Проблема детермінізму в сучасній науці та філософії

Детермінізм - вчення про загальну закономірного звязку і взаємозумовлені 10сті всіх явищ. У філософії детерміністичних концепції описуються з допомогою категорій причина і наслідок, необхідність і випадковість, можливість і дійсність. Ідеї детермінізму зявляються вже в античну філософію (Демокрит). Подальший розвиток і обгрунтування детермінізм отримує в природознавстві і філософії Нового часом (Бекон, Декарт, Ньютон, Лаплас, Спиноза та ін.)

Концепція лапласовского детермінізму і її обмеженість для побудови сучасної картини світу

Класична філософія та наука представляла всі процеси, що відбуваються у світі, як зворотні в часі, передбачувані і ретросказуеми на необмежені проміжки часу. Найбільш виразно таке уявлення про детермінізм було сформульоване відомим французьким фізиком і математиком Пєром Лапласа (1749 - 1827) у працях «Досвід філософії теорії ймовірностей» і «Аналітична теорія ймовірності» і отримало назву лапласовского детермінізму.Значення координат та імпульсів всіх частинок у Всесвіті в даний момент часу, на його думку, абсолютно однозначно визначає її стан в будь-який минулий або майбутній момент.Випадковій як обєктивного явища місця немає. Тільки обмеженість наших пізнавальних здібностей змушує розглядати окремі події як випадкові. Виключаючи випадковість з категоріального апарату теорії, Лаплас абсолютизував необхідність як єдино можливе підставу фундаментальних теорій типу класичної механіки.

У відповідності з рівнем розвитку природознавства цього часу детермінізм знаходить своє вираження у такій формі загального звязку і взаємної обумовленості, яка описується динамічними закономірностями. Динамічні закономірності - виражають суворо однозначну зумовленість змін одних елементів іншими, при якій даний стан системи однозначно визначає її подальше стан, і описують їх абсолютно точно у формі звязку цілком певних фізичних величин. У ситуації, що підпадають під подання лапласовского детермінізму та класичної механіки, траєкторія будь-якого обєкта (еволюція будь-якій ситуації) однозначно визначається початковими умовами. У силу цього знання початкових умов дає можливість точно передбачити подальший розвиток системи (закони Ньютона, електродинаміка Максвелла, механіка суцільних середовищ і т.п.). У механістичній детерміністичних концепції передбачалося, що для поведінки кожної частинки, кожного елемента є тільки один з необхідністю що здійснюється можливість. Зрозуміло таким чином детермінізм веде до фаталізму, приймає містичний характер і фактично замикається з вірою в божественне приречення.

Уявлення про закономірності особливого типу, в яких звязки між величинами, що входять в теорію, неоднозначні, вперше ввів Максвелл в 1859 р. при розгляді систем, що складаються з безлічі частинок. Він сформулював статистичний закон розподілу молекул за імпульсів, ввівши поняття ймовірності настання події. На цій основі почала розвиватись статистична механіка (Больцман, Гіббс), а наука в другій половині XIX ст. приступила до вивчення статистичних закономірностей. Статистичні закономірності виражають такі звязки, коли даний стан системи визначає всі її наступні стану не однозначно, а лише з певною ймовірністю, що є обєктивною мірою можливості реалізації закладених у минулому тенденцій зміни.

Образи й мальованої класичним розумом, - це світ, жорстко повязаний причинно-слідчими звязками. Причому причинні ланцюги мають лінійний характер, а наслідок якщо і не тотожний причині, то, по крайней мере, пропорційно їй. За причинним ланцюгів хід розвитку може прорахований необмежено в минуле і майбутнє. Процеси, що відбуваються в світі, представлялися як зворотні в часі, передбачувані і на ретросказуемие нескінченно великі проміжки часу; випадковість виключалася як щось зовнішнє та несуттєве; еволюція розглядалась як процес, позбавлений відхилень, повернень, побічних ліній.

Механістичний детермінізм не вловлює складну діалектичну природу причинного звязку. У процесі аналізу різних обєктів виявляється, що такий звязок не завжди може трактуватися як безпосередня і однозначна. Подібне трактування можлива лише у випадку штучної ізоляції обєктів від умов, в яких відбувається їхнє функціонування.

Источник:http://all-filosof.ru/filosofija-nauki/58/689-problema-determinizmu-v-suchasnij-nauci-ta-filosofi%D1%97

23. Основні закони філософії та їхній зміст. Реферат

Філософський зміст поняття «закон». Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін. Сутність закону єдності та боротьби протилежностей. Спрямованість розвитку. Закон заперечення заперечення

Філософський зміст поняття «закон». Мова не йде про юридичні закони. Ми ведемо мову про закони збереження енергії та речовини чи про закон всесвітнього тяжіння, то було б безглуздям стверджувати, що ми зможемо їх скасувати чи свідомо загальмувати їхню дію. Це стосується також і об'єктивних законів розвитку суспільства, таких, зокрема, як залежність суспільної свідомості від суспільного буття, чи основного соціологічного закону про вирішальну роль способу виробництва. Найсуттєвішою ознакою закону буде те, що він відображає об'єктивний стан речей, об'єктивні зв'язки між речами, предметами, явищами.

Іншою важливою ознакою закону є необхідність такого зв'язку, що неминуче виявляється в процесі розвитку того чи іншого явища. Якщо виникає щось нове, то воно обов'язково пов'язане із старим, стоїть на його "плечах", не відкидає старого цілком, а з необхідністю "знімає" потрібне для подальшого розвитку. Цей зв'язок є необхідним і загальним, тобто він є постійним, внутрішнім і таким, що неминуче повторюється, якщо виникають умови для дії такого зв'язку. Можливість узагальнення якраз і ґрунтується на тому спостереженні, що приблизно за однакових умов можуть відбуватися схожі події, тобто необхідні суттєві зв'язки між речами будуть зберігатися. В законі, за висловом Гегеля, є "сталість, що зберігається". Саме явище — змінне, нестабільне. Закон же — спокійне, стійке відображення існуючого світу. "Царство законів, — писав Гегель, — містить у собі лише простий, незмінний, але різноманітний зміст існуючого. "царство законів — це спокійне відображення існуючого світу, що з'являється.

Закон — це зв'язок між сутностями, який є:

· об'єктивним;

· необхідним;

· загальним;

· внутрішнім;

· суттєвим;

· повторювальним.

Можна виділити три групи законів:

· часткові закони, притаманні лише певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо);

· загальні закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження);

· універсальні закони (закони діалектики).

Слід розрізняти закони природи і закони суспільства.

Посилання за темою:

· ▶ Філософське розуміння істини. Реферат

· ▶ Дослідження основ людського життя за допомогою практики. Реферат

· ▶ Діалектика: принципи, закони, категорії. Реферат

· ▶ Неофрейдизм як продовження фрейдівського психоаналізу. Реферат

Є також динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний характер — "так, а не інакше піде процес розвитку". У статистичних законах передбачення носять імовірний характер" — "може бути, а може ні". Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної системи.

Динамічний закон — закон класу явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон — закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повністю зміни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому сума законів розвитку окремих явищ, зв'язаних із сукупністю, не дає закону сукупності, бо у ній внаслідок інтеграції, взаємодії виникають нові властивості, відмінні від тих, що були притаманні окремим явищам.

З категорією "закон" пов'язана категорія "закономірність". Закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох законів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства.

Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення. Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що діють у природі, суспільстві та пізнанні.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін. Щоб з'ясувати суть закону взаємного переходу кількісних змін у якісні, його прояви й діяння, необхідно розкрити зміст таких категорій, як якість, кількість, властивість, міра, стрибок. Якість — це тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то вона втрачає і свою якість. Однак таке визначення ще не дає повного уявлення про якість речі. Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається органами чуття, і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування. Якість і відчуття — це одне й те ж, вважав Л. Фейєрбах.

Властивість як категорія визначає одну із сторін речі. Якість речі визначається виключно через її властивості. Між властивістю і якістю існує діалектичний взаємозв'язок. Поняття якості у буденному і філософському розумінні не збігаються. Отже, є така якість, яка сприймається відчуттям (мова може йти про відчуття несуттєвих властивостей предмета), і якість як філософська категорія, котра означає сукупність суттєвих властивостей предмета, із втратою яких предмет неодмінно втрачає свою визначеність. Суттєві властивості речі не сприймаються на рівні відчуттів, бо є результатом теоретичного узагальнення. Гегель стверджував, що якість — це "сутнісна визначеність".

Кількість — філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо. За висловлюванням Гегеля, кількість — це "визначеність у межах даної якості". Спочатку кількісні зміни не зачіпають якості предмета і тому на це не завжди звертають увагу, зауважує Гегель.

Якісні зміни, що відбуваються в об'єктивному світі, здійснюються лише на основі кількісних змін. Іншого шляху до появи нового просто не існує. У гегелівській філософії взаємоперехід кількісних змін у якісні виступає як закон мислення, логіки. Однак суть цього закону і полягає в тому, що він має відношення не лише до мислення, логіки, а й до самої дійсності, її розвитку. Кожний перехід кількісних змін у якісні означає одночасно і перехід якісних змін у нові кількісні зміни. "Зміна буття, — писав Гегель, — суть не лише перехід однієї величини в іншу, а й перехід якісного в кількісне і навпаки".

Єдність, взаємозв'язок і взаємозалежність якості і кількості виявляються в понятті міра. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто якісно-кількісну визначеність. Міра — це межа кількісних змін, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Порушення міри предмета веде до переходу в інше. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим виникає і нова міра. Так відбувається розвиток всього сущого.

Важливою категорією в розумінні закону взаємного переходу кількісних змін у якісні є стрибок. У діалектиці взаємозв'язку кількісних і якісних змін стрибок означає перехід від старої якості до нової. Перехід від старої якості до нової є переломом у розвитку, переривом неперервності. Категорія стрибка дає уявлення про момент або період переходу до нової якості. Момент — коли стара якість перетворюється на нову відразу, раптово, цілком; період — коли стара якість змінюється не відразу, не раптово, не одноактно, а поступово.

Стрибки здійснюються по-різному в різних сферах буття. Є дві найбільш загальні форми стрибків:

· а) стрибки у формі разових, одноактних змін;

· б) стрибки у формі поступових якісних перетворень.

Приклади разових, одноактних стрибків: політичний переворот у суспільному житті; скасування віджилих форм господарювання; різного роду катаклізми у природі тощо. Приклади поступових якісних змін: виникнення нових видів тварин і рослин; становлення людини; становлення і розвиток мови.

Форми якісних змін залежать від:

· характеру внутрішніх суперечностей, які притаманні даному процесу і є джерелом його розвитку;

· умов розвитку того чи іншого процесу.

Один і той процес, маючи в основі однакові суперечності, може відбуватися у різних формах — і разово, і поступово.

Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість, міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст як загального закону розвитку. Даний закон розкриває внутрішній механізм переходу До нової якості у будь-якій сфері об'єктивної дійсності, відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток і рух всього сущого.

Сутність закону єдності та боротьби протилежностей. Ще Геракліт помітив, що все в світі складається з протилежностей. Їхня боротьба і визначає сенс будь-якої речі, процесу. Діючи одночасно, ці протилежності утворюють напружений стан, котрим і визначається внутрішня гармонія речі. Геракліт пояснює цю тезу відомим прикладом лука. Обидва дугоподібних кінці лука намагаються розігнутися, але тятива стягує їх, і ця їхня взаємна напруженість утворює вищу єдність. Боротьба протилежностей є загальною, вона становить, за Гераклітом, справжню справедливість і є умовою існування упорядкованого космосу.

Закон єдності та боротьби протилежностей відображає фундаментальну особливість об'єктивної дійсності, котра полягає в тому, що всі її предмети, явища і процеси мають суперечливі моменти тенденції, сторони, що борються і взаємодіють між собою. Для з'ясування сутнісних моментів закону необхідно розглянути ряд категорій, що його конкретизують. Почнемо з поняття тотожності. Тотожність — це рівність предмета самому собі. Розрізняють два види тотожності:

· тотожність одного предмета;

· тотожність багатьох предметів (процесів, явищ тощо).

У реальній дійсності предмет завжди виступає як єдність тотожності й відмінності, які взаємодіють, даючи поштовх рухові. У будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які, взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Взаємодія цих протилежностей, як писав Гегель, є суперечністю. Таке розуміння суперечності є її категорійним філософським визначенням.

Уявлення про джерело розвитку виходить із визнання самосуперечливості усього сутнього. В категорії "суперечність" як взаємодії протилежностей була знайдена адекватна форма відображення у мисленні внутрішнього джерела руху і розвитку у природі, суспільстві і мисленні. У філософській літературі розрізняють поняття "джерело розвитку" і "рушійна сила розвитку". При цьому виходять з того, що існують безпосередні, внутрішні причини розвитку й опосередковані, зовнішні. Перші є джерелом розвитку, другі — рушійними силами.

Суперечності не є стабільними. їхні зміни пов'язані з набуттям у процесі свого розвитку певної специфіки. У зв'язку з цим розрізняють такі форми суперечностей:

· тотожність-відмінність;

· відмінність;

· суттєва відмінність;

· протилежність тотожність-відмінність як зародкова "ембріональна" суперечність; відмінність як щось; суттєва відмінність як відмінність по суті; протилежність як нетотожність.

Такі форми суперечностей притаманні усім процесам розвитку.

Соціальний конфлікт — це взаємодія різних соціальних груп, спільнот, інтереси яких взаємно протилежні і не знаходять розв'язання на спільній основі. Поняття "антагонізм" дає уявлення про одну з форм суперечностей, котра характеризується гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів. Ним позначають суперечності, котрі не можуть бути розв'язані в рамках того процесу, де вони виникли і розвиваються. Для цього необхідні нові основи, інші рамки. Антагонізм у суспільстві означає нерозв'язуваність соціальних суперечностей у межах старої якості.

Соціальні антагонізми в процесі свого розвитку проходять відповідні фази: виникнення, розгортання, загострення, розв'язання на іншій якісній основі. У природі відбувається процес взаємознищення. Соціальні антагонізми не є стабільними. За певних умов вони перетворюються на такі, що розв'язуються. Нічого подібного в живій природі з антагонізмами не відбувається. Взагалі соціальні антагонізми — явище унікальне, неповторне, притаманне лише суспільству.

Спрямованість розвитку. Закон заперечення заперечення. Корінна відмінність діалектичного та метафізичного розуміння заперечення.

Закон заперечення заперечення є одним з основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність, а також специфічну діалектичну форму розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності.

Теза – така форма думки (судження), в якій щось стверджується. Антитеза – заперечення тези і перетворення її на свою протилежність. Синтез у свою чергу, заперечує антитезу, стає вихідним моментом наступного руху і об'єднує в собі риси двох попередніх ступенів, повторюючи їх на вищому рівні. Діалектичне заперечення передбачає не тільки зв'язок, але й перехід від одного стану до іншого, що розвивається, на вищій основі.

Діалектичне заперечення виступає насамперед як заперечення, зумовлене суперечливістю самого предмета, як внутрішня неминучість його якісного перетворення. Все реальне має свої внутрішні суперечності, які наростають, загострюються і, зрештою, досягають такого стану, коли розвиток предмета стає неможливим без їхнього розв'язання. Процес розвитку відносин протилежностей у рамках певної суперечності має свої етапи:

· вихідний стан об'єкта;

· роздвоєння єдиного — розгортання протилежностей, перетворення об'єкта на свою протилежність (тобто перше заперечення вихідного стану);

· розв'язання суперечності, перетворення цієї протилежності на свою протилежність (друге заперечення роздвоєного стану), що являє собою нібито повернення до вихідного.

В цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, а весь процес – запереченням заперечення.

Діалектичне заперечення означає не просто знищення чи механічне відкидання старої якості, а тільки її подолання, зняття, яке включає момент внутрішнього зв'язку зі старим, утримання та збереження позитивного змісту старої якості і тим самим становить умову подальшого розвитку, можливості нового заперечення.

Сутністю закону заперечення заперечення є відображення напряму і форми процесу розвитку в цілому, а також напряму і форми розвитку внутрішніх етапів окремого циклу розвитку явища. Він відбиває спадкоємність як характерну рису процесу розвитку, бо в кожному новому ступені розвитку зберігається те позитивне, що було на попередніх стадіях розвитку у вихідному пункті та в його запереченні.

Водночас кожний новий ступінь розвитку являє собою не просте, механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розвитку, а виступає як діалектична єдність, в якій переборюються однобічності попередніх стадій розвитку і утверджується більш багатий і всебічний зміст, відбувається перехід у вищу фазу розвитку.

Закон заперечення заперечення відображає вихідний характер розвитку, поступовість руху; розвиток, який ніби повторює пройдені вже ступені, але повторює їх інакше, на вищій фазі. Ця форма зумовлена особливостями зв'язку між етапами в розвитку явища, що виступають як стадії руху внутрішніх суперечностей від їхнього зародження до розв'язання. Остання стадія, стадія розв'язання суперечностей, перебуває в такому зв'язку з вихідною, що вона є ніби поверненням до неї, поверненням старого, але повторенням на новій вищій основі.

В об'єктивній дійсності закон заперечення заперечення діє не в чистому вигляді, а прокладає собі шлях через безліч випадковостей Багатосистемність предметів і явищ вимагає конкретного підходу до аналізу різних умов, суперечностей, тенденцій.

24. Детерміні́зм (лат. Determinatus — визначений, обмежений) — філософське матеріалістичне вчення про загальну об'єктивну зумовленість явищ природи, суспільства і людської психіки, зокрема волі.

Головним у детермінізмі є положення про причинність як такий зв'язок явищ, при якому одне явище (причина) за певних умов породжує інше (дію).

Відповідно до різних галузей знань загальні принципи детермінізму спеціалізуються:

· фізичний детермінізм

· органічний детермінізм

· соціальний детермінізм тощо.

Принцип детермінізму лежить в основі діалектико-матеріалістичного вчення про активно-практичну сутність людини та її свободу.

Зміст

[сховати]

· 1 Метафізичний підхід

· 2 Діалектико-матеріалістичний підхід

· 3 Див. також

· 4 Література

Метафізичний підхід[ред. • ред. код]

Домарксистський детермінізм ототожнював причинність з необхідністю, заперечував випадковість, що призводило до фаталізму, імовірність розглядав поза детермінізмом, статистичні зв'язки протиставляв матеріальній детермінації явищ. Марксистські філософи вважали, що метафізичний детермінізм виявився неспроможним у пояснені природних і соціальних явищ.

Діалектико-матеріалістичний підхід[ред. • ред. код]

Діалектико-матеріалістичний детермінізм виходить з визначення багатоманітності відношень детермінації. Його зміст поряд з положенням про причинність розкривається в категоріях взаємозв’язок,взаємодія, абсолютне і відносне, необхідність і випадковість, закон, умова, можливість і дійсність, підстава і наслідок.

Дата добавления: 2015-05-22