Історизм як світоглядний принцип і як принцип наукового пізання

Засвоєння індивідом надбань суспільства проходить через оволодіння історично накопиченими практикою людства формами відображення дійсності, ставлення до неї по-людськи. Використовуючи історизм як принцип наукового пізнання, згідно з яким будь-яка дійсність має розглядатися в процесі постійної зміни в часі і просторі, дослідники вказують на закономірний характер процесу розвитку, обумовленості реальних явищ конкретно-історичними фактами, орієнтуються на можливість пізнати рушійні сили поступу суспільства, здатність розуму передбачити перебіг історичних подій.

Історизм виник ще в античні часи, його ідеї сформульовані уже у творах Платона (діалектика ідей, поняття “діалектичного закону” — “логос”, учення про “іпотесу” — “гіпотезу”) й Арістотеля (учення про пізнання сутності, ідея телеології). Пізніше цей принцип осмислювався, розвивався і спростовувався в контексті ідей розуміння історії (Дж. Віко, Вольтер, Г. В. Гегель, И. Г. Гердер, Д. Дідро, М. Ковалевський, Ш. А. Кондорсе, О. Конт, Ж. Ж. Руссо, А. К. Сен-Сімон, А. Р. Тюрго, Й. Г. Фіхте, І. Я. Франко).

Еволюція історизму як світоглядного і загальнометодологічного принципу, посилення його аргументації зумовлювалися розвитком історичного пізнання, зорієнтованого на зразки розбудови природознавчих теорій. Особливу роль тут відіграли космогонічна теорія Канта-Лапласа та еволюційна гіпотеза Ч. Дарвіна.

Концептуальним ядром ідей історизму є положення про існування об’єктивних законів історії, можливість одержання істинних знань щодо минулого, сучасного і майбутнього, про спрямованість історичного процесу (фаталізм). Типовим зразком історизму його опоненти вважають концепцію Г. Гегеля і К. Маркса. Гегелівське вчення про розвиток, єдність логічного та історичного, про суперечності як джерело руху і розвитку марксизм зробив складовою частиною власної теорії матеріалістичного розуміння історії. Ідея історизму набула в марксизмі значення принципу, який використовується для пізнання природи, суспільства, мислення.

І хоча основоположні тези історизму найпослідовніше були сформульовані Г. Гегелем і К. Марксом, пізніше вони стали предметом гострої теоретичної полеміки. Опоненти історизму (неокантіанці В. Дільтей, Б. Кроче, К. Поппер, Ф. Хайєк, К. Ясперс) убачають його недолік у некритичній “натуралізації” історії, що породжує уявлення про людину як маріонетку історичних обставин. Тому історизм набуває форми системи знань про інтелектуальний чи культурний поступ людства, оскільки культура та цивілізація визнаються творчим надбанням духовного життя людини, суспільства.

Дата добавления: 2015-05-08