Людина як суб’єкт соціального розвитку

Індивідуальне та соціальне — це ті полюси, між якими виникає смислове поле проблем буття людини в суспільстві. Поняття "індивідуальне" виражає окремішність людей, притаманність кожному з них певної міри буттєвої остаточності, що забезпечує йому безумовну присутність у світі. Поняття ж "соціальне", навпаки, виражає таку якість людського буття, що виникає на грунті співбуття людей, завдяки взаємній присутності їх у світі.

В осмисленні проблем соціального буття людини впродовж тривалого часу діяли дві головні тенденції. 1) індивідуальне - неістотний момент суспільного життя, цілком зумовлений суто соціальним началом. Індивідуальне - похідне від соціального, (класового, національного, групового). У Гегеля конкретні "емпіричні" індивіди поставали як засоби ствердження в історичному процесі світового духу, в марксистській традиції вони розглядалися передусім як представники свого класу, а в ідеології національно-визвольних рухів двох останніх сторіч — як носії національних інтересів;національної самосвідомості тощо.

2) соціальне розглядалося як витвір індивідуального, а індивідуальне зводилося до природного як до свого безумовного базису. Й тоді індивіди ставали немовби трансляторами дії природних чинників у суспільне життя (географічний детермінізм, спроби витлумачувати людину та суспільство в контексті понять і принципів генетики та етології).

Більшість мислителів доби Просвітництва, починаючи з Гоббса, брали за вихідну точку своїх міркувань саме окремого індивіда, розглядаючи його як справжній "атом", неподільну частку суспільного цілого. Але ж: і Маркс, теж виходив із реальних індивідів як дійсної передумови своїх міркувань, а дійшов ствердження пріоритету соціально-класового начала. Отже, багато що важить сама логіка міркування. Якщо мати на меті відшукання форм і способів поєднання індивідуального та соціального в людському бутті, то, можливо, вдасться уникнути окреслених вище крайностей.

В найширшому розумінні індивід — це представник якогось класу об'єктів, член певної множини. Але разом з тим усі індивіди, приналежні до певного класу об'єктів, відмінні між собою бодай своїм розташуванням у просторі.

Одним з перших почав розглядати відмінність як буттєвий принцип німецький філософ Лейбніц.. Увесь світ він розглядав як збудований з духовних атомів — монад (у перекладі з латинського — "один"). Кожна монада є неповторною, але разом з тим і прилученою до світу, бо віддзеркалює в собі всі інші монади й весь універсум загалом.

Ми, як індивіди, несхожі між собою. Несхожість — це наша спільна "індивідна" ознака

Кожен є носієм суто людських ознак — здатності до праці, до мислення, до спілкування й мовлення тощо. Й ці спільні людські здібності існують в індивіді без перетину з його природно-буттєвою неповторністю. Ось коли вони перетнуться й у своїй взаємодії тоді виникне індивідуальне людське буття. Тоді індивід стане на шлях перетворення на індивідуальність. Іншими словами, вирішальною умовою індивідуалізації людини є її соціалізація — прилучення людини до соціального шляхом прийняття в себе й перетворення на свій життєвий світ відповідно до можливостей і вимог своїх індивідуальних рис здобутків соціального досвіду в найширшому його розумінні.

У реальному житті соціальне та природно-неповторне взаємодіють у людині з перших днів її життя. Саме соціалізація, здійснювана через наслідування, навіювання, через дію всієї системи виховання й освіти уможливлює індивідуалізацію.

Свого повного вияву індивідуальне набуває в індивідуальності - людині як носія неповторних рис. Індивідуальність — це не просто неповторність, а справжня своєрідність, тобто таке "своє", яке може правити за початок якогось нового "роду", бути певним взірцем або орієнтиром незалежно від того, чи буде він позитивним ачи ж негативним. Індивідуальне становить загальний вимір людського буття, здійснюваного як співбуття. Людина включається у співбуття з іншими людьми як їндивідуальне буття центром відношення "людина — світ". Потрібно бути індивідуальним утіленням соціального, осереддям його смислової трансформації, щоб вибудувати свій світ, а раз так, то "притягувати" й "випромінювати" до інших достотні смисли.

Можна розглядати індивідуальне й соціальне як самодостатні смислові начала спільного життя. В західній філ. 1-ої пол. XX сторіччя переважала орієнтація на індивідуальне начало в людському бутті. (Ортеги-і-Гассета "Людина і люди". Стосунки між людьми є не соціальними, а міжіндивідуальними.. Соціальне — це зовнішнє щодо конкретної людини існування. В соціології соціальне розглядається переважно як суто позитивне щодо індивідуального начала.(Еміль Дюркгейм: суспільство виступає щодо індивіда як здійснювана солідарність, а ставлення індивіда до суспільства грунтується на довірі, безперечному прийнятті соціальних настанов)

Достотна соціальність стверджується в людському бутті як особистісне начало, як його осо-бистісний вимір. Саме поняття "особистість" за докладного його аналізу виявляє наявність у ньому двох смислових шарів: 1) "констатуючого" і 2) "регулятивного". Найперше воно визначає людину як певну конкретну форму поєднання індивідуально-неповторного та суспільно-людського. Звичайно ж, необхідною умовою ствердження особистості є притаманна кожній людині певна міра індивідуальності.

Ґрунтом цілісності особистості виступає єдність життєвого досвіду людини.

Особистість є не тільки певна єдність, але й деяка багатовимірна структура. В ній можна виокремити принаймні три головних компоненти, або, точніше, три смислових шари:

1) тілесність; 2) уся сукупність особистих якостей людини, її духовний світ, практичні вміння й узагалі все, що можна вважати позатілесно приналежним їй; 3) реальний вияв самої присутності людини у світі: її справи, здійснювана нею життєва стратегія, відгомін її дій і вчинків, враження від неї й пам'ять по ній. Це останнє означає ніщо інше, як безпосереднє включення людської особистості в загальне смислове поле людського співбуття.

Те, що дозволяє особистості поєднувати в собі ознаки індивідуально-соціального буття, що робить її сприятливим грунтом для смислового синтезу, — це її здатність бути самобуттям. Особистість приналежна людині як така структура її буття, яка закріплює загальнолюдську здатність до трансцендування. Тому логічно, що її дійсним корелятом (співвідносною з нею стороною відношення) виступає якраз трансцендентне. Звідси робилися висновки про те, що справді достотна комунікація є ніщо інше, як зверненість особистості до абсолюту—до Бога, Дао, до універсума як такого.

Людина збігається й не збігається зі своєю особистістю. Бо вона сполучає в собі певну смислову сталість і смислове становлення. Перша означає індивідуальну пов'язаність людини з даними їй в суспільстві соціальними структурами, друге — виявляє смислове ущільнення соціальності, коли вона знаходить достотне втілення в індивідуальному людському бутті. Бути особистістю означає мати здатність подолати набуті у процесі соціалізації уявлення та орієнтації.

Поняттям особа позначають людину як носія суто соціальних якостей, що виникають і реалізуються в ситуаціях міжіндивідуального спілкування й сукупної комунікативної дії. Відповідно до типових ситуацій споріднені соціальні якості складають грунт для повної програми соціальної дії, Разом з якою вони утворюють такий специфічний вияв соціальності, як соціальна роль. Відповідно суспільство можна Уявляти собі як деяку систему соціальних ролей, а особу — як носія кількох соціальних ролей. Саме як носій певних соціальних ролей я є особою, а не особистістю. Особа цілком перебуває в полі дії права й політики, а особистість підлягає передусім дії моралі. Особа пов'язана із структурами соціального буття, особистість укорінена в бутті як такому.

Особа становить собою деякий соціальний "каркас" особистості: Це репрезентованість в особистості смислів соціальних структур, які є для неї істотними. Для особистості це те "своє чуже" в ній, від якого можна відштовхнутися, щоб здобути енергію самопіднесення.

Особистість і народ — це дві цілісності в людському бутті, між якими є певна смислова відповідність. " гультяїв і ледарів дошкульним сміхом виштовхував за межі смислової зони свого буття.

Народ — це не соціальна й не політична спільнота. Це певна смислова спільність людей, яка виникає на ґрунті споріднених для них життєвих смислів і стверджується як суб'єкт творення спільного для всіх і визнаваного всіма за свій життєвого світу. Народ — це суто якісне соціальне утворення.

Ця стрижнева для людського буття лінія "особистість — народ — людство" далеко не завжди є стрижневою для реально існуючого суспільства. Залежно від конкретних соціально-історичних умов вона може викривлятися або навіть уриватися.

Справжня прилученість особистості до життя народу й людства не означає байдужості її до інших виявів соціальності, до інших форм співбуття людей. Саме розвинене особистісне начало здатне відіграти роль дійсного посередника між груповими, національними, класовими, професійними та іншими формами соціального буття. до неї.

Єдиним виявом соціального, де особистість не знаходить грунту для себе, є таке утворення соціального буття, яке називають "маса". (Ортеги-і-Гассет, "Бунт мас"). Ортега-і-Гассет розглядає масу як деяку множинність людей без особливих обдарувань і чеснот. Посередність, пересіч — це те, що є їхньою найпомітнішою ознакою. Проте за нею стоїть більш істотна відмінність маси — знеособ-лепість тих, хто її утворює. Але "людина маси" надто не переймається цим: вона щаслива бути "як усі".

Всі властивості маси вказують на те, що вона повинна залишатися пасивною, бути периферійним соціальним утворенням щодо інших, якісно визначених людських спільнот. Залишалася для неї й ще одна можливість виникати на короткий час у певних ситуаціях у вигляді юрби. Практичні наслідки цього "повстання мас” мають бути згубними як для людської особистості як такої, так і для суспільства загалом. Людина маси ставиться до держави як до всевладної анонімної сили. Панування мас неминуче обертається на панування насильства.

Історія засвідчує, що співбуття людей не може ствердно розгортатися в річищі деформованої соціальності. Власне, Ясперс покладав надії саме на особистість, яка ніколи не згасає в людині, хоча й вимагає постійних турбот про її піднесення як з боку самої людини, так і з боку суспільства. Саме таке суспільство, де вищим смислом є людська особистість, і буде справді достотною формою організації людського співбуття.

Імперативи єдності індивідуального та соціального:

1. Життєве при значення людини — бути особистістю:

це її обов'язок перед собою й перед іншими людьми.

2. Справді достотне людське співбуття має бути зорганізоване згідно з принципом солідарної особистості.

Дата добавления: 2015-05-08