Поняття права власності

1-3-285

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 20. Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві

Невзгодина Е. Л. Представительство по советскому гражданскому пра­ву. — Томск, 1980.

Соколовский К. И. Представительство в гражданском праве и процессе // Вопросы теории: сущность, содержание, структура. — X., 1984. Рясенцев В. А. Основания представительства в советском гражданском нраве // Уч. записки ВЮЗИ. — М., 1948.

Глава 20 Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві

§ 1. Поняття та значення строків (термінів) у цивільному праві

Стратегічна лінія на нормалізацію соціально-економічного ста­новища в Україні визначає необхідність повніше враховувати фак­тор часу в господарській діяльності та при вирішенні соціальних проблем. Фактор часу набуває важливого значення і як міра оцінки соціальних процесів та явищ, і як засіб цілеспрямованого регулю­вання людської діяльності.

Час відіграє істотну роль у цивільних правовідносинах. Суб'єк­тивні права та юридичні обов'язки їхніх учасників виникають, роз­виваються і припиняються у певний час. Дія самих законів також обмежена у часі. Строки, що встановлюються у цивільних правовід­носинах як вияв соціального часу (у формі існування соціальної ма­терії, суспільного буття), є важливим правовим засобом цілеспрямо­ваного регулювання діяльності громадян та організацій. Строки дисциплінують учасників правових зв'язків, забезпечують чіткість і визначеність у правах та обов'язках суб'єктів.

Загальні часові параметри функціонування правовідносин визна­чаються передусім правовою нормою. Поняття «строк», «термін», «давність», «своєчасно», «негайно» та інші, що відображають часо­ві зв'язки, часто входять до змісту правових норм. У новому ЦК України, крім норм, що регулюють дію позовної давності, вміщені загальні положення про строки і терміни, які стосуються всіх інсти­тутів цивільного права (розділ V книги першої).

Питання про роль і місце строків у цивільних правовідносинах може розглядатися у різних аспектах: 1) як момент виникнення (початку) або припинення правовідносин; 2) як одна з умов, що ви­значає їх зміст; 3) як критерій оцінки правомірності поведінки суб'єктів з погляду її своєчасності тощо.

Строки зазвичай розглядаються за їх місцем у системі юридич­них фактів цивільного права. Найчастіше їх відносять до подій, зазначаючи закінчення часу (строку). Строк обмежує дію суб'єктив-

них прав та обов'язків у часі. Оскільки права та обов'язки частіше виникають за волею їхніх носіїв, то вольовий характер мають і стро­ки, які обмежують їх дію у часі. Конкретні строки здійснення та особливо захисту цивільних прав передбачаються нормою закону, але закон також має вольовий характер як юридичний вияв дер­жавної волі. Строки, встановлені законом, стають обов'язковими для суб'єктів правовідносин або внаслідок того, що закон забороняє їх скорочення за угодою сторін (зокрема строки позовної давності), або тому, що сторони не використали надану їм можливість визна­чити строк на свій розсуд (наприклад, збільшити гарантійний строк, передбачений нормативно-технічним документом). Не ви­кликає сумніву вольовий характер строків, що встановлюються са­мими учасниками правовідносин або за рішенням суду чи іншого юрисдикційного органу.

Як результат вольових та усвідомлених юридичних дій суб'єктів права, строки мають відображення суб'єктивного, але, будучи вста­новленими, вони існують уже об'єктивно. У сфері цивільно-право­вих відносин юридичне значення має не закінчення часу взагалі, а закінчення певного строку, настання певного моменту в часі. Пе­ребіг і обчислення строків у цивільному праві відбуваються за пра­вилами, встановленими за волею законодавця.

Серед обставин, що впливають на перебіг строків позовної давно­сті (зупинення, перерва), закон передбачає і вольові дії учасників правовідносин або державних органів: переведення на воєнний стан Збройних Сил України, у складі яких перебувають позивач або від­повідач (підпункт 4 п. 1 ст. 263 ЦК України); пред'явлення позову у встановленому порядку або здійснення зобов'язальною особою дій, що свідчать про визнання нею свого боргу (ст. 264 ЦК України), то­що. Суд за наявності поважних причин пропущення строку позов­ної давності може поновити цей строк і захистити порушене право (п. 5 ст. 267 ЦК України). Учасники відносин можуть змінювати встановлені ними строки, наближати або віддаляти момент здійс­нення певних дій у часі. Отже, перебіг строку піддається впливу лю­дей, залежить від їхньої волі та свідомості.

Цивільно-правові строки є часовою (темпоральною) формою руху цивільних правовідносин, формами існування і розвитку суб'єктив­них прав та обов'язків, що становлять їх зміст. Суб'єктивне право та обов'язок відповідно являють собою можливість або необхідність здійснення їх носіями будь-яких дій або утримання від їх здійснен­ня. Змістом строку є дія або подія. Поза цими фактами встановлення та існування строків не має сенсу. Тому настання або закінчення строку набуває значення не само по собі, а в сукупності з подіями або

і-

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 20. Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві

діями, для вчинення або утримання від вчинення яких цей строк встановлено.

Отже, строки не належать ні до дій, ні до подій, як і не мають са­мостійного місця у загальній системі юридичних фактів. Як форма, час (строк) властивий і першим, і другим. Строки як часова форма, в якій відбуваються події або здійснюються дії (бездіяльність), по­роджують юридичні наслідки лише у зв'язку з діями і подіями. На­приклад, пропуск строку позовної давності тягне за собою відмову у позові не просто у зв'язку із закінченням такого строку, а тому, що позивач у встановлений строк не вчинив позову до відповідача про захист порушеного права.

В українській правовій термінології поряд з поняттям «строк», що відображає певний період (проміжок) у часі (наприклад, рік, місяць), часто вживається поняття «термін», з яким пов'язується певний момент у часі, зокрема конкретна календарна дата або певна подія, що має обов'язково настати. Тому новий ЦК України окремо визначає строк і термін.

Відповідно до ст. 251 ЦК України строк — це певний період у ча­сі, із закінченням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення.

У цьому разі строк визначається періодом, що обчислюється ро­ками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Початок строку чи його закінчення може визначатися також вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Термін — що певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення. Термін визначається кален­дарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Визнанням строків (термінів) часовою формою перебігу подій або здійснення дій (бездіяльності) роль строків у цивільному праві зо­всім не применшується. Як правова форма, строки (терміни) мо­жуть спрямовувати волю і поведінку учасників суспільних відносин на досягнення цілей, поставлених ними.

§ 2. Види цивільно-правових строків і термінів

Неоднаковість строків, що регулюються цивільним правом, зу­мовлює потребу їх класифікації. Строки у цивільному праві групу­ються за різними критеріями:

1. За підставами (джерелами) встановлення можна вирізнити строки (терміни), які визначаються:

— законом (наприклад, строк чинності майнових прав інтелекту­альної власності на твір спливає через сімдесят років, що від­раховуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи

останнього із співавторів, який пережив інших співавторів, крім випадків, передбачених законом);

— адміністративним актом (наприклад, місячним планом пе­ревезення вантажів визначається строк дії зобов'язання залізниці з надання перевізних засобів, а вантажовідправника — з пред'яв­лення вантажів до перевезення протягом календарного місяця);

— угодою (договором) (наприклад, за договором позики сторони визначили строк повернення грошей до 1 жовтня певного року);

— рішенням суду (наприклад, за рішенням суду дається відстро­чення виселення наймача із житлової площі на три місяці).

2. За ступенем самостійності учасників цивільних правовідно­син у встановленні строків їх поділяють на імперативні, що не під­лягають зміні за угодою сторін (наприклад, не допускається скоро­чення позовної давності), і диспозитивні, що визначаються за уго­дою сторін (зокрема строки в орендних відносинах).

3. За розподілом обсягу прав та обов'язків сторін за окремими періодами часу розрізняють загальні та окремі строки. Наприклад, річний строк дії договору — це загальний строк поставки продукції, окремі строки (місячні, квартальні тощо) визначають поставку окремих партій продукції до закінчення цих проміжків часу у ме­жах загального строку.

У навчальній літературі наводяться також інші підстави для кла­сифікації строків (визначені і невизначені, загальні і спеціальні, по­чаткові, проміжні та кінцеві, максимальні й мінімальні тощо).

Загальне значення для всіх інститутів цивільного права має по­діл строків (термінів) за способом їх встановлення. Строк визнача­ється періодом часу, що обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями і годинами.

Термін, встановлений законом, іншими правовими актами, пра-вочином (угодою) або такий, що призначається судом, найчастіше визначається календарною датою. Строк або термін можуть бути ви­значені також вказівкою на подію, яка обов'язково має настати, або моментом витребування кредитора. Отже, закон допускає кілька способів визначення строку (терміну), кожний з яких може бути ви­користаний самостійно або водночас з іншими.

Найбільша визначеність у взаємовідносинах сторін досягається при позначенні термінів календарними датами. Останні можуть бу­ти конкретизовані вказівкою на години і навіть хвилини, які приуро­чені до певної дати. Зокрема, у договорах на виконання обчислю­вальних робіт строки подання замовником виконавцеві вихідних до­кументів визначаються не тільки календарними датами, але й годинами.

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 20. Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві

Досить поширеним способом визначення строку у законодавстві і на практиці є встановлення періодів часу, які обчислюються рока­ми, місяцями, тижнями, днями й годинами. При цьому початковий і кінцевий моменти періоду часу можуть приурочуватися до певної календарної дати або події, яка обов'язково має настати. Наприк­лад, сторони обумовили, що договір підряду діє з 1 січня по 31 груд­ня певного року.

Іноді строк або термін визначається вказівкою на подію, яка обо­в'язково має настати. Часовою категорією може бути подія, настання якої є неминучим, на відміну від події, що використовується при укладенні умовних угод (можливість настання події тут може бути ймовірною). Так, обов'язок щодо надолуження неподаних перевізних засобів на внутрішньому водному (річковому) транспорті обмежений рамками навігаційного періоду. І хоча відкриття й закриття навігації у конкретному водному басейні здійснюється за розпорядженнями (наказами) органів управління відповідним транспортом, настання і закінчення навігаційного періоду до певної дати передбачити наперед неможливо, оскільки це залежить від погодних умов у даному році.

Термін виконання зобов'язання може бути визначений моментом витребування кредитора. Відповідно до п. 2 ст. 530 ЦК України боржник має виконати зобов'язання у семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного вико­нання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

У законі або договорі можуть бути передбачені інші строки і поря­док виконання зобов'язання за витребуванням кредитора. Так, у до­говорі можна передбачити поставку продукції на вимогу покупця. У цьому разі поставка здійснюється на основі замовлень, поданих по­купцем з виникненням його потреб у товарах, а в договорі зазначаю­ться порядок і строки подання та виконання таких замовлень.

У ряді статей ЦК України оперує поняттям «розумний строк». Так, згідно з п. 1 ст. 688 покупець зобов'язаний повідомити продавця про порушення умов договору купівлі-продажу щодо кількості, асор­тименту, якості, комплектності, тари та/або упаковки товару у строк, встановлений договором або актами цивільного законодавст­ва, а якщо такий строк не встановлений, — в розумний строк після того, як порушення могло бути виявлене відповідно до характеру і призначення товару.

Поняття «розумний строк» очевидно означає необхідність вра­ховувати усі конкретні обставини, в яких діють учасники право­відносин.

У юридичній літературі правовідносини прийнято поділяти на регулятивні та охоронювальні. У регулятивних правовідносинах

встановлені строки — це строки здійснення суб'єктивних прав і ви­конання обов'язків, в охоронювальних — вони є строками захисту цивільних прав. Строки є: 1) гарантійні; 2) оперативного захисту; 3) претензійні; 4) позовної давності; 5) процесуальні.

В абсолютних цивільних правовідносинах діє принцип безстро­ковості суб'єктивних прав, що належать уповноваженій особі. На­приклад, право власності не обмежене для власника будь-яким строком. Особисті немайнові права, не пов'язані з майновими (пра­во на ім'я, таємницю особистого життя тощо), невіддільні від особи їх носія, безстрокові й довічні.

Більшість строків, встановлених у регулятивних цивільних пра­вовідносинах, надають уповноваженій особі можливість здійснюва­ти закладені в суб'єктивному праві можливості і задовольняти свої інтереси у межах відведеного на це часу. Так само виконання обо­в'язків у цих відносинах, що здійснюється зобов'язаною особою у встановлений строк, свідчить про звичайне, нормальне протікання суспільних процесів.

Закінчення строку, передбаченого для здійснення права та вико­нання обов'язку, за загальним правилом, не тягне за собою автома­тичного припинення права або обов'язку, оскільки зберігається можливість їх примусового здійснення і захисту протягом певних строків в оперативному, претензійному або позовному порядку.

Але для деяких правовідносин у законі передбачається, що не­здійснення права або невиконання обов'язку в певний строк призво­дить до припинення цього права або обов'язку. Такі строки назива­ються присіяними (преклюзивними). Так, відповідно до п. 1 ст. 247 і п. 1 ст. 248 ЦК України строк дії довіреності встановлюється у са­мій довіреності.

Якщо строк дії не зазначений, довіреність зберігає чинність до її припинення. Представництво за довіреністю припиняється у разі закінчення строку довіреності. Отже, строк дії довіреності є присіч-ним строком, бо з його закінченням припиняється право представ­ника діяти від імені особи, яку він представляє.

Особливість присічних строків полягає у тому, що вони, визнача­ючи рамки суб'єктивного права (обов'язку) у часі, входять до його змісту як внутрішньо властива межа існування. Закінчення присіч-ного строку тягне за собою припинення суб'єктивного права або обо­в'язку, але це не можна визнати достроковим припиненням. Про дострокове припинення права або виконання обов'язку можна гово­рити лише тоді, коли воно настало до закінчення строку. Припинен­ня права або обов'язку, обмежених присічним строком, відбуваєть­ся із закінченням строку. Але присічний характер того чи іншого

Розділ II. ЦИВІ ЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 20. Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві

строку має прямо випливати зі змісту відповідної норми закону або умов укладеної угоди.

Порушене суб'єктивне цивільне право підлягає захисту. Воно реа­лізується у рамках охоронювальних правовідносин, до яких нале­жать гарантійні зобов'язання якості продукції, робіт та послуг, що є дійсними протягом певних строків (гарантійні строки).

Договором або законом може бути встановлений строк, протя­гом якого продавець гарантує якість товару (п. 2 ст. 675 ЦК України) або підрядник гарантує якість виконаної роботи (п. 1 ст. 859 ЦК України). Такий строк є гарантійним.

Так, гарантійний строк за договором капітального будівництва становить десять років від дня прийняття об'єкта замовником, як­що більший гарантійний строк не встановлений договором або зако­ном. Протягом гарантійного строку підрядник гарантує досягнення об'єктом будівництва визначених у проектно-кошторисній докумен­тації показників і можливість експлуатації об'єкта відповідно до договору (п. 1 ст. 884 ЦК України).

У ст. 16 ЦК України визначені способи захисту цивільних прав та органи, що здійснюють примусовий захист прав фізичних та юридичних осіб. Цивільне законодавство передбачає випадки, коли порушене суб'єктивне право може захищатися особистими односто­ронніми діями уповноваженої особи без звернення до компетентно­го юрисдикційного органу. Це має місце, зокрема, при застосуванні самою особою до правопорушника заходів (санкцій) оперативного характеру.

З терміном «оперативність» асоціюється негайне реагування особи на порушення її права, але сам оперативний захист здійс­нюється у певному порядку і в строки, встановлені законом або до­говором.

Оперативною санкцією є, зокрема, одностороннє зупинення зу­стрічного виконання або відмова від виконання зобов'язання, пе­редбачені п. З ст. 538 ЦК України: у разі невиконання однією зі сто­рін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявності очевидних під­став вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі. Для визнання право­мірності такої відмови від зустрічного виконання зобов'язання сто­роні не потрібно звертатися до суду. Строк (термін) для такої відмо­ви визначає сама сторона за зобов'язанням.

Важливу роль у захисті прав та інтересів учасників цивільних правовідносин відіграють претензійні строки. Суть претензійного 264

порядку вирішення цивільно-правового спору полягає у тому, що особа, право якої порушене, звертається з претензією до зобов'яза­ної особи про добровільне задоволення вимог уповноваженого: про визнання права, відновлення становища, яке існувало до порушен­ня права, передачу речі, відшкодування збитків тощо. Претензійне врегулювання спорів між учасниками цивільно-правових зв'язків, що ґрунтується на добровільній та взаємній повазі інтересів сто­рін, — найдоцільніший спосіб усунення відхилень від нормального розвитку цивільного обороту.

За загальним правилом пред'явлення претензій не обов'язкове за спорами, в яких обома учасниками (або хоч одним з них) є громадя­нин (крім відносин з перевезень і надання послуг зв'язку).

У відносинах, де сторонами виступають господарюючі суб'єк­ти — юридичні та фізичні особи, останні застосовують у випадках, передбачених ГПК України, або за домовленістю між собою заходи досудового (претензійного) врегулювання господарських спорів. Зо­крема, спори, що виникають з договору перевезення, договору про надання послуг зв'язку та договору, заснованому на державному за­мовленні, можуть бути передані на вирішення до господарського су­ду за умови додержання сторонами встановленого для даної катего­рії спорів порядку їх досудового врегулювання.

Відповідно до пунктів 1, 2 ст. 925 ЦК України до пред'явлення перевізникові позову, що випливає із договору перевезення ванта­жу, пошти, є обов'язковим пред'явлення йому претензії у порядку, встановленому законом, транспортними кодексами (статутами).

Позов до перевізника може бути пред'явлений відправником вантажу або його одержувачем у разі повної або часткової відмови перевізника задовольнити претензію або неодержання від перевіз­ника відповіді у місячний строк.

Якщо законодавством, яке регулює конкретний вид господарсь­ких правовідносин, не встановлено окремого порядку і строків пред'явлення та розгляду претензій, то застосовуються загальні по­ложення про досудове врегулювання спорів, передбачені стаття­ми 5-11 ГПК України.

Разом з тим, не зазначено строку, протягом якого одна особа мо­же пред'явити претензію до іншої. Очевидно, це можна зробити у межах строків позовної давності, встановлених для певних вимог. Претензія підлягає розгляду у місячний строк, який обчислюється з дня її одержання відповідачем. Обґрунтовані вимоги заявника ма­ють бути задоволені, а коли претензію відхилено, — у письмовій відповіді слід подати мотиви її відхилення.

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 20. Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві

§ 3. Позовна давність

Якщо відновлення порушеного суб'єктивного права не досягнуто в оперативному або претензійному порядку, уповноважена особа мо­же звернутися за захистом своїх прав і законних інтересів до юрис-дикційного органу. Можливість захисту права у примусовому по­рядку обмежена встановленими законом строками позовної давнос­ті. Призначення останніх полягає не лише у тому, щоб визнати існуючим, відновити суб'єктивне право або юридичний обов'язок чи іншим способом захистити їх, а й забезпечити здійснення, реа­лізацію закладених у суб'єктивному праві можливостей і задоволь­нити інтерес уповноваженої особи.

Позовну давність не слід розглядати як строк, у межах якого осо­ба може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України), адже заява про захист ци­вільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності (п. 2 ст. 267 ЦК України). Йдеться про те, що протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на захист свого порушеного цивільного права судом. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (п. 4 ст. 267 ЦК України).

Словосполучення «позовна давність», з одного боку, відображає зв'язок з формою захисту порушених прав (позов), з іншого — зв'язок з тривалістю захисту права у часі (давність). Позовна форма захисту цивільних прав є основною формою їх захисту в суді. І хоча законом встановлені строки позовної давності, останні застосовуються і до ци­вільно-правових вимог, які не оформляються у вигляді позову (зокрема у справах окремого провадження, при деяких інших формах захисту — товариським судом, профспілковим органом тощо).

За загальним правилом норми про позовну давність поширюють­ся на всі цивільні правовідносини, у тому числі й на ті, що виникли з участю держави та її адміністративно-територіальних утворень як суб'єктів цивільних прав. Але у законі є винятки з цього правила (ст. 268 ЦК України).

По-перше, позовна давність не поширюється на вимоги вкладни­ків про видачу вкладів, внесених до банку (фінансової установи). Характер майнових відносин, які склалися між вкладником і бан­ком, визначає принципове положення про те, що вклад або частина його підлягають видачі в будь-який час на першу вимогу вкладни­ка, зрозуміло, з урахуванням годин роботи установи банку. Але пред'явлення такої вимоги не означає, що суб'єктивне право вклад­ника порушене і вимагає захисту. Навпаки, це один із звичайних, нормальних способів розпорядження вкладом.

По-друге, не поширюється позовна давність на вимоги, які ви­пливають з порушення особистих немайнових прав, за винятками, прямо передбаченими законом. Особисті немайнові права, як прави­ло, безстрокові для їх носія, тому не обмежуються у часі й можливо­сті їх захисту у разі порушення.

По-третє, не поширюється позовна давність на вимогу про від­шкодування шкоди, завданої життю або здоров'ю особи, каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Проте такі вимоги задо­вольняються не більше ніж за три роки, що передують пред'явлен­ню позову. Відсутність строків давності щодо таких вимог є гаран­тією для потерпілих. Останні мають право вимагати відшкодування заподіяної шкоди у будь-який час.

По-четверте, позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншого володільця про усунення будь-яких порушень його права, хоча ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

Оскільки названі порушення мають триваючий характер, то постійно відсувається початковий момент перебігу позовної давності з кожним новим порушенням права власника або іншого володільця.

По-п'яте, позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або ор­гану місцевого самоврядування, яким порушено його право власно­сті або інше речове право.

По-шосте, не поширюється позовна давність на вимогу страху­вальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення стра­хової виплати (страхового відшкодування).

Законодавчими актами можуть бути передбачені й інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строків по­зовної давності: загальний і спеціальний. Загальний строк позовної давності встановлений тривалістю у три роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа), юридична особа чи держава. Спеціальна позовна давність встановлена законодавчими актами для окремих видів вимог. Вона може бути скороченою або більш тривалою порівняно із загальною позовною давністю. Отже, якщо для даного виду вимог не передбачено спеціального строку по­зовної давності, до неї має застосовуватися загальний строк.

Відповідно до ст. 258 ЦК України позовна давність тривалістю в один рік застосовується, зокрема, до вимог:

1) про стягнення неустойки, штрафу або пені;

2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засо­бах масової інформації.

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 20. Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві

У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

3) у зв'язку з недоліками проданого товару (ст. 681 ЦК України);

4) про розірвання договору дарування (ст. 728 ЦК України);

5) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (ст. 925 ЦК України);

6) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 ЦК України);

7) про оскарження дій виконавця заповіту (ст. 1293 ЦК
України).

Крім того, позовна давність в один рік застосовується:

1) до вимог про відшкодування збитків у зв'язку з пошкоджен­ням речі, яка була передана у користування наймачеві за договором найму, а також до вимог про відшкодування витрат на поліпшення цієї речі (п. 1 ст. 786 ЦК України);

2) до вимог щодо неналежної якості роботи, виконаної за догово­ром підряду (ст. 863 ЦК України).

На вимогу про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, якщо він був учинений під впливом насильства чи обману, позовна давність триватиме про­тягом п'яти років. У цьому разі перебіг позовної давності почина­ється від дня припинення насильства, під впливом якого був учине­ний провочин.

Позовну давність тривалістю у 10 років встановлено до вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, що обчи­слюється від дня, коли почалося його виконання.

Новий ЦК України встановив (як це має місце і в зарубіжному законодавстві), що за угодою сторін не допускається скорочення по­зовної давності, а суд застосовує її лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (п. 2 ст. 259, п. З ст. 267 ЦК України).

Важливе значення має визначення початкового моменту перебігу позовної давності, оскільки від нього залежить і правильне обчис­лення строку давності, і в кінцевому підсумку — захист порушеного матеріального права.

Перебіг загальної або спеціальної позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У визначенні моменту виникнення права на позов відображають­ся як об'єктивні, так і суб'єктивні моменти: об'єктивний — сам факт

порушення права, суб'єктивний — якщо особа довідалася чи могла довідатися про це порушення або про особу, яка його порушила.

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов'язаний з різними юридич­ними фактами та їх оцінкою уповноваженою особою.

Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або ви­значений моментом вимоги кредитора, останній може вимагати вико­нання, а боржник має право виконати зобов'язання у будь-який час.

Якщо кредитор вимагає виконання зобов'язання, боржник зо­бов'язаний зробити це в семиденний строк за умови, що із закону, договору або змісту зобов'язання не випливає обов'язок негайного виконання, або якщо інший пільговий строк не передбачений за­коном чи договором. Початок перебігу строку позовної давності у подібних випадках має бути приурочений або до дня пред'явлення кредитором вимоги про виконання зобов'язання, якщо обов'язок негайного виконання випливає із закону або договору чи змісту зо­бов'язання, чи до моменту закінчення семиденного або іншого пільгового строку, протягом якого боржник не виконав свого обо­в'язку за витребуванням кредитора. За регресними зобов'язання­ми перебіг позовної давності починається від дня виконання основ­ного зобов'язання.

У разі порушення права чи охоронюваного законом інтересу не­повнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнен­ня нею повноліття.

Особливість застосування позовної давності до вимог, що випли­вають з перевезень і пред'являються до перевізників, полягає у то­му, що право на позов виникає не з моменту, коли особа дізналася або мала дізнатися про порушення свого права, а з дня одержання від названих організацій відповіді на претензію або закінчення строку, встановленого для відповіді. Наведені випадки можна роз­глядати як винятки із загального правила про початок перебігу строків давності.

Після початку перебігу позовної давності можуть виникати об­ставини (юридичні факти), які або перешкоджають уповноваженій особі своєчасно пред'являти позов, або іншим способом впливають на нормальний перебіг давності. Ці обставини можуть призводити до: 1) зупинення перебігу позовної давності (ст. 263 ЦК України);

2) переривання перебігу позовної давності (ст. 264 ЦК України);

3) відновлення пропущеного строку позовної давності, як загально­го, так і скороченого (п. 5 ст. 267 ЦК України).

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 20. Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві

Перебіг позовної давності зупиняється у разі:

1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або не­відворотна за даних умов подія (непереборна сила); 2) встановленого відстрочення виконання зобов'язання (мораторію) на підставах, вста­новлених законом; 3) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших військових формуваннях, переве­дених на воєнний стан. До обставин, що зумовлюють зупинення пере­бігу позовної давності, віднесено також зупинення дії закону або іншо­го нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини.

У разі виникнення зазначених обставин перебіг позовної давнос­ті зупиняється на весь час їх існування.

Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Крім зупинення, перебіг позовної давності може бути перерва­ний. За чинним законодавством переривання позовної давності до­пускається лише у двох випадках (ст. 264 ЦК України):

1) при пред'явленні особою позову до одного із кількох боржни­
ків, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право
на яку має позивач.

Пред'явлення позову, залишеного без розгляду, не зупиняє пере­бігу позовної давності (п. 1 ст. 265 ЦК України).

Зокрема, суд залишає заяву без розгляду, якщо заінтересована особа, яка звернулася до суду, не додержала встановленого для да­ної категорії справ порядку попереднього позасудового вирішення спору, і можливість застосування цього порядку не втрачена, або за­яву подано недієздатною особою, або заява від імені заінтересованої сторони подана особою, яка не уповноважена на ведення справи, та у деяких інших випадках (статті 229 і 230 ЦПК України). Після усунення умов, які були підставою для залишення заяви без розгля­ду, заінтересована особа може знову звернутися до суду з позовом у встановленому порядку, що призведе до переривання позовної дав­ності, якщо до цього моменту вона ще не спливла;

2) перебіг позовної давності переривається вчиненням особою
дій, що свідчать про визнання нею свого боргу чи іншого обов'язку.
Такими діями можуть бути відправлення боржником кредитору ли­
ста з проханням відстрочити стягнення боргу, часткове виконання
зобов'язання тощо.

Новим ЦК України передбачено, що вчинення зобов'язаною осо­бою дій, які свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, є під­ставою для переривання перебігу позовної давності незалежно від складу учасників (сторін) зобов'язання. Крім того, окремо сформу-

льоване правило щодо перебігу позовної давності у разі залишення без розгляду позову, пред'явленого у кримінальному процесі. У такому разі час від дня пред'явлення позову до набрання законної сили рішенням суду, яким позов було залишено без розгляду, не за­раховується до тривалості позовної давності. При цьому, якщо части­на строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона про­довжується до шести місяців. Суть переривання позовної давності полягає у тому, що при настанні вищезазначених обставин перебіг давності починається спочатку, а час, який минув до перерви, до но­вого строку не зараховується. Жодні інші обставини, у тому числі зміна осіб у зобов'язанні, не впливають на перебіг позовної давності.

Позовна давність — інститут матеріального, а не процесуального цивільного права. Обмежене строком давності право на позов озна­чає лише можливість одержати примусовий захист порушеного суб'єктивного права від юрисдикційного органу. Оскільки заінтере­сована особа може у будь-який час звернутися до суду або іншого органу за захистом порушених чи оспорюваних прав та інтересів, які охороняються законом, п. 2 ст. 267 ЦК України передбачає, що заява про захист порушеного права приймається судом незалежно від спливу позовної давності. Але якщо при розгляді спору буде встановлено, що позовна давність закінчилася до пред'явлення по­зову і про її застосування заявлено стороною у спорі, то це є підста­вою для відмови у його задоволенні.

Закінчення строку позовної давності щодо головної вимоги означає, що цей строк закінчився і щодо додаткової вимоги (стягнення неустой­ки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Проте, якщо суд визнає поважними причини пропущення строку позовної давності, по­рушене право підлягає захисту (п. 5 ст. 267 ЦК України). При цьому треба вказати обставини, які були підставою для поновлення строку. Не даючи хоча б приблизного переліку поважних причин, за наявності яких може бути поновлено строк позовної давності, закон покладає роз­в'язання цього питання на юрисдикційний орган. І це цілком слушно, бо лише на підставі глибокого аналізу всіх обставин конкретної справи можна зробити висновок про поважність (чи неповажність) причини прогаяння строку позовної давності. У судовій практиці такими визна­ються тривала хвороба, перебування за кордоном тощо. Якщо позивач взагалі не довів обґрунтованість позовних вимог, суд відмовляє у позові саме з цих підстав, а не у зв'язку з прогаянням позовної давності.

Своєрідний спосіб захисту порушеного права після закінчення строку позовної давності закріплено у п. 1 ст. 267 ЦК України: у ра­зі виконання особою зобов'язання після закінчення позовної давно­сті вона не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо У момент виконання вона не знала про сплив позовної давності.

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Сплив позовної давності позбавляє уповноважену особу можли­вості захистити в суді своє порушене право.

Новий ЦК України містить статті 253-255, які визначають поря­док обчислення строків, у тому числі — позовної давності. Строк починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язаний його початок.

Строк, визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку, а коли він обчислюється місяцями, спливає відповідного числа останнього місяця строку. Наприклад, якщо право на позов виникло 15 червня 2001 року, то трирічний строк по­зовної давності обчислюється з 16 червня 2001 року і закінчується 15 червня 2004 року, тобто рівно через три роки.

Якщо закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, строк закінчується в останній день цього місяця.

До строку, визначеного півроком або кварталом року, застосо­вуються правила про строки, які визначені місяцями. При цьому відлік кварталів ведеться з початку року. Якщо строк обчислюєть­ся тижнями, то він спливає у відповідний день останнього тижня строку.

Іноді особі доводиться вчиняти дію в останній день певного стро­ку. За загальним правилом цей день триває 24 години.

У разі вчинення дії щодо установи, де робочий день закінчується раніше, строк закінчується тоді, коли у цій установі за встановле­ними правилами припиняються відповідні операції. Проте строк не вважається пропущеним, якщо письмові заяви та повідомлення здано до установи зв'язку до 24 години останнього дня строку. У ра­зі, якщо останній день строку припадає на неробочий день, днем закінчення строку вважається наступний за ним робочий день.

Рекомендована література:

Луць В. В. Строки в цивільних правовідносинах. — Львів: Вид-во Львів­ського ун-ту, 1992.

Луць В. В. Строки захисту цивільних прав. — Львів: Вид-во Львівсько­го ун-ту, 1993.

Скловский К. Отношения собственника с незаконним владельцем и приобретательная давность // Хозяйство и право. — 2001. — № 5. — С.116-119.

Цікало В. Імперативність та диспозитивність при застосуванні право­вих наслідків закінчення строку позовної давності // Право України. — № 11. — С. 95.

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА

І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 21 Право власності

Після таких невід'ємних прав людини, як право на життя і сво­боду, найважливішим невід'ємним її правом є право власності.

Право власності є найважливішим речовим правом, з яким пов'я­зуються всі інші речові права. Право власності належить до природ­них прав людини, є абсолютним правом і ніхто не може його порушу­вати. Праву власника протистоїть невизначена кількість людей, і на всіх них покладено обов'язок не порушувати права власника.

Історично право власності виникло не відразу, а пройшло довгий шлях. Найпершим вирізненням права власності в юридичному полі було визначення його при правопорушенні: річ підлягала повернен­ню лише тоді, коли було заподіяно злочин (делікт), отже, прогля­дався зв'язок не між річчю і тим, кому вона належала, а між втра­тою речі і злодійством.

Великого значення набував поділ речей на рухомі і нерухомі. Ін­дивідуальна приналежність речі визначалася лише за відношенням рухомих речей до нерухомих, наприклад, землі, суб'єктивне право на них лишалося невизначеним.

Поняття права власності на нерухомість розвивається відповідно до соціального розвитку суспільства. З'являються поняття народу, племені, до землі має відношення громада, рід. Вони спільно корис­туються землею без чіткого визначення, що ця земля належить саме тому роду. У міру того, як плем'я, рід, союз племен осідають на зем­лі, з'являється поняття, що то їх земля у протилежність чужим об­щинам і родам. І це вже стає вирізненням родової власності або власності громад.

Дата добавления: 2015-05-10