Наукова проблема і гіпотеза як форми мислення і наукового дослідження

Наукове пізнання містить у собі два основних взаємопов’язаних, але якісно різних рівня — емпіричний і теоретичний. На емпіричному рівні переважає чуттєве пізнання; раціональне пізнання і його форми тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому на емпіричному рівні досліджуємий об’єкт відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв’язків і проявів. Характерними ознаками емпіричного пізнання є: збирання фактів, їх первинне узагальнення, опис спостерігаємих та експериментальних даних, їх систематизація, класифікація. Теоретичний рівень характеризується перевагою раціонального пізнання. Теоретичне пізнання відображає явище і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв’язків і закономірностей. Що досягаються за допомогою раціональної обробки емпіричних даних, яка дозволяє сформулювати наукові проблеми, гіпотези, теорії. Найважливіше завдання теоретичного пізнання — досягнення істини.

Освоюючи дійсність, наукове знання проходить різні етапи. Кожному з них відповідає певна форма розвитку знань. Основними з них є факт, теорія, проблема, гіпотеза, програма.

Логічними ступенями побудови теорії є Факт, проблема, ідея, гіпо­теза і, нарешті, сама теорія в її цілісності.

При побудові теорії завжди виходять з певних фактів. Факт в логіці і методології науки - особливого роду емпіричне знання. Як правило, теорії передує система фактів, хоча, як вважав Ейнштейн, для побудови теорії цілком достатньо й одного факту. Про нову теорію (теорію елементарних частин) потрібно було думати, вважав він, вже тоді, коли відкрили електрон. Так само тисяча машин не більш переконливо підтверджує закон збереження енергії, ніж одна машина. Сукупність фактів складає емпіричну основу для висування гіпотез і для створення теорії. Факти відіграють важливу роль і в перевірці, підтвердженні або спростуванні теорії. Відповідність фактам - суттєва вимога наукової теорії. Разом з тим, поява окремих фактів, що не збігаються з теорією, - ще не аргумент проти даної теорії. Теорія має достатню міру «стійкості» проти «свідчень» негативних фактів (за відомим висловом, якщо факти суперечать теорії, то тим гірше для фактів). Ситуація, коли факти суперечать теорії часто свідчить або про погрішності в емпіричних дослідженнях, або про відкриття нових можливостей теорії, що стає поштовхом для її поглиблення і тим самим для утвердження теорії в її правоті. І лише факти в їх взаємозв'язку і цілісності можуть стати тою «впертою» силою, що спростовує дану теорію.

Проблема є результатом осмислення нових фактів і формою переходу від емпіричної до теоретичної стадії побудови теорії. Уся історія людського пізнання - це постановка і вирішення певних проблем. Проблема (з гр. -перепона, завдання, трудність) - це питання, відповідь на яке має особливий, суттєвий інтерес для людини. Відомо, що правильно поставити проблему - це вже наполовину її вирішити. Правильно поставлена проблема є стимулом подальшого розвитку знань. Нова теорія виникає спочатку як ясне усвідомлення конкретної проблеми, спроба вирішення якої часто приводить до абсолютно непередбачуваних результатів. Своєрідною формою вирішення проблеми може бути доказ неможливості її розв'язання (негати­вний результат - теж результат). Іноді така ситуація приводить до перегляду основ старої теорії, в межах якої була поставлена дана проблема (так, наприклад, висновок про неможливість побудувати вічний двигун був покладений в основу формулювання закону збереження енергії).

Якщо проблема є перехідною формою від емпіричного рівня пізнання до теоретичного, то способом здійснення такого переходу є ідея. Там, де немає проблеми, що потребує виходу за рамки попереднього знання, там не може бути і зародження нової ідеї. Ідея в науиі - це усвідомлення мети, це ідеальний план і проекція подальшого пізнання. Ідея - контур майбутньої теорії або принцип її побудови. Ідея стає знаряддям розуміння фактів, імпульсом розвитку гіпотези, надає пізнавальному процесу цілеспрямованості.

Створення гіпотез - неодмінний етап наукового дослідження і побудови теорії. Гіпотеза (з гр. - основа, припущення) - наукове припущення або передбачення, істинне значення якого є невизначеним. Гіпотеза - теж форма знання, але вона не є формою однозначної необхідності, а відбивається у формі проблематичного судження, імовірного знання, відносної істини. Гіпотеза повинна мати властивість принципової перевірюваності, вона повинна бути такою, яку в принципі можна підтвердити або спростувати. З перебігом історії науки гіпотези все більше ускладнюються, набувають такого багатого змісту, що фактично співпадають з теорією, перетворюючи свій зміст на основу теорії. Гіпотеза у своєму розвитку проходить стадії

аналогії, здогадки, наукової уяви і, нарешті (при її достатній обґрунтованості), перетворюється на теорію. Гіпотеза є глибоко творчим моментом розвитку пізнання, певним «проривом» в невідоме.

6. Проблема бутя: її тлумачення та місце у філософії (33)

Відкритість буття людини здійснюється шляхом постійного трансцендування людини до того, що безпосередньо виходить за межі її буття; цілісність - шляхом віднайдення у процесі трансцендування. На шляху до трансцендентного людина зустрічається з чимось спорідненим з її власним буттям. Це - буття іншої людини. Й коли це дійсно "зустріч", а не зовнішнє зіткнення, тоді відбувається взаємний обмін смислами, взаємне збагачення й взаємне піднесення. Отже, дійсне людське буття здійснюється як співбуття.

Ідея співбуття викристалізувалася у межах екзистенційної філософської традиції (Ясперс). Вихідним тут завжди було наголошення на винятковій специфічності людського існування як особливого типу реальності, на своєрідності й неповторності кожної окремої людини. Відповідно предметом філософської думки ставали передусім окремішність людини, її відособленість від інших людей і від світу взагалі. Але справді продуктивними для подальшого культурного розвитку виявились ідеї про необхідність для людини виходити за межі свого індивідуального існування, вступати в смислову взаємодію, в комунікацію з іншими людьми.

Дещо осторонь екзистенційної традиції, але не без її впливу йшло осмислення людського буття як співбуття в контексті поняття "зустріч", що пов'язують з іменами Мартіна Бубера (1878 - 1965), Фердінанда Ебнера, Семена Франка. "Філософія зустрічі" зосереджується на єдиній, але винятково змістовній комунікації - на відношенні Я і Ти.

Проблема комунікації стала від кінця 70-х років своєрідною точкою перетину кількох ліній розвитку філософської думки, що йшли від різних джерел - від екзистенційної традиції, психоаналізу, неопротёстантизму, структуралізму, лінгвістичної філософії, нарешті, від неомарксизму, репрезентованого передусім філософами Франкфуртської школи. (поняття комунікації є надзвичайно змістовним і продуктивним. Воно додає нових можливостей щодо філософського осягнення людини й особливо її співбуття з іншими людьми. Поняття комунікації вказує на безпосередність та опосередкованість як однаково необхідні моменти здійснення людського буття в його достотності. Але тоді в структурі комунікації має бути щось таке, що здатне за будь-яких обставин виконувати функцію опосередкування між людьми, не позбавляючи разом з тим їх можливості безпосереднього вияву себе у стосунках з іншими людьми. Й це "щось" у комунікації справді є. Це - мова.

Мова являє собою специфічну знаково-смислову реальність, що виступає й як універсальний механізм здійснення людського 6yття Це й особливий світ - "домівка буття" (Хайдеггер). 'Визнання й дослідження цього стало чи не найбільшим "здобутком філософії й гуманістики загалом у другій половині XX сторіччя. Отже, коли в сучасній філософії відбувся методологічний поворот від "філософії свідомості" до "філософії комунікації", мовна проблематика, істотно збагачена соціальними ідеями й мотивами глобальної стурбованості, вийшла на передній план. Не випадково останніми роками одночасно у багатьох країнах вибухово виник інтерес до ідейної спадщини Вільгельма фон Гумбольдта (1767 - 1835) й уже згадуваного Михайла Бахтіна. Інтерес до них викликаний тим, що, досліджуючи мовні й літературні процеси, вони розглядали їх у загальному культурному й навіть буттєвому контексті.

Сучасна комунікативна філософія займається насамперед дослідженням умов здійснення достотного співбуття людей. Французькі філософи (Мішель Фуко, Роллан Барт, Жак Дерріда та інші) зосередилися передусім на викритті чинників, які перешкоджають здійсненню вільної комунікації між людьми. В Німеччині головна увага звертається на розробку моделей соціального життя, стверджуваного на засадах змістовно наповненої комунікації, здійснюваної у просторі свободи й відповідальності (Юрген Хабермас, Карл-Отто Апель, Вітторіо Хьосле та інші). Тут розробляються й упроваджуються до широкого вжитку поняття ідеальної комунікації, комунікативного співтовариства, відповідальної дії тощо. А ідея Хабермаса про те, що оптимальна для людини форма комунікації - це комунікація без панування й примусу, навіть набула характеру орієнтиру в соціально-практичному житті. Прибічники партії "зелених" і деякі учасники соціал-демократичного руху зробили це своїм гаслом: "Комунікація без панування!". Мабуть, це гасло охоче прийняли б і Ясперс, і Сартр, і Бубер, і Маркс, і Швейцер, і багато ще хто. Й прийняли б вони його, можливо, саме тому, що ідея вільної й відповідальної комунікації дає задовільне розв'язання й такої одвічної проблеми людського буття, якою є проблема співвідношення індивідуального та соціального Це останнє стане зрозумілішим, якщо ближче ознайомитися з її змістом.

Дата добавления: 2015-05-08