Класичні напрями розвитку психології

На межі XIX-XX ст. виникла необхідність поглибленого розуміння психологічних явищ, їх природи, закономірностей перебігу. Адже з розвитком великих міст людина загубилася в натовпі, втратила свою індивідуальність. Тому психологія була покликана допомогти людині адаптуватися до певних умов.

На той час були розвинуті тільки психологія свідомості та асоціативна психологія. Основним був метод самоспостереження (інтроспекція). Однак, використовуючи його, не можна вивчити неусвідомлене. Тодішня психологія була не зорієнтована давати відповіді на практичні питання - страхи та інші несвідомі переживання. Проте суспільно-історичний прогрес, розвиток техніки та складних видів виробництв, підвищення ролі людського чинника вимагали розв'язання практичних проблем. У зв'язку з цим на зміну інтроспективній психології, основними методами дослідження якої були самоспостереження, самоаналіз, приходять біхевіоризм, гештальтпсихологія та психоаналіз.

Біхевіоризм. Він виник на запит індустріального американського суспільства, зорієнтованого на прибуткове виробництво, в якому людину розглядали як машиноподібну істоту, додаток до машини.

Основоположником біхевіоризму був американський психолог Джон-Бродес Вотсон (1878-1958), що вважав предметом психології вивчення людської поведінки, яку можна об'єктивно спостерігати. Для цього, на його думку, достатньо описати поведінку тварини і людини, виявити закономірні зв'язки між стимулами, що її зумовлюють, і реакціями, в яких вона проявляється.

Біхевіористи намагалися з'ясувати закономірні зв'язки між стимулами та реакціями. При дослідженні поведінки дитини вони брали за орієнтир поведінку тварин, вважаючи, що закономірності, виявлені при вивченні активності тварин, можна застосовувати за аналізу поведінки людей. Людина, на їх погляд, відрізняється від тварини лише ускладненістю поведінкових реакцій та різноманітністю стимулів, на які вона реагує. Значна увага приділялась вивченню законів научіння, засвоєння людиною рухових умінь і навичок. Були виявлені складні залежності між поведінкою тварин та її стимулами, роль підкріплення у засвоєнні ними навичок. На цій підставі сформульовано закони вправляння.

Дж.-Б. Вотсон та його послідовники заперечували можливість об'єктивного пізнання свідомості, вважаючи, що внутрішній світ людини прихований і його адекватне вивчення неможливе. Він - своєрідна «чорна скринька», яку можна досліджувати тільки опосередковано, у межах формули:

S -- > R,

де S - стимул, а В - реакція.

Біхевіористи зробили конструктивний внесок у вивчення дії як складової діяльності, а також аналіз процесу засвоєння дій. Однак самі дії вони розглядали відокремлено від внутрішніх спонук та усвідомленої мети. Біхевіористи просто не ставили перед собою такого завдання, бо, за їх переконанням, мотив дії пізнати неможливо.

Тому вони не вивчали психічного образу дії, закономірностей мислення, сприймання, уявлень, волі тощо.

Класичний біхевіоризм існував недовго. Вже у 30-ті роки XX ст. американські психологи Едвард-Чейс Толмен (1886-1959) і Кларк-Леонард Халл (1884-1952) намагалися вдосконалити психологічну теорію про поведінку тварини і людини, оскільки вона не відповідала реальності. Цей напрям одержав назву необіхевіористського. Його представники поставили собі за мету вивчити, крім зовнішньої поведінки, внутрішні психічні явища, які її опосередковують. Так, Е.-Ч. Толмен звернув увагу на активність, розумність і доцільність поведінки, назвавши їх проміжними змінними. Формулу «S --> R» було модифі-ковано на «S - Н - R», де Н - проміжні змінні, які опо-середковують зв'язок між стимулом (S) і реакціями (R). Особливу увагу було звернено на мету в поведінці тварини, а також на роль очікувань, гіпотези, когнітивної карти світу, знаку в детермінації поведінки людини. Стверджувалось про неможливість об'єктивно вивчити проміжні змінні, наприклад мету як психологічний феномен.

Ідеї Е.-Ч. Толмена отримали розвиток у працях К. Халла, за твердженням якого поведінка тварин охоплює не тільки стимули, які сприймає організм, а й реакції на них. Необіхевіористи переконували в існуванні вроджених та набутих механізмів реагування людини і тварини на стимули. їх дія пов'язана з проміжними змінними, які опосередковують вплив стимулів на поведінку.

Отже, ранній біхевіоризм не вивчав того, що відбу-ається у свідомості людини. Представники його вважали своїм завданням дослідження того, що «входить» в організм і «виходить» із нього у формі поведінкової реакції. На виявлених законах основувалася теорія научіння, що ґрунтується на використанні заохочень і покарань у процесі формування навичок. Розроблені системи заохочень і дотепер використовуються американськими психологами та педагогами. Ідеї опосередкування і заохочення застосовуються і в сучасних теоріях навчання, які зосереджені на позитивному заохоченні.

Гештальтпсихологія. Як самостійний напрям психологічної науки вона виникла у першій половині XX ст. у Німеччині. На відміну від біхевіоризму, який спирався на фізіологію і біологію, гештальтпсихологія використовувала фізику та математику. Представники її - німецькі вчені Макс Вертгеймер (1880-1943), Вольфганг Келер (1887-1967), Курт Левін (1890-1947), Курт Коффка (1886-1941) - у дослідженні психічних явищ, зокрема сприймання, обрали за основу принцип цілісності як протиставлення асоціативному принципу елементів, що був провідним у тогочасних інтроспективній та асоціативній теоріях. Відповідно до них усі складні психічні явища розкладали на елементи, а потім на основі їх теоретичного об'єднання виводили закони становлення складного цілого. Сприймання, наприклад, розглядали як суму окремих відчуттів.

Гештальтпсихологія запропонувала інший підхід, доводячи існування відповідних знаків складних, цілісних систем психічних явищ та їх функціонування. Процес сприймання вона розглядала не як результат сумування елементарних відчуттів, а як наслідок дії на організм усього «поля» подразників, усієї структури ситуації сприймання. Тому її називають ще структурною психологією (нім. Gestalt - структура, цілісна форма, образ). Важлива роль у ній належить принципу динамічності, згідно з яким психічні процеси необхідно розглядати в динаміці (наприклад, ураховувати перебудову співвідношень складових процесу сприймання).

Принципи цілісності і динамічності забезпечили гештальтпсихології значні успіхи у вивченні сприймання, продуктивного мислення, спонукальної сфери особистості та інших психологічних явищ. Послуговуючись ними, гештальтпсихологія привнесла у психологічну науку і практичні надбання:

- обґрунтування закономірностей виникнення структур при сприйманні (гештальтів);

- розуміння психологічної реальності і загальної картини світу як інваріантних (співвимірних) феноменів;

- розгляд фізіологічного процесу в мозку як цілісного;

- виявлення закономірностей і механізмів творчого, продуктивного мислення;

- вивчення спонукальної сфери особистості та ін.;

- створення теорії особистості;

- формування психотерапевтичної теорії та практики.

Ідеї гештальтпсихології відіграли конструктивну роль у поясненні поведінки людини, зумовленої особливостями оточення (структурою поля), станом особистості, динамічним співвідношенням між ними. Критикували її за методологічну обмеженість у вивченні психіки (феноменологічний метод, яким вона послуговувалася, полягає у безпосередньому описі спостерігачем змісту свого сприймання), формальне трактування психіки, недооцінку впливу минулого досвіду на сприймання людиною світу.

Психоаналіз. Він складається із трьох взаємопов'язаних теорій: теорії несвідомого, теорії сновидінь, теорії дитячої сексуальності. Основоположник його - австрійський психолог, психіатр Зигмунд Фройд (1856- 1939) - виокремив чотири неусвідомлені комплекси, що внутрішньо зумовлюють поведінку людини: інстинкт волі до влади; сексуально-еротичний інстинкт; ісомплекс марнослав'я; інстинкт агресії смерті. На його думку, виховання не усуває впливу цих інстинктів дитини, а лише притуплює його; поведінка багатьох людей значною мірою зумовлена інстинктами. Через задоволення їх можна маніпулювати особою, внаслідок чого «вимикається» свідомість і людина діє, як тварина, оскільки несвідоме становить більшу частину психіки, ніж свідоме. З. Фройд заперечував і вплив свідомого на несвідоме, виокремив два типи людей:

а) тип Гітлера, що керується у своїй поведінці здебільшого несвідомим (сублімаційний тип). Такі люди руйнують, штовхають інших на загибель заради реалізації своїх неусвідомлених ідей та цілей. Наслідок їх діяльності - нищення культури, нехтування звичаями, традиціями;

б) тип Достоєвського, що не сприймає сигналів несвідомого, а постійно витісняє їх, перемикає свою свідомість на іншу діяльність (витісняльний тип).

За твердженням З. Фройда, несвідоме первісних людей зберігається у представників усіх наступних поколінь. Цивілізація постійно безуспішно бореться за звільнення людини, суспільства від впливу несвідомого.

Психологічну структуру особистості утворюють Ід (Воно), Его (Я) та Супер-Его (Над-Я).

Id (Воно) - джерело енергії, прагне насолоди й уникає болю, хоче тільки те, чого хоче, і тільки тоді, коли хоче. Воно вимогливе, імпульсивне, сліпе, асоціальне й егоїстичне, обожнює задоволення та насолоди. Ід нагадує вередливу, погано виховану дитину, яка не може терпіти обмежень і заборон, не звертає уваги на навколишню реальність. Одночасно Воно може задовольнитися реальною дією, фантазіями, уявивши, що вже має те, чого прагне. Для нього уявне задоволення не гірше за реальне. Воно діє поза правилами, аргументами, цінностями та мораллю.

Его (Я) - виконавчий орган особистості, що містить сферу інтелектуальних процесів, відповідає за безпеку та самозбереження людини. Его підпорядковується принципу реальності, вносить у поведінку розумність, розрізняє фантазії та реальність, витримує певне напруження, змінюється під впливом нового досвіду, дбає, щоб потреби задовольнялися безпечно для індивіда та інших людей.

Его здійснює інтеграцію особистості, створює внутрішню гармонію, узгоджує суперечливі вимоги різних її інстанцій (Ід, Над-Я) і навколишнього світу. Виконання цих вимог тримає його в напруженні.

Супер-Его (Над-Я) відповідає за самоспостереження (особистісну рефлексію), формування ідеалів, намірів, мрій, обирає, самостійно розробляє і вдосконалює моральні норми та духовні ідеали особистості. Воно спрямовує її до абсолютної досконалості в думках, словах, учинках. Його мета - підтримувати ідеальні цілі та переконувати в їх перевагах над реалістичними. Над-Я - радше ідеал, ніж реальність, це моральні і духовні сили особистості, уявлення про вищі переживання, сенси життя, позиції, вибори, які вона здатна прийняти. Слугує воно більше цілям самовдосконалення, моральної самореалізації та самовираження, духовного розвитку, ніж задоволенню матеріальних, егоїстичних потреб.

У 30-ті роки XX ст. сформувався неофройдизм, представниками якого були Альфред Адлер (1870-1937), Карл-Густав Юнг (1875-1961), Карен Хорні (1885- 1952), Гаррі-Степ Саллівен (1892-1949), Еріх Фромм (1900-1980) та ін. Із фройдизмом його об'єднує твердження про існування у психіці несвідомого та його особливу роль у детермінації поведінки людини. За твердженням А. Адлера, з перших років життя в дитини виникає почуття власної неповноцінності й одночасне прагнення до творчого самовдосконалення. Особистість від народження прагне до певної мети, якої спочатку не усвідомлює, діє розумно, активно і довільно. Вона визначає цілі свого життя, які зумовлюють поведінку та діяльність, особливості психіки і самосвідомості. Особистість може стати сильною, розвинути свої здібності, навіть досягти видатних успіхів, якщо намагається компенсувати цю неповноцінність.

Особистість є цілісною та неповторною, переконаний А. Адлер. Людина народжується, долає первинне почуття неповноцінності і одночасно прагне до досконалості, хоче компенсувати свої недоліки. В одних випадках початкова неповноцінність переростає у комплекс неповноцінності, в інших (у процесі компенсації) - надрозвитку, коли людина досягає значного успіху. Неповноцінність, на його думку, - це стимул до розвитку.

Душевне життя людини визначене первісною метою, хоч душа не живе за законами природи, вона має Божу іскру. У людини є почуття колективності (соціальності), що притягує її до інших людей. Співжиття людей - основна обставина життя особистості. Вона прагне бути зрозумілою іншими людьми, почутою, ідентифікованою, зберігаючи свою неповторність, окремість.

Аналітична психологія К.-Г. Юнга розглядає психіку як складне ціле, центром якої є «комплекс Я» (Самість). За його теорією, несвідоме виявляється як індивідуальне (відповідно до вчення З. Фройда) і колективне, групове. Індивідуальне (біографічне) - складова несвідомого, якої особистість набуває протягом свого індивідуального життя. Колективне (архетипне) несвідоме передається спадково, є своєрідним неусвідомленим соціальним досвідом людства. Воно зафіксоване в міфах, первісних формах мислення, образах, що успадковуються нащадками та реалізуються у сновидіннях, творах мистецтва, віруваннях. Ці неусвідомлені складові К.-Г. Юнг назвав архетипами.

Центральним архетипом структури особистості є Самість, що уособлює максимальну повноту її самореалізації, творчий потенціал і різноманітні можливості та життєву силу. Індивідуація Самості - самопізнання і саморозвиток, шлях до себе, «створення душі».

Проникнення у власну унікальну природу передбачає пізнання несвідомого, інтеграцію архетипів особистісної структури - Тіні, Персони, Аніми чи Анімуса.

Архетип Тіні уособлює негативні аспекти (риси характеру, мотиви, прагнення, думки і почуття, цілі та цінності), які є в кожної людини. Люди сприймають цей архетип як чужий і небезпечний. Процес індивідуалізації людини починається з усвідомлення власних тіньових характеристик, які вона переживає як хворобливі, нестерпні, трагічні, катастрофічні. Тінь не дає змоги забути про власну гріховну природу.

Зовнішньою частиною особи, якою вона звернена до людей і суспільства, результатом соціального пристосування є архетип Персони. Персона охоплює систему компромісів, необхідну для життя в громаді, закорінена у примітивному психічному житті. Вона є тим, чим людина звикла себе вважати, хоч насправді її сутність інакша. Властивості Персони протилежні справжній суті людини (автентичності), ілюзорні, сформовані «напоказ». Ототожнення себе з ілюзією зумовлює психічну інфляцію - надмірне возвеличення, «розпухання» особистості, яка некритично асимілює несвідомі змісти та ідентифікується з ними. Якщо індивідуація - це наближення до Самості, то інфляція - віддалення від неї. Її супроводжують роз'єднаність психічних складових, розщеплення в особистості, антагонізм свідомої та несвідомої настанов. Персона - це «психічний одяг», не головніший за вміст.

Архетип Аніми - жіноча частина душі чоловіка, яка регулює емоційне та почуттєве життя, зумовлює особливості кохання, любовні взаємини, шлюб, стосунки із жінками - від матері та сестер до жіночих фігур у бізнесі або політиці. Аніма відіграє вирішальну роль у сприйнятті літератури і мистецтва, забезпечує духовне зростання, визначає релігійний аспект життя.

Архетип Анімуса - чоловіча частина душі жінки, відповідає за розум і логіку в поведінці жінки, спонукає до соціальних досягнень та кар'єрного зростання, допомагає приймати рішення і розв'язувати проблеми. Він містить досвід спілкування з чоловіками, формує уявлення про них, кохання і шлюб; впливає на світосприймання, цінності та життєві цілі.

Аніма та Анімус доповнюють чоловічу або жіночу природу людини і уособлюють жіночі аспекти психе чоловіків та чоловічі - жінок.

Отже, архетипи уособлюють дух предків, їх спосіб думати і відчувати, пізнавати життя, світ і людину. Вони поєднують у собі добро і зло, небесні і хтонічні (земні) елементи, їх інтеграція є позитивним явищем для особистості.

Серед людей К.-Г. Юнг вирізняв інтровертів (спрямованість здебільшого на себе в пошуку причин поведінки, фіксування інтересів на власному внутрішньому світі) та екстравертів (спрямованість на світ, зовнішні об'єкти, відчуженість від себе). Кожен тип має певний набір характерних рис, наприклад екстраверти - комунікативні, а інтроверти - замкнуті.

На основі стійких несвідомих складових психіки людини (архетипів) К-Г. Юнг виокремив мислительний, емоційний, сензитивний та інтуїтивний психологічні типи особистостей, а також архетипи чоловіків і жінок. Йому належить ідея про розвиток індивідуальності дитини як мету виховання.

Аналітична психологія розглядає психіку як цілісне утворення, острів, навколо якого бурхливе море. Острів - це свідомість, море - несвідоме, що впливає на свідомість. У центрі острова перебуває Я (Самість) особистості. Психіка людини містить заряджені психічною енергією утворення - комплекси.

К.-Г. Юнг описав символи снів, які мають приблизно однакове значення для всіх людей. Такими символами є: хрест, отвір, старець, темрява, вода, політ, падіння, переслідування хижими звірами та ін. У несвідомому, на його думку, неможливо диференціювати минуле та майбутнє. Там багато тимчасово прихованих думок, затемнених вражень, образів, які, попри втрату ясності, продовжують впливати на свідомість і поведінку. Є в ньому зародки майбутніх ідей, психічних ситуацій. Несвідоме, щоб доповнити чи компенсувати свідоме, обирає в кожної людини свій шлях.

Входження у сферу неусвідомлюваного може відбуватися внаслідок уживання алкоголю, наркотиків, психотропних речовин чи виконання інтенсивних фізичних вправ, глибокого і частого дихання, дії гучної музики під час танцю.

Ще один представник психоаналізу Е. Фромм, обґрунтувавши концепцію «гуманістичного психоаналізу», стверджував про соціальну природу психіки та поведінки людини. За цією концепцією, характер людини зумовлений суспільством, умовами життя: наприклад, у неволі формуються патологічні характери. Найтиповішими характерами (тенденціями) вважають конформізм, садизм, мазохізм, нахил до руйнування та ін.

Вивчаючи спонукальну сферу особистості, Е. Фромм виокремив дві основні спонукальні тенденції, що зумовлюють стійку стратегію поведінки та життя людини: прагнення «мати» (матеріальні цінності, задоволення, добробут тощо); прагнення «бути» (самоствердитися, самореалізуватися, самовиразитися та розвинути свою індивідуальну неповторність). На його переконання, справжнє щастя людині може дати реалізація прагнення «бути».

Дата добавления: 2015-05-22