Парадигми психології

Методологія і методи психології

Виникнення нового наукового знання про психіку завжди пов'язане зі змістовою диференціацією наукових уявлень людини про світ (об'єктивним процесом розвитку науки), виокремленням сутнісно нового змісту в існуванні досліджуваної реальності (визначенням предмета) та побудовою засобів пізнання цієї реальності (створенням методу). Психологія як наука виникла, окресливши свій предмет, метод і методологію.

Методологія психології ґрунтується на своєрідності її предмета та передбачає попереднє пізнання його загальних, формальних властивостей.

Методика наукового психологічного дослідження - процедура, послідовність здійснюваних пізнавальних і перетворювальних дій, операцій та впливів, які реалізуються у процесі дослідження предмета психології. Як складову наукового методу психології методику розглядають на таких рівнях: загальної методики психологічного дослідження; методики здійснення конкретного типу наукового дослідження (теоретичного, емпіричного, прикладного та ін.); детального опису послідовності реалізації конкретного прийому, засобу, способу психологічного дослідження.

У методології стратегічний підхід до вивчення предмета науки називається «парадигма». Отримання наукових знань про психологію значною мірою залежить від підходу дослідника до об'єкта пізнання, використовуваних ним методологічних парадигм і принципів. У сучасній психології поширені три основні парадигми дослідження: позитивістська (природничо-наукова) гуманістична, цільова (телеологічна). Останнім часом починає формуватися духовна парадигма.

Позитивістська (природничо-наукова) парадигма психології. Ознаки її - розвиток наукової психології за схемою природничих наук, тому її предмет штучно вичленовують і розглядають відповідно до мети дослідження, ігноруючи специфічну логіку предмета (психіки та особистості людини). Унаслідок цього накопичені факти про окремі (штучно виділені) явища ніколи не дорівнюють цілому.

Сучасний образ природничої науки був створений у філософії позитивізму. Відповідно до її засад наука повинна не пояснювати, а описувати явища (відповідати на питання «як?», а не «чому?»), спираючись на факти, використовуючи методи вимірювання, володіючи досконалими прийомами перевірки (верифікації) гіпотез. Оцінні судження (корисно/некорисно, шкідливо/нешкідливо) не можуть бути включені у процес дослідження, інтерпретацію його результатів, оскільки це знижує якість знання, уможливлює суб'єктивні висновки. Спостерігач (дослідник) повинен бути неупередженим. Проте у психології дослідник має певну позицію.

Гуманістична парадигма психології. Природничо-науковій парадигмі протистоїть психологія «розуміння», обстоюючи інтереси практики. Вона утверджує ідею неповторності, індивідуальності як синтез сукупності закономірностей. Гуманістична орієнтація вимагає включення ціннісних суджень до сфери наукового дослідження. Формулюючи проблему, психолог усвідомлює мету дослідження, орієнтується на певні цінності суспільства та духовної сфери, які він визнає чи заперечує, відповідно оцінюючи психологічну реальність. Ціннісні орієнтації не знижують якості знання, а роблять інтерпретацію отриманих даних осмисленою, дають змогу врахувати моральний і духовний контексти особистісних феноменів.

Вразливість гуманістичної психології зумовлена її однобічністю, ігноруванням природничо-наукових засад, запереченням загального, універсального в людині.

Цільова (телеологічна) парадигма психології. Справжній «гуманізм» психології XXI ст. полягає в розкритті індивідуальної неповторності, що є єдиним засобом осягнення вселюдського буття. Індивідуалізація - не кінцева мета, а лише шлях усвідомлення всеосяжної суті людини. Адже люди мають загальну основу свого пуття, споріднені цим буттям. У спільності з іншими вони знаходять життєву опору і сенс свого буття. На усвідомленні цього постають засади нової психології, що заперечує класичну гуманістичну психологію з її суб'єктивізмом.

Телеологічна психологія є своєрідною позицією бачення та осягнення психічного й особистісного. Повнота існування (феноменологічна цілісність життєдіяльності) людини - фундаментальна її основа. Особистість вона розглядає крізь призму активності і самоактивності. Світ для неї - не просто образ, а постійна динаміка образотворень, він не залежить і залежить від людини. У ситуативних відношеннях між людиною і світом виникають смисли (сенси). Розв'язання ситуативних проблем породжує нові проблеми і сенси. Ще одна особливість її - визнання єдності емпіричного, індивідуального (неповторного, оригінального, творчого) і загального (субстанційного, атрибутивного, загальнолюдського і трансцендентного).

Основні характеристики життєвого шляху людини - повнота, розгорнутість і завершеність. Духовне зростання особистості - шлях, який вимагає концентрації психічної активності на суб'єктивному рівні. На цьому шляху відбуваються перебудова змісту свідомості і самосвідомості, зміна настанов та орієнтацій. Першопричина духовного самовдосконалення міститься у внутрішньому світі особистості, а його наслідком є пошук зовнішніх опор через набуття спеціальних знань, спілкування з Богом, роботу над собою. Мета духовного самовдосконалення - досягнення гармонії між власним життям і світом через Віру, Надію, Любов. Духовність постає як перемога добра над злом, діяльна любов до іншого. Вона невіддільна від праці і творчості. Різновидом духовної праці є прагнення до істини.

Своїми настановами телеологічна парадигма долає тенденційність позитивістської та гуманістичної парадигм, синтезуючи індивідуальне і всезагальне.

Духовна парадигма психології. Ключовою особливістю її є погляд на духовне як на вершинне і глибинне в особистості, що не зводиться до психічного. Психологізм (прагнення звести вищі духовні переживання до психічних явищ) і раціоналізм недооцінюють духовне життя людини. У всіх духовних переживаннях людини психологізм намагається бачити лише функцію психіки, суб'єктивну психологічну даність, зводячи релігію до продукуючої причинності намірів або до сублімації інстинкту (З. Фройд).

Гуманістична психологія теж дещо спотворено трактує суб'єктність особистості - як нічим не обмежену свободу дій, переживань, думок. Цим вона перебільшено акцентує на індивідуально-неповторному в особистості і недостатньо - на спільному, а також тому, що є основою любові.

Людина має духовне начало, трансцендентне за походженням та іманентне за існуванням. Духовність не може пояснюватись недуховним, вона не зводиться до чогось, а може бути зумовлена чимось, не детермінуючись ним. Наприклад, тілесні функції (піст, переїдання) можуть впливати на перебіг духовного переживання, але не здатні детермінувати чи продукувати його.

Духовне не приходить до людини від інших людей (груп, суспільства). Інші люди можуть тільки ділитися досвідом відкриття, переживання духовного. Духовне життя - подія у глибинах духу, побачена ззовні. Воно приречене на нерозуміння, зведення до душевного.

Виявляється духовне як невіддільне (іманентне) від природи людини на різному рівні у Божественних Вірі, Надії, Любові, трансцендентній свободі та відповідальності. Людина не вигадує духовного життя собі на втіху. Бог дає йому початок даром Своєї Присутності, людина одержує це одкровення-подію і відповідає актом своєї віри.

Першопричина духовного самовдосконалення - у внутрішньому світі особистості, а наслідком його стає пошук зовнішніх опор у формі набуття віри та спеціальних знань спілкування з Богом, засвоєння технік самовдосконалення. Метою духовного самовдосконалення є досягнення гармонії між власним життям і навколишнім світом. Духовність людини - постійна необхідність спричиняти перемогу добра над злом у конкретному вчинку й у всьому складі особистості. Вона виявляється в любові до іншого. Духовна любов є безумовною, безкорисливою, жертовною.

Духовність невіддільна від справжньої творчості. Творча праця виводить людину за межі існуючого, збагачує її буття. Духовність праці втілюється у відриві людини від буття, від конкретних потреб. Вона - вираження того, на що людина здатна в найвищі злети своїх творчих можливостей. Різновидом її є прагнення до істини.

Справжнє духовне життя відбувається глибоко в серці. Духовне - визначальна суть людини, що відкриває причинний ряд, зумовлюючи переживання, думки та поведінку. Як глибинна суб'єктність духовне є початком цього причинного ряду (причиною всіх причин), невичерпним джерелом енергії для душі (психіки, особистості). Відірвана від духу душа (психіка) людини черпає сили (одержує задоволення) від тіла, виснажуючи його (наркоманія, алкоголізм, проституція, культуризм тощо) або від соціуму (конфлікти, маніпуляція, експлуатування), отримуючи егоїстичне задоволення, що швидко минає, приносячи тривогу, сум, невпевненість. На такому шляху людина руйнує свою душевну рівновагу.

Духовність як іманентне, внутрішнє утворення є глибинною інстанцією, завдяки якій особистість стає самодостатнім суб'єктом життєдіяльності, спрямованої на творення добра, боротьбу зі злом. Вона невіддільна від внутрішньої і зовнішньої свободи людини, поєднана з її відповідальністю, прагненням до абсолютної істини, праці, творчості, які збагачують, надають найвищого сенсу життєдіяльності.

Духовне має свій онтологічний статус у проявах сумління, духовної рефлексії, свободи та відповідальності. Потенційно людина може переживати вищі духовні стани безпристрасності, безмовності та ясної свідомості.

Світські ідеї стають джерелом духовності, якщо сприймаються не розумом, а почуттями, коли індивід готовий відмовитися від своєї одиничності, щоб стати загальним (С. К'єркегор). Індивідуаліст сприймає світські ідеї розумом, вони не породжують у нього справжньої духовності.

Складними є зв'язки духовного із психічним, яке має матеріальну й соціальну природу, постає із соціального (від людей). Психічне відображає матеріальний світ, світ інших людей, себе. Людина живе в реальному соціальному та матеріальному світах, що є об'єктивною необхідністю існування психічного. Психічне, відірване від духовного, завжди пристрасне, бо за ним - людські потреби, у ньому проявляється Я особистості (егоцентрація, суб'єктність, аперцепція, пізнавальний та життєвий стилі тощо).

Духовне, взаємодіючи із психічним, водночас незалежне від нього. Воно впливає на психічне, знижуючи рівні егоцентрації, пристрасності, залежності від матеріальних і тілесних, психічних (душевних) і соціальних потреб. Під його впливом психічні стани, властивості і процеси стають одухотвореними (не сміх, а тиха внутрішня духовна радість; не егоїстична спрямованість активного, а спрямованість на творення добра). Духовне очищує, гармонізує, заспокоює душевний світ людини, допомагає усвідомити свої проблеми, знайти способи їх розв'язання.

Переважання психічного над духовним призводить до гріховності (пристрасності, егоцентрації, неодухотвореної суб'єктності). Психічне навіть може витісняти духовне.

У межах духовної парадигми основним завданням життя людини є вдосконалення людського суспільства (творити добро і боротися зі злом). Це відбувається за переорієнтації людини із психічного на духовне, одухотворення психічного, констатації духовного як визначального.

Отже, у кожній парадигмі по-своєму розглянуто предмет і методи дослідження психіки та особистості, закцентовано на одних аспектах і не взято до уваги інших.

Це призводить до різної інтерпретації предмета, проблем психології та шляхів їх розв'язання.

Дата добавления: 2015-05-22