Виникнення і розвиток психології в Україні

Розвиток психологічної науки в Україні зумовлений тривалим перебуванням її між імперіями на заході і сході. Чимало вітчизняних учених починали свої дослідження в Україні, а потім з різних причин перебиралися до політичних центрів імперій і нерідко асимілювалися там. Проте вони залишили помітний слід у вітчизняній психологічній науці, яка розвивалася і на українських теренах, часто всупереч багатьом труднощам і перешкодам.

З гуманістичних позицій досліджували особистість українські просвітники Василь Суразький (середина 50-х років XVI ст. - 1604/1608), Клірик Острозький (XVI ст.), Дем'ян Наливайко (середина 50-х років XVI ст. - 1627), Симон Пекалід (1567 - після 1601). Згідно з поглядами Василя Суразького, тільки зосередившись на внутрішньому світі духовного розуму, зважаючи на зовнішню мудрість і розумову силу знань, викладених у Святому Письмі, можна зрозуміти Божественну Істину. Для розвитку гуманізму обов'язкова орієнтація на вищу досконалість - Бога.

Становлення духовності, за Кліриком Острозьким, є реалізацією в людині «подоби Божої». Духовне перетворення починається з докорінної зміни її самосвідомості. Вирішальним моментом в усвідомленні людиною своєї природи є покаяння, яке полягає у зміні способу життя. Для боротьби з пристрастями потрібні досконале знання про них і вміння розпізнавати їх у собі. Тому самотворення передбачає самоспостереження, аналіз власних учинків, думок, психічних станів, самооцінювання, тобто самопізнання. Орієнтирами особистісного та суспільного в людині є моральні цінності, що діють як внутрішні мотиви поведінки. Передумовою морального життя, духовного становлення людини є свобода - можливість здійснювати трансцендентацію (виходити за межі свого Я), бути собою, відповідати за свій вибір перед собою.

Так, Дем'ян Наливайко вважав, що розвиток гуманізму передбачає активне земне самоутвердження особистості в різних сферах діяльності, повноцінне використання свого життєвого часу. Системотвірним чинником у становленні моральної свідомості особистості він вважав сумління.

Симон Пекалід у формуванні гуманізму особливу увагу приділяв внутрішньому, морально-психологічному фактору - толерантності, добровільному самообмеженню, співчуттю, відповідальності. Вони - внутрішня інтенція (прагнення) свідомості, а їх основою є досвід переживання страждань, співчуття, особисті переконання. Внутрішня толерантність уможливлює екзистенційний діалог «Я - Ти», створює передумови для розвитку гуманізму.

Психологія у XVIII ст. розвивалася завдяки вченим Києво-Могилянської академії, де викладали проблеми пізнання, емоцій, волі і здібностей.

Над сутністю духовно розвиненої особистості багато розмірковував філософ, письменник Григорій Сковорода (1722-1794), який обстоював ідеї гармонії тілесного та духовного в людині, зв'язку між самопізнанням і формуванням сенсу життя. Самопізнання людини і світу (через людину світ пізнає себе), за його переконаннями, завершується з'ясуванням сенсу буття макро- і мікрокосму, і цей сенс є головною мотиваційною основою дій, спрямованих на утвердження людини у світі, усвідомлення нею своєї гідності. Залежно від розуміння сенсу буття людина вибудовує спосіб свого життя у світі. Сенс буття вступає в усвідомлювану суперечність із реальною поведінкою людини, що змушує її коригувати свої вчинки. Г. Сковорода вбачав його у самопізнанні, розкритті людиною себе. Завдяки цьому реалізується стратегія людського життя, стимулюються «сердечні веселощі», породжується «душевна міць». Воно є підставою для спокою думки, формування справжнього серця, оживотворення душі.

Головною метою життя Г. Сковорода вважав пізнання Бога, який через людину бачить себе самого. Однак людина в цій справі зупиняється на півдорозі, тому й перебуває у напівтемряві («Мудрого очі - в його голові, а безтямний у пітьмі ходить»). Життєве призначення людини, сенс її життя полягають, на його думку, у переході від зовнішнього (неістинного) до внутрішнього (істинного), що є справою всього життєвого шляху. Долаючи його, людина зі «сліпої» стає «зрячою».

Перехід людини від буденного до розуміння вищого буття, душевної безодні відбувається завдяки особистісній рефлексії (сповненим сумнівів, суперечностей роздумам), необхідність якої вона відчуває, уявивши себе серед дзеркал: «Стань на рівному місці і накажи поставити навколо себе сотню дзеркал вінцем. Тоді побачиш, що єдиний твій тілесний болван володіє сотнею видів (образів), від нього єдиного залежних. А як тільки відняти дзеркала, раптом усі копії ховаються у своїй одвічності, або оригіналі, як гілля у своєму зерні. Але тілесний болван сам є тільки тінню істинної людини».

На відміну від Арістотеля, який здійснив логічний поділ душі на рослинну, почуттєву і розумну, Г. Сковорода тлумачив розумну душу як справді людську, як душу прозріння, завдяки якій людина відрізняється від тварин. Ідею спасіння він пов'язував із Преображенням (другим народженням), яке заперечує тваринну природу в людині. Давнє вчення про душу Г. Сковорода тлумачив як сходинку до прозріння, а світ Біблії - як міст у цьому переході.

Щоб розкрити сутність світу, спершу слід пізнати себе, угледіти приховану у своєму тілі вічність. Почуття, завдяки яким починається пізнавальний процес, є сліпими і повинні доповнюватися розумом. Істини можна досягти лише на основі функціонування думки, що спирається на ці почуття.

Отже, Г. Сковорода обстоював ідею гармонії тілесного і духовного в людині, необхідність самопізнання й осмислення сенсу життя, можливість переходити завдяки мудрості та особистісній рефлексії від буденного до вищого буття.

Досліджуючи мову як засіб спілкування людей, мовознавець Олександр Потебня (1835-1891) у праці «Думка і мова» розглядає її зв'язок із думкою, який реалізується у звуковій частині, внутрішній формі та значенні. У думці головну роль відіграє внутрішня форма слова - означення та усвідомлене уявлення про конкретний предмет, обставину чи явище. На перших етапах розвитку мислення слово є засобом виникнення чуттєвого уявлення шляхом поєднання з образом. Поява поняття як узагальненого уявлення зумовлена ускладненням внутрішньої форми слова. За міфологічного мислення у слові нерозчленовані образний та поняттєвий аспекти, у художньо-поетичному переважає образ, у науковому - поняття.

Науковим здобутком представника психологічного напряму Львівсько-Варшавської філософської школи Владислава Вітвіцького (1878-1948) стала теорія кратизму (грец. kratos - сила), вибудувана на ідеї про властиве людині інстинктивне прагнення до міцності, яке є основою розвитку чотирьох головних емоційних станів і форм компенсації: схильності до підвищення чи зниження, схильності, спрямованої на інших або на себе.

Психологічні та соціально-психологічні чинники, що зумовлюють особливості релігійної свідомості, її структуру і функції, вивчав філософ-богослов, психолог, письменник Гавриїл Костельник (1886-1948), який аналізував розвиток людської психіки, особливо психіки людей, які прийшли до релігії.

Феномен віри аналізував Валеріан Горбачевський (1891 -1957). У 30-ті роки XX ст. у праці «Ідеократизм» він стверджував, що «віра в Бога стає для мислячої людини категоричним імперативом, бо дає людському духові обпертя». Розуму вона дає синтетичну ідею, що допомагає раціонально охопити повноцінність буття; для серця є джерелом, що цілющою водою скріплює почуття людської гідності; для волі - імпульсом до творчої праці та самовдосконалення. Проблеми характерології досліджував українсько-російський психолог Олександр Лазурський (1874-1917).

Активно розвивалася психологія у XX ст. Так, у 30-ті роки в Харкові було організовано Психоневрологічний інститут, а згодом на його основі - Всеукраїнську психоневрологічну академію. У ній працювали Олександр Запорожець (1905-1981), Лідія Божович (1908-1981), Петро Гальперін (1902-1988) та інші вчені, які досліджували психологію практичної діяльності, образу, свідомості й діяльності, пам'яті, сприймання, мислення.

З ініціативи українського психолога Григорія Костюка (1899-1982) було створено Український інститут психології, який він тривалий час очолював. Досліджуючи проблеми особистості, доводив, що вроджені безумовно-рефлекторні структури є основою розвитку психічних функцій і властивостей, але не визначають його змісту.

Вітчизняні вчені зосередилися на різноманітних аспектах сприймання (Е. Рибалко), пам'яті (П. Зінченко, А. Смирнов), уяви, мислення, мовлення (М. Жинкін, І. Синиця та ін.), уваги (М. Добринін, І. Страхов), емоцій (П. Якобсон), вольових процесів (В. Селіванов). Помітними є напрацювання з проблем особистості - спонукальної сфери, свідомості та самосвідомості (Б. Ананьєв, Г. Костюк, П. Чамата, Л. Божович, О. Ковальов, М. Левітов, В. М'ясищев, М. Боришевський та ін.).

Окремі питання особистості досліджують у лабораторіях Інституту психології імені Григорія Костюка АПН України, на кафедрах психології класичних і педагогічних університетів. Систематично розглядають їх на з'їздах, наукових конференціях психологів.

Теоретико-методологічні проблеми психології порушують у своїх працях сучасні науковці О. Ткаченко (методологічні принципи психології); Г. Балл (гуманістична парадигма психології); М. Боришевський, О. Татенко, Т. Титаренко (психологія суб'єкта); С. Максименко (принципи генетичної психології); В. Роменець (історія психології, телеологічна парадигма психології, психологія вчинку); Л. Бурлачук (методи психології); В. Рибалко (історія психології особистості, окремі питання методології психології); М. Савчин (духовна парадигма психології).

Особистість досліджують М. Боришевський (самосвідомість особистості, проблема духовності, становлення особистості громадянина); Т. Титаренко (життєвий світ особистості); Т. Чамата (самосвідомість особистості); З. Карпенко (аксіогенез особистості); Т. Говорун (Я-концепція особистості); В. Москалець (психологія релігії, духовна сфера особистості); О. Саннікова (емоційна сфера особистості); Т. Яценко (несвідома сфера особистості); Ю. Приходько (становлення особистості); П. Лушин (особистісне змінювання); О. Лактіонов (індивідуальний досвід особистості); І. Бех, І. Булах (моральна сфера особистості); Р. Павелків (моральна самосвідомість); Н. Шевченко (свідомість особистості).

Нині збагачується та поглиблюється співпраця вітчизняних психологів із зарубіжними колегами, відбувається загальна переорієнтація досліджень на розв'язання прикладних проблем. Психологія дедалі потужніше впливає на інші науки та сфери практичної діяльності: освіту, управління, політику, спорт, культуру, сім'ю, медицину тощо.

Дата добавления: 2015-05-22