слід виходити із загально-філософського уявлення про принципи як основоположні категорії, закономірності, що діють всюди, завжди та за будь-яких умов.

У загальній теорії права принципами права називають основоположні загальновизнані норми, що виражають властивості права та мають вищу імперативну юридичну силу, тобто виступають як незаперечні вимоги, що ставляться до учасників суспільних відносин з метою встановлення соціального компромісу. Принципи служать нормативними засадами права, що вміщені у його змісті, виступають орієнтирами його формування, відображають його сутність і основні зв'язки, що реально існують у правовій системі1.

Інколи принципи права розглядають як відправні ідеї, що виражають найважливіші закономірності і підвалини не тільки права, а й даного типу держави. Вони є однопорядковими із сутністю права і становлять його головні риси, відрізняються універсальністю, вищою імперативністю і загально-визначеністю, відповідають об'єктивній необхідності побудови і зміцнення певного суспільного ладу.

Принципи, поряд із предметом, методом та функціями, зумовлюють цілісність галузі права. Кожна з цих властивостей галузі права має своє призначення. Якщо предмет відповідає на запитання "що?" (які відносини складають об'єкт правового регулювання), метод - "як?" (у який спосіб регулюються ці відносини), функції - "навіщо?" (яке призначення цієї галузі), то для принципів найбільше підходить питання "чому?" (які закономірності формують норми певної галузі права).

Загальновизнано, що принципи права вносять одноманітність у всю систему юридичних норм і забезпечують єдність правового регулювання суспільних відносин. Та принцип є не тільки основним вихідним положенням будь-якої наукової системи, теорії або ідеологічного напряму, а й особливістю, покладеною в основу створення або здійснення чого-небудь, способом створення або здійснення чогось1. Із розвитком суспільного буття розвивається і право, яке має ефективно регулювати динамічні суспільні відносини. Тому принципи мають відображати як властивості відносин у їх статичному стані, так і служити основою для формування нових нормативних приписів, адекватних розвитку суспільних відносин відповідної галузі права.

Основні принципи трудового права, відображаючи сутнісні системні властивості цієї галузі, не можуть базуватися тільки на нормах, що визначають правове положення (статус) суб'єктів трудового права, їх діапазон значно ширший. Володіючи якістю нормативності та цілеспрямованості, вони відображають основний зміст, характер і тенденцію правового регулювання різних суспільних відносин з приводу застосування і організації праці працівників (трудових і тісно пов'язаних з ними інших суспільних відносин)2.

Відомий теоретик трудового права О. В. Смирнов, який зробив вагомий внесок у дослідження принципів, їх призначення вбачав у тому, що вони допомагають глибше з'ясувати зміст конкретних норм чинного законодавства, визначають тенденції розвитку законодавства, допомагають правозастосовним органам у вирішенні недостатньо врегульованих або неврегульованих конкретними нормами права питань3.

Принципи трудового права - це загальновизнані вихідні положення що визначають його сутність, зумовлюють єдність правового регулювання та закономірності розвитку системи норм трудового права.

Значення принципів трудового права полягає у тому, що вони:

- відображають у коротких формулюваннях зміст усієї системи трудового права, розкриваючи сутність всього трудового права, законодавства про працю і його зв'язок із соціально-економічною і техніко-організаційною політикою держави у сфері праці;

- визначають напрями подальшого розвитку законодавства про працю та забезпечують правильне та однакове застосування його норм;

- служать однією з головних підстав об'єднання окремих норм в систему даної галузі;

- визначають правове становище суб'єктів трудового права, їх права і обов'язки;

- служать правовим підґрунтям формування й розвитку системи галузі, визначаючи її структуру, склад інститутів, зміст конкретних норм законодавства про працю1.

Принципи не є автономними, самодостатніми утвореннями, що функціонують у відриві від об'єктивних чинників у відповідних сферах людського буття. Відносини, що виникають на базі праці, різноманітні і складні, вони регулюються різними галузями права. Тому для принципів трудового права характерна як обумовленість економічними та соціальними законами, так і взаємодія з принципами суміжних галузей права. Взаємодію принципів різних галузей права можна проаналізувати на прикладі правового явища, відносини з приводу якого регулюються як трудовим, так і господарським правом,-змін в організації виробництва і праці. Власник, виходячи із економічної доцільності, може запровадити організаційні зміни у діяльності підприємства (наприклад, реорганізовувати його). При цьому виникають організаційно-господарські відносини, нормативне регулювання яких базується на принципах, визначених законодавством. Серед загальних принципів господарювання, встановлених ст. 6 Господарського кодексу України (далі - ГК України), значиться свобода підприємницької діяльності, й інші суб'єкти не мають права впливати на його дії на цій стадії змін в організації виробництва. На цю частину відносин, що знаходяться на межі двох галузей, принципи трудового права не поширюються. Тому суд при розгляді справи про поновлення на роботі працівника, звільненого у зв'язку із скороченням штату або чисельності, не може досліджувати доцільність проведення власником реорганізації.

Якщо ж зміни в організації виробництва і праці призводять до вивільнення працівників, то на цю групу відносин поширюються вже й принципи трудового права. Не випадково принцип свободи підприємницької діяльності містить застереження - "у межах, визначених законом".

Принципи трудового права як галузі соціальної спрямованості у визначенні підстав та порядку звільнення працівників мають пріоритет. Тому у ч. З ст. 36 КЗпП України встановлено чітке правило: сама по собі зміна власника підприємства, а також його реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) не дають права роботодавцю звільняти працівників. При реорганізації зміни відбуваються не у трудових відносинах, що містять права та обов'язки як працівника, так і власника, вони стосуються тільки однієї сторони. Тому дія трудових договорів працівників продовжується, а припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП).

При визначенні переважного права на залишення на роботі у разі скорочення чисельності або штату працівників водночас діють принципи як господарського права, зумовленого економічними законами, так і трудового права, покликаного захищати права певних категорій працівників. Закони економіки спонукають власника до формування колективу працівників за ознакою ефективності праці, а соціальні фактори у цьому процесі мають другорядне значення. Така взаємодія принципів і зумовлює логіку нормативного визначення категорій працівників, які вправі претендувати на залишення на роботі, та структуру відповідної статті у законодавчому акті. Тому в ст. 42 КЗпП України спочатку у частині першій встановлено таке правило: "переважне право мають працівники з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці" (пріоритет принципу господарського права), а потім у частині другій запроваджено додатковий фактор - "за рівних умов кваліфікації та продуктивності праці перевага надається працівникам за соціальними показниками" (пріоритет принципу трудового права).

Дата добавления: 2015-05-10