Філософія національної ідеї в європейській духовній культурі XIX ст. 3 страница

Дезетатизація ідеї народу набула загальноєвропейських масштабів. Природно, що народи, яким, власне, не було чого «роздержавлювати» (роздроблена Італія, поневолені трьома імперіями слов'яни), виявили до цього процесу особливу сприйнятливість: ідея нації як духовної спільноти, що впізнає і стверджує себе не в актах невіддільної од насильства політичної сили, а в актах матеріальної та духовної культури, стала в їхній ментальності відпровідним пунктом національного самоосмислення й досі циркулює як органічно-самозрозуміла. І якщо сьогодні італійський філософ Р. Буттільйоне, осмислюючи драму польської історії, твердить, ніби лише Польща з-поміж усіх європейських націй зберегла свій суверенітет єдино й виключно засобом культури (насамперед церкви), тобто відмовившись пройти через відчуження себе як народу у власній державі й таким робом ствердивши в новочасній історії альтернативний до західноєвропейського — «державного» — спосіб національного унезалежнення[22], — то ми в жодному разі не повинні забувати, що вустами Р. Буттільйоне промовляє майже двохсотлітня філософська традиція: ще в 1801 р. в «Історичному нарисі про неаполітанську революцію 1799 року» лідер так званого італьянізму (вельми складної, жанрово розгалуженої романтичної рефлексії над «італійською ідеєю») В. Куоко поставив політичну поразку Італії в пряму залежність від стану національної культури, тільки-бо культура «виховує», формує націю як таку, детермінуючи в кінцевому підсумку і її історичну долю [1, т. З, 152—158 ]. Зрозуміло, у Куоко під культурою, як і годиться в Романтизмі, маються на увазі насамперед мистецтво та філософія — згодом до них почнуть долучати релігію, а за століття інтуїтивне ототожнення нації з усією її духовною культурою в цілому, як ідеальною іпостассю цієї нації, всамоочевидниться настільки, що у філософії української ідеї В. Липинський, обравши логіку «від супротивного», просто відмовиться від спроб здефініювати культуру описово, через її складові, щоб натомість запропонувати визначення сутности культури через її етнозахисну функцію — функцію слугувати засобом виживання свого суб'єкта: «…сума певних суспільних вартостей — що в боротьбі за існування себе оправдали та в досвіді поколінь показали себе для самозбереження тієї групи (що їх витворила. — О. З.) найкращими — творить те, що ми називаємо культурою» [66, 489 ].

Не будемо, одначе, приписувати так званому культурному націоналізмові виключно романтичне походження та підміняти часові зв'язки каузальними. Спробуємо — нітрохи не применшуючи ролі суб'єктивного, свідомісного чинника в націотворенні як такому — глянути на постання національної ідеї як ідеї культури з більш станівких, соціально-історичних позицій.

Чеський історик і політолог М. Грох виділяє в історії кожного національного руху три основні етапи — так би мовити, «академічний», дослідницький, коли певна національна (етнічна) спільнота виокремлюється етнографами, мовознавцями, фольклористами тощо як об'єкт суто наукового («в дусі Просвітництва») інтересу; відтак свого роду просвітницьки-патріотичний — на цьому етапі національна свідомість як свідомість своєї окремішньости вноситься прошарком інтеліґенції — «піонерів національної ідеї» — вглиб етнічного масиву (через постання національної школи, преси і т. д.), а вже на завершальному етапі відбувається перехід до царини політичних реалій і розгортається масовий рух за політичне самовизначення [160, 22—23 ]. Перші дві стадії (нерідко злиті й взаємопереплетені) єднає, отже, суто «інтеліґентський», езотеричний характер: їхня мета (якщо тут узагалі припустимий такий телеологічний підхід!) — це випродукування нового типу свідомости та внесення її в маси, а при такому масовому «тиражуванні» неминуче спрацьовує відкритий американськими теоретиками масової культури «закон малинового джему», згідно з котрим усякий духовний феномен, розвиваючись екстенсивно — вшир, необхідно «стоншується», тратить на глибині. І дійсно, між фіхтевськими «Промовами до німецької нації» та пізнішими політичними аспіраціями пангерманістів або між есе М. Костомарова «Две русские народности» [59], покликаним етнокультурно віддиференціювати Україну від Великоросії, та пізнішими політичними деклараціями українського націоналізму пролягає дистанція, мабуть, не менша, ніж межи Марксовим «Капіталом» і більшовицькими гаслами. Ми не пишемо тут історії національного руху, і процес «масофікації» національної свідомости, «розтікання малинового джему» по горизонталі не входить до сфери нашої компетенції, то прерогатива соціологів. Проте для нас Грохова схема зручна не менше, пропонується-бо та історична канва, котра дає змогу виконати водночас аж два завдання.

Це, по-перше, простежити загальну логіку становлення національної ідеї (воно відбувається десь на переході між першим і другим чи, за Грохом, «А» і «В» етапами: накопичення достатньої кількости «народознавчого» матеріалу підштовхує до первісної етнічної диференціації — відокремлення свого «ми» від усякого «не-ми», що, своєю чергою, при наявності відповідного соціопсихологічного тла — готовності до «патріотичного збудження» [М. Грох] — і породжує отой синтетичний, інтенсивно забарвлений ціннісно погляд на свою спільноту як на смисл і судьбу).

І, по-друге, маємо змогу здійснити вкрай важливу в нинішніх умовах ідеологічного занечищення філософської мови гносеологічну процедуру — відмежувати «національну ідею» як філософему від націоналізму. Адже останнє поняття не просто дісталося нам у спадок скомпрометованим від неадекватного вжитку — воно взагалі до невпізнанности «замацане» відбитками «пальців» настільки різних інтелектуальних традицій, що будь-який поважний дослідник, перш ніж удатися до нього, мав би хоч тезисно розтлумачити, про віщо йому йдеться. Так чи інакше воно, безперечно, є функціональним в усіх мовах на ознаку досить пізньої, бо «новочасної» (не тотожної патріотизмові чи родовій гордості античности або середньовіччя), політичної доктрини, у якій британський політолог А. Д. Сміт вирізняє сім сутнісних структурних характеристик: «переконання, що людство природним чином поділяється на нації; що нації мають свій особливий, тільки їм притаманний характер; що вся політична влада походить від націй; що людина, аби досягнути свободи й самореалізації, повинна ідентифікувати себе з певною нацією; що нації потребують свого втілення у власних державах; що людина мусить у кінцевому підсумку зберігати вірність інтересам своєї національної держави; і нарешті, що національна держава є необхідна умова світової свободи й гармонії» [171, 21 ].

Тобто, раз виникнувши, національна ідея, як теоретична самосвідомість національного руху, на заключній його стадії (за М. Грохом, «С») знову етатизується, перетікає в державну й зрошується з націоналізмом. Історично та логічно, отже, філософія національної ідеї передує націоналізмові й у певному сенсі може вважатися його матірнім лоном: націоналізм у вищенаведеному розумінні є одне з породжень філософії національної ідеї, причому стосовно нього вона непорівнянно ширша й багатша (обіймає його собою), оскільки є за самою своєю суттю плюралістична (завжди — філософія ідеї цього конкретного народу, отже, філософія його історії й культури, що апріорно визнає за передумову таке саме складне й напружене, таке саме леґітимне в праві бути життя інших). Власне цей, первісно притаманний національній ідеї аспект, вирослий із кантівського категоричного імперативу, екстрапольованого зі сфери міжіндивідних взаємин на взаємини «духовних індивідів»-спільнот, дав найвизначнішому з мислителів «чеської ідеї» — Т. Масарикові — підставу виснувати національну ідею з «ідеї гуманности», ствердивши, що «національна ідея є ідея етична» [77, 402 ]. Навпаки, націоналізм як доктрина тяжіє до монізму (хоч і не завжди в нього переходить). Приховану в націоналізмі небезпеку універсалізації партикулярного тонко підмічає І. Берлін, оголошуючи невід'ємним від цієї ідеології утвердження національности (власної!) як ціннісного абсолюту, коли «одним з найміцніших аргументів за вірність окресленим переконанням, за даний тип поведінки, служіння певній меті і певному способу жити є те, що ці переконання, цілі, способи поведінки й життя є наші» [13, 67 ]. Як наслідок, пише він, складається таке становище: «У разі неможливости узгіднити потреби організму, якого я частина, з цілями інших груп, мені або суспільству, якого я невід'ємний член, нема іншого виходу, як лиш примусити ті групи (якщо потрібно, й силоміць) поступитися мені або моєму суспільству» [13, 67 ].

Втім, це вже парадиґматично для ХХ-го століття — на противагу попередньому, Г. Кон визначає його як «вік пан-націоналізму» [165, 16 ]. Варт оцінити термінологічну дотепність американського історика: часточка «пан-» влучно відбиває динаміку розвитку (чи, точніше, деґрадації) принаймні двох націоналізмів (німецького й «перерядженого» під «пролетарський інтернаціоналізм» російського[23]), що виступили на кін історії з претензією на роль універсального, всесвітнього принципу, розігравши безпрецедентну за масштабами — справді-таки всесвітню — трагедію. Можна, звичайно, понаписувати цілі бібліотеки монографічних досліджень (їх і написано!) з метою довести закономірність, ба й неминучість переродження національної ідеї в такий-от «пан-націоналізм», неминучість виплиття тоталітаризму XX ст. з гуманізму XIX. Нам, проте, видається більш ніж сумнівним нав'язування історії жорстко-однозначного, лінійного детермінізму за схемою «якщо А, то В». Будь-який феномен — у царині чи то живої природи, чи людського духа — випромінює навсібіч, у досить широких межах власної тожсамости багатющий спектр реальних можливостей свого розвитку. Дійсність у кінцевому підсумку закриває, «згортає віяло» несправджених можливостей вибором із-поміж них однієї, але спокуса розгорнути це віяло в уяві, «прокрутити плівку» назад завжди належала до рушійних сил історичного пізнання як такого, що стремить розгледіти за голою фактичністю закономірність, а значить, відповісти на питання «чому?». Арістотель, як відомо, віддавав перевагу поетові перед істориком на тій підставі, що останній «говорить про події, які справді відбулися», а перший — «про те, що могло б статися. Тим-то поезія і філософськи глибша, і серйозніша за історію» [5, 54 ]. Пам'ятаючи, що «історії» в нашому сучасному розумінні, як вичерпно довів іще Шпенґлер, античність не знала, можна перефразувати Арістотелеву думку таким чином: різниця (прірва, розрив!) між «тим, що відбулося» і «тим, що могло б статися», є різниця між історією лінійною (мертвою: вимкненою з розмаїття можливостей і заспокоєно-статичною у своїй здійсненості) і нелінійною (живою, багатоголосою, яка одночасно зберігає в собі нерозпуклі пуп'янки всіх своїх нереалізованих можливостей, отже, суміщає в одному часовому моменті принаймні кілька різносуб'єктних ракурсів — точок зору на події).

Сучасна історична наука на Заході (в особі французької школи так званої молекулярної історії, знаної з укладання історії світових воєн, представленої в долях посполитих французьких громадян — «масових індивідів») уже потроху підступається до такої нелінійної історії, а та обставина, що цей метод щонайменше за півстоліття перед наукою опанувала все ж «поезія» (поліфонічний роман[24]), свідчить тільки про відому вже Арістотелеві істину: красному письменству, взагалі естетичній свідомості як ціннісній незрівнянно легше схопити живий, мінливий і текучий «потік історії» в його відкритій, людськи-теплій формі ненастанного чуттєво-вольового становлення, ніж відсторонено-зверхній свідомості гносеологічній. Тому для останньої історія — мертва лінійна протяглість, призначена в кращому разі слугувати унаочненням певної теоретичної концепції, тимчасом як перед ціннісною свідомістю історія постає як суб'єктна творчість — як культура. За Л. Челідзе, «для „громадянського“ історика існує лиш одним-єдина історія — послідовний часовий зв'язок фактів, що відбулися. Для історика культури таких „історій“ існує чимало, тому що кожен із цих фактів міг не відбутися, або мати цілком відмінне значення для інших, наступних подій, кожний із цих фактів постав унаслідок діяльности певного історичного суб'єкта, котрий міг діяти інакше… Саме тому історія культури є (і має бути написана) як „історія“ куди багатша, ніж „громадянська історія“» [141, 268—269 ]. Додаймо: доки її не буде написано «поліфонічно», за Фолкнеровою моделлю, себто від імені кількох різнорівневих, але рівноправних суб'єктів (і класів, і націй, і шпенґлерівських «культур», і, нарешті, особистости — бодай так, як це намагаються робити представники молекулярної школи), доки цей порізнений хор голосів, які, на різних етапах то дужчаючи, то тихнучи, навзаєм перебивають, «перекрикують» один одного, не відобразить повною мірою отої «просторової акустики» (об'ємної багатомірности) новітньо-історичного процесу, котра впродовж двох останніх століть стає дедалі лункішою та оглушливішою, — доти наводити прямі лінії іманентного причиново-наслідкового зв'язку між «національною ідеєю», «націоналізмом» і «пан-націоналізмом» — значитиме силоміць препарувати історію на догоду логіці школярського підручника. (Взагалі, є рація згадати хоча б «філософію життя», зокрема Г. Зіммеля, що обстоював упровадження ідеї «долі» в історію, оскільки в ній, мовляв, на відміну від природи, не спрацьовує причинновість. Ще раз пересвідчуємося: нове є тільки добре забуте старе, так що, судячи з обсягу «забутого» нашою філософією, на неї чекає попереду чимало відкриттів.)

Проте наш стислий відступ у царину філософії історії мав на меті підготувати ще й інший, методологічно куди значущіший висновок. Саме це розмежування «лінійної», шкільної «громадянської» історії та «нелінійної», діяльнісно-творчої, полісуб'єктної «історії-культури», зрозуміло, також далеко не нове (хоч і не спопуляризоване належним чином в умовах донедавнього безроздільного панування моністичного світогляду). Заслугу його вироблення, мабуть, найсправедливіше буде приписати міжвоєнному «історицизмові». Остаточно й безповоротно зарахував у ньому історію «за відомством» культури А. Тойнбі, хоча ще раніше немало тут прислужилася вже кілька разів не всує згадувана нами «філософія життя», а за останні десятиліття проблематика істотно видозмінилася під впливом герменевтичної методології… Втім, окрім такої, суто іманентної логіки ідейного поступування філософію завжди визначає ще й ширше — соціокультурне — ментальне тло. Під цим оглядом у радянській філософській літературі «культуризація історії» ув'язувалася хіба що з датованим тією ж добою (рубіж століть) переворотом у природничому знанні, зокрема з відкриттям фізикою залежности перебігу часу від його наповнености — від характеру процесів, котрі в ньому відбуваються [22, 225—262 ]. Це, звичайно, підмічено добре, але цього не досить. Доплив свіжих ідей розгортався і з іншого, «ближчого» до сутої історії боку — і, на наше переконання, далеко не в останню чергу з боку того нового світопогляду, бурхливе конституювання якого тривало від початку XIX ст. практично в усіх європейських народів і осердям якого була національна ідея, спеціально — ідея культури як субстрату й головного носія національної тожсамости, а значить, і як детермінанти національної історії. Це, фактично, вже й був «протоісторицизм», і вельми прикметно, що «філософія життя» з її культурною монадологією перейняла від філософії національної ідеї чи не найбільш типологічно характерну ознаку останньої — плюралізм (хоча повною мірою він спрацював, розгорнутий як концептуальна засада, лише у Шпенґлера).

Радянська історико-філософська наука «недобачила» цієї прямої — щонайпрямішої! — залежности не тільки тому, що, з огляду на обов'язковість марксистсько-ленінської світоглядної та методологічної орієнтації, взагалі розглядала національне (якщо розглядала!), так би мовити, у протилежний, зменшувальний кінець телескопа. Тут, припускаємо, далася взнаки інша «вада зору», не привнесена ззовні (ідеологією), а внутрішньо притаманна: єдиною з-поміж усіх національною філософською традицією, обраною для канонізації як «норма і зразок» філософування в системі цілої багатонаціональної радянської культури, стала, зі зрозумілих причин, російська революційно-демократична думка, виокремлена В. Леніним як одне з теоретичних джерел російського марксизму. Але навіть якби до тої спадщини, від якої марксизм-ленінізм вирішив за можливе «не відмовлятися», було якимось містичним чином включено геть усю російську філософію в повному обсязі (задля справедливости варт завважити, що до стовідсоткового відчуження від духовних надбань найавторитетнішої в російській філософії ідеалістичної течії в колах фахівців не доходило ніколи), то й тоді б це в жоден спосіб не допомогло глибше зрозуміти спорідненість філософії національної ідеї з філософією культури — з тієї простої причини, що національної ідеї, котра, як точно сформулював був у 1899 р. Т. Г. Масарик, «зробилася загальним культурним принципом» [77, 399 ] і про котру досі йшла на цих сторінках мова, Росія ніколи не знала.

Першим — та, здається, і останнім — звернув на це увагу М. Бердяєв. «Російська ідея не є ідея… культури, — писав він, — російська ідея є есхатологічна ідея Царства Божого. Це не є гуманістична ідея в європейському сенсі слова» [12, 168 ]. Власне що так. Про «есхатологічну ідею Царства Божого» у філософії національної ідеї ще йтиметься далі, що ж до решти сказаного М. Бердяєвим, то дійсно, субстанційна різнорідність Росії та Європи як культурних масивів найбільш наочно оприявнюється якраз по лінії національної ідеї. Російська ідея не пройшла — ні в XIX, ні в XX ст. — отого етапу дезетатизації, емансипування народу від держави, коли він споглядає сам себе в культурі як об'єктивації своєї самости, а відтак, уже з цієї самосвідомої, «дорослої» позиції й свою національну державу розглядає не як фетишизовану богоданість, не як щось покладене, непорушно йому задане, а як свій репрезентативний орган (демократію). Без цього опосередкування «культурно-гуманістичною» стадією невиокремлена, дифузна, злита з державною національна ідея з необхідністю тяжітиме до містифікації першої — що ми й маємо змогу спостерігати в ідеї російській, століттями негодній розірвати цей інцестуозний зв'язок і тому приреченій на існування в режимі ненастанного самовідтворення-самоповтору як фактична ідея теократії.

Справді-бо, ідея унікальности Росії, покликаної завершити собою всесвітню історію, встановивши на землі Царство Боже у вигляді цілком реального й непохитного земного царства — позачасової теократичної держави, — у монаха Філофея й В. І. Леніна різниться тільки формально — сказати б, за костюмом. Сама константність цієї ідеї свідчить про те, що вона відповідає якимось дуже сутнісним, хай і неусвідомленим, «підпільним», як сказав би Достоєвський, потребам російської ментальности, і пов'язувати ці потреби з іманентною православною релігійністю, як робила російська слов'янофільська, а також релігійно-філософська думка XIX ст., підстав немає. Наприкінці XX ст. можна з певністю стверджувати, що народ (етнос) як історична тяглість не рівновеликий сповідуваній ним конфесії навіть тоді, коли ця конфесія національно-езотерична, як юдаїзм чи індуїзм, — перші ж пореволюційні десятиліття засвідчили, як «істинно-православний народ» зі швидкістю, котру sub specie aeternitatis можна вважати космічною, змінив своє православ'я на комуністичне ідолянство (цілком за В. Соловйовим: «Російському суспільству… не відмовиш в одній чесноті: розумовій рухливості. Якщо ми схильні визнавати над собою деспотичну владу всіляких ідей та ідолів, то принаймні швидко міняємо предмети свого схиляння» [96, 347 ]). Така кваплива зміна доводить тільки одне: що самі ті ідоли й ідеї становлять єдино форму прикладання все тієї ж ненаситної, страждально-спраглої потреби викінчености й завершености. Якраз неоформленість, стихійність і невиразність російської ідеї як власне національної і породжує гарячковий пошук форм, у яких можна було б «заспокоїтися», безугавну «розумову рухливість», протеївську мінливість у духовній культурі, завдяки чому остання демонструє воістину унікальну рецептивність — сприйнятливість до різних інокультурних форм та здатність привласнити, «зрусифікувати» їх, наповнивши їх собою, чи, як писав В. Розанов, «просякнути» [90, 333 ] (саме час згадати, що й ідея «Третього Риму» є, як довів Мілюков, привнесена ззовні, болгарського походження, та й ідеї Третього Інтернаціоналу не в Росії з'явилися на світ). А те, що, таким робом опановані, ці форми, цілком природно, хутко мертвіють і костеніють [12, 64—65 ], лише сприяє розвиткові «розумової рухливости».

Це риса, яку Достоєвський називав «усесвітньою спочутливістю» [44, 456 ], «найістотнішою національною відмінністю нашою від усіх» («Я у Франції — француз, з німцем — німець, зі стародавнім греком — грек і тим самим найбільш руський. Тим самим я справдешній руський…» [43, 516 ]) і з вичленування якої, властиво, взагалі почалася російська національна саморефлексія. Так, у першому «Філософічному листі» П. Чаадаєва, датованому 1829 p., але видрукуваному аж 1836 р. (у журналі «Телескоп»), зокрема, сказано: «Ми так дивно посуваємося в часі, що з кожним нашим новим кроком уперед проминула мить щезає для нас безповоротно. Це — природний наслідок культури, цілковито уґрунтованої на запозиченні й наслідуванні. У нас зовсім немає внутрішнього розвитку, природного прогресу; кожна нова ідея безслідно витісняє старі, бо не випливає з них, а з'являється до нас бозна-звідки… Ми ростемо, але не дозріваємо; посуваємося вперед, але по кривій лінії, себто по такій, що не провадить до цілі. Ми схожі на тих дітей, яких не привчено мислити самостійно; у період зрілости в них не виявляється нічого свого; все їхнє знання — в їхньому зовнішньому побуті, вся їхня душа — поза ними» [140, 44 ]. Тут чітко схоплено драму російської духовної історії власне як драму національної ідеї: затяжної недозрілости російської національної свідомости, що віками доростає і ніяк не може дорости до себе, тобто це народ, який, по-геґелівськи кажучи, не став ще ні «народом-в-собі», ні «народом-для-себе», а весь час продовжує перебувати в стані «народу-з-себе» (розтікаючись ушир географічно й заповнюючи собою форми інших культур, «перевтілюючи свій дух у дух чужих народів» [44, т. 10, 456 ]).

Все це, дійсно, цілком інший, принципово неєвропейський світопогляд; смілива, хоч і не в усьому коректна спроба М. Данилевського сконцептуалізувати цю «інакшість» у теорії «культурно-історичних типів» (зрештою, парадоксальним чином, також «запозиченій», як вичерпно довів В. Соловйов, у німецького історика Г. Рюккерта [96, т. 1, 561—591 ]) хибує не тільки, як показав В. Соловйов, численними фактичними неточностями та довільністю класифікаційних засад (Шпенґлер під цим оглядом у своїй класифікації «культурних організмів» непорівнянно сумлінніший!) — для нас вона цікава насамперед як намагання обґрунтувати суто російську — не національну, але державницьку — ідею («есхатологічну ідею Царства Божого») за допомогою методології, зродженої європейською національною ідеєю як «культурним принципом». Так російська світова теократія «переряджається» «першим повним чотириосновним культурно-історичним типом» [36, 508 ], який, на противагу попереднім «одно-» або в кращому разі — як романо-германський — «двоосновним», має гармонійно розвинути водночас і релігійну, і культурну, і політичну, і суспільно-економічну діяльність, отже, стати воістину єдино універсальним. Ті натяжки, пересмикування й підтасовки, котрі так дратували В. Соловйова в «Росії і Європі», спричинені саме цією головною, внутрішньою суперечністю праці Данилевського — суперечністю між предметом і методом, — спробою виснувати монізм (всесвітню універсальність російства[25]) із партикулярности європейського історизму.

Докладніший аналіз національної ідеї в її російському (порівняно з європейським) розумінні, на жаль, виходить за межі нашої теми, чекаючи на майбутніх дослідників. Ми ж спинилися на цьому питанні з двох міркувань — по-перше, аби показати, що російська філософська традиція не могла дати радянській філософії — при всіх можливих добрих намірах та інтелектуальній чесності представників останньої — належного методологічного інструментарію для виявлення численних і розгалужених ліній впливу філософії національної ідеї на філософію історії та філософію культури в Західній Європі. А по-друге (як кажуть англійці, останнє за ліком, та не за значенням!), розмежувавши за типом розвитку національної ідеї Європу та Росію, показавши, що російська ідея є циклічна (закодована в державній і детермінована формами державности — так що «між Третім Римом і Третім Інтернаціоналом», за М. Бєрдяєвим, різниця не сутнісна, а формальна), європейська ж національна ідея як така з'являється, коли відокремлюється від державної і потім, на новому витку, зливається з нею, переходячи в політичну практику, отже, у своєму чистому, ідеальному вигляді рухається спірально, цілком за геґелівською тріадою (держава — народ-культура — народна держава), означивши таким робом свій властивий предмет — національну ідею — на тому масиві культури, який Шпенґлер іменував «фаустівською», ми тим самим культурно скоординуємо ідею українську, котру маємо всі підстави віднести до цього-таки масиву: Україна являє собою крайній схід європейської культури, дещо, правда, розмитий закономірними для духовного пограниччя марґінальними ознаками.

Не зайвим буде ще раз наголосити: типологічна відмінність між російською та європейською національними ідеями визначається аж ніяк не державним чи недержавним існуванням народу — суб'єкта ідеї, — як може видатися, якщо порівнювати Росію, з одного боку, і Німеччину, Італію, Польщу, Чехію, Україну, Угорщину, Хорватію, тобто державно нереалізовані європейські народи, — з другого. Самозрозуміло, і про це вже згадувалося, що «культуризація історії» відбулася у філософській думці «неісторичних народів» і швидше, і, що характерно, раніше, ніж у державних, оскільки національний рух виступав її потужним каталізатором (це видно і з грохівської його періодизації). У Франції, Іспанії процес унезалежнення народу — в духові — від держави, процес суверенізації його свідомости розгортався куди трудніше та болісніше. Так, уже навздогін звагам низки французьких істориків доби реставрації (Ф. Гізо, О. Тьєрі) вибудувати «історію цивілізації» (принципово нове, порівняно з «громадянською історією», поняття!) як закономірну цілокупність і політичних, і економічних, і, головне, духовно-культурних процесів, у яких, мовляв, найповніше відбивається «моральна еволюція» народів; навздогін злетові французького історичного роману (В. Гюго, П. Меріме, А. де Віньї), котрий відіграв (і не лише у Франції!) неоціненну роль у справі гуманізації ідеї спільноти, у перетворенні над-індивідуально-абстрактного часу нації на власне-людський час (час цього людського життя); і вже по тому, як Ф. Р. де Ламенне, містифікуючи національну ідею в руслі свого католицького соціалізму, ознаймив загалові, що «Батьківщина — це… єдність, у якій зливаються й взаємопроникають порізнені одиниці, священне ймення, що виражає добровільне злиття… всіх екзистенцій в одне вічне життя» (Цит. за: [173, т. 1, 12 ]), — словом, тоді, коли вже два покоління французьких інтелектуалів попрацювали над «дезетатизацією» — «одухотворенням» — французької ідеї, М. Мішле виступає в трактаті «Народ» (1846) з апологією «бездоганних французьких вояків», «їхніх чистих мечів їхніх сяючих багнетів» (Цит. за: [164, 9 ]), оскільки, мовляв, лише через військо (через «останню війну») спроможна Франція реалізувати свою вселенську місію і, ео ipso, себе як націю.

В Іспанії вироблення власне національної ідеї — на противагу вже безживно-ритуальному, імперському «Бог, Батьківщина, Король» — узагалі зазнало ретардації мало не на сотню років, та й то розпочалося не без німецького впливу — маємо на увазі запізніле поширення ідей К. Краузе, учня Фіхте й Шеллінґа: саме зі школи «краузизму» вийшло покоління 1898 р., те, ідейним нервом котрого, за формулою П. Л. Ентральґо, стала «Іспанія як проблема». Впродовж одного цього покоління, тобто за яких 15–20 років, філософська думка Іспанії в тому, що стосується національної саморефлексії, змогла пройти в стислому вигляді шлях, на який іншим народам попередньо знадобилися були довгі десятиліття, — почасти спрацював соціально-психологічний «компенсаторний ефект», підсилений філіацією вже готових ідей «з Європи», але поза тим іще одна щаслива обставина прискорила бурхливий розріст «іспанської ідеології» (так називалася видана 1897 р. основоположна для цієї ґенерації книга А. Ганівета, присвячена проблемі «іспанськости» як такої, іспанського національного характеру — hispanidad, як визначить згодом Р. де Маесту), а саме: стараннями М. де Унамуно від самих першопочатків іспанська національна ідея скинула з себе перестарілий державно-імперський обладунок і тим убезпечилась від притаманних французькій «хвороб державности». «Якби Іспанія могла забути національну історію!» — цей тоскний вигук Унамуно зі статті «Смерть Дон Кіхоту!» (1898) інтенціоналізує філософську рефлексію цілого покоління: «національна», в іншому місці «офіційна», історія — мілітарна й католицьки-доґматична — усвідомлюється як інобуття, відчужене, несправдешнє буття того «народу, який живе під історією», — народу-духа, ідеальної цілости, злученої докупи насамперед багатовіковою етико-релігійною ідеалотворчістю, отож перейти в інший вимір — від історії «офіційної» до «народної» («інтраісторії»), «вмерти як нація й жити як народ» (Цит. за: [98, 131 ]) — це й означає відродити Іспанію.

Дата добавления: 2015-05-22