Пізнання як філософська проблема

Пізнання (П) - Вища форма відображення об’єктивної дійсності. П - не існує поза пізнавальною діяльністю окремих індивидів, однак останні можуть пізнавати лише постільки, поскільки оволодівають колективно виробленою, об’єктивованою системою знань, що передаються від одного покоління до іншого. В П. існують різні рівні: чуттєве П., мислення, емпіричне П. Поряд з цим виділяють різні форми П.: П., направлене на отримання знання, невіддільного від індивідуального суб’єкту (сприйняття), та п., направлене на отримання об’єктивованого знання, що існує поза окремим індивідом (напр. в вигляді наукових текстів або в вигляді чи формі створених людиною речей, що несуть в собі соціально-культурний зміст). Об’єктивоване П. здійснюється колективним суб’єктом по законах, що не зводяться до індивідуального процесу П. і виступає як частина духовного виробництва. Розрізняють такі типи П. як буденне, художнє та наукове, а всередині науки - сутнісно-наукове та суспільно-науквое П. П. - суспільно-історичний процес творчої діяльності людей, що формує їх знання, на основі яких виникають цілі, мотиви людських дій. В історії класових формацій П. виступало, як правило, особливою функцією тих, хто професіонально здійснював той чи інший вид духовного виробництва (наукову, естетичну, етичну та інші види діяльності). Діалектико матеріалістична теорія П. розглядає практичну діяльність як основу П. та критерій істиності знання. Той чи інший спосіб практичної діяльності є одночасно і способом спілкування людей. Чуттєвий образ містить в собі риси об’єктивно всезагального, відображенгого навиками практичної діяльності. Живе споглядання предметів є моментом чуттєво-практичної діяльності. Воно здійснюється в таких формах як відчуття, сприйняття, уявлення і т.п. Логічна діяльність мислення здійснюється в таких формах як поняття, думка, розумові висновки, індукція, дедукція, аналіз і синтез і т.п. в створенні ідей, гіпотез. Однак тільки тоді, коли суспільно- виробнича практика підтверджує співпадання ідей, гіпотез з дійсністю, - тільки тоді можна говорити про їх істинність. Однак практика разом з тим сама є процесом, що розвивається, який обмежений на кожному даному його етапі можливостями виробництва, його технічним рівнем і т.п. Це значить, що практика також відносна, в силу чого її розвиток не дає істині перетворюватись в догму, в незмінний абсолют (Абсолютна та відносна істина). Перетворення старого суспільства, практична побудова нового суспільства можливі тільки при істинному П. об’єктивних суспільних та природних законів. Пізнання – це процес взаємодії суб'єкта і об'єкта, сутністю якого є перетворення предметного змісту у зміст мислення (отримання знань), а кінцевою метою – досягнення істини. Предмет теорії пізнання-знання в цілому, яке служить людству в його практичній діяльності.

Умовою і об'єктивною основною пізнання є суспільно-практична діяльність. Функція практики полягає в тому, що вона служить основою пізнання (дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливості відображення дійсності, обумовлює формування об'єкта і суб'єкта), його метою, а також критерієм істинності знань. Практика не лише породжує пізнавальні здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх інших поколінням. На основі практики розвивається потреба в подальшому розвитку знань. Із практичної потреби виникають теоретичні науки (математика, астрономія, фізика тощо). Отже, практика з початку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.

Процес пізнання є відображенням об'єктивної дійсності в людській свідомості. Але об'єктивна реальність, природа, матерія, не тотожні об'єкту, предмету пізнання. Об'єкт – це лише частина об'єктивної реальності, лише той фрагмент, який включений в людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалежно від людини, суб'єкту. «Суб'єкт» у загальному розумінні – це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі предметної діяльності і спілкування.

Процес пізнання як взаємозв'язок і взаємодія суб'єкту і об'єкту має опосередкований характер. У якості посередників виступають засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, ЕОМ тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).

Пізнання є складним процесом, що має певну структуру. Виділяють основні форми пізнання – чуттєву та раціональну, а також рівні пізнання – емпіричний і теоретичний.

Чуттєва сторона пізнання є єдністю відчуття, сприйняття і уявлення. Відчуття – це відображення за домогою органів чуття окремих властивостей, певних сторін речей. Сприйняття – це синтетичний комплекс різного роду відчуттів, що дає можливість створення єдиного образу предмета, отримання інформації про об'єкт в його цілісності. Уявлення – це образ речі чи явища, що виникає на основі минулого чуттєвого досвіду.

Раціональне (абстрактно-логічне) пізнання здійснюється у формах понять, суджень і умовиводів. Акт пізнання – це завжди єдність чуттєвої і раціональної його форми. Чуттєве пізнання здійснює безпосередній зв'язок з об'єктом, раціональне – відображує загальні, істотні властивості предметів і явищ, які не доступні чуттєвому пізнанню. Своєрідною формою єдності чуттєвого і раціонального знання є інтуїція.

Розвиток пізнання відбувається на двох рівнях – емпіричному і теоретичному, що відповідає руху мислення від знання явищ до знання сутності. Явища – це окремі відношення предметів, їх зовнішнє буття. Сутність – основа відношень, зв'язків предмету, його внутрішній зміст. Емпіричне знання є відображення явищ, окремих відношень, безпосередніх зв'язків предмету. Одиниця емпіричного знання – факт. Теоретичне знання є відображенням сутності, на основі якої пояснюються різноманітні явища. Основним елементом теоретичного знання є теорія як форма логічного мислення, в якій найбільш повно реалізуються знання про предмет.

Дата добавления: 2015-05-08