Виникнення і початок розвитку філософії

Сенс життя. Проблема життя і смерті.

Человек в поисках смысла жизни может идти 3 путями: 1) усмотреть смысл в действии, в создании чего-либо; 2) смысл в том, чтобы переживать что-то; 3) чтобы кого-то любить. В жизни не существует ситуаций, которые были бы лишены смысла. Осуществляя смысл, человек реализует сам себя, а осуществляя смысл, заключенный в страдании, мы реализуем самое человеческое в человеке. Ценности можно определить как универсалии смысла, обладание ими облегчает для человека поиск смысла. Смыслы не могут даваться произвольно, а должны находиться ответственно при помощи совести. Совесть – интуитивная, творческая способность человека находить смысл в ситуации.

Смерть – явление жизни, т. к. существует еще по эту сторону жизни. Смерть распространяется на всю жизнь, жизнь – непрерывное умирание, постоянная борьба со смертью. Смерть – естественное явление, она играла полезную и необходимую роль в ходе длительной биологической революции. Социальное значение смерти также имеет положительные стороны (подчеркивает равенство наших конечных судеб и объединяет при помощи эмоций). Но смерть вместе с тем – самое страшное и единственное зло, т к. любое зло может быть сведено к смерти. Ужас смерти – не только ужас смерти личности, но и ужас смерти мира. Апокалипсис – откровение о смерти мира.

Человек бессмертен и вечен как духовное существо. Человек борется со смертью во имя бессмертия. Бессмертие в детях и внуках ничего общего не имеет с бессмертием человека. Мечта людей о личном бессмертии родилась давно. У нее есть религиозно-пессиместические (бессмертны только боги) и религиозно-оптимистические формы (вера в загробную жизнь). Постепенно мы отрекались от богов и уходила вера в загробную жизнь, и сейчас борьба за долгую и счастливую жизнь составляет основную цель всего исторического развития общества.

ф. виникає в один і той самий час — VI сторіччя до н. е. — в трьох культурних центрах ойкумени, - Середземномор'я, Китай, Індія. На той час це були досить віддалені райони, що не мали між собою регулярного сполучення. Чим же зумовлений закономірний характер виникнення філософії?

Однією із спроб розв'язати це питання є ідея "стрижневої доби" (Карл Ясперс "Витоки і мета історії"). "Стрижневою добою" він називає період від ЇХ — VIII по II сторіччя до н. е. Відбувається руйнування міфологічного способу світобачення й світорозуміння і починається усвідомлення нетривкості, навіть крихкості буття, але нато­мість формуються й увіходять до духовного складу культури ідеї, які роблять існування людини в світі можливим. Ви­никають теоретичні знання й зародки релігій спасіння. Головний зміст "стрижневої доби", згідно з Ясперсом, ста­новить одухотворення, а головні її відкриття — це розум і особистість. Усе це становить смислове підґрунтя подальшо­го культурного розвитку людства на багато сторіч.

Виникнення філософії є головною подією "стрижневої доби". Саме філ-я відіграє вирі­шальну роль у подоланні міфологічного світогляду, в куль­тивуванні вільного й самочинного людського мислення.

В сучасній історико-філософській науці ще не досягнуто згоди щодо причин і механізмів виникнення філософії. Серед існуючих точок зору дві є найбільш послідовними й аргумен­тованими — так звані міфогенна та гносеогенна теорії. Перша виходить з того, що філософія сягає своїм корінням найдавніших шарів людської свідомості, успадковуючи від міфології всі стрижневі світоглядні проблеми. Вона тільки підносить їх до вищого рівня усвідомлення й піддає спе­ціальній раціональній обробці. Друга ж теорія наполягає на якісній відмінності філософії та міфології, підкреслює на­явність смислового розриву між ними; власним ґрунтом філо­софії оголошується раціональне знання, несумірне й несу­місне з міфологічними моделями світу.

Слід чітко розрізняти процес складання передумов того чи того явища — його становлен­ня, що починається із зародження й закінчується виникнен­ням, і власне виникнення, яким закінчується становлення й починається формування.

Першою передумовою виникнення філософії слід вважати появу писемності. Насамперед поява писемного знаку зумовлена нагромадженням у досвіді людей надлишко­вого знання, збереження й трансляція якого вже до снаги традиційним формам духовного життя. Так було зроблено перший крок на довгому шляху ущільнення знання, без якого не було б ні наукового, ні соціального прогресу Записане слово промовисто свідчило про свою нетотожність з живою думкою. Так з'являється можливість замислитися над тим, що таке думка, як вона здійснюється, якими є форми її реального існування.

Смис­ловим підґрунтям — і не тільки філософії, а й усієї куль­тури — виступає міфологія.

Загальнозначущість міфологічних уявлень і моделей спи­рається на безособовий соціально-духовний досвід, формою закріплення й передачі якого є традиція. Формою сприйнят­тя традиції, хоч би в який спосіб вона стверджувалася — у формі оповіді, обряду тощо, — виступає віра. Тому міфо­логічний світогляд і ставлення до нього людини виключають будь-яку критичність і самостійність. Міфологічний світогляд не знає невідомого, позбавлений будь-якої проблемності.

Необхідною передумовою філософії є поява знання, що випадає з традиції, не є традиційно відтворюваним. Таке знання є проривом за межі міфологічне опанованої реаль­ності. Перші форми знань, що проривали межі міфології, набували сакрального характеру й увіходили до складу істо­рично наступного типу світогляду — релігії.

Важливою передумовою виникнення філософії стало по­долання протиріччя, яке певний час було приховане в знаннях езотеричного типу. З одного боку, це були знання, й як такі вони вимагали широкої їх повідомлюваності, вільного їх поширення й вільного доступу до них. З іншого ж боку, це ще не були повною мірою наукові або філософські знання: вони існували не як самостійний витвір людського духу, а як деякий символічний вияв якоїсь вищої реальності. На початку І тисячоліття до н. е. внутрішнє протиріччя езотеричних знань стало відчутним гальмом на шляху розвитку духовної культури людства. Це протиріччя розв'язується через виникнення знання нового типу, яке поєднує в собі світоосяжність, загальнозначущість, повідом-люваність і закритість. Це й було філософське знання. Від емпіричного знання воно відрізняється своєю спрямованістю на прояснення граничних питань, що їх ставить перед собою людина, незадоволена вже міфологічними й релігійними по­ясненнями: "Чому є світ?", "Як він є?", "Чи є початок і кінець світу?"....

Таким чином, серед передумов виникнення філософії найважливішою видається формування знання, зорієнтова­ного на його особисте сприйняття й перетворення на грунті особистого мислительного зусилля. Чинником, який поєднав усі передумови виник­нення філософії й "запустив двигун" її власного розвитку, стало особистісне начало людини, самостійно мисляча й відповідальна у своїх думках і вчинках людська особистість. Конфуцій і Парменід, Геракліт і Емпедокл — усі вони кожен по-своєму, але однаково з вірою в своє високе призначення здійснювали самочинність і гуманність філософського мис­лення, стверджували його в його правах та обов'язках.

В VII — VI сторіччях до н. е. в усіх трьох названих регіонах йшов процес переоформлення соціальних структур, змістом якого було набуття соціальними структурами деякого оптимального масштабу. В Китаї та Індії розпадалися великі держави, в Середземномор'ї закріплю­вався полісний устрій. Тому саме в стародавній Греції філософське мислення від самого початку виявило себе найбільш відкрито й вільно. Ки­т. філософія набула рис передусім етичного міркування, але здійснюваного в контексті загального космічного проце­су. Інд. філософія визначилася своєю релігійно-міс­тичною забарвленістю й постійним спрямуванням на від­шукування шляхів до особистого духовного вдосконалення.

Публічний характер державності, участь кожного громадянина в її здійсненні, розвинене судочинство, нарешті, велика вагомість публічного слова — все це стало для філо­софської думки сприятливим грунтом, відчутно сприяло її проростанню й розквіту.

Виникненню філософії значно посприяло те, що в vii — VI сторіччях до н. е. загальнокультурного значення набуває мудрість і діяльність мудреців. Мудрість, як уже зазначалося вище, — це повне синтетичне знання, яке сприй­мається людьми як досконале, здатне виправляти й упоряд­ковувати людське життя, наближати його до досконалості. Мудрість здійснювалася й від­повідно сприймалася як знання і досконалість персоніфі­ковані, невід'ємні від їх носія — мудреця. Покладаючись на мудрість, люди йдуть за порадою не до богів чи їхніх представників — жерців, а до мудреців, таких самих людей, хоча й прилучених до досконалості. Прилучених завдяки життєвому досвіду й власним здатностям і зусиллям. Авто­ритет мудрості й мудреця — іншого типу, ніж авторитет міфу або релігії. Людський досвід і людський розум правлять тут за гарантію правильності та ефективності дій і вчинків.

Названі вище передумови виникнення філософії склада­ють її первинний фундамент. Але щоб вони "спрацювали" разом, щоб з'явилося справжнє філософське мислення, по­винно було змінитися саме ставлення людини до світу, й сам пізнавальний суб'єкт. Філософія виникає тоді, коли світ постає перед людиною як такий, що потребує свого пояс­нення із нього самого, як продукт дії іманентних (внутрішньо притаманних йому) сил. Філософське мислення починається з ідеї природної необхідності, яка набирає згодом сенсу ідеї світового закону. В грецькій філософії він визначався як "Логос", а в китайській — як "Дао". Мислення за логікою закону — раціональне мислення — це вже спосіб мислення, притаманний філософії й науці. Таке мислення здійснюється лише за межами міфологічного та релігійного світогляду, є неприйнятним і навіть загрозливим для них

Філософська думка починається з порушення й з'ясу­вання питань: "Чому, з яких причин світ є саме такий?", "Яке з першоначал є творчим, визначальним?". Якщо в міфології реальність постає як образ, символ, то у філософії — як проблема. Перша вимога філософії: все потребує свого пояснення, причому пояснення раціонального, здійс­нюваного засобами логічного мислення.

У філософії ж знання є відкриття: здобуття об'єк­тивних смислів і водночас сприйняття їх як особистого на­бутку. Способом породження й здійснення філософських знань стає логічне конструювання. А підвалиною загального визнання філософських ідей виступає особиста мислительна здатність філософа, його вміння реалізувати її у формах логічного мислення. Логіка виростає з діалогу як специ­фічного, притаманного всій культурі загалом способу від­шукування, оформлення й перетворення смислів. Діалог притаманний її сутності.

Поява й подальший розвиток філософії були зумовлені ствердженням двох смислових центрів людського буття — людської особистості й раціонального мислення, логічно послідовного й зорієнтованого на вияв і ствердження об'єктивних законів розуму. Вони, власне, й утворюють своє­рідне поле напруги, в якому виникає й струменить філо­софська думка.

У самій філософії час-почас "виринають", по-своєму відтворюються певні міфологічні конструкції. До­сить згадати тих самих Парменіда, Емпедокла, Платона, а в нещодавньому минулому — Кіркегора, Ніцше, Бердяєва, Камю та інших. У межах філософії постійно співіснують, сполучаються, а то й перетинаються (особливо на Сході) віра в розум, в його здатність осягнути світ в його закономірності й необхідності — зі спробами встановити межі можливостей людського розуму, ствердити в його правах утаємничене, непідвладне людському розуму. Беручи все це до уваги, можна зробити такий висновок: виникнення й подальший роз­виток філософії являє собою діалог логосу з міфом.

Дата добавления: 2015-05-08