Духовна та матеріальна культура

Існування культури виступає як єдиний процес, який можна розділити на дві сфери: матеріальну і духовну культури. Це розмежування є досить умовним, адже у реальному житті вони тісно пов'язані.

Деякі дослідники відносять до духовної культури те, що задовольняє духовні потреби людей, а до матеріальної — те, що задовольняє потреби матеріальні. Але існує безліч речей, які можуть одночасно задовольняти як ті, так і інші потреби — наприклад, вироби декоративно-прикладного мистецтва. Крім цього, не все, що задовольняє потреби людей, є культурним феноменом (наприклад, повітря), а культурні феномени не обов'язково повинні відповідати людським, соціальним потребам (наприклад, такі негативні явища культури, як наркоманія або злочинність).

З позицій іншого, не менш розповсюдженого підходу до визначення культури, духовною культурою називають створені людиною духовні цінності, а матеріальною культурою — виготовлені людиною речі, матеріальні предмети. Але духовні цінності не можуть існувати в культурі без матеріальної (знакової) «оболонки». А матеріальні предмети можуть бути предметами культури тільки тоді, коли стають носіями соціальної інформації, тобто втілюють у собі певні значення й духовний зміст. Відповідно, духовна і матеріальна культура не можуть існувати окремо одна від іншої.

Іноді під духовною культурою розуміють сферу духовного життя суспільства — релігію, мистецтво, філософію, науку, а під матеріальною культурою — сферу матеріального життя, виробництва й використання матеріальних благ. Однак, як відомо, процес виробництва й використання матеріальних благ (як і все людське життя) знаходиться поза межами культури.

Тому під матеріальною культурою потрібно розуміти не якусь особливу сферу культури, відмінну від духовної, а її знакову оболонку, тобто матеріальні форми вираження духовних змістів. Матеріальна культура не є тотожною ані матеріальному життю суспільства, ані матеріальному виробництву, ані матеріально-перетворюючій діяльності. Вона містить в собі об'єкти, створені людиною — артефакти.

Артефакт (від лат. arte — штучний, і factus — створений) — це продукт людської діяльності, штучно створена річ, предмет, а також ідеї, способи діяльності. Для артефактів характерно те, що вони створені людиною і являють певну цінність для соціальної групи або суспільства (парова машина, книга, храм, знаряддя праці, житловий будинок, прикраси).

Матеріальна культура, таким чином, характеризує діяльність з погляду її впливу на розвиток людини. Матеріальна культура — це й культура праці та матеріального виробництва, й культура та охорона навколишнього середовища, й культура топосу (місця проживання), й культура ставлення до власного тіла (фізична культура).

, головним чином, зорієнтовані на виробництво знань, цінностей та ідеалів, і найменш спрямовані на безпосереднє обслуговування практичних потреб людини. Основними формами духовної культури виступають міфологія, релігія, мистецтво, філософія, наука.

Духовна культура має такі характерні риси:

1. На відміну від технологічної й соціальної культури, духовна культура неутилітарна. Це найбільш віддалений від практики вид культури (хоча, як і вся культура, вона формується й змінюється відповідно до розвитку суспільного життя).

Духовна культура по своїй сутності безкорислива. Її зміст становлять не користь, не вигода, а «радість духу» — краса, знання, мудрість. Вона потрібна людям сама по собі, а не заради вирішення зовнішніх утилітарних завдань (що не виключає, звичайно, можливість її використання в практичних цілях).

2. У духовній культурі людина одержує найбільшу волю творчості. Тут розум людини не зв'язаний практичною необхідністю, він здатний відірватися від дійсності й полетіти від неї на крилах фантазії. Свобода творчості проявляється в міфології, релігії; безмежний простір для творчості надає мистецтво.

3. Творча діяльність у духовній культурі — це особливий духовний світ, створений силою людської думки. Цей світ незрівнянно багатший, аніж світ реальний. У ньому поряд з образами дійсності існують незвичайні, чудесні явища. У цьому світі живуть міфічні духи й боги, фантастичні гідри, дракони й русалки.

4. Духовна культура найбільш чутлива, вона здатна відобразити навіть незначні зміни в житті людей, відгукуючись на них змінами в собі

64. Діалогічний характер культури. Проблема культури як діалогу культур, осмислення етики діалогу та її культурних парадигм зумовлює звернення до проблеми порівняння як і підстави діалогічних взаємин та інтертекстуальності, що звільняє | від необхідності порівняння й навіть не припускає його (в сенсі контрастного зіставлення культури/іншої культури) й орієнтує на осмислення ідеї культури миру та проблем її вкорінення в) сучасній реальності.

Суть діалогу або діалогічного дослідження полягає в тому, що "друга" сторона діалогу, культура минулого або просто культура "інша" виступають "на рівних", а не лише як матеріал, що підлягає і науковій обробці. Такий діалог, певна річ, іде на користь кожному з його учасників.

Зв'язки різних інстанцій (адресат, співрозмовник, суспільство, культура тощо), що розглядаються як суб'єкти діалогу, актуалізуються в поліфонічному просторі тексту. Причому поняття "інтертекстуальності", висловлюючись у термінах Р. Варта, "глибоко і перебудовуючи етіологічний пейзаж" культури, мало на меті радикальну трансформацію самого поняття тексту. Це поняття більше не розглядалося як замкнена, застигла єдність (однорідна монада), організована довкола єдиного однозначного смислу; воно фіксувало мозаїку розрізнення, багатоцільовий простір. Суб'єкт культури здобуває можливість бути прочитаним як текст. Концепт інтертекстуальності, що стає на місце інтерсуб'єктивності, приведений у критичну напругу поняттям діалогічності (функціонуванням текстів у ситуації діалогу з культурним контекстом, сучасним і попереднім), має бути розглянутий як принцип породження й динамізації тексту культури. Діалог, як зазначає П. Козловські, є щось більше, ніж відповіді на зразок: "так", "ні". Він є предмет розмови, де порівнюються сили співрозмовників. Сенс відчувань виходить за межі мовних об'єктивацій, повідомлень чи інформації. Тілесність людини та фізична тілесність речей трансцендентує інформаційно-технічні стосунки між тими, хто сприймає інформацію, та її носіями.

Власне, культура має своїм завданням включити все багатство своїх повідомлень у душі та тіла людей. І головною рисою тривання культури є її засадничо діалогічний характер. Культура, як і людська особистість, розвивається там, де є, кажучи словами Дж. Г. Міда, ''значущі інші", де є контакт із узвичаєними інтерсуб'єктивними чинниками особи, такими як традиція, життєво вартісні людські стосунки, горизонти значущості, ширші за окрему особу.

Дата добавления: 2015-05-08