Принципи діалектичного осмислення буття

Діалектика як вчення про загальний взаємозв'язок та розвиток

Філософів завжди цікавили не тільки проблеми теорії, тобто тлумачення, пояснення світу, але й проблеми методу, тобто шляхів, заходів

і прийомів наукового пізнання і перетворення світу. Філософською теорією, методом і методологією наукового пізнання і творчості взагалі виступає діалектика, що в перекладі з грецької мови означає мистецтво вести бесіду, суперечку.

Сам термін "діалектика" вперше застосував Сократ, маючи на увазі діалог, спрямований на взаємозацікавлене обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом протиборства думок, поглядів. Платон теж тлумачив діалектику як логічну операцію розчленування і пов'язування понять завдяки питанням і відповідям. У розумінні, близькому до сучасного, поняття діалектики застосовував і Гегель, що трактував її як вміння відшукувати протилежності у самій дійсності.

Уже стародавні мислителі виходили з уявлення про космос як світове завершене ціле, що перебуває у спокої. Всередині цього цілого завжди відбуваються безперервні процеси змінювання, руху, становлення. Космос, таким чином, уявлявся як протилежність спокою і змін, де відбувається перетворення одного першопочатку в інший - землі у воду, води у повітря, повітря у вогонь, вогню в ефір і навпаки. Найбільш яскраве виявлення антична діалектика одержала у Геракліта, який розглядав світ у вічному русі, єдності протилежностей. Арістотель розвинув діалектику далі - у напрямі пізнання реально існуючого космосу. У своєму вченні про чотири причини (матеріальну, формальну, рушійну і цільову) Арістотель стверджував, що всі вони існують у кожній речі абсолютно нероздільно і тотожні самій речі. Арістотель вважав необхідним узагальнення одиничних форм в універсальний саморух усієї дійсності, який він назвав першодвигуном, що мислить самого себе, тобто виступає і суб'єктом, і об'єктом.

Панування монотеїстичної релігії в середні віки перенесло діалектику у сферу теології. Бог з творця і упорядкувача світу перетворювався на принцип саморуху усього сущого. У Миколи Кузанського ідеї діалектики розвиваються у вченні про вічний рух, про співпадання протилежностей, а також максимуму і мінімуму.

У філософії Нового часу, не дивлячись на панування метафізичних поглядів у всіх сферах мислення, висувались діалектичні ідеї. Декарт розвивав ідею про неоднорідність простору, про розвиток стосовно космології. Спіноза вводить діалектичне розуміння субстанції (природи) як "причини самої себе" і виявляє діалектику необхідності і свободи, стверджуючи, що свобода є усвідомлена необхідність, а зв'язок ідей у мисленні трактує як відображення зв'язку речей. Лейбніц підкреслює, що матерія виявляється через активні, саморухомі субстанції -монади, кожна з яких відображує світ і присутня в усякій іншій. Він висунув діалектичні ідеї про простір як порядок співіснування матеріальних речей і про час - як порядок їх послідовності, про неперервність, зв'язок минулого і сучасного.

Класична німецька філософія розробляє на ідеалістичній основі цілісну концепцію діалектики як універсальної теорії і методу пізнання світу. Діалектика, за Кантом, виявляє ті неминучі суперечності, у яких заплутується розум, спрямований до осягнення абсолютної цілісності. Причина цього в тому, що знання спираються на чуттєвий досвід і обґрунтовуються діяльністю розсудку, а вищим поняттям розуму (Богу, світу, душі, свободі) ці властивості не притаманні. Вершиною класичної ідеалістичної філософії є вчення Гегеля про діалектику, що охоплює усю дійсність, починаючи з чисто логічних категорій, здійснюючи далі перехід до природи і духу і закінчуючи категоріальною діалектикою історичного процесу. У його діалектиці дано змістовну картину загальних форм руху. Він поділяє діалектику на буття (кількість, якість, міру), сутність, що являє протиставлення буття самому собі, тобто є рефлектуючим (явище, дійсність та ін.) і поняття, де фігурують категорії, що містять у собі як буття, так і сутність.

Розвиток, таким чином, є перехід від абстрактного до конкретного, перехід явища з одного якісного стану в інший, що здійснюється на підґрунті виявлення і розв'язання суперечностей. При цьому сам розвиток тлумачився як саморозвиток абсолютного духу, що проходить від буття до сутності, а потім від сутності до поняття. У Гегеля поняття виявлялося і суб'єктом, і об'єктом, і абсолютною ідеєю. Але моделлю гегелівської діалектики слугувала не об'єктивна реальність, а відображуюче її мислення. Діалектика Гегеля суперечила свідоцтвам природознавства, у межах якого були висунуті глибокі діалектичні ідеї: теорія розвитку стосовно геології (Ч. Лайель), еволюційні ідеї Ламарка, космогонічні ідеї Канта-Лапласа та ін. Марксизм зумів піднятися до всеосяжного синтезу принципу матеріалізму і діалектики і виявити результати узагальнення свідоцтв суспільних наук і природознавства у створенні діалектичного матеріалізму.

У XX ст. під впливом соціальних суперечностей і кризи у природознавстві відроджується інтерес до діалектики: у межах релігійної філософії екзистенціалістично-містичні версії діалектики розвивали К. Ясперс, К. Барт, М. Бубер; Ж.-П. Сартр намагався побудувати екзистенціалістично-фе-номенологічну діалектику історичної дії; представники франкфуртської школи Т. Адорно, Г. Маркузе розробляли соціоцентристську версію діалектики.

У філософії Росії та України діалектична традиція була продовжена у "філософії всеєдності" В. Соловйова, антиномічній діалектиці С. М. Булгакова і П. О. Флоренського, екзистенціальній діалектиці М. Бердяєва і парадоксальній діалектиці Л. Шестова. У новітній західній філософії розглядаються різні діалектичні спорудження еволюційного характеру (у соціобіології, герменевтиці, еволюційній епістемології, а також у постпозити-вістських концепціях).

Діалектика виникла і історично розвивалась у боротьбі з метафізичним методом мислення, характерною особливістю якого є однобічність, абстрактність, абсолютизація того чи іншого моменту у складі цілого.

Уже в Стародавній Греції елеати, надаючи критиці гераклі-тівський принцип усього сущого, загострили увагу на іншій стороні - на усталеності, і дійшли протилежної крайності, заявивши, що все незмінне. У Новий час метафізика виступила у вигляді абсолютизації аналітично-класифікаційних засобів у пізнанні природа. Метафізичне мислення виявилось у вигляді так званого "плоского еволюціонізму" і різних концепцій "творчої еволюції".

Конкретно сутність цієї концепції полягає в тому, що вона ігнорує багатий конкретний зміст реальних життєвих процесів і розглядає розвиток як тільки просте кількісне зростання одного і того ж, як тільки зменшення або збільшення, як повторення одних і тих же етапів; вона не визнає розвитку як процесу виникнення нового і зникнення старого, що віджило свій вік, тобто вона заперечує якісні зміни, якісні стрибки і взаємопереходи у явищах об'єктивного світу. Метафізична концепція розглядає явища і предмети матеріального світу як ізольовані і не пов'язані між собою, як випадкове накопичення явищ і предметів.

Сутність метафізичної концепції зводиться також до того, що вона заперечує внутрішнє джерело розвитку - саморозвиток. Причину розвитку природи і суспільства вона вбачає у якійсь зовнішній, надприродній силі і врешті-решт у Богові.

Отже, діалектика і метафізика альтернативні способи філософського осягання буття. Вони різняться у багатьох суттєвих моментах.

♦ Якщо діалектика вважає рух абсолютним, а спокій відносним, то метафізика, навпаки, сприймає рух як суму станів спокою, що є постійним.

♦ Діалектика визнає взаємозв'язок і взаємообумовленість явищ, а метафізика розглядає їх у відриві, у відокремленості.

♦ З точки зору діалектиків, все тече, все змінюється. Метафізики ж твердять, що явища незмінні у своїй сутності.

Діалектична концепція розвитку полягає в тому, що розвиток тлумачиться як боротьба протилежностей, стрибкоподібний перехід кількості у якість і навпаки та як рух за спіраллю. Метафізики сприймають розвиток як результат божественного першопоштовху, як збільшення або зменшення, тобто як чисто кількісний процес та як рух по замкненому ко-лу.У фрагменті "До питання про діалектику" В. І. Ленін писав, що, за концепцією метафізиків, "залишається у затінку саморух, його рушійна сила, його джерело, його мотив, або це джерело переноситься зовні (Бог, суб'єкт...)". Діалектика ж "головну увагу зосереджує саме на пізнанні джерела "само" руху... тільки діалектика дає ключ до саморуху всього сущого, тільки вона дає ключ до "стрибків", "до перериву поступовості", до "перетворення у протилежність", до "знищення старого і виникнення нового" [22]. Отже, діалектична концепція розвитку характеризує діалектику як всебічне, багате на зміст, глибоке вчення про розвиток.

Важливим принципом матеріалістичної діалектики є принцип розвитку, тобто розуміння розвитку як вічного і нескінченного процесу зміни старого новим, одних явищ і процесів - іншими. Дійсний світ дає нам картину різноманітних рухів і змін, переходів з одного стану в інший, неперервного виникнення нового і знищення старого у всіх явищах природи і суспільства. Безперервний рух і розвиток, взаємоперетворення і перебудова предметів і явищ - це одна із значних рис і форм буття матеріального світу, бо рух і розвиток являє собою необхідну і суттєву, невід'ємну властивість матерії, без якої вона не може існувати.

Але діалектику цікавить не рух взагалі, а насамперед розвиток. Під рухом розуміють будь-яку зміну, тобто він охоплює всі процеси, що відбуваються у світі, незалежно від їх змісту. Розвиток же розглядається як рух у певному напрямку, переважно як рух поступовий, прогресивний, висхідний. Це значить, що будь-який предмет, явище, система, як і весь світ взагалі, не просто змінюються, а завжди переходять у нові стани, що раніше не існували, ніколи не повторюють з абсолютною точністю стани, котрі вже існували.

Існують дві різні тенденції розвитку: 1) висхідна, прогресивна, перехід від простого до складного; 2) низхідна, спадна, регресивна, перехід від складного до простого. З цього визначення категорії розвитку виходить, що розвиток багатший за своїм конкретним змістом, ніж рух, хоч рух за своїм обсягом значно ширший від розвитку. Будь-який розвиток є рух, тобто зміни взагалі, але не всякий рух є розвиток, оскільки у природі має місце і такий рух, який не є ні прогресивним, ні регресивним, як це характерно для механічного руху, простого пересування, переміщення тіл.

Тому матеріалістична діалектика всебічно і глибоко розкриває зміст поняття "розвиток". Діалектичному розвиткові притаманні такі ознаки, що відрізняють його від руху взагалі.

♦ По-перше, діалектичний розвиток являє собою не просто зміну одних станів матеріальної системи на інші, не просто зміни їх кількісних характеристик, а якісні зміни, структурну перебудову системи, що розвивається.

♦ По-друге, діалектичний розвиток є спрямованим процесом змін, що передбачає певну послідовність проходження системою специфічних для неї ступенів.

♦ По-третє, діалектичний розвиток є не тільки спрямованим, але й незворотним процесом, тобто реальні предмети, явища, що змінюються у просторі і часі, виявляються неповторними у своїх індивідуальних рисах.

♦ По-четверте, важливим моментом розвитку є й те, що він являє собою внутрішню за своїм джерелом зміну матеріальних об'єктів, тобто діалектика тлумачить розвиток як с аморозвиток, що здійснюється з причин, закладених у самих матеріальних об'єктах.

Таким чином, розвиток являє собою певну форму зміни взагалі, особливий вид руху, якому притаманні закономірні, спрямовані, незворотні, якісні зміни матеріальних об'єктів.

Причому розвиток є складна діалектична взаємодія прогресу і регресу. Розвиток світу в цілому не може бути охарактеризований як розвиток у якомусь одному напрямку - висхідному, прогресивному або низхідному, регресивному. Про спрямованість змін як розвитку припустимо говорити лише стосовно окремих локальних систем і процесів, бо всякий діалектичний розвиток - це процес зміни просторово-часових якісних систем, які завжди мають початок і кінець. У зв'язку з цим період існування матеріальних систем і їх розвиток включає в себе: виникнення системи, висхідну стадію їх у розвитку, низхідну, завершуючу стадію та загибель системи у зв'язку з переходом її у якісно нову матеріальну систему.

Суттєвою характеристикою процесів розвитку є час: по-перше, всякий розвиток здійснюється у реальному часі, по-друге, тільки час виявляє спрямованість розвитку.

Стародавня філософія і наука не знали ідеї розвитку у точному розумінні цього слова, оскільки час тоді сприймався як те, що циклічно протікає і всі процеси сприймались як виконання заданої "відвіку" програми. Для античного світогляду не існувало проблеми незворотних змін, а питання про походження світу в цілому зводилося головним чином до питання про те, з чого походить дещо. Ідея замкненого, досконалого космосу включала навіть постановку питання про спрямовані зміни, що породжують приципово нові структури і зв'язки.

Християнство висунуло ідею лінійного напряму часу, однак тільки у сфері духу. У Новий час сформувались уявлення про природну історію, про спрямовані і незворотні зміни у природі і суспільстві. Важливу роль тут відіграло створення наукової космології і теорії еволюції у біології і геології. Глибоку розробку ідеї розвитку, хоча і в ідеалістичній формі, дає німецька класична філософія, особливо Гегель. Він показав універсальність принципу розвитку, розкрив його загальний механізм і джерело - виникнення, боротьбу і подолання протилежностей.

Загальною теорією розвитку виступає матеріалістична діалектика, що виявляє головні особливості процесів розвитку, зміст їх основних законів - єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення. Основні ідеї діалектико-матеріалістичної концепції розвитку сформулював В. І. Ленін: "Розвиток, що ніби повторює пройдені вже ступені, але повторює їх інакше, на більш високій основі ("заперечення заперечення"), розвиток, так би мовити, по спіралі, а не по прямій лінії; розвиток стрибкоподібний, катастрофічний, революційний; розриви поступовості; перетворення кількості в якість; внутрішні імпульси до розвитку, що надаються суперечностями, зіштовхуванням різних сил і тенденцій, що діють на дане тіло або в межах даного явища або всередині даного суспільства; взаємозалежність і щільніший, нерозривний зв'язок усіх сторін кожного явища (при цьому історія відкриває все нові і нові сторони), зв'язок, що надає єдиний, закономірний світовий процес руху - такі деякі риси діалектики, як найбільш змістовного (ніж звичайно) вчення про розвиток" [22].

У наш час поширились уявлення про розвиток як у природничих, так і у суспільних науках. Предметом вивчення стають насамперед внутрішні механізми розвитку. Така переорієнтація суттєво збагатила загальні уявлення про розвиток. По-перше, біологія, а також історія культури довели, що процес розвитку неоднорідний, у ньому є і прогресивні, і регресивні, і нелінійні, і стрибкоподібні зміни. По-друге, аналіз механізмів розвитку потребує більш глибокого вивчення внутрішньої будови об'єктів, особливо їх організації і функціонування.

У середині XX ст. виникли дискусії про пріоритет структурного або історичного підходів у історичній науці, етнографії, мовознавстві, біології. На певному етапі пізнання виникає потреба у синтезі еволюційних і організаційних уявлень про об'єкт (як це відбувається, наприклад, у сучасній теоретичній біології). Для реалізації такого синтезу важливе значення має поглиблення уявлень про час: саме по собі розрізняння еволюційного і структурного аспектів передбачає і відповідне розрізняння масштабів часу, причому на передній план виступає не фізичний час, не проста хронологія, а внутрішній час об'єкта -ритміка його функціонування і розвитку.

Вчення про взаємозв'язок і взаємообумовленість явищ об'єктивного світу є важливим принципом діалектики. Він органічно випливає з того, що, по-перше, світові притаманна матеріальна єдність, що полягає у визнанні єдиного, загального першопочатку, який лежить у підґрунті усієї різноманітності речей і явищ. По-друге, цей принцип походить з того, що в об'єктивному світі не існує абсолютно простих предметів і явищ. Всі вони мають складну структурну організацію, тобто складаються з якихось елементів, частин, що пов'язані між собою. По-третє, цей принцип відображує те, що у світі немає абсолютно ізольованих явищ. Завдяки зв'язку і взаємодії одні процеси і явища породжують інші, відбувається перехід від одних форм руху до інших і внаслідок цього здійснюється вічний рух і розвиток, що являє собою загальну форму буття.

Те, що об'єктивний світ містить у собі глибокі і всебічні зв'язки і відносини на всіх рівнях, на всіх ступенях розвитку, можна спостерігати в усіх його станах. Наприклад, наша Земля знаходиться в певному складному зв'язку і взаємодії із Сонцем та іншими планетами Сонячної системи, що являє собою кільце Галактики, яке містить у собі багато пов'язаних між собою зірок і планет. Сама Галактика входить складовою частиною у велетенську матеріальну систему, у метагалактику і у межах цієї системи пов'язана з цілою низкою інших зоряних утворень.

Не тільки світ у цілому, а й кожне його кільце являє собою складну систему взаємопов'язаних частин, сторін, елементів. Так, кожний окремий атом - це система взаємопов'язаних елементарних частинок, кожна конкретна речовина - сукупність взаємопов'язаних молекул, молекула - сукупність взаємопов'язаних атомів і так далі. Складний зв'язок існує і в будь-якому живому організмі, що являє собою цілу систему клітин, тканин, органів, що функціонально взаємодіють одне з одним. Різноманітні зв'язки і взаємовідносини існують і в розвитку усіх сторін суспільного життя: економічної, соціальної, політичної, духовної.

Взаємозв'язок різних речей і явищ матеріальної дійсності обумовлює усі якісні особливості предметів і явищ. Природа і властивості кожної речі розкриваються тільки через зв'язки, через відношення до інших речей. Поза цими зв'язками речі і явища позбавлені свого реального значення. Наприклад, усі якісні особливості людини як соціальної істоти, формуються у процесі спілкування з іншими людьми, на основі трудової діяльності.

Зв'язки і взаємодії у матеріальному світі характеризуються такими рисами:

♦ по-перше, цей зв'язок об'єктивний, тобто існує незалежно від свідомості людей як об'єктивна закономірність;

♦ по-друге, зв'язки і взаємодії універсальні, оскільки виявляються усюди і завжди, у всіх явищах, на всіх рівнях і ступенях.

♦ по-третє, взаємозв'язок багатогранний за своєю сутністю і природою, оскільки кожний предмет, будь-яке явище тисячами ниток пов'язані з іншими, бо цей зв'язок характеризується невичерпною сіткою відносин між явищами і процесами матеріального і духовного світу;

♦ по-четверте, реальні зв'язки нескінченно різноманітні за характером, ступенем глибини і складності, за формами виявлення.

Різні специфічні види зв'язків, що мають місце в механіці, фізико-хімічних, біологічних, історичних та інших явищах, вивчаються спеціальними науками. Наприклад, хімія досліджує всю різноманітність хімічних форм зв'язків, біологія - біологічних тощо.

Серед невичерпної різноманітності конкретних форм зв'язків матеріалістична діалектика вивчає найбільш суттєві, загальні зв'язки, що виявляються в усіх явищах і процесах дійсності. До таких форм зв'язків відносяться: зв'язки внутрішні (між елементами або сторонами одного і того ж матеріального об'єкта) і зовнішні (між різними об'єктами і оточуючим середовищем); суттєві (глибинні, стійкі, що визначають специфіку даної системи) і несуттєві (другорядні, що не мають значного впливу); прямі (безпосередні, без проміжних ланок) і опосередковані, непрямі, що встановлюються через проміжні ланки.

Вчення про загальний зв'язок явищ об'єктивної дійсності є вченням про закономірний характер її розвитку, адже будь-який закон природи і суспільства виявляє якийсь об'єктивний, суттєвий зв'язок між явищами і речами матеріального і духовного світу. При цьому закон - це не одиничний, притаманний будь-якому одному явищу, а загальний, властивий для всіх явищ цього класу, зв'язок. Закономірні, суттєві зв'язки мають тому і необхідний характер, а також є усталеними, повторюються. Вони повторюються завжди і всюди, де й коли є відповідні умови.

Таким чином, будь-який закон природи і суспільства виявляє об'єктивний, суттєвий, необхідний, тривкий зв'язок, що повторюється між явищами і процесами дійсності. Наприклад, періодичний закон Менделєєва виявляє об'єктивний, необхідний, суттєвий, тривкий зв'язок, залежність хімічних і фізичних властивостей елементів від атомної ваги.

За сферою своєї дії закони поділяються на три великі групи:

♦ закони специфічні, що виявляють зв'язки у межах однієї форми руху (закони механіки, фізики, хімії та інші);

♦ закони загальні, що є спільними для деяких наук про природу або суспільство (закон збереження і перетворення енергії, закон природного добору; загальносоціологічні закони);

♦ універсальні закони, які виявляють універсальні зв'язки і відносини між усіма явищами і процесами як матеріального, так і духовного світу (закони діалектики).

У історії пізнання принцип загального взаємного зв'язку предметів і явищ виступав як один із основних принципів діалектики. Однак аж до XX ст. головним предметом обговорення був саме принцип загального взаємозв'язку, а не поняття зв'язку самого по собі, не його логічна структура. Наука оперувала порівняно вузьким набором типів зв'язку: внутрішні і зовнішні, необхідні і випадкові, суттєві і несуттєві.

Важливий крок у розвитку уявлень про зв'язок було зроблено в XIX ст., коли на підґрунті критики механіцизму було виявлено специфіку зв'язків, що притаманні різним формам руху матерії (наприклад, хімічні і біологічні зв'язки), їх незво-димість до зв'язків механічного руху.

Різноманітність сучасних уявлень про зв'язок знаходить відображення у великій кількості їх класифікацій. З філософсько-методологічної точки зору першочергове значення має класифікація зв'язків за формами руху матерії. Важливим є розрізнювання зв'язків за формами детермінізму: якщо класична наука оперувала переважно однозначно-детерміністськими, суворими зв'язками, то в багатьох галузях сучасного пізнання вивчення статистичних сукупностей спирається на імовірнісні і кореляційні зв'язки. Розрізняють також зв'язки за їх силою (жорсткі, коли явище суворо пов'язане з будь-яким іншим, як, наприклад, органи тіла, і корпускулярні, коли зв'язки встановлюються статистично, як, наприклад, зв'язки у деякій популяції); за характером результату, коли одне явище виступає як безпосередня причина іншого; за напрямом дії (прямі і зворотні зв'язки); за типом процесів, які визначає даний зв'язок (зв'язки функціонування, зв'язки розвитку, зв'язки керування); за субстратом, або змістом, що є предметом зв'язку (зв'язки, котрі забезпечують перенесення речовини, енергії або інформації) та ін.

Своє теоретичне втілення діалектика природи знайшла у відкритті закону збереження і перетворення енергії, в еволюційному вченні Дарвіна, у створенні Менделєєвим таблиці хімічних елементів, у теорії відносності Ейнштейна, у створенні квантової механіки, у сучасних теоріях генетики, астрофізики тощо.

Фундаментальними проблемами діалектики природи є насамперед суперечливість природних процесів як їх суттєва характеристика, рушійна сила їх розгортання, становлення і самоорганізації; співвідношення якісно різних змін у природі і їх обумовленість кількісними змінами; ієрархія різних рівнів організації матерії; форми руху і пов'язана з цим класифікація наук про природу; породження життя і виникнення мислячої матерії; становлення людини, перехід від природи до суспільства. Саме діа-лектико-матеріалістичний метод сприяє побудові сучасної наукової картини світу, на яку спирається науковий світогляд.

Якщо процеси природи здійснюються самі по собі, то історія суспільства твориться людьми, поведінка яких мотивується певними потребами, інтересами, цілями. Кардинальними проблемами соціального пізнання є: діалектика об'єктивного і суб'єктивного в історії, взаємодія виробничих сил і виробничих відносин з політичною та ідеологічною надбудовою і відповідними їй формами суспільної свідомості; діалектичні взаємовідносини природи і суспільства, особи і суспільства.

Виявляючи суперечності історичного процесу в усіх сферах соціальної реальності, діалектика показує, що кожний ступінь суспільного розвитку носить історично швидкоминучий характер.

Соціальна практика і соціальна теорія передбачають і діалектично суміщують у собі як позитивну, творчу, так і руйнівну, критичну сторони життя суспільства. Діалектико-матеріалістич-ний підхід до аналізу явищ природи, суспільного життя і свідомості дозволяють розкрити їх дійсні закономірності і рушійні сили розвитку, науково передбачати майбутнє і знаходити реальні способи його створення.

Реформування сучасної України, оновлення усіх сфер суспільного життя передбачає уміння діяти і мислити, спираючись на діалектику. Оволодіння діалектичним мисленням означає розгляд дійсності у всій її багатогранності, у постійному русі, суперечливості, боротьбі нового із застарілим.

Діалектика виступає і як теорія пізнання, і як логіка. Це випливає з того, що мислення людини і об'єктивний світ підкорені одним і тим же законам, а тому вони не можуть суперечити одне одному у своїх результатах. Однак єдність буття і мислення, їх підкореність одним і тим же законам не означає, що ця єдність є тотожність. Якщо загальні зв'язки і розвиток об'єктивної реальності існують поза і зовні свідомості людини, то зв'язки і розвиток пізнаючого мислення, відображуючи об'єктивні зв'язки і розвиток, підкорюються своїм специфічним гносеологічним і логічним принципам.

Діалектика як теорія пізнання заснована на принципі відображення і являє собою застосування діалектики до розвитку пізнання. Вона дещо ширша, ніж діалектична логіка, і вивчає такі проблеми, як пізнаваність світу, види знання, рушійні сили пізнавальної діяльності, практика як основа пізнання і критерій істини, форми істинного знання, чуттєве і раціональне знання і діалектика їх співвідношення тощо.

Разом з тим діалектика як логіка в іншому відношенні ширша від теорії пізнання - вона вивчає весь категоріальний устрій мислення. Предмет дослідження діалектики як логіки - творче пізнаюче мислення (пошукова діяльність і розвиток через подолання постійно виникаючих суперечностей), його логічної структури і співвідношення понять, суджень, теорій; прогнозуюча функція мислення.

Діалектика як логіка вивчає принципи і закономірності формування, зміни і розвитку знання, засоби і методи їх одержання і перевірки. Діалектика як логіка вивчає усю систему категорій у їх гносеологічній і логічній функціях, а також специфічні пізнавальні категорії, принципи і процедури (наприклад, сходження від чуттєво-конкретного до абстрактного, перехід від абстрактного до понятійно-конкретного, співвідношення емпіричного і теоретичного, засоби узагальнення, ідеалізації, аналізу і синтезу, індукції і дедукції тощо).

Однією з характерних особливостей діалектики як логіки є те, що вона досліджує переходи від однієї системи знання до другої, більш високої. При цьому неминуче виявляються діалектичні суперечності, що відображають суперечності у об'єкті пізнання, при взаємодії об'єкта і суб'єкта, а також у самому процесі пізнання. Особливо гострої форми вони набувають на "межі" такої теорії, що вичерпала свої пояснювальні можливості, і є потреба у переході до нової. Цей перехід передбачає розв'язання суперечностей між старою теорією і новою системою фактів.

Як логіка мислення діалектика тісно пов'язана з формальною логікою, що вивчає способи міркування, котрі ведуть до істини, досліджує такі нормативні вимоги, які виступають необхідною ознакою культури мислення.

Діалектичний метод всебічного і конкретного аналізу дійсності корінним чином відрізняється від еклектики і софістики.

Еклектика являє собою спосіб розгляду явищ, коли механічно, свавільно поєднуються протилежні означення, погляди, теорії, принципи. Термін "еклектика" ввів у II ст. Потамон з Олександрії, назвавши свою школу еклектичною. Еклектицизм має своїм підґрунтям підміну одних логічних засад іншими, метафізичну абсолютизацію мінливості і відносності людського пізнання. Вже починаючи з Сократа і Арістотеля, більшість філософів відмічали марність і неплідність еклектичних побудов, критикували еклектику за підміну засад, порушення принципів цілісності, об'єктивності, конкретності розгляду предметів і явищ. Безмотивованим є також і підхід до розуміння дійсності, характерний для софістики, що ігнорує реальні зв'язки, конкретні умови, а хибні висновки намагається видати за істинні.

Софістика у перекладі з грецької мови означає вміння вести дебати. Це міркування (висновок, доказ), засноване на навмисному порушенні законів і принципів формальної логіки, на використанні хибних доводів і аргументів, що видаються за правильні. У своїх побудовах софістика використовує різні логічні помилки, підміну понять, невірні форми висновків, а також мовні виверти і хитрування, багатозначність понять. Порушуючи вимоги формальної логіки, софістика веде до втрати мисленням конкретності і визначеності, до суб'єктивістського застосування "гнучкості понять". Софісти висмикують події з їх зв'язку з іншими, а також застосовують закономірності однієї групи явищ до іншої. Отже, "софіст" в одіозному значенні -особа, що будує хибні умовиводи і шукає користі в такій вигаданій аргументації. Різні приклади софізмів наводить у своїх діалогах Платон ("Евтидем" та ін.). Логічний аналіз софізмів і їх класифікацію дав Арістотель у творі "Про софістичні спростування". Прикладом софізму є "Рогатий": "Те, чого ти не загубив, ти маєш; ти не загубив роги; отже, ти їх маєш" [3].

Помилка тут полягає у неправомірному висновку від загального правила до окремого випадку, який це правило не передбачає. Розповсюдженими софізмами є, наприклад, міркування, що побудовані на свавільно обраних, корисних для софіста, альтернативах, за допомогою яких, власне кажучи, можна довести все, що завгодно. Софізми виникають внаслідок свідомо некоректного використання логічних і семантичних правил і операцій.

Тільки діалектика як логіка ставить завдання вивчати природу і специфіку філософських категорій, взаємозв'язки і взає-мопереходи їх, а також формулювати філософські принципи пізнання (як форми мислення) і на основі їх змісту - типоло-гізувати ці принципи. Саме в діалектиці міститься джерело творчого характеру, науки, бо вона дає можливість вивчати об'єкти у саморозвитку, самозмінюваності.

Важливими принципами діалектичного підходу до аналізу дійсності є:

♦ по-перше, всебічний аналіз;

♦ по-друге, дослідження об'єктів у розвитку, саморусі;

♦ по-третє, включення у повне визначення об'єкта усіх моментів, що дає практика;

♦ по-четверте, конкретно-історичний підхід, тобто врахування умов місця і часу, зв'язків і відносин, у яких знаходиться предмет у даний час.

Діалектика як логіка виробляє необхідні вимоги до пізнання. Першим, відправним елементом діалектики виступає об'єктивність розгляду. Саме об'єктивність є для всякої розумної людини аксіомою і первинною установкою пізнання. Важливість свідомої орієнтації на об'єктивність розгляду предмету була зафіксована ще у античній філософії. Як писав Гегель, абсолютний метод, тобто метод пізнання об'єктивної істини, "виявляється не як зовнішня рефлексія, а бере визначене з самого свого предмета, оскільки сам цей метод є іманентний принцип і душа. Це і є те, чого Платон вимагав від пізнання: розглядати речі самі по собі; з одного боку, у їх загальності, а з іншого - не відхилятися від них, чіпляючись за побічні обставини, приклади і порівняння, а мати на увазі тільки ці речі і доводити до свідомості те, що у них іманентне" [2].

Принцип об'єктивності походить з атрибутивності відображення і вторинності свідомості як вищої форми відображення. Цей принцип також потребує визнання пізнаваності сутності матеріальних систем. Оскільки сутність розкривається найбільш повно у практиці, висувається імператив: взаємозв'язок пізнання і практики, що містить у собі установку на практику як провідний, головний критерій істини.

Об'єктивність істини за змістом, що обумовлює її конкретність, дає основу для формування імперативу конкретності, а також єдності відносної і абсолютної істини. Це так звана установка на "річ у собі", що в результаті пізнання стає "річчю для нас". Вона дуже важлива при пізнанні предметів оточуючого нас матеріального світу, космічних систем, живих організмів, структур мікросвіту. Не менш важлива вона і при знайомстві з духовним світом.

Принцип об'єктивності доповнюється іншими принципами, що забезпечують адекватність відображення. Принцип системності вимагає розмежування внутрішньої і зовнішньої сторін матеріальних систем, сутності та її проявів, виявлення різноманітних боків предмета, їх єдності, розкриття форми і змісту, елементів і структури, випадкового і необхідного, каузального і функціонального, імовірного і суворо детермінованого у системах. Цей принцип спрямовує мислення на перехід від явищ до їх сутності, до пізнання закономірностей, а також необхідних, суттєвих зв'язків предмета, що розглядається, з оточуючими його предметами і процесами.

Принцип системності вимагає від суб'єкта ставити у центр пізнання уявлення про цілісність, уникати метафізичного вихоплювання лише окремих сторін об'єкта і встановлення випадкових зв'язків між різними сторонами. Односторонність характерна для догматизму, суб'єктивізму, ідеалізму, а також для позитивізму і натурфілософії. Матеріальна єдність світу, як відомо, вимагає і єдності усіх видів, рівнів, форм пізнання. Позитивізм же розриває зв'язок окремого і загального, робить акцент на конкретно-науковому знанні; натурфілософія ж, навпаки, абсолютизує загальне (філософське), недооцінюючи або зовсім ігноруючи значення конкретних наук в осягненні цілісності. Діалектичний же підхід базується на взаємодії як загальних, так і конкретно-наукових методів, визнає їх відносну самостійність і в той же час взаємопроникнення, єдність.

Установка на всебічність доповнюється вимогою виділення інтегративної, провідної сторони, від якої залежать усі інші (так звана субстанційна сторона). "У понятті субстанціальної властивості встановлюється вже не відношення властивості до властивості або до іншого предмета, а відношення властивостей до внутрішньої основи предмета, субстанції; виявляється незво-димість його до сукупності і навіть системи властивостей. Виділення субстанціональної властивості як провідної сторони предмета - свідчення вищого рівня емпіричного розуміння предмета і передумова його теоретичного вивчення" [9].

Серед пізнавальних принципів, що ведуть мислення до сутності, чільне місце посідає імператив детермінізму. Він дозволяє відокремити необхідні зв'язки від випадкових, суттєві від несуттєвих, встановити повторюваність, кореляційні залежності, тобто здійснити рух мислення до сутності, до каузальних зв'язків усередині сутності.

Отже, принцип системності утворюють такі імперативи: всебічності, субстанційності та детермінізму.

Принцип системності націлений на всебічне пізнання предмета, як він існує у той чи інший момент часу; він націлений на відтворювання його сутності, інтегративної основи, а також різноманітність його аспектів, проявів сутності при її взаємодії з іншими матеріальними системами. Тут передбачається, що даний предмет відокремлюється від свого минулого, від попередніх своїх станів; робиться це для більш спрямованого пізнання його актуального стану.

Але таке відокремлення є тимчасовим, умовним. Вже сам принцип об'єктивності з його вимогами адекватності і конкретності веде через принцип системності до розгляду самої історії об'єкта, його буття у минулому. У цьому плані принцип історизму поширює і поглиблює уявлення про даний предмет.

Історизм базується на теоретичних уявленнях про сутність розвитку, про прогрес, про заперечення, взаємовідносини якості і кількості, суперечності, причинності, закономірності, можливості, імовірності, співвідношенні загального і окремого, форми і змісту - на всіх моментах, що характеризують розвиток. Науковий історизм тісно пов'язаний з практичною діяльністю людини, з орієнтацією на органічний зв'язок "історичного" і "людського". Видатний філософ-ек-зистенціаліст М. О. Бердяєв відмічав, що "людина знаходиться в історичному і історичне міститься у людині... Неможливо виділити людину з історії, не можна взяти її абстрактно і не можна виділити історію з людини, і не можна розглядати історію поза людиною і не-по-людському... Я повинен поставити себе в історичну долю та історичну долю у свою власну людську глибину" [4].

Принцип історизму потребує, по-перше, якісної, або сут-нісної, ретроспективи (знання сутності); по-друге, передумов-ного розгляду (розгляду передумов виникнення предмета). Відмічаючи, що не всі з передумов (початків) сутності мають однакове значення для походження речі, Арістотель писав: "Для всіх початків загальним є те, що вони суть перше, звідки те або інше є, або виникає, або пізнається; при цьому одні початки містяться у речі, інші знаходяться поза нею" [2]. Передумови входять потім у знятому вигляді у зміст предмета, відтворюються ним.

Третій імператив виявляється у вимозі застосовувати у ході пізнання предмета основні закони діалектики, а саме: спрямовувати рух думки від якості до кількості, а потім до їх єдності, виявляти стрибки, визначати їх типи і види; розкривати спадкоємність станів у розвитку предмета; орієнтувати думку на виявлення заперечення заперечення; акцентувати увагу на розкритті суперечностей об'єкта; виявляти типи суперечностей.

Важливим імперативом принципу історизму є вимога виділяти етапи (стадії, фази, періоди), виявляти послідовність і діалектику загального і одиничного. Вимога визначати напрям і характер розвитку або змін предмета є ще одним з імперативів. Важливою є і вимога розкривати основну тенденцію розвитку системи з метою пророкувати її майбутнє. Необхідно також вивчати не тільки історію об'єкта, але й історію відображуючих її понять і положень (прогресивне, регресивне, гармонійне, дисгармонійне, динамічні зміни або стагнація).

Принцип історизму орієнтує на те, щоб охопити не тільки загальне, а й своєрідне, особливе в історії, не тільки те, що ввійшло в предмет у процесі його розвитку, а й те, що виявилось скинутим, поваленим або щезнувшим в історії.

Бажання обєктивно пізнати матеріальні системи в даний момент їх розвитку приводить до того, що рано чи пізно суб'єкт зіштовхується з суперечностями, з необхідністю їх осмислення й виведенням заключень, що стосуються перспектив змінювання об'єкта і використання одержаного знання про суперечності на практиці.

Буденне знання охоплює головним чином сферу виявлення сутності. Воно може навіть не відзначати суперечності предмета навіть тоді, коли виявляє одну із сторін суперечності. Але навіть при буденному пізнанні, що занурене в емпіричну дійсність, потрібно так або інакше виявляти суперечності, наприклад, суперечності інтересів у сім'ї, у сфері обслуговування, на виробництві, у керівництві тощо. Життя постійно зіштовхує людей із суперечностями, вимагає бачити не один їх бік, а обидва, причому у взаємозв'язку, взаємодії, єдності.

Ще більше це стосується наукового знання. У біології, наприклад, протягом тривалого часу панувала думка про те, що набуті в онтогенезі ознаки організмів успадковуються, тобто схоплювалась та сторона, що стосувалася зовнішніх суперечностей систем. Сформувався напрям механоламаркізму, у підґрунті якого - явність повсякденного знання, що зіштовхуються на практиці з впливом зовнішнього середовища на організми. У міру заглиблення пізнання, розкриття цитологічних, хромосомних механізмів спадкоємності і мінливості, а також у зв'язку з переходом від організмоцентризму до популяційного рівня еволюції це однобічне уявлення стало долатися. Виявився нерозривний зв'язок зовнішніх суперечностей із внутрішніми, єдність однозначних та імовірнісних відносин, взаємозв'язок тенденцій до змінюваності і успадковування. Було розкрито складний комплекс суперечностей, що обумовлюють існування і розвиток органічних форм. У сучасне пізнання все більше входить впевненість у існуванні внутрішньо суперечливих тенденцій (боків) речей, що знаходяться у саморусі, уявлення про речі як суму і єдність протилежностей і про їх боротьбу, розгортання суперечностей.

Принцип діалектичної суперечливості розпадається на низку нормативних правил, регулятивів пізнання: виявлення суперечностей, єдності протилежних сторін, тенденцій; роздвоєння єдиного і пізнання його суперечливих частин; виявлення тенденцій змінювання протилежностей і суперечності у цілому; застосування у пізнанні предметного протиріччя різних, у тому числі протилежних, засобів; використання на практиці установки на поєднання протилежностей як на один із способів розв'язання протилежностей і деякі інші.

Принцип діалектичної суперечливості націлює на постановку проблем та їх вирішення. Він пізнавальний; разом з тим він аксіологічний, пов'язаний з критикою і самокритикою суб'єкта, його здатністю самостійно і відповідально мислити і діяти.

Крім названих універсальних принципів (об'єктивності, системності, історизму, діалектичної суперечливості), слід виділити специфічні внутрішньонаукові принципи: сходження від абстрактного до конкретного і єдності логічного та історичного, що одночасно виступають методами наукового пізнання.

Дата добавления: 2015-05-22