Тенденції розвитку цивільно-правових систем

Сучасний розвиток національних цивільно-правових систем ха­рактеризується насамперед їх уніфікацією. Уніфікація здійснюєть­ся шляхом зближення та гармонізації цивільно-правових систем різних держав внаслідок запозичення відповідних правових кон­струкцій та згладжування принципових відмінностей між законо­мірностями правового регулювання і охорони суспільних відносин. Причиною уніфікації цивільно-правових систем сучасності є необ­хідність спрощення порядку співпраці держав в економічній та інших сферах з метою підвищення його ефективності та усунення певних неузгодженостей (колізій). Уніфікація цивільно-правових систем можлива через укладення міжнародних договорів, прийнят­тя модельних рекомендаційних законодавчих актів, використання міжнародних звичаїв тощо.

Ще однією з тенденцій розвитку цивільно-правових систем сучасно­сті є налагодження між державами міжнародної правової допомоги. Ос­новними формами здійснення такої міжнародної правової допомоги є укладення міжнародних договорів про надання юридичної допомоги з

Дана класифікація вперше була обґрунтована провідними німецькими вченими К. Цвайгертом та X. Кьотцом (Цвайгерт К.. Кётц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права. — М., 1998. — Т. 1. — С. 117). Проте це да­леко не єдина та не безспірна класифікація правових систем. Так, зокрема Р. Да­вид і К. Жоффре-Спінозі звужують та виділяють тільки континентальну, англо-американську, мусульманську та патріархальну цивільно-правові системи. {Давид Р., ЖоффреСпинози К. Основные правовые системы современности. — М., 1997). Російський вчений Ю. О. Тихомиров, окрім традиційних континентальної та англо-американської, виділяє також соціалістичну систему, правові системи релігійно-моральнісної орієнтації, систему північноєвропейського права, латино­американську правову систему та правові системи, що «кочують» (Тихоми­ров Ю. А. Курс сравнительного правоведения. — М., 1996). Ще більш розширено дану проблему розглядає Є. О. Харитонов, який виділяє: романську, англосак­сонську, германську, центрально-європейську, східно-європейську, мусульмансь­ку, далекосхідну та африканську системи цивільного права (Харитонов Є. О. Історія приватного права Європи: Східна традиція. — Одеса, 2000).

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Глава 3. Основні риси цивільного права зарубіжних країн

цивільних, сімейних та інших справ, обмін правовою інформацією, взаємодія законодавчих органів влади, міжнародні наукові та освіт­ні правові програми тощо.

Місце українського цивільного права серед цивільно-правових систем сучасності

Після розпаду СРСР перед Україною, як і більшістю країн коли­шнього «соціалістичного табору», постала проблема створення влас­ної національної правової системи, оскільки існуюча на той час пра­вова система вже не відповідала потребам сучасності та не могла афективно врегульовувати нові, невідомі раніше, суспільні відноси­ни. Особливо гостро це проявлялось у сфері приватного (цивільного) права, де з виникненням нових економічних відносин виникла на­гальна потреба створення якісно іншого правового поля, що зумов­лювалось необхідністю молодої незалежної держави інтегруватись у загальноєвропейський товарооборотний процес.

Проте існуючі протиріччя на національному рівні між поборни­ками старого суспільного ладу і прихильниками інтеграції до зага­льноєвропейського та світового економіко-правового простору сут-гєво загальмували процес уніфікації українського цивільного права до цивільно-правових систем сучасності.

Аналізуючи розвиток українського цивільного права, слід зазна­чити тенденції до його зближення з континентальною системою ци­вільного права, однак вони є відносно не стійкими, що обумовлю­ються відсутністю стабільного економічного розвитку та правового регулювання суспільних відносин.

Але активна позиція України в питаннях входження до європей­ського економічного простору, її участь у товарообороті між держа­вами СНД, визначення своїх позицій при створенні модельних нор­мативних актів (наприклад, Модельного цивільного кодексу для держав — учасників СНД) та актів національного законодавства з урахуванням тенденцій європейського регулювання суспільних від­носин дає підстави сподіватися на найближче визначення та затвер­дження українським цивільним правом свого належного місця се­ред цивільно-правових систем сучасності.

Поняття та значення порівняльного цивільного права

Особливу увагу при розгляді даного питання слід звернути на не-збхідність вивчення зарубіжного цивільного законодавства. При цьому знання з традиційного для вищих юридичних навчальних за­кладів курсу «Міжнародне приватне право» вже є недостатнім внас­лідок значного збільшення міжнародних економічних зв'язків, тому постає нагальна потреба у фахівцях, які глибоко володіють спеціаль­ними знаннями з цивільного та торгового права зарубіжних країн.

Дане вивчення найбільш ефективне на підставі порівняльного методу, а отримана інформація може стати основою науки та навчальної дисципліни порівняльного цивільного права як частини міжгалузевої дисципліни порівняльного правознавства.

§ 2. Романо-германська (континентальна) система Загальна характеристика

Романо-германська (континентальна) система цивільного права нині утвердилася у Франції, Німеччині, Бельгії, Люксембурзі, Іспа­нії, Італії, Португалії, Австрії, Швейцарії, багатьох країнах Латин­ської Америки тощо. В основі цієї системи цивільного права лежить рецепція римського права та його гармонізація з урахуванням на­ціональної специфіки.

Характерними ознаками цієї правової системи є розподіл (дихо­томія) права на публічне та приватне. Але з моменту першого про­ведення розмежування приватного та публічного права Ульпіаном в Дігестах Юстиніана¹ відносини в суспільстві суттєво ускладнились, що унеможливило вирішення питання про єдність та диференціа­цію приватного та публічного права, посилаючись виключно на сферу охоронюваних інтересів (приватних чи публічних). І тому критерієм їх розмежування став спосіб та характер впливу права на відносини. Тобто коли йдеться про субординацію, власно-орга­нізаційні і примусові засади у суспільних відносинах, що спрямова­ні на здійснення державних та суспільних інтересів, то вони мають характер публічно-правових. І навпаки, відносини, що виникають з приводу певного майна між юридично рівними суб'єктами, які фор­муються за їх ініціативою з метою задоволення приватних інтересів шляхом координації поведінки, то слід говорити про приватно­правовий характер цих суспільних відносин.

Ще однією суттєвою специфікою континентальної системи ци­вільного права є її галузевий підхід та чітка ієрархія всередині сис­теми. Сутність даної специфіки полягає в тому, що система цивіль­ного права, залежно від особливостей відносин, які підлягають пра­вовому регулюванню, поділяється на складові (підгалузі, інститути), що логічно взаємопов'язані між собою та в сукупності складають єдине ціле — галузь цивільного права.

¹ У той період вважалося, що приватне право врегулювало приватно-правову сферу суспільного життя, що ґрунтується на засадах юридичної рівності сторін та обумов­лена недоторканністю їх приватної власності, свободою договору, судовим захистом їх прав та інтересів тощо, тобто регулює сферу приватних інтересів, а публічне пра­во спрямоване саме на регулювання державних та суспільних інтересів за допомо­гою цілої низки імперативних (загальнообов'язкових) правил поведінки.

>зділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Глава 3. Основні риси цивільного права зарубіжних країн

Романська та германська підсистеми

У континентальній системі цивільного права з огляду на специ-іку нормативно-правового регулювання та охорони суспільних від-осин чітко виділяються дві підсистеми: романська та германська. Романська підсистема цивільного права започаткована фран-узькими вченими, результати досліджень яких дістали своє втілен-я у Цивільному кодексі Франції 1804 р. (Кодексі Наполеона). Да-ий кодекс, як і всі інші нормативно-правові акти романської під-истеми, укладений за інституціональною системою, в основу кої покладено рецепцію Інституцій Гая (Согриз Іигіз Сіуіііз), яка кладається з трьох основних розділів: «Особи» (правове станови­те суб'єктів), «Речі» (об'єкти права та відповідні їм права) і Позови» (способи реалізації та захисту прав). За цією ж підсисте-[ою укладені також і цивільні кодекси Італії, Іспанії, Португалії, Іельгії, Нідерландів, Люксембургу, штату Луїзіана (США), про-інції Квебек (Канада), більшості країн Латинської Америки, пів-;енно-східної Азії тощо.

Натомість германська підсистема цивільного права започатко-;ана німецькими вченими, результати наукових досліджень яких [істали своє втілення у Німецькому цивільному уложенні (ВОВ) 896 р. Цей кодекс ґрунтувався на пандектній системі, що була >еципована з Дігестів (Пандектів) Юстиніана. її характерною озна­кою було виокремлення Загальної частини — сукупності норм пра-іа, що стосувалися будь-яких інститутів цивільного права та об'єд-іували в собі загальні положення цивільного права, норми про іуб'єкти та об'єкти цивільного права, власне цивільні права, їх реа-іізацію та захист. Решта правових норм складали Особливу части-іу, до якої входили інститути зобов'язального, речового, сімейного га спадкового права. Окрім того, дана система розмежовувала мате­ріальні та процесуальні норми. Пандектна система була також осно-юю цивільних кодексів Швейцарії, Австрії, Російської Федерації, Бразилії тощо.

Порівнюючії ці підсистеми, слід відмітити, що германська підси­стема є більш складною за юридико-технологічною будовою, ніж ро­манська. Але на сьогодні в чистому вигляді їх не існує жодної. V процесі свого розвитку вони зближувалися та взаємовпливали од-яа на одну, і тому сьогодні вже навряд чи можливо говорити про яих як про окремі системи.

Джерела права

Основним джерелом континентальної системи цивільного права в нормативно-правовий акт, який за своєю сутністю є виробленим цивілістичною доктриною загальнообов'язковим правилом поведін-

ки, тобто певною конструкцією, що покликана регулювати певні су­спільні відносини. Основним нормативно-правовим актом, яким ре­гулюється переважна більшість цивільних правовідносин, є Цивіль­ний кодекс як системна кодифікація законодавчих актів. Проте в багатьох країнах континентальної системи цивільного права сут­тєве значення відіграють і так звані адміністративні акти, прийняті відповідно до делегованих повноважень органами вико­навчої влади.

Певне значення в континентальній системі має звичай. Проте за­стосування його, порівняно з нормативно-правовим актом, є набага­то вужчим й опосередковується переважно у формі звичаю ділового обороту.

Значення судової практики в континентальній системі цивільно­го права або має субсидіарний (доповнюваний) характер і застосову­ється для усунення прогалин нормативно-правового регулювання, або взагалі не є джерелом права. Проте слід відзначити стійку тен­денцію до зростання ролі судової практики, яка виокремилась останнім часом і ще раз підкреслює процес уніфікації та гармоніза­ції правових систем.

Неможливо обійти в даному питанні і проблему дуалізму цивіль­ного та торгового права, що дістали своє втілення в одночасному іс­нуванні двох кодифікаційних нормативних актів — цивільного та торгового кодексів. Так, наприклад, у Німеччині поряд з Німець­ким цивільним уложенням (ВОВ) діє Німецьке торгове уложення (1897 р.), у Франції поряд з Кодексом Наполеона діє Французький торговий кодекс (1807 р.) тощо.

Торговий кодекс за своєю структурою є кодифікованим норма­тивно-правовим актом, яким регулюються відносини у сфері ко­мерційного обороту. Він є спеціальним нормативним актом щодо цивільного кодексу, використовує його Загальну частину.

Але далеко не всіма країнами була сприйнята ідея дуалізму цивільного права. Так, вперше в Швейцарії (1911 р.) був прийнятий єдиний кодифікований нормативно-правовий акт, яким рівною мірою регулювались як цивільні, так і торгові правовідносини. У подаль­шому фактично всі країни континентальної системи цивільного пра­ва взяли курс на монізацію цивільного права. Це свідчить про гло­бальний процес комерціалізації цивільного права, тобто максималь­ної гармонізації цивільного законодавства з урахуванням також і потреб правового регулювання торгового обороту.

Фізичні та юридичні особи

У континентальній системі цивільного права особи поділяються, як правило, на дві основні категорії: фізичні та юридичні особи.

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Глава 3. Основні риси цивільного права зарубіжних країн

Фізичними особами визнаються громадяни, іноземці та особи без громадянства. Фізичні особи наділяються специфічними юридични­ми ознаками: правоздатністю як здатністю мати цивільні права та обов'язки і дієздатністю як здатністю своїми діями набувати та здійс­нювати цивільні права і створювати та виконувати цивільні обов'яз­ки. Правоздатність усіх фізичних осіб рівна за обсягом, і її обмежен­ня, окрім як у випадках, передбачених законом, не допускається. Правоздатність виникає з моменту народження¹ та припиняється в момент смерті чи оголошення особи померлою або визнання її безвіс­но відсутньою². Натомість обсяг дієздатності встановлюється зако­ном залежно від різних обставин (вік, стан здоров'я тощо), внаслідок чого виокремлюється повна, обмежена дієздатність і недієздатність фізичних осіб. Також слід зауважити, що континентальній системі права притаманний інститут представництва, за яким компенсують­ся усі можливі дефекти в дієздатності фізичних осіб.

Досить детально в континентальній системі цивільного права розроблене вчення про юридичну особу. Юридична особа визнається певним фіктивним утворенням, основними ознаками якого є: орга­нізаційна єдність; відокремленість майна та здатність до самостій­ної майнової відповідальності; можливість брати участь у цивільно­му обороті та виступати в суді від свого імені тощо. Особлива увага при цьому приділяється класифікації юридичних осіб. Окрім цього також виокремлюються поняття «правоздатність» та «дієздатність» юридичної особи, які за своїм змістом є, як правило, спільними.

Створення юридичної особи можливе в дозвільному, нормативно-явочному чи явочно-заявному порядку і супроводжується, як прави­ло, процедурою державної реєстрації. Припинення юридичної особи можливе як шляхом реорганізації, що передбачає перехід прав і обо­в'язків за правонаступництвом до інших юридичних осіб, так і шля­хом ліквідації, що такого правонаступництва не передбачає.

Вирізняють два основні види юридичних осіб: публічного та при­ватного права. Юридичні особи публічного права створені на підста­ві публічно владних актів і не мають на меті участь у цивільному обороті, оскільки покликані для вчинення адміністративних функ­цій, а юридичні особи приватного права за своєю природою створені на підставі приватно-правових актів і мають на меті участь

¹ Окремі науковці намагаються обґрунтувати позицію, згідно з якою правоздат­
ність особи виникає в неї з моменту зачаття, мотивуючи це тим, що окремими
правами (на життя, спадщину тощо) особа наділяється ще в момент перебування в
утробі матері.

² Проте не всім країнам континентальної системи цивільного права (наприклад,
Франція) відомий інститут визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення її
померлою.

у цивільному обороті. У свою чергу юридичні особи приватного пра­ва поділяються на: товариства (союзи) та асоціації (установи).

Товариства (союзи) поєднують у собі всі види об'єднання фізич­них осіб, які, залежно від підстав об'єднання (чи це об'єднання ка­піталів, чи об'єднання інтересів), членства в даному товаристві та порядку відповідальності членів товариства за боргами останнього поділяються, як правило, на повні, командитні, товариства з обме­женою відповідальністю та акціонерні товариства¹. При цьому пов­ні та командитні товариства є саме об'єднаннями інтересів. Поря­док відповідальності такий, що в повному товаристві учасники від­повідають солідарно всім своїм майном, а в командитному — одні учасники (комплементарії) відповідають солідарно усім своїм май­ном, а інші (командисти) — у межах їх внесків. Акціонерне товари­ство та товариство з обмеженою відповідальністю є об'єднаннями капіталів (щодо акцій чи внесків) і тому відповідальність учасників даних корпорацій обмежена їх внеском у товариство. Окрім цих ви­дів юридичних осіб, у деяких країнах континентальної системи пра­ва виокремлюють ще й негласне товариство — договірне товариство між власником товариства та особою, яка вносить внесок до майна власника, проте не бажає розголошувати свого імені. Управління товариством (союзом) здійснюється загальними зборами учасників та правлінням.

Установи як юридичні особи створюються на основі відособлення чужого майна, переданого в управління для досягнення визначеної мети існування установи. Установи не мають членства та діють в ін­тересах суспільства або конкретних осіб (дестинаторів), які не є вла­сниками їх майна чи його розпорядниками. У формі установи існу­ють скарбниця, державні підприємства, релігійні організації, бла­годійні фонди тощо.

Особисті немайнові права

У континентальному праві спостерігається чітка тенденція до всебічного захисту особистих немайнових прав фізичних осіб. Під особистими немайновими правами фізичних осіб розуміють не­від'ємні (невідчужувані) від особи та такі права, що не наділені еко­номічним змістом. До основних з них відносять право на життя та здоров'я, право на безпечне довкілля, право на честь, гідність та ре­путацію, право на власне зображення та голос, право на свободу та особисту недоторканність тощо. При цьому в деяких країнах ци-

¹ У Німеччині повні товариства (оііепе Напйеііеезеїізпіїї) вважаються «від­носною юридичною особою», а командитні товариства (Коттапс1іІее8е11зспа£і.) хоча і врегульовуються Німецьким торговим уложенням, проте не є юридичною особою.

Дата добавления: 2015-05-10