Розділ V. Право інтелектуальної власності

УЗ-285

Розділ V. ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Глава 31. Інтелектуальна власність як об'єкт правової охорони

правом щодо даних об'єктів інтелектуальної власності є право на поширення сорту рослин, породи тварин, що діє безстроково за умов підтримання його чинності (ст. 488 ЦК України).

Правова охорона селекційних досягнень у рослинництві. Об'єктом селекційного досягнення в рослинництві є новий сорт рос­лин. Сорт — це окрема група рослин (клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція), що, незалежно від того, задовольняє вона повністю або ні умови надання правової охорони:

1) може бути визначена ступенем прояву ознак, що є результа­том діяльності даного генотипу або комбінації генотипів;

2) може бути відрізнена від будь-якої іншої групи рослин ступе­нем прояву принаймні однієї з цих ознак;

3) може розглядатися як єдине ціле з точки зору її придатності для відтворення в незмінному вигляді цілих рослин сорту.

Охороноздатність сорту полягає в тому, що за проявом ознак, по­роджених певним генотипом чи певною комбінацією генотипів, він є новим, вирізняльним, однорідним та стабільним. Новизна сорту полягає в тому, що до дати, на яку заявка на видачу патенту Украї­ни на сорт рослин до державної служби з охорони прав на сорти рос­лин, що утворена у складі Міністерства аграрної політики України, вважається поданою, заявник (селекціонер) не продавав або будь-яким іншим способом не передавав матеріал сорту для комерційно­го використання:

— на території України — за рік до цієї дати;

— на території іншої держави — щодо деревних та чагарникових культур і винограду за шість років і щодо рослин інших видів за чо­тири роки до цієї дати.

Вирізняльність сорту означає, що за проявом ознак він чітко від­різняється від будь-якого іншого сорту, загальновідомого до дати, на яку заявка вважається поданою. Вирізняльність сорту від за­гальновідомого означає, що сорт:

1) не поширений на певній території в будь-якій державі;

2) відомості про прояви його ознак не стали загальнодоступними у світі, зокрема шляхом їх опису в будь-якій оприлюдненій публікації;

3) його не представлено зразком у загальнодоступній колекції;

4) йому не надана правова охорона і він не внесений до офіційно­го реєстру сортів у будь-якій державі, при цьому він вважається за­гальновідомим від дати подання заявки на надання права чи вне­сення до реєстру.

Однорідність сорту — це властивості, що з урахуванням особливо­стей розмноження рослини цього сорту є достатньо схожими за свої­ми основними ознаками, відзначеними в описі сорту.

Стабільність сорту — це властивість, яка полягає в тому, що ос­новні ознаки, зазначені в описі сорту, залишаються незмінними піс­ля неодноразового розмноження чи, у разі особливого циклу роз­множення, в кінці кожного такого циклу. Сорт рослин, не здатний зберігати свої основні ознаки при відтворенні, не охороняється.

Автор сорту рослин має особисті немайнові права:

1) перешкоджати іншим особам привласнювати та спотворю­вати його право авторства;

2) вимагати видачі свідоцтва про авторство на сорт рослин;

3) вимагати не розголошувати його ім'я як автора сорту рос­лин і не зазначати його у публікаціях;

4) вимагати зазначення свого імені під час використання сорту рослин, якщо це практично можливо.

До майнових прав власника патенту на сорт рослин належать право на використання сорту рослин і виключне право перешкоджа­ти, забороняти чи дозволяти іншим особам використовувати цей сорт рослин.

Правова охорона селекційних досягнень у тваринництві. Се­лекційним досягненням у тваринництві вважається створена вна­слідок цілеспрямованої творчої діяльності група племінних тварин (порода, породний тип, лінія, сім'я тощо), яка має нові високі гене­тичні ознаки, що стійко передаються їх нащадкам.

В Україні державна реєстрація племінних тварин здійснюється за внесенням відповідних даних про них до Державної книги пле­мінних тварин, а племінних стад — до Державного племінного ре­єстру. Єдиного державного реєстру селекційних досягнень у сфері племінного тваринництва немає. Відсутній також і охоронний доку­мент на селекційне досягнення. Суб'єктам племінної справи вида­ється лише племінне свідоцтво (сертифікат), а також надається можливість використовувати належні їм племінні (генетичні) ре­сурси на виконання загальнодержавних програм селекції. Відповід­но до цього свідоцтва володільці племінних (генетичних) ресурсів зобов'язані мати племінні свідоцтва (сертифікати), що докумен­тально підтверджують якість належних їм племінних тваринних сперм, ембріонів, яйцеклітин. Племінне свідоцтво (сертифікат) є ос­новою для визначення цінності племінних (генетичних) ресурсів і гарантує визначений рівень ефективності їх використання.

5. Правова охорона комерційної таємниці Поняття комерційної таємниці. Основи цивільно-правового регулювання комерційної таємниці закладені в ЦК України. Відпо­відно до ст. 505 цього Кодексу комерційна таємниця — це інформа-

Глава 31. Інтелектуальна власність як об'єкт правової охорони

ція, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого во­на належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була пред­метом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

Подібним чином поняття комерційної таємниці визначається в інших національних законах. Зокрема, у ст. ЗО Закону України «Про підприємства в Україні»¹ сказано, що комерційна таємниця — це інформація, яка пов'язана з виробництвом, технологічним процесом, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприєм­ства, що не є державною таємницею, розголошення, передача або витік якої може завдати шкоди його інтересам.

За Законом України «Про інформацію»² конфіденційною є інфор­мація, що перебуває у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюється за їхнім ба­жанням відповідно до передбачених ними умов. Різновидом комер­ційної інформації є банківська таємниця відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність»³.

Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, ор­ганізаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, що відповідно до чинного законодавства не можуть бути віднесені до комерційної таємниці. Отже, комерційна таємни­ця — це певна сукупність відомостей, знань, тобто вид інформацій­ного ресурсу. Якщо інформація створена внаслідок певних інтелек­туальних зусиль людини, вона може розглядатися як об'єкт прав інтелектуальної власності.

Законодавство визначає перелік тих видів інформації, що не мо­жуть становити комерційну таємницю. До такої інформації, зокре­ма, належать:

1) установчі документи;

2) документи, що дають право здійснювати підприємницьку діяльність;

3) відомості за встановленими формами звітності про фінансо­во-господарську діяльність та інші відомості, необхідні для пере­вірки правильності обчислення, сплати податків та інших обо­в'язкових платежів;

¹ Закон України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. // ВВР. —
1992. — № 12. — Ст. 165.

² Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. // ВВР. — 1994. — № 2. —
Ст. 5.

³ Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. // ВВР.
— 2001. — № 25. — Ст. 12.

4) документи про платоспроможність;

5) відомості про чисельність, склад працівників, їхню заробітну плату та умови праці;

6) документи про сплату податків та інших обов'язкових пла­тежів, а також відомості про забруднення навколишнього природ­ного середовища, порушення антимонопольного законодавства, не­дотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що запо­діює шкоду здоров'ю населення.

Термін дії охорони прав на комерційну таємницю за ЦК України обмежується лише строком існування сукупності ознак комерційної таємниці. Права на комерційну таємницю діють доти, поки зберіга­ється фактична монополія особи на конфіденційну інформацію, що лежить в основі комерційної таємниці. Комерційна таємниця не по­требує офіційного визнання її охороноспроможності, державної ре­єстрації та виконання інших формальностей, а також сплати дер­жавних зборів чи мита. Водночас комерційна таємниця має відпо­відати таким вимогам:

1) інформація, що становить комерційну таємницю, не відома

іншим особам;

2) відсутній вільний доступ до інформації на законній підставі;

3) вжито заходів для охорони конфіденційності інформації.

Суб'єкти прав на комерційну таємницю та їх права. Комер­ційною таємницею вважається лише та інформація, що стосується підприємницької діяльності. Тому суб'єкти підприємницької діяль­ності є суб'єктами прав на комерційну таємницю.

Відповідно до ст. 506 ЦК України суб'єктами прав на комерційну таємницю можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, які право­мірно визначили інформацію комерційною таємницею.

Відповідно до п. 1 ст. 506 ЦК України майновими правами на ко­мерційну таємницю є:

1) право на використання комерційної таємниці;

2) виключне право дозволяти використання комерційної таєм­ниці;

3) виключне право перешкоджати неправомірному розголошен­ню, збиранню або використанню комерційної таємниці;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені

законом.

Право на комерційну таємницю означає для власника такої ін­формації право її засекречування від широкої публіки та право ви­магати від інших осіб утримання від використання незаконних ме­тодів для одержання інформації, що становить комерційну таємни­цю. Водночас, якщо інформація, що становить комерційну таєм-

Розділ V. ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

ницю, отримана іншою особою на законних підставах, хоча б і без дозволу власника прав на неї, така особа не може вважатися поруш­ником.

Відповідно до чинного законодавства право на комерційну таєм­ницю у деяких випадках може бути обмеженим. Так, не можуть бу­ти засекречені окремі види інформації, якщо вони визначені зако­нодавством, якщо інформація може порушувати права та законні інтереси інших осіб або здатна заподіяти шкоду життю чи здоров'ю людей.

Для охорони прав на комерційну таємницю власник прав може вживати будь-які способи захисту конфіденційності інформації. Зо­крема, до трудових договорів і контрактів з працівниками може включатися окрема умова про зберігання конфіденційності певної ін­формації і відповідальність за її порушення. Можливе також оформ­лення спеціального зобов'язання щодо нерозголошення комерційної таємниці. Крім того, застосовуються різні технічні засоби охорони приміщень, захисту телефонних переговорів від прослуховування то­що, але в межах чинного законодавства. Охороною комерційної таєм­ниці вважається також страхування ризику розкриття конфіденцій­ності інформації, що становить комерційну таємницю.

За ЦК України комерційну таємницю мають охороняти також державні органи. Зокрема, за ст. 507 цього Кодексу органи держав­ної влади зобов'язані охороняти від недобросовісного комерційного використання, а також від розголошення інформацію, що є комер­ційною таємницею і яка надана їм з метою отримання встановлено­го законом дозволу на діяльність, пов'язану з фармацевтичними, сільськогосподарськими, хімічними продуктами, що містять нові хімічні сполуки.

Рекомендована література:

Сергеев А. П. Право интеллектуальной собственности в Российской Фе­дерации: Учеб. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: ООО *ТК Велби», 2003. — 752 с.

Підопригора О. А., Підопригора О. О. Право інтелектуальної власності України: Навч. посібник для студентів юрид. вузів і факульт. ун-тів. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 336 с

Інтелектуальна власність в Україні: проблеми теорії і практики / За заг. ред. Ю. С. Шемшученка, Ю. Л. Бошицького. — К., 2002. — 424 с

Розділ VI. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

Глава 32 Загальні положення про зобов'язання

Поняття зобов'язання. На основі норм зобов'язального права за допомогою певних юридичних фактів виникає зобов'язання, під яким розуміють правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право ви­магати від боржника виконання його обов'язку.

Як вид цивільного правовідношення, зобов'язання мають свої особливості, що найбільш яскраво відслідковуються при порівнянні їх з речовими правами. Відмінності вбачаються як у характері еко­номічних відносин, так і в правових ознаках.

За своїм змістом зобов'язальні правовідносини опосередковують динаміку цивільних правовідносин. Речові права, у свою чергу, опо­середковують присвоєння, приналежність майнових благ, тобто ста­тику відносин. На відміну від речового правовідношення, в якому праву однієї особи відповідає обов'язок усіх громадян взагалі без кон­кретизації, у зобов'язальному правовідношенні встановлюється пов­на визначеність осіб, які беруть участь у ньому. Зобов'язальні право­відношення тісно пов'язані з правом власності, тобто речовим пра­вом. Так, реалізація власником своїх прав призводить до виникнення зобов'язальних правовідносин, а виконання зобов'язань призводить до виникнення, зміни або припинення права власності.

Для зобов'язань характерним є особливий правовий зв'язок між суб'єктами, що виражається таким чином:

1) зобов'язання опосередковують процес переміщення матеріаль­них благ. Водночас як речові права регулюють приналежність мате­ріальних благ конкретній особі — закріплення їх за конкретною особою;

Розділ VI. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

Глава 32. Загальні положення про зобов'язання

2) уповноваженій особі кореспондується певний зобов'язаний
суб'єкт, відомий уже на момент виникнення зобов'язання. Інше по­
ложення виникає у речових правовідносинах, в яких уповноваже­
ному суб'єкту протистоїть необмежене коло осіб, тобто він має пра­
вовідносини з усіма іншими особами;

3) у змісті суб'єктивного права в зобов'язанні найбільше значення має можливість уповноваженої особи вимагати певної поведінки у зо­бов'язаних осіб, що іменується правом вимоги. Тому саме поведінка останніх, як правило, зумовлює реалізацію цього права. У речових правах головним є те, що уповноважена особа може діяти певним чи­ном самостійно (володіти, користуватися і розпоряджатися майном), внаслідок чого вона реалізує це право без допомоги зобов'язаної особи;

4) головний зміст обов'язку боржника в зобов'язанні становить перевага у здійсненні активних дій, причому їх зміст конкретизу­ється в законодавстві чи договорі. Утримання від дій є лише додат­ковим елементом. У речових відносинах, навпаки, на перший план виходить саме утримання від дій, що порушують суб'єктивне право уповноваженої особи, і цей обов'язок визначається в самій загаль­ній формі — не порушувати право вказаної особи. У чому має вира­жатися така поведінка, законодавство не вказує;

5) суб'єктивні права в зобов'язанні залежать від його виникнен­ня, типу і виду зобов'язання. У речових правовідношеннях суб'єк­тивні права спираються виключно на норми законодавства, що пря­мо передбачають види і зміст цих прав.

Наведені найважливіші особливості зобов'язання характеризу­ють його як правовідношення відносне, водночас речове правовідно-шення за пануючою концепцією розглядається як абсолютне. Не­зважаючи на відмінності вказаних типів правовідносин, вони вза­ємопов'язані та взаємозалежні. Так, зобов'язання може бути способом реалізації власником правомочності розпоряджатися річ­чю або набуття права власності на неї.

Зобов'язання, як і будь-яке інше цивільне правовідношення, складається із тих самих елементів, що мають певну специфіку саме як зобов'язальні правовідношення. Суб'єкти зобов'язальних право­відносин — це як фізичні, так і юридичні особи. Уповноважена особа дістала назву кредитора, а зобов'язана — боржника. Юридичним об'єктом зобов'язання визнається певна поведінка зобов'язаної осо­би, але на перший план виступають позитивні дії боржника. Лише іноді негативна поведінка суб'єкта виступає як доповнення або на­слідок активної функції, що виконується боржником¹.

¹ Зобов'язальне право: Теорія і практика / За ред. О. В. Дзери. — К., 1998. — С 10-11.

Зміст зобов'язальних правовідносин утворюють суб'єктивні пра­ва й обов'язки їх учасників. Але специфіка саме зобов'язальних правовідносин полягає у тому, що змістом правомочності кредитора є право вимоги, а обов'язок боржника полягає у виконанні вимоги кредитора.

Зобов'язальне правовідношення. Зобов'язання — це взаємовід­носини учасників економічного обігу (товарообміну), врегульовані нормами зобов'язального права, тобто один із різновидів цивільних правовідносин, зміст якого становлять певні права й обов'язки його учасників. Цим зобов'язання відрізняється від неюридичних (а са­ме — політичних, моральних та інших зобов'язань), що не мають підтримки держави і тому не містять прав і обов'язків. Примусовою силою держава не підтримує, наприклад, зобов'язання не вживати спиртних напоїв.

Разом з тим зобов'язання як цивільне правовідношення необхід­но відрізняти від правовідношень інших галузей права, в основному публічно-правових. Так, обов'язок сплачувати податки хоча і є май­новим, але до його реалізації неможливо застосувати норми зобов'я­зального права. При примусовому виконанні цього обов'язку вико­ристовується метод влади і підкорення, що є нехарактерним як для зобов'язального, так і загалом цивільного права.

Зобов'язання є одним з різновидів цивільних правовідносин. Оскільки зобов'язання оформлюють процес товарообміну, вони на­лежать до групи майнових правовідносин і відрізняються від право­відносин немайнового характеру, які із-за цього не можуть набува­ти форм зобов'язань. Так, наприклад, не може існувати зобов'язань для захисту честі і гідності.

Водночас зобов'язання відрізняються від інших майнових ци­вільних правовідносин — речових, що опосередковують приналеж­ність матеріальних і нематеріальних благ. За своєю юридичною природою вони є абсолютними, оскільки у них певним уповноваже­ним особам протистоїть необмежене коло осіб, які зобов'язані утри­муватися від неправомірних посягань на чуже майно і не заважати уповноваженим особам здійснювати їх права.

Зобов'язання оформлюють економічний обмін у правову форму і являють собою типові відносні правовідносини, що характеризую­ться чітким суб'єктним складом.

Підстави виникнення зобов'язань. Зобов'язання, як і інші правовідносини, виникають з юридичних фактів, що в зобов'я­зальному праві мають назву підстав виникнення зобов'язань. У разі, якщо певна підстава не передбачена цивільним законом, зобов'язальне правовідношення не виникає. Зобов'язання вини-

Розділ VI. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

Глава 32. Загальні положення про зобов'язання

кають із договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також із договорів та інших правочинів, що не передбачені, про­те не суперечать закону. Договір — це найбільш поширена підста­ва виникнення зобов'язання. У законодавчих системах деяких країн ці два поняття є ідентичними. Так, у ЦК Франції ці понят­тя використовуються як тотожні¹. Договірні зобов'язання станов­лять основну частину зобов'язань взагалі. При цьому йдеться не лише про договори з виконання робіт, передачі майна або надання послуг, а й про цесію майнових прав.

Зобов'язання виникають також і з односторонніх угод. У цих ви­падках суб'єкт шляхом одностороннього волевиявлення або розпо­ряджається своїм правом, або бере на себе суб'єктивний обов'язок, наділяючи тим самим іншу сторону відповідним суб'єктивним пра­вом. Прикладом такої односторонньої угоди може бути публічна обіцянка винагороди.

Необхідно окремо зазначити, що зобов'язальні правовідносини виникають не лише з підстав, прямо передбачених законом, а й з підстав, що не суперечать йому, а породжують цивільні права й обо­в'язки згідно із загальними підставами виникнення цивільних прав та обов'язків (ст. 11, п. 2 ст. 509 ЦК України).

Зобов'язання можуть виникати внаслідок адміністративних ак­тів (актів органів державної влади та місцевого самоврядування — п. 4 ст. 11 ЦК України). Ця підстава виникнення зобов'язання пев­ним чином втратила свої позиції. Зобов'язань, що мають таку під­ставу, на сьогодні не так вже й багато, але такі приклади існують. Так, укладенню договору оренди нежитлового приміщення, що на­лежить до власності територіальної громади, передує рішення цієї громади. Надання державного житла здійснюється на підставі орде­ра, після якого житлово-експлуатаційна контора укладає з найма­чем договір найму житлового приміщення.

Закон окремо вирізняє таку підставу виникнення зобов'язань, як рішення суду, що раніше не вирізнялося окремо (п. 5 ст. 11 ЦК України). Так, рішення суду про вилучення у власника культурних цінностей, що безхазяйно утримуються, породжує зобов'язання що­до викупу їх державою або реалізації з прилюдних торгів.

Зобов'язання виникають внаслідок заподіяння майнової (мате­ріальної) та моральної шкоди іншій особі (підпункт 3 п. 2 ст. 11 ЦК України). Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовіснос­ті, розумності та справедливості (п. З ст. 509 ЦК України).

' Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сборник норм, актов. — М., 1986. — С. 45-46.

Договори та інші угоди — це правомірні дії, що сприяють розвит­ку економічного обігу і є підставами зобов'язальних правовідно-шень. Здійснення дій, що носять неправомірний характер у сфері економічного обігу, заважають його нормальному функціонуванню. З метою усунення цих негативних наслідків закон пов'язує виник­нення особливого виду зобов'язань. Шкода, спричинена майну фізичної або юридичної особи, має бути відшкодована в повному об­сязі. Підставою виникнення цього виду зобов'язань виступають не­правомірні дії, але мета виконання цих зобов'язань, їх результат мають абсолютно правомірний характер — відновлення майнового стану учасників економічного обігу.

Зобов'язання, що виникають із безпідставного збагачення, також мають на меті досягнення аналогічного правомірного результату.

Зобов'язальні правовідношення можуть виникати з інших дій громадян та юридичних осіб. Наприклад, особа може діяти в ін­тересах іншої особи без доручення з метою попередження негатив­них наслідків для самої такої особи або її майна. Внаслідок таких дій за певних умов особа, яка проявила ініціативу, може претенду­вати на відшкодування понесених нею витрат. Таке зобов'язання виникає із правомірних дій щодо попередження спричинення шко­ди, проте його не можна віднести до жодної з підстав виникнення зобов'язань, про які говорилося раніше.

У випадках, передбачених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків мо­же бути настання або ненастання певної події (п. 6 ст. 11 ЦК Украї­ни). Початок навігації, як природна подія, є підставою для виник­нення зобов'язань для перевезення вантажів водним транспортом.

Суб'єкти зобов'язань. У зобов'язанні, як і в будь-якому іншому цивільному правовідношенні, беруть участь не менше двох осіб, які іменуються його суб'єктами. У визначенні зобов'язання, сформу­льованому у ст. 509 ЦК України, названі два суб'єкти — кредитор і боржник. Це загальне найменування сторін, в окремих видах зобо­в'язань вони мають спеціальні назви, наприклад, замовник та під­рядник, страхуватель та страховик, довіритель та повірений, потер­пілий та заподіювач шкоди.

Кредитор виступає в ролі активної сторони зобов'язання, оскільки він має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Ос­новна відмінність кредитора від уповноваженої особи в речовому зо­бов'язанні полягає в тому, що кредитор має право не на річ, а на дію, яку має здійснити боржник на його користь. Наприклад, за догово­ром поставки продавець зобов'язується передати у встановлений тер­мін (терміни) товар, що виробляється, покупцеві (п. 1 ст. 712 ЦК України).

Дата добавления: 2015-05-10