РозділIII. Речові права і право власності

ГЗ-2К5

З-285

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 22. Право приватної власності фізичних осіб

ла Закон «Про економічну самостійність Української РСР»¹, у ст. 4 якого передбачалися три форми власності: державна, колективна та індивідуальна (особиста і приватна трудова). Детальну правову рег­ламентацію власність громадян дістала в Законі України «Про влас­ність». При цьому індивідуальна (особиста і приватна трудова) влас­ність за своїм розміщенням передувала іншим формам власності².

Індивідуальна власність громадян, як одна із форм власності в Україні, проіснувала недовго. 7 липня 1992 р. Верховна Рада Украї­ни прийняла Закон України «Про внесення змін і доповнень до де­яких законодавчих актів України»³, яким замість права індивіду­альної власності було запроваджено нову форму власності «право приватної власності», що знаменувало перемогу прихильників рин­кових реформ. Введення приватної власності, однак, не призвело до істотних змін у переліку об'єктів права власності, визначеного За­коном України «Про власність» (у першій редакції) щодо права ін­дивідуальної власності, що засвідчило притаманність останній усіх ознак приватної власності.

Отже, у 1992 р. остаточно завершилося юридичне визнання при­ватної власності в Україні. Проте це не зняло гостроту проблеми по­дальшого врегулювання відносин власності громадян, оскільки відпо­відні норми ЦК України не зазнавали змін, адекватних суспільно-еко­номічним відносинам. Переважна частина норм цього Кодексу фактично суперечила новому законодавству про власність, що поро­джувало небажаний правовий вакуум у регулюванні важливої сфери цивільних правовідносин. Лише 16 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла закон про внесення змін до ЦК Української РСР та деяких законодавчих актів⁴. Зокрема, з ЦК Української РСР були ви­ключені глави 7, 8, 9, статті 87, 87^і, 88, 100-104, 106, 108, 111, 117, 120-127. Стаття 86 була викладена в редакції ст. 2 Закону України «Про власність» із введенням до неї нової ч. 6, у якій зазначалося, що відносини власності регулюють Закон України «Про власність», ЦК Української РСР 1964 р. та інші законодавчі акти. Цілком зрозу­міло, що головним джерелом правового регулювання відносин влас­ності громадян став Закон України «Про власність», а інші законо­давчі акти набули значення субсидіарних, їх аналіз дає певне уявлен­ня про поняття права приватної власності у сучасний період.

¹ ВВР. — 1990. — № 34. — С. 499.

² Порівняно із Законом СРСР «Про власність в СРСР» від 6 березня 1990 р., в якому
передбачалася «власність громадян СРСР» безвідносно до її внутрішнього змісту,
такий підхід до вирішення проблеми визначення правової форми індивідуального
привласнення матеріальних благ був значно прогресивнішим.

³ ВВР. — 1992. — № 38. — Ст. 562.

⁴ Голос України. — 1994. — 6 січня.

16 січня 2003 р. був прийнятий новий ЦК України, у ст. 325 яко­го йдеться про право приватної власності. Згідно з цієї статтею суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окре­мих видів, які відповідно до закону не можуть їм належати.

Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Новий ЦК України набуває чинності з 1 січня 2004 р. У даний час здійснюється правове регулювання права приватної власності на підставі ЗК України, Закону України «Про власність» та інших законів.

Необхідними економіко-правовими ознаками для визначення сут­ності приватної власності, як і будь-якої іншої існуючої форми влас­ності, насамперед можуть бути: її об'єктний та суб'єктний склад; об­сяг правомочностей власника; характер співіснування приватної власності з іншими її формами.

Відповідно до п. 1 ст. 13 Закону України «Про власність» об'єк­тами права приватної власності є житлові будинки, квартири, пред­мети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети до­машнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а та­кож інше майно споживчого і виробничого призначення.

Закон про власність дещо розкриває поняття суб'єктів права приватної власності — фізичних осіб.

Відповідно до Закону України «Про власність» суб'єктами права приватної власності фізичних осіб в Україні є громадяни України, громадяни інших республік, іноземні громадяни та особи без грома­дянства. Громадяни інших республік, іноземні громадяни та особи без громадянства мають права і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо ін­ше не передбачено законодавчими актами України (ст. 11). За новим ЦК України (ст. 325) ними можуть бути фізичні та юридичні особи.

Важливе значення має встановлення в законодавстві про влас­ність принципу рівності всіх суб'єктів права приватної власності. Це, однак, не виключає встановлення можливих обмежень у придбанні іноземними громадянами або особами без громадянства деяких видів майна чи його використання (наприклад, щодо земельних ділянок). Іншою ознакою, яка характеризує сутність права власності у будь-якому суспільстві, є ступінь свободи власника у здійсненні

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 22. Право приватної власності фізичних осіб

правомочностеи щодо належного йому майна. У соціалістичному суспільстві, як уже зазначалося, власник здійснював правомочнос­ті володіння, користування і розпоряджання майном у межах, встановлених законом. При цьому особиста власність підпорядко­вувалась соціалістичній власності з наданням відповідних переваг останній, встановленням численних обмежень для першої. Зви­чайно, подібне надання «свободи» власникові неприйнятне для су­спільства з ринковою економікою і приватною власністю. Тому в Законі України «Про власність» було закладено принципово нові, визначальні підходи, відповідно до яких власник на свій розсуд во­лодіє, користується, розпоряджається належним йому майном і має право вчиняти щодо нього будь-які дії, що не суперечать зако­ну, використовувати його для господарської та іншої, не забороне­ної законом діяльності. Такі права мають усі власники, у тому чис­лі й громадяни, що додатково підтверджено у ст. 19 Закону Украї­ни «Про власність», в якій прямо обумовлено право громадян використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. Цю лінію законодавства продовжив новий ЦК України, у ст. 319 якого зазначено, що влас­ник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд і має право вчиняти щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону.

Так, в об'єктивному значенні право приватної власності грома­дян — це сукупність правових норм, що встановлюють і охороняють належність громадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення та забезпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.

Право приватної власності громадян у суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійснювати володіння, користування і розпоряджання належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не пе­редбачено законом.

Як випливає зі змісту ст. 13 Конституції України та ст. 9 Закону України «Про власність», не можуть перебувати у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її конти­нентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Кожна держава має право визначити об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні перебувати у

власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набува-тися з додержанням спеціальних правил. Тому постановою Верхов­ної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1991 р.¹ (з наступними змінами і доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затвер­джено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності гро­мадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юри­дичних осіб інших держав на території України, та Спеціальний по­рядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викладені відповідно в додатках № 1 і № 2. До такого Переліку входять:

1) зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, за­значеної в додатку № 2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднан­нями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна вій­ськова техніка, ракетно-космічні комплекси;

2) вибухові речовини і засоби вибуху, всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва;

3)бойові отруйні речовини;

4) наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні за­соби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря);

5) протиградові установки;

6) державні еталони одиниць фізичних величин;

7) спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридич­них осіб недержавних форм власності);

8) електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосовують правоохоронні органи, крім газових пістолетів і револьверів та патро­нів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Щодо видів майна, для яких встановлюється спеціальний поря­док набуття громадянами права власності, то в додатку № 2, зокре­ма, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутріш­ніх справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо).

Вилучення перелічених видів майна з числа об'єктів права при­ватної власності громадян не можна розглядати як обмеження прав власника, оскільки перебування такого майна у власності

¹ ВВР. — 1992. — № 35. — Ст. 517.

Глава 22. Право приватної власності фізичних осіб

громадян завдавало б шкоди державі, суспільству, окремим грома­дянам, суперечило б у багатьох випадках принципам міжнародного права. З таких міркувань наведений перелік у майбутньому може бути доповнений.

Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що зумовлено особливостями такого об'єкта права власності та його значенням у суспільстві. Ці особливості полягають у тому, що об'єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об'єктів права власності, щодо яких власник має право здійснювати будь-які дії (змінювати місцезнаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земе­льна ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського виробництва, забудови то­що), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій.

У новому ЗК України не встановлено граничних максимальних розмірів земельних ділянок. Водночас однією з новел стало введен­ня положення ст. 121 ЗК України 2001 р. про те, що для ведення фермерського господарства громадяни мають право на безоплатну їм передачу земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське гос­подарство, а якщо такі підприємства відсутні — у розмірі середньо­го паю по району. В інших випадках ці розміри є такими: для веден­ня особистого селянського господарства — не більше 2 га; для будів­ництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) — не більше 0,25 га, у сели­щах — не більше 0,15 га, в містах — не більше 0,10 га; для інди­відуального дачного будівництва — не більше 0,10 га; для будівниц­тва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 га. Новий ЗК України багато в чому зберіг правонаступність щодо нормування земельних ділянок, що передаються безоплатно. Однак слід зазначити, що но­вий Кодекс не встановив граничних обмежень розмірів земельних ділянок, отримуваних громадянами за цивільно-правовими підста­вами. І лише в п. 13 Перехідних положень ЗК України зазначено, що на період до 2010 р. громадяни і юридичні особи можуть набува­ти право власності на землі сільськогосподарського призначення за­гальною площею до 100 га. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

У сучасних умовах поширився обіг цінних паперів, значення яких в умовах соціалістичної економіки було мінімальним. За Зако­ном України «Про цінні папери і фондову біржу» цінними папера­ми є грошові документи, що засвідчують право володіння або відно­сини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випу­стила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Зазначеним законом цінними паперами, які можуть випус­катися і обертатися, визнаються акції, облігації внутрішніх респуб­ліканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання України, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. У юридичній літературі називаються й інші документи, що мають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні білети, страхові поліси, накладні, варанти, ко­носаменти¹. Проте, на наш погляд, не всі з перелічених документів є справжніми цінними паперами (зокрема накладні, страхові по­ліси, іменні ощадні книжки, не розіграні і програшні лотерейні білети). Цінні папери як об'єкти цивільних прав мають відповідати встановленій законом формі, містити усі необхідні для них реквізи­ти. За чинним законодавством випускати цінні папери (тобто бути емітентом) мають право лише юридичні особи. Однак громадянин може стати власником будь-яких видів цінних паперів, як правило, в необмеженій кількості. Можливе також певне регулювання відно­син з придбання деяких цінних паперів, наприклад акцій, із вста­новленням тих чи інших обмежень. Так, придбати акції акціонер­ного товариства закритого типу можуть, як правило, лише заснов­ники, такі акції не можуть розповсюджуватися через підписку, купуватися та продаватися на біржі.

Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних май­нових комплексів підприємств різних організаційно-правових форм, які мають статус юридичної особи та здійснюють виробничу, комер­ційну чи іншу діяльність з метою одержання прибутку. У Законі України «Про підприємства в Україні», інших законодавчих актах та в юридичній науці поняття «підприємство» вживається у значенні суб'єкта, іноді — об'єкта права². Так, згідно з п. 5 ст. 10 зазначеного Закону підприємству як суб'єкту права надаються відповідні пов­новаження з розпорядження його майном, а в ст. 14 визначаються повноваження власника з управління підприємством як об'єктом

Власник і право власності / За ред. Я. М. Шевченко. — К., 1994. — С. 105-117; Кузнєцо-ва Н. С, Назарчук І. Р. Ринок цінних паперів в Україні. — К., 1998. — С. 528. Власник і право власності. Цит. праця. — С. 76-82.

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 22. Право приватної власності фізичних осіб

права. Більше того, у деяких випадках законодавець застосовує поняття «власник майна підприємства», що може дати підстави для висновку про те, що, наприклад, громадянин, який заснував приватне підприємство, не є його власником як об'єкта права, а стає лише власником майна підприємства. Така позиція законо­давця на практиці може призводити до певних непорозумінь. Так, у разі смерті власника приватного підприємства можна дійти ви­сновку, що спадкоємці набувають лише права на майно підприємс­тва і не мають права визначати подальший статус підприємства як юридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений право­вої логічності та економічної доцільності. Так чи інакше законода­вець встановлює спеціальний правовий режим майна підприємст­ва, що стосується порядку набуття, обліку, використання та відчу­ження цього майна. Правовий режим майна підприємства, безперечно, перебуває під впливом статутних положень, визначе­них власником-засновником.

Відповідно до ст. 49 Закону України «Про власність» володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, господарським чи третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов'язаний мати письмовий доказ належності йому того чи іншого майна, за деякими винятками. Право власнос­ті на окремі об'єкти обов'язково має підтверджуватися спеціаль­ним документом, зокрема свідоцтвом про право власності на жи­тловий будинок, свідоцтвом на спадщину, державним актом на право приватної власності на землю, нотаріально посвідченим до­говором купівлі-продажу.

§ 2. Умови виникнення і припинення права приватної власності фізичних осіб (громадян)

Для виникнення у громадян права приватної власності на те чи інше майно потрібні певні юридичні факти, тобто юридичні підста­ви. Такі юридичні підстави необхідні для виникнення права власно­сті і в інших суб'єктів, але повного збігу їх може не бути. Наприк­лад, державна власність може виникнути внаслідок конфіскації майна за вчинений особою злочин. На такій підставі не набувають права власності громадяни або юридичні особи. І такі випадки не поодинокі. Тому зберігає свою практичну значимість поділ підстав на універсальні (загальні) і спеціальні.

Залишається актуальним у сучасних умовах відомий ще з часів розквіту римського права поділ підстав виникнення права власності на первісні і похідні. Розмежування первісних і похідних підстав виникнення права власності, в тому числі і приватної власності гро-

мадян, здійснюється за традиційними, давно відомими критеріями. Запровадження приватної власності хоч і не внесло істотних змін до методики розмежування їх, однак розширило коло первісних і по­хідних підстав виникнення у громадян права власності.

Віддаючи належне проблемі класифікації підстав виникнення права власності, все-таки необхідно визнати пріоритетність питан­ня змісту цих підстав, їх впливу на формування правового статусу власника. Законодавство про особисту власність не містило ні ви­черпного, ні орієнтовного переліку підстав виникнення у громадян права власності, а лише узагальнено визначило коло можливих йо­го об'єктів та межі їх використання. По-іншому вирішено цю проб­лему в Законі України «Про власність», в якому законодавець ви­знав за доцільне в окремій статті сформулювати орієнтовний пере­лік таких підстав. Відповідно до ст. 12 цього Закону громадянин набуває права власності на доходи від участі у суспільному виробни­цтві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на май­но, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом. Звичайно, перелічені підстави виникнення у громадян права власності не є вичерпними. Громадяни можуть на­бувати право власності також у порядку приватизації державного майна, у вигляді лотерейних та інших виграшів, внаслідок право­мірного заволодіння дарами природи тощо.

У новому ЦК України немає норми, яка спеціально визначала б перелік підстав виникнення у фізичних осіб права власності. У гла­ві 24 «Набуття права власності» встановлюються лише загальні за­сади набуття права власності усіма суб'єктами цивільних правовід­носин, якими і потрібно керуватися.

Загальною умовою визнання громадянина власником набутого майна є правомірність його одержання. Одержання громадянином майна без достатньої юридичної підстави або з порушенням відповід­них правил його придбання не породжує у такого громадянина права приватної власності. Отже, для виникнення у громадянина права власності потрібно, щоб мали місце певні умови, дії, юридичні фак­ти, які визнаються нормами цивільного законодавства, а в деяких випадках також нормами інших галузей законодавства (сімейного, земельного тощо). Тому кожна з підстав виникнення у громадянина права власності має свої особливості правового й економічного харак­теру, які потребують їх детального розгляду.

Виникнення у громадян права власності на доходи від участі в суспільному виробництві. Юридичною підставою виникнення права власності на такі доходи є факт одержання працівником мате-

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 22. Право приватної власності фізичних осіб

ріальних благ (у грошовому вираженні або іншим майном у натурі) у формі заробітної плати чи іншої форми оплати праці за виконану ро­боту відповідно до умов трудового договору (контракту) або у вигляді поділеної між працівниками підприємства частини прибутку. Трудо­ві відносини регулюються Кодексом законів про працю України та іншими законодавчими актами. Законодавство про працю не поши­рюється на осіб, які здійснюють індивідуальну трудову чи підприєм­ницьку діяльність. Отже, за зазначеною підставою право власності виникає у того громадянина-працівника, який уклав трудовий дого­вір (контракт) з власником підприємства або уповноваженим ним ор­ганом відповідно до вимог трудового законодавства.

Законодавство про працю формально не обмежує максимальних розмірів оплати праці, а лише зумовлює встановлення мінімального розміру заробітної плати працівника. Винагорода працівників за ви­конану роботу здійснюється з додержанням умов існуючої системи оплати праці. Важливо зазначити, що неотримана заробітна плата не є об'єктом права власності (в юридичному розумінні), а належить йо­му за зобов'язальними правовідносинами і стає об'єктом права влас­ності працівника з моменту фактичної передачі останньому.

Саме момент видачі-одержання заробітної плати є юридичною підставою поширення на неї режиму права приватної власності. За домовленістю з адміністрацією організації заробітна плата може та­кож перераховуватися на депозитний рахунок працівника у кредит­ній установі.

Як уже зазначалося, заробітна плата не є єдиною формою доходів громадян від участі в суспільному виробництві. Законом України «Про власність» були передбачені й інші форми можливих доходів громадян, формування яких поставлено в залежність від організа­ційно-правової форми утворення юридичної особи. Так, відповідно до ст. 24 цього Закону член кооперативу, який може і не бути його працівником, має право на частку доходу, одержану на його пай. В особливому порядку може формуватися доход членів трудового колективу державного підприємства, працівників орендних та де­яких інших підприємств. Все це свідчить про те, що законодавством передбачено багато видів доходів, одержуваних громадянами від їх участі працею в суспільному виробництві, які в умовах ринкової економіки становитимуть основу добробуту переважної більшості працездатного населення України (особливо працівників установ, які перебувають на бюджетному утриманні).

Виникнення права власності на доходи громадян від інди­відуальної праці та підприємницької діяльності. Чинне зако­нодавство не зобов'язує громадян працювати в суспільному секторі

економіки за трудовим договором. Вони мають право на свій роз­суд обрати ті чи інші не заборонені законом форми індивідуальної праці або підприємницької діяльності відповідно до Закону Украї­ни «Про підприємництво». Положення цього Закону дають мож­ливість визначити види діяльності, які можна здійснювати вільно, а які — лише за наявності спеціального дозволу, одержавши ста­тус підприємця.

Складним є процес виникнення у громадян права приватної власності на доходи, одержувані від підприємницької діяльності створених ними підприємств з правами юридичної особи. Справа в тому, що громадянин, виступивши засновником (співзасновником) підприємства тієї чи іншої організаційно-правової форми, за чин­ним законодавством не набуває статусу підприємця. У такому разі суб'єктом підприємництва стає створена юридична особа, яка бере на себе відповідні обов'язки перед своїми засновниками (засновни­ком). Підприємство, зокрема, зобов'язане здійснювати діяльність відповідно до установчих документів (установчого договору, стату­ту) юридичної особи, передавати засновникові (іншій уповноваже­ній особі) обумовлені у цих документах доходи, одержані від під­приємницької діяльності. Законодавчими актами та установчими документами визначається порядок формування і виплати цих до­ходів, правовий режим яких поставлений у залежність від організа­ційно-правової форми підприємства.

Відповідно до нового ЦК України фізична або юридична особа можуть бути засновниками та учасниками господарського това­риства того чи іншого виду (акціонерного, з обмеженою відпо­відальністю, з додатковою відповідальністю, повного або командит-ного товариства) (статті 113-114). Вони мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом, бра­ти участь у розподілі прибутку товариства й одержувати його части­ну (дивіденди) (ст. 116 ЦК України).

Виникнення у громадян права власності за договорами та іншими правочинами. За цією похідною правовою підставою фор­мується переважна частина власності громадян. Нове законодавство надало фізичним особам з юридичними майже однакові, за незнач­ними винятками, можливості в одержанні майна у приватну влас­ність на основі угод. Головною умовою виникнення у громадян пра­ва приватної власності на основі угод є додержання ними та їх контрагентами загальних і спеціальних правил щодо здійснення правочинів, оскільки за угодами, визнаними недійсними, право власності на одержане за ними майно не виникає.

Виникнення у громадян права приватної власності внас­лідок успадкування майна. Умови переходу майна у власність за

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 22. Право приватної власності фізичних осіб

даною юридичною підставою визначаються нормами інституту спадкового права. Ними, зокрема, передбачається, що спадкування здійснюється за заповітом і за законом особами (як фізичними, а в певних випадках і юридичними), визнаними спадкоємцями. Право на успадкування майна виникає лише у разі смерті громадянина-спадкодавця за умови прийняття спадщини спадкоємцем¹.

Майно юридичних осіб, діяльність яких припинена внаслідок ре­організації або ліквідації, переходить до інших осіб або держави за правилами, встановленими їх статутами та чинним законодавством, тобто не в порядку спадкового правонаступництва.

Одержання майна громадянами може здійснюватися і в результа­ті приватизації державного житлового фонду. Відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» привати­зація державного житлового фонду — це відчуження квартир (бу­динків) та належних до них господарських споруд і приміщень (під­валів, сараїв тощо) державного житлового фонду на користь грома­дян України. Здійснюється вона шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 кв. м загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та до­датково 10 кв. м на сім'ю і продажу надлишків загальної площі квар­тир (будинків) громадянам, які мешкають у них або перебувають у черзі на поліпшення житлових умов. Усі громадяни України мають право одержати житлові чеки і використати їх при приватизації дер­жавного житлового фонду. Важливо те, що громадяни, які мають житло на праві власності, мають право використати такі чеки для придбання частки майна державних підприємств, земельного фонду.

Серед інших підстав виникнення у громадян права власності слід зазначити такі:

1) отримання дивідендів від цінних паперів і вкладів у фінан­сово-кредитних установах;

2) отримання пенсій, різних державних допомог, стипендій то­що;

3) отримання грошових сум чи іншого майна в порядку відшко­дування заподіяної шкоди;

4) отримання коштів за аліментними зобов'язаннями;

5) правомірне заволодіння дарами природи;

6) отримання різних премій (наприклад, за досягнення у галузі науки, культури, мистецтва), виграшів (наприклад, лотерейних), призів (наприклад, від участі в конкурсах, спортивних та інших змаганнях).

* Спадщина може вважатися прийнятою і поза волею громадянина. Це буває при спадкуванні онуками і правнуками за так'званим правом представлення.

Звичайно, для виникнення за переліченими та іншими можли­вими підставами права власності також потрібне додержання тих чи інших умов.

Певні юридичні факти необхідні і для припинення права приват­ної власності громадянина. Вони можуть бути спільними для всіх суб'єктів права власності або специфічними, притаманними лише громадянам. Значна частина юридичних фактів може бути юридич­ною підставою виникнення права власності і водночас його припи­нення. Так, укладення договору купівлі-продажу тягне за собою припинення права власності у продавця і водночас виникнення його у покупця. Проте так буває не завжди. Створення громадянином власними зусиллями і з власних матеріалів скульптури, картини, іншої речі веде лише до виникнення права власності. Припиняється право власності у разі споживання фізичною особою продуктів хар­чування. Більше того, можуть бути випадки переходу права власно­сті в порядку правонаступництва, в яких підставою виникнення права власності є один юридичний факт, а підставою припинення у попереднього власника — інший. Така ситуація спостерігається при спадкуванні за заповітом, оскільки право власності у спадкодавця припиняється у зв'язку з його смертю, а право власності у спадко­ємця виникає на підставі заповіту. Припинення права приватної власності можливе також всупереч волі громадянина-власника (внаслідок реквізиції, конфіскації, націоналізації тощо).

§ 3. Здійснення фізичними особами (громадянами) права приватної власності

Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власника юридично забезпеченою можливістю здійснювати у пе­редбачених законом межах права щодо володіння, користування і розпоряджання належним йому майном. Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності громадян. У цивільному законодавстві, інших законодавчих актах, як правило, не визнача­ється конкретний обсяг правомочностей громадян щодо їхньої при­ватної власності. Лише у деяких випадках законодавець встанов­лює безпосередні межі здійснення громадянами правомочностей права приватної власності щодо того чи іншого конкретного майна (наприклад, щодо земельних ділянок, приватного підприємства, зброї, валютних цінностей). Тому, визначаючи обсяг правомочнос­тей громадянина щодо належного йому майна, слід враховувати за­гальні принципи здійснення цивільних прав, соціально-економічну природу власності громадян та особливості окремих її об'єктів.

Правильне визначення обсягу правомочностей та умов їх здій­снення має велике значення для утвердження правового статусу

Дата добавления: 2015-05-10