Форми і методи пізнання

Основні форми і методи наукового пізнання (факт, гіпотеза, зякон, теорія, концепція)

Наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства. Виникнення його пов’язане з суспільним розподілом праці, з відділенням розумової праці від фізичної і петворенчям розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу.

Наукове пізнання - це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання. Цілі пізнання, в свою чергу, детермінуються, з одного боку, практичними потребами суспільства, а з іншого - потребами розвитку самого наукового пізнання.

В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея - це форма наукового пізнання, яка відображає зв’язки, закономірності дійсності, і спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб’ективну мету її перетворення. Ідея в наук. пізнанні виконує багато функцій, основними з яких є:

1) підсумовування досвіду попереднього досвіду знання;

2) синтезування знанння в цілісну систему;

3) виконання ролі активних........принципів пояснення явищ;

4) спрямування нових шляхів пошуку вирішення проблем.

Ідея одночасно є і формою осягнення в мисленні явищ об’єктнвної дійсності і включає в себе усвідомлення мети й проектування подальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу, фіксуючи необхідність і можливість такого перетворення.

Гіпотеза - це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного, точного.

Концепція - це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.

Теорія - це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта. Вона дає істинне знання та пояснення певної сфери об’єктивної дійсності, дає змогу зрозуміти її загальні, необхідні суттєві, внутрішні закономірні властивості та зв’язки. Теорія дає змогу зрозуміти об"єкт пізнання в його внутрішніх зв’язках і цілісності, пояснює багатоманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще не відомі, прогнозуючи поведінку систем в майбутньому. Дві найважливіші функції теорії - пояснення та передбачення.

Розглядаючи специфіку наукового пізнання, слід охарактеризува­ти і основні методи, які тут застосовуються. На емпіричному рівні, як уже зазначалося, застосовують такі специфічні методи, як спостере­ження, вимірювання, експеримент, моделювання.

Спостереження — це певна система фіксування та реєстрації власти­востей і зв'язків досліджуваного об'єкта в природних умовах або в умо­вах експерименту. Спостереження полягає у цілеспрямованому сприй­манні предметів дійсності для одержання безпосередніх чуттєвих да­них про об'єкт пізнання, вивчення предметів, що спираються на такі чуттєво-сенситивні здібності, як відчуття, сприймання, уявлення. Здій­снення спостереження передбачає активне протиставлення себе як суб'єкта навколишній дійсності, виділення та усвідомлення пізнавальної мети, а також фіксування засобами мови вихідних відомостей про об'єкт, схеми, графіки, діаграми. Структурними компонентами спостережен­ня є: сам спостерігач, об'єкт дослідження, умови та засоби спостере­ження - прилади, установки, вимірювальні знаряддя.

Спостереження не є пасивним методом, у ньому теж реалізується активний характер пізнання: по-перше, в цілеспрямованому харак­тері спостереження, в наявності вихідної установки у спостерігача - що спостерігати, на які явища звертати особливу увагу; по-друге, у відбірковому характері матеріалу; по-третє, у виборі та конструюванні засобів спостереження та опису. З розвитком пізнання на перший план у спостереженні дедалі більше виступають такі його сторони, як мета, план, теоретичні установки, осмислення результатів; зростає роль теоретичного мислення у спостереженні. Особливо складним є спостереження в суспільних науках, де наслідки його значною мірою залежать від світоглядно-методологічних установок спостерігача, його ставлення до об'єкта. Метод спостереження є обмеженим методом, оскільки з його допомогою можна лише зафіксувати певні власти­вості і зв'язки об'єкта, але не можна розкрити їхньої природи, сут­ності, тенденцій розвитку. З пізнавальних можливостей методу спо­стереження випливають і його основні функції: 1) фіксація та реєстра­ція фактів; 2) попередня класифікація фіксованих фактів на засадах певних принципів, сформульованих на основі існуючих теорій; 3) по­рівняння зафіксованих фактів.

Метод вимірювання являє собою певну систему фіксзції та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різно­манітних вимірювальних приладів та апаратів. Вимірювання - це процес визначення відношення однієї кількісної характеристики об'єк­та до іншої однорідної з нею, прийнятої за одиницю виміру. Основні функції методу вимірювання: 1) фіксація кількісних характеристик об'єкта; 2) класифікація та порівняння результатів вимірювання.

Надзвичайно важливе значення в процесі емпіричного наукового дослідження мають експериментальні методи, які являють собою певну систему пізнавальних операцій, пов'язаних з дослідженням об'єктів у спеціально створених для цього умовах, які сприяють виявленню, вимірюванню, порівнянню їхніх властивостей та зв'язків.

Експеримент - це метод емпіричного рівня наукового пізнання, спосіб чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчають за допо­могою доцільно обраних чи штучно створених умов, що забезпечу­ють перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за яки­ми необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. Експеримент широко застосовують не лише в природничих науках, а й у соціальній практиці, де він відіграє значну роль у пізнанні та управлінні суспільними процесами. Проведення експриментальних досліджень передбачає здійснення ряду пізнавальних операцій: 1) ви­значення цілей експерименту на основі існуючих теоретичних концепцій з врахуванням потреб практики та розвитку самої науки;

2) теоретичне обгрунтування умов експерименту; 3) розробка основ­них принципів, створення технічних засобів для проведення експе­рименту; 4) спостереження, вимірювання та фіксація виявлених у ході експерименту властивостей, зв'язків, тенденцій розвитку до­сліджуваного об'єкта; 5) статистична обробка результатів експери­менту; 6) попередня класифікація та порівняння статистичних да­них. Які переваги має експеримент порівняно із спостереженням та іншими методами емпіричного рівня наукового пізнання? Експери­мент дає можливість досліджувати, по-перше, об'єкти в так званому чистому вигляді; по-друге, в екстремальних умовах, що сприяє більш глибокому проникненню в їхню сутність; по-третє, важливою пере­вагою експерименту є його повторюваність. У процесі експеримен­ту необхідні спостереження, порівняння, вимірювання можуть про­водитися стільки разів, скільки необхідно для одержання достовір­них даних.

Саме завдяки цій своїй особливості експериментальний метод у науковому пізнанні набуває особливого значення і цінності.

Окрім зазначених специфічних методів емпіричного рівня науко­вого пізнання, застосовуються також загальнонаукові методи, які є всезагальними методами і засобами пізнання та мислення. До них належать: аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, узагаль­нення, моделювання, ідеалізація.

Аналіз - це розчленування предмета на його складові частини (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їхнього всебіч­ного вивчення.

Синтез - це об'єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взаємообумовлені методи наукового дослід­ження. Аналіз виконує попереднє розчленування предмета на скла­дові частини і розгляд кожної з них. Однак процес розчленування тільки тоді стане засобом осягнення предмета, коли він буде не меха­нічною операцією, безвідносно щодо місця і значення кожного з еле­ментів, які утворюють предмет, а виділенням суттєвого, того, що ста­новить основу зв'язку всіх сторін досліджуваного об'єкта. Так, діа­лектичний аналіз перетворюється на засіб проникнення в сутність речей. Проте, відіграючи велику роль у пізнанні, аналіз не дає знання конкретного, знання об'єкта як єдності різноманітного, єдності чис­ленних визначень. Це завдання виконує синтез. Аналіз і синтез орга­нічно взаємопов'язані і взаємообумовлюють один одного на кожному етапі процесу пізнання.

Ще одним з важливих загальнонаукових методів пізнання є абстра­гування. Абстрагування - це метод відволікання від деяких властиво­стей та відношень об'єкта і одночасно зосередження основної уваги на тих властивостях та відношеннях, які є безпосереднім предметом наукового дослідження. Абстрагування сприяє проникненню пізнан­ня у сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності розчленовує, огрублює, схематизує цілісну рухому дійсність. Саме це і забезпечує більш глибоке вивчення окремих сторін предмета "в чистому вигляді", і тим самим проникнення в їхню сутність. Однобічність абстрагування знімається розвитком пізнання в цілому, де абстракція є лише мо­ментом і зникає в процесі відображення дійсності в її діалектичних взаємозв'язках та розвитку. Сучасна гносеологія розглядає абстрагу­вання в органічній єдності з аналізом і синтезом, узагальненням та іншими методами наукового пізнання.

Узагальнення - це метод наукового пізнання, за допомогою якого фіксуються загальні ознаки та властивості певного класу об'єктів та здійснюється перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.

У процесі пізнання досить часто доводиться, спираючись на на­явні знання, робиїи висновки, які є новим знанням про невідоме. Здійснюючи перехід від невідомого до відомого, ми відкриваємо за­гальні принципи, або ж, навпаки, спираючись на загальні принципи, робимо висновки про окремі явища. Це здійснюється за допомогою таких методів як індукція і дедукція.

Індукція - це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, це спосіб мірку­вання, за допомогою якого встановлюється обгрунтованість висуну­того припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, органічно пов'язана з нею.

Дедукція - це метод пізнання, за допомогою якого на основі за­гального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допо­могою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей. Логічною підставою дедуктивного методу є аксіо­ма: "Все, що стверджується або заперечується відносно всього класу предметів, стверджується або заперечується і відносно кожного пред­мета цього класу".

До наукових методів, що застосовуються на всіх рівнях належить також моделювання. Моделювання - це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка замінює оригінал, ті його сторони та властивості, які є предметом наукового інтересу. Моделювання - це опосередкований метод наукового дослі­дження об'єктів шляхом вивчення їхніх копій, моделей, коли безпосе­реднє вивчення їх з певних причин неможливе, ускладнене, чи недо­цільне; застосовуючи абстрагування та узагальнення, ідеалізацію можна виділити, а потім відтворити і досліджувати саме ті параметри, характе­ристики чи властивості модельованих об'єктів, які не підлягають безпо­середньому пізнанню. Метод моделювання надзвичайно розширює можливості наукового пізнання, оскільки дає змогу наочніше уявля­ти досліджувані явища, "наближати" їх, усувати шкідливий вплив су­провідних сторонніх факторів, тобто досліджувати їх у "чистому вигля­ді". Виділяють дві групи моделей: матеріальні та ідеальні. Матеріаль­ні моделі - це природні об'єкти, що підпорядковуються у своєму функціонуванні природним закономірностям. Ідеальні - фіксуються у відповідній знаковій формі і функціонують за законами логіки, які, зрештою, є відображенням матеріального світу. До ідеальних моделей належать результати логіко-математичного та інформаційного моделювання, що здійснюється засобамми математики, математичної логіки та кібернетики. На сучасному етапі розвитку наукового пізнання особ­ливо велика роль належить комп'ютерному моделюванню. Комп'ютер, який працює за спеціальною програмою, здатний моделювати най­різноманітніші реальні процеси: коливання ринкових цін, орбіти кос­мічних кораблів, зростання народонаселення та інші кількісні парамет­ри розвитку природи, суспільства, а також окремої людини. Важлива роль у цьому процесі належить такому загальнонауковому методу, як ідеалізація.

Ідеалізація - це спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються ідеалізовані об'єкти. Ідеалізація спрямована на процеси мислимої побудови можливих об'єктів. Результати ідеалізації - не довільні. У граничному разі вони відповідають окремим реальним властивостям об'єктів або допускають інтерпретації їх на підставі да­них емпіричного рівня наукового пізнання. Ідеалізація пов'язана з "мисленим експериментом", внаслідок якого з гіпотетичного мініму­му деяких ознак поведінки об'єктів відкриваються або узагальнюють­ся закони їхнього функціонування. Межі ефективності ідеалізації ви­значаються практикою.

До методів теоретичного рівня наукового пізнання, як уже зазнача­лося, належать: аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний, метод сходжен­ня від абстрактного до конкретного та єдності логічного й історичного.

Аксіоматичний метод - це метод теоретичного дослідження та побудови наукової теорії, за яким деякі її твердження приймаються як вихідні аксіоми, а всі інші положення виводяться з них шляхом міркування за певними логічними правилами. Аксіоматичний метод широко застосовувався ще в античності, зокрема Платоном та Арістотелем, а остаточне утвердження пов'язують з появою "Начал" Евкліда. Прикладом аксіоматичного підходу до побудови теоретичного знан­ня може бути теорія відносності А.Енштейна.

До системи знання, яка будується на основі аксіоматичного мето­ду, ставляться такі вимоги: 1) вимога несуперечливості, згідно з якою у системі аксіом не може бути однозначно виведене будь-яке положення разом з його запереченням; 2) вимога повноти, за якою будь-яке поло­ження, яке можливо сформулювати в даній системі аксіом, можна і довести або заперечити вданій системі; 3) вимога незалежності аксіом, за якою будь-яка аксіома не має виводитися з інших аксіом системи.

Досить цікавою і складною є проблема істинності аксіоматичне побудованого знання. Необхідною умовою його істинності є внут­рішня несуперечливість. Але вона свідчить лише про те, що теорія правильно побудована, а не про те, що вона істинна. Аксіоматичне побудована теорія може бути істинною лише в тому випадку, коли істинні і самі аксіоми, і ті правила, за допомогою яких одержані всі решта положень теорії. Аксіоматичний метод сприяє: 1) точному ви­значенню наукових понять та відповідному вживанню їх; 2) точному та чіткому міркуванню; 3) упорядкуванню знання, виключенню з нього зайвих елементів, усуненню двозначностей та суперечностей. Аксіо­матичний метод всебічно раціоналізує побудову та організацію нау­кової теорії, наукового знання в цілому.

Гіпотетико-дедуктивний метод - це метод наукового досліджен­ня, який полягає у висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і у виведенні з цих гіпотез висновків шляхом дедукції. Якщо одержані результати відповідають усім фактам, даним у гіпотезі, то ця гіпотеза визнається достовірним знанням. Гіпотетико-дедуктивний метод є важ­ливою складовою частиною методології наукового пізнання, він дає змогу перевірити будь-яку наукову гіпотезу в складі гіпотетико-дедуктивної теорії. Щоб краще уявити сутність гіпотетико-дедуктивного методу, розглянемо його структуру. Першим його етапом є знайом­ство з емпіричним матеріалом, який необхідно пояснити за допомо­гою вже діючих у науці законів та теорій. Якщо таких законів і теорій немає, вчений переходить до другого етапу: висування різних пояс­нювальних припущень про причини та закономірності досліджува­них явищ. Третій етап - визначення ступеня серйозності припущен­ня та відбору із множини припущень найбільш імовірного. На цьому етапі гіпотеза перевіряється насамперед на логічну несуперечливість, особливо коли вона має складну структуру і розгортається в систему припущень, перевіряється на сумісність з фундаментальними інтер­претаторськими принципами даної науки.

Проте в розвитку науки бувають такі періоди, коли вчений схиль­ний ігнорувати деякі фундаментальні принципи своєї науки - так звані революційні періоди в розвитку науки, коли відбувається доко­рінний злам фундаментальних понять та принципів. У таких випад­ках, заперечуючи один або кілька принципів, вчений має узгоджува­ти припущення з іншими фундаментальними принципами науки. Це і є умовою серйозності та вагомості висунутої гіпотези.

На четвертому етапі відбувається розгортання висунутого припу­щення та дедуктивне виведення з нього положень, які підлягають емпіричній перевірці. На п'ятому етапі проводиться експерименталь­на перевірка виведених із гіпотези наслідків. Гіпотеза дістає емпірич­не підтвердження або заперечується в результаті експериментальної перевірки.

Проте емпіричне підтвердження результатів гіпотези ще не гаран­тує її істинності, а заперечення одного з них ще не свідчить про хиб­ність її в цілому. Знайомство з загальною структурою гіпотетико-де-дуктивного методу дає змогу визначити його як складний комплекс­ний метод пізнання, що містить у собі всю багатоманітність методів та форм наукового пізнання, і спрямований на відкриття та форму­лювання законів, принципів, теорій.

Велике значення в розвитку наукового пізнання має застосування історичного та логічного методів пізнання в їхній органічній єдності.

Історичний метод передбачає розгляд об'єктивного процесу роз­витку об'єкта, реальної його історії з усіма її поворотами, особливос­тями; це певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності та конкретності.

Дата добавления: 2015-05-08