Проблема антропосоціогенезу

Філософія. Лекція 11. ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ У ФІЛОСОФІЇ

1.Проблема антропосоціогенезу.

2.Проблема сенсу життя людини.

При розгляді першого питання студент має звернути увагу на рушійні сили і зміст процесу антропосоціогенезу; розкрити взаємозв’язок біологічного та соціального в людині; зміст понять „індивід”, „індивідуальність”, „особистість”.

Вивчення проблеми людини у філософії слід почати з проблеми її становлення, тобто з виявлення сутності антропосоціогенезу, єдиного процесу становлення людини і суспільства. Ця проблема розглядається релігією, філософією, низкою конкретних наук, зокрема, антропологією, історією, археологією та ін.

Так, спільним у всіх міфологічних і релігійних сказаннях про появу людини на Землі – ідея створення людини вищими силами. В міфах Месопотамії, Єгипту, Греції, Індії, Китаю та інших країн розповідається про створення людей з глини або землі богами. У найбільш завершеному вигляді релігійне вчення про створення людини Богом представлене в Біблії. Це вчення є основою теїстичної антропологічної концепції у філософії.

Природнича наука антропологія зосереджує головну увагу на самому процесі еволюції людини, її основних етапах. Антропологи сходяться в тому, що період становлення людини займає величезний період в 3-3,5 млн. років і є третім грандіозним стрибком в історії Всесвіту після виникнення самого Всесвіту і виникнення живого з неживого. Поштовхом до антропогенезу стали зміни у кліматі, які змусили предків людини - австралопітекових перейти до прямоходіння, щоб звільнити руки для збиральництва і полювання. Використання випадкових предметів для полювання і захисту, потім їх удосконалення, нарешті обробка, виготовлення, організація спільних дій на полюванні – все це сприяло зміні пропорцій тіла, розвитку мозкових структур і функцій.

Серед наукових концепцій походження людини найбільш поширеною і впливовою є еволюційна, у джерел якої стоять Ж.-Б. Ламарк і Ч. Дарвін. Під впливом мінливості, спадковості, природного відбору здійснюється еволюція в органічному світі, поява нових видів. Х. де Фріс додає і такий фактор, як великі одиничні мутації. Вищим щаблем еволюційного розвитку є людина. Еволюційна концепція – не тільки основа науки антропології, а і раціональна передумова філософського вчення про людину, тому що поєднує і відокремлює світ природи і світ людської культури, історії.

Філософи зосереджують увагу на рушійних силах, змісті процесу антропогенезу, розглядають його як антропосоціогенез, тобто єдиний процес формування людини і суспільства. І підходять до вирішення цієї проблеми або з позицій ідеалізму, або з позицій матеріалізму. З матеріалістичних позицій проблема антропосоціогенезу глибоко розроблена Ф. Енгельсом. В роботі „Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину” він висунув положення про визначальну роль праці в процесі антропогенезу. Головна ознака присутності людини в світі – знаряддя праці. Людина є перш за все творець знарядь праці – Homo Faber. Вона перейшла від пристосування до природи до пристосування природи до себе. Праця потребувала для свого розвитку взаємодії. Тобто виготовлення знарядь праці робило необхідним, єдино можливим шляхом розвитку перехід від біологічного до над біологічного об’єднання, від стада до суспільства. Могутнім фактором став розвиток мови як засобу спілкування, об’єднання зусиль в праці, згуртування спільноти. В ході антропосоціогенезу відбувся перехід від біологічно детермінованого до людського морального існування. Це створило умови для розвитку праці і, в свою чергу, було породжено потребами праці як способом буття людей. Праця виступала як рушій антропосоціогенезу і як його результат. Праця розвивала інтелект, здібності людей. сприяла формуванню суспільства, що, в свою чергу, ускладнювало працю, збільшувало розмаїття її видів з метою задоволення матеріальних і духовних потреб людини, які розвивалися в ході розвитку праці.

Видатний вчений –антрополог і філософ Тейяр де Шарден розглядає антропосоціогенез як складову космогенезу в цілому, рушійною силою якого є взаємодія механічної та психічної енергій. Накопичення психічного, примноження станів його вияву і є фактором появи людини. Людина усвідомлює свою свідомість, і це робить її перебування у світі новою формою буття, підносить процес еволюції до нового рівня

Людина – істота бінарна, має подвійну природу - є істотою біологічною і є істотою соціальною. Як природна істота, вона належить до біологічного виду Homo Sapiens. Цей вид характеризується рядом видових ознак:

1)тривалість життя;

2) належність до статі;

3)належність до раси;

4)дітородний вік жінки;

5) спадковість – тобто певні вроджені особливості, задатки, але реалізуються які лише в суспільстві.

Унікальність набору генів кожної людини зумовлюють її неповторність, унікальність. А приналежність всіх людей. представників всіх рас. народів до одного виду є біологічною основою рівності всіх людей в правах, які називаються правами людини, тобто правами, які має кожна людина.

Людина виступає як єдність і боротьба протилежностей – біологічного і соціального. Новонароджена людина має всі анатомо-фізіологічні ознаки людини. Але якщо у тварин генетично визначені програма поведінки, спосіб життя, то людина засвоює цю програму тільки у суспільстві, через засвоєння культури. Якщо дитина не засвоїть її в ранньому віці через відірваність від людського суспільства, то вона вже ніколи не стане людиною (приклад - мауглі, тобто діти, що виросли серед звірів). Перетворення біологічного в соціальне відбувається в процесі соціалізації, тобто в процесі освоєння всього поля культури. Це приводить до змін в способі проявлення в людини її видових ознак. Наприклад, спадкові хвороби люди навчились лікувати завдяки розвитку науки, виробництва, медицини Людина виступає як істота соціальна. чия поведінка визначена культурою.

Спільне між людиною і твариною - біологічні потреби. Потреби - це особливий стан відкритої системи -тварини, людини, який характеризує суперечність між необхідністю існування і внутрішніми можливостями цієї системи для забезпечення її існування. Але задоволення потреб у людини і тварин відбувається у різний спосіб. Тварина задовольняє потреби безпосередньо, людина - опосередковано. Тут треба звернути увагу на інгібіцію (здатність людини стримувати задоволення природних інстинктів для того, щоб задовольнити їх у майбутньому у відповідних, визначених культурою формах і умовах.) Низка вчених визнає велику роль інгібіції в процесі антропосоціогенезу. Процес життєдіяльності – це задоволення і відтворення потреб. Людина в процесі життєдіяльності не лише задовольняє, відтворює потреби, але й розвиває нові:

- соціальна сутність людини І порядку: задоволення, відтворення, поява нових потреб через застосування знарядь праці;

- соціальна сутність людини ІІ порядку: специфічно людська потреба у виготовленні знарядь праці. Ця потреба розвивається в напрямку виготовлення нових, все більш досконалих знарядь для кращого задоволення життєвих потреб, полегшення праці, росту їх продуктивності;

- соціальна сутність людини ІІІ порядку - потреба в спілкуванні. Під спілкуванням розуміються всі суспільні відносини, в які вступають люди – політичні, економічні, особисті і т.д.

- соціальна сутність людини ІУ порядку - потреба у цілепокладанні. Людина як істота наділена розумом, перш ніж зробити, ставить перед собою мету і шукає шляхи її досягнення.

- соціальна сутність У порядку - потреба у свободі. Ця потреба є інтегративною. Вона у знятому вигляді містить в собі всі вищезгадані потреби.

Вся історія людства – це боротьба за індивідуальну і суспільну свободу: виховання, формування людини, здатної витримати пов’язану з свободою відповідальність.

Для характеристики людини, ступеня реалізації її сутності, використовуються такі поняття, як індивід, індивідуальність. особистість.

Індивід – означає людину як одиничного представника людського роду в інтегральній єдності біологічних і соціальних характеристик. Тобто виділяється типовість ознак окремої людини, підкреслюються в ній не індивідуальні, а загальні риси.

Поняттям індивідуальність окреслюємо неповторність людини в її духовних якостях, здібностях, талантах, самостійній діяльності, житті в цілому. Людина виступає як мікрокосм, в єдності унікальних і універсальних властивостей, самобутності життєвого шляху й реалізації здібностей, талантів у певних суспільних умовах. Людина тим більш індивідуальна. чим більш розвинені, реалізовані її природні здібності. задатки. Терміни „покликання”, „талант” виражають глибинну сутність індивідуальності. Процес її становлення передбачає усвідомлення однієї з своїх здібностей як життєвого покликання, підкорення своєї діяльності реалізації цього покликання як вищої мети. Становлення індивідуальності відбувається в умовах конкретної епохи, культури, які багато в чому визначають і вибір покликання, й шляхи реалізації таланту. У той же час, талант, реалізуючись, змінює епоху і культуру. Згадаймо митців доби Відродження: за своїм талантом вони творили картини, скульптури, літературні твори, що змінили уявлення про людину та її місце в світі.

Проблема особистості є одною з найскладніших у філософії. Особистість – „ виступає якдинамічна, відносно стійка цілісна система інтелектуальних, соціально - культурних і морально-вольових якостей людини, які виражені в індивідуальних особливостях її свідомості і діяльності. ”- визначає І.Т. Фролов. Якщо провідним у визначенні індивідуальності є її неповторний вроджений талант, то у особистості – воля, самостійність. Людина виконує в суспільстві визначені ним ролі, виступає як істота соціальна. Як особистість проявляє себе у ставленні до виконання своєї ролі або ролей в суспільстві. Особистість втілює цінності своєї епохи, культури. Сприймаючи цінності як власні, обираючи їх за основу свого світогляду і діяльності, обирає роль в суспільстві, чи виконує визначену так, щоб максимально реалізувати свою систему цінностей. Особистість передбачає самостійність діяльності на основі вільно обраних принципів і відповідальності. Автономність – одна з провідних якостей особистості. Вона сама обирає цілі, обов’язки в залежності від своїх переконань, інтересів. А не від зовнішніх впливів. Свободу особистості забезпечує їївольова готовність здійснювати вибір і брати на себе відповідальність за нього. В особистості домінує свідомо- вольовий початок, який забезпечує не тільки розуміння мети і шляхів її досягнення, але і силу для їх здійснення, незважаючи на всі зовнішні перешкоди. Особистість діє на основі усвідомлення сенсу життя.

Проблема сенсу життя людини.

Приступаючи до вивчення другого питання, значимого для всіх, бо людина завжди шукає сенс свого життя, розглянемо його в взаємозв’язку понять життя, смерть, сенс життя – так, як вони виступають в свідомості кожного.

Людина, як відомо, єдина істота, яка усвідомлює свою смертність, конечність свого земного буття. Народження і смерть – це те, через що неминуче проходять всі, спільне для всіх представників людства в усі епохи, що змушує відчути рівність всіх. Як це не парадоксально, але перший крок життя дитини є і перший крок до її смерті, небуття. В різному віці і при різних обставинах до людей приходить розуміння їх власної смертності. В такі хвилини людину охоплюють розпач, страх, безпорадність. Проте життя продовжується, людина опановує себе, оговтується, і починає задаватись питаннями: навіщо я живу? який слід я залишу після себе нащадкам? як існує безсмертя? чим я можу виправдати своє життя перед близькими і суспільством в цілому? тощо. Отже, перед людиною постає питання про сенс життя. Студентам треба розібратися з тим, що таке сенс життя, тому що тільки сама людина може надавати власному життю сенс. Сенс життя має суб’єктивний характер, але може бути суспільно значимим, залежно від того, наскільки корисними для суспільства є цілі та ідеали, що ставить перед собою дана людина.

31. Центральна проблема соціальної філософії — це проблема людини, її соціального буття, цілей та головної мети життєдіяльності. До основних методологічних принципів соціально-філософського осмислення дійсності належать, по-перше, системний підхід, який дає змогу знайти й проаналізувати складові системи, їхню інваріантну структуру, що визначає взаємовідносини й зв'язки таких елементів соціальної системи, як культура, політика, економіка тощо. Динамічність суспільного розвитку вимагає від соціально-філософської думки принципу конкретно-історичного підходу, або, як його ще називають, принципу історизму, який забезпечує суспільно-історичну відповідність соціально-філософських ідей та теорій, а також вимагає виявлення характерних закономірностей, які зумовлюють специфіку певного ступеня розвитку соціуму, закономірностей переходу від одного ступеня його розвитку до наступного — якісно нового.

Принцип розвитку орієнтує соціально-філософське пізнання на осягнення становлення соціуму, сходження його від елементарних форм організації до більш складних. Соціально-філософське пізнання ґрунтується на простих категоріях та елементарних понять, які характеризують ранні етапи розвитку соціальності, а на більш пізніх етапах її розвитку звертається і до складніших суспільствознавчих категорій. Принцип розвитку вимагає також дотримання таких умов як, по-перше, виявлення джерела та конкретного механізму суспільного розвитку; і, по-друге, аналіз його конкретних форм та етапів, принаймні в найбільш загальних, принципових моментах. Перша умова дає змогу осягнути соціум як систему, що розвивається, друга — простежити весь історичний шлях її розвитку — від початкових форм до сучасних.



32. Проблема людини – одна з найважливіших в історії філософії. Особливо актуальна вона в переломні періоди розвитку суспільства, коли найбільш гостро постає питання про зміст та ціль існування кожної людини. Саме такий період переживає зараз вітчизняна історія.

Щоб повніше усвідомити сучасний стан філософської антропології, необхідно познайомитись з історичним розвитком.

Перші уяви про людину виникають задовго до появи філософії. Кристалізація філософського розуміння людини відбувається на базі закладених уявлень, ідей, образів і понять у діалозі між міфологією та філософією, що формується. Саме таким чином і виникають перші вчення про людину в державах Стародавнього Сходу.

Староіндійська філософія людини представлена перш за все у пам'ятці староіндійської літератури – ведах, в яких виражений одночасно міфологічний, релігійний та філософський світогляд. В них розкриваються проблеми моралі людини, шляхи та способи звільнення її від світу об'єктів та почуттів. Чим більше людина досягне успіху у такому звільненні, тим досконалішою є вона.

Людина у філософії Стародавньої Індії вважається частиною світової душі. У вченні про переселення душ межа між живими істотами і богами виявляється рухомою і проходимою. Проте лише людині притаманне прагнення до свободи, до позбавлення від пристрастей емпіричного буття.

Філософія Стародавнього Китаю створила своє вчення про людину. Одним з найвидатніших представників є Конфуцій. Вихідною для нього є концепція «неба», котра означає не тільки частину природи, але й вишу духовну силу, що визначає розвиток світу і людини. Проте в центрі його філософії знаходиться не небо, а людина, її земне життя та існування, тобто вона носить антропоцентричний характер.

Античні греки відкривають «душу», але розуміють під нею дещо квазітілесне, приховане всередині речі, що й приводить її у рух. Тому душею володіє не лише людина, а й тварини, рослини. Не випадково Арістотель відносить науку про душу, психологію, до біології. Цим пояснюється і розуміння пізнання як процесу, в котрому тілесна річ зіштовхується з душею-річчю і залишає на ній слід.

Для грека людина думає всім тілом, а отже, для того, щоб добре мислити, потрібно вміти добре бігати, гарно метати диск і т. д. Тому для нього природньо те, що достатньо дико для нас: видатний філософ міг, одночасно, бути олімпійським чемпіоном.

Старогрецька філософська антропологія, як і старосхідна, несе на собі відбиток міфології та релігії й розвивається в безпосередньому діалозі з ними. Філософія людини в Стародавній Греції більш різноманітна по своїх школах, напрямках і позиціях. Тут перетинаються і протистоять один одному антропологічний матеріалізм і антропологічний ідеалізм, індивідуалізм і колективізм. У Стародавній Греції людина в більшій мірі відкрита світу і займає більш активну позицію по відношенню до суспільства і його змін.

Якщо античний образ людини космоцентричний, то середньовіковий геоцентричний. Як і античний, він володіє певною динамікою. Проте, зрозуміти цей образ, значить, перш за все, зануритись у ритми тодішніх уявлень ранніх християн, втілених у образі святого. Людина не вірить у себе, вона вірить у Бога. Її очі повернені до потойбічного світу. Це- істинно духовний світ, у порівнянні з яким «дух» античності неадекватно матеріальний. Поцейбічний світ, як і сама людина, розглядаються не такими, якими вони є насправді, а лише як момент руху людини до Бога.

Протийоставлені один одному безсмертна душа і смертне тіло людини. Піклуватися потрібно лише заради спасіння душі. Бог і душа тягнуться один до одного, говорив святий Августин, і нема нічого крім цього. Велике значення надається прояву «божої волі» у всіх подіях в світі. Вважається, що людина не може самостійно добути знання, воно відкривається їй у «відкровенях».

Трансформація середньовічного образу людини йшла під впливом античної спадщини, котру християнству не вдалось по-справжньому переосмислити і котра, по суті, «роздавила перші паростки християнської думки» (X. Ортега-і-Гассет). Ідеї раннього християнства відносно ролі людини, значення розуму в житті і пізнанні поступово були істотно трансформовані, підготувавши, в кінцевому підсумку, перехід в іншу епоху і, відповідно, до іншого образу людини.

Образ людини Нового часу антропоцентричний. Бог зміщається на периферію людського життя. Людина відривається від нього. Вона тепер вірить у себе. Період, що відзначив перехід від старого до нового образу, – філософія Р. Декарта. Суть відкриття французького філософа – «людина є мисляча річ». Очі, протягом століть звернені до неба, обернулись всередину людини. Суб'єктивність – найдостовірніша реальність. Більш того, вона-критерій всього існуючого. «Мислю, отже, існую». Відбувається друге-після античності – народження раціоналізму, яке започаткувало експериментальну науку.

Головна сфера людської діяльності- пізнання. Головний метод пізнання-рефлексія. Світом керують розумні закони. Якимсь чином вони відповідають законам людського розуму. Любий, самий утопічний соціальний проект, котрий можна побудувати в голові людини, має шанс бути втіленим у дійсність. Спосіб реалізації соціальних проектів – виховання й навчання. Втілення у свідомість людей тих чи інших ідей перебудови суспільства на розумних началах і є, по суті, їх реалізація в життя. Відносини людини з природою – це відносини володіння та підкорення. Християнська ідея руху історії до Царства Божого трансформована в ідею історичного прогресу в різних формах від буржуазного лібералізму до пролетарського колективізму.

Німецька класична філософія починається з того, що ставить людину в центр філософських досліджень. Для Канта питання «Що таке людина?» є основним питанням філософії, а сама людина – «найголовніший предмет в світі». Людина, по Канту, з одного боку, належить до природної необхідності, а з іншого, – моральній свободі та абсолютним цінностям. Головну роль Кант відводить моральній діяльності людини.

Вихідним принципом поведінки людини повинен бути категоричний імператив – формальний внутрішній наказ, вимога, засновані на тому, що всяка особистість є самоціллю і самодостатня, й тому не повинна в жодному разі розглядатись як засіб здійснення будь-яких задач.

Людина, вважає Кант, «по природі зла», але разом з тим вона має зачатки добра. Завдання морального виховання і полягає в тому, щоб добро могло отримати перемогу над властивою людині схильністю до зла.

У своєму вченні Кант торкається проблеми співвідношення свідомості та безсвідомого. Він говорить про наявність в людини «темних уявлень», що не контролюються розумом.

Є й інша лінія, що йде від «мислячої речі» Декарта як точки «біфуркації». Людина відірвалась від Бога і залишилась наодинці з речами. Вона сама є річ, предмет і діє з речами, предметами, як ідеальними, так і матеріальними. В найбільшій мірі ця лінія була представлена в концепціях Гегеля, Фіхте, Фейербаха, раннього Маркса, складних синтезах англійської політичної економії.

Для Гегеля діяльність- це, перш за все, чиста діяльність розуму. Моментом цієї діяльності є предметність, що характеризується як свого роду деградація духу. В філософії Гегеля акцент у формулі Декарта «людина є мисляча річ» був зроблений на мисленні, а в філософії Фейербаха і раннього Маркса- на предметності і на розумінні діяльності, перш за все, як предметної діяльності.

Речова предметність- не деградація, а природній стан. Людина є предметною істотою, вона завжди має справу з предметами і предметним способом. Будучи предметною істотою, вона не зводиться до мислення і свідомості. Це лише одна з здібностей цілісної людини.

В якості предметної істоти людина є, перш за все, природньою істототою, живим чуттєвим предметом з руками, ногами, очима, який предметним чином відноситься до предметного світу. В якості природньої предметної істоти вона володіє природними силами, свої прояви життя вона здійснює на інших природних предметах і, в свою чергу, є страждальною істотою, предметом прояву сил інших предметів. Предметність є єдина форма існування життя. Непредметна істота – недійсна, нечуттєва, тільки уявна істота, продукт абстракції.

Людина, проте, не тільки природна предметна істота, але й суспільна предметна істота, яка живе у власне людському, суспільно-предметному світі. Останній, з одного боку, створюється людиною, з іншого, формує людину, соціалізує її. Тому не тільки сама людина, але й її почуття, зір, слух та інші культурно орієнтовані. До того ж, поряд з цими почуттями виникають принципово нові, духовно-практичні почуття, до яких можна віднести волю та кохання. Кожний суспільний предмет – посередник між людьми і, більш того, засіб поєднання людини з людиною.

Людина реалізує себе як цілісність не тільки тому, що для неї властива неподільність тіла й душі, але й тому, що не тільки людина – момент руху суспільної системи, але й суспільство – момент руху людини. Вона не тільки кінцева й одинична істота, але, в той же час, нескінченна й всезагальна істота, тотальність. Таким чином, те, що виникає з глибокої єдності людини з природою в ході історичного розвитку, виявляється тим, що виділяє і глибоко відрізняє людину від її природніх предків. В рамках діяльної парадигми, зведеної на рівень практики, сформульовані наступні критерії, що відрізняють людину від її тваринних предків:

§ Тварина не виробляє- людина виробляє.

Дата добавления: 2015-05-22