Головні правила методу

Рене ДЕКАРТ

Відскановано: Декарт Рене. Міркування про метод,...// Міркування про метод,...- Київ: Тандем, 2001. с. 25-36

Я перебував тоді у Німеччині, де був призва­ний у зв'язку з війною, яка не закінчилася й доте­пер; коли я повертався з коронації імператора в армію, зима, що почалася, зупинила мене на од­ному з постоїв, де, не знайшовши жодного спів­розмовника, який би розважив мене, і, крім того, не потурбований, на щастя, жодними клопотами та пристрастями, я залишався цілий день наодинці у теплій кімнаті, маючи повне дозвілля віддатися своїм міркуванням. Серед них одним з перших, що спало мені на думку, було міркування про те, що часто-густо витвори, складені з багатьох час­тин і зроблені руками багатьох майстрів, не на­стільки досконалі, як витвори, над якими працю­вала одна-єдина людина. Так, ми бачимо, що бу­дівлі, задумані й побудовані одним-єдиним архі­тектором, зазвичай красніше та ліпше облаштовані, ніж ті, у переробленні яких брали участь ба­гато людей, використовуючи старі мури, побудо­вані для інших цілей. Так само старовинні міста, що розросталися з невеличких містечок і стали з плином часу великими містами, зазвичай настільки погано розплановані порівняно з містами, що мають регулярні забудови, зведеними на рівнині за задумом одного інженера, що хоча, розглядаю­чи ці будівлі поодинці, нерідко знаходиш у них стільки ж, а то й більше мистецтва, ніж у цих ре­гулярних будовах, проте, бачачи те, як вони роз­ташовані — тут маленька споруда, там велика — і як їхні вулиці стають викривленими і нерівними за довжиною, може здатися, що це скоріше спра­ва випадку, аніж розумної волі людей, що вони розташовані таким чином. А якщо мати на увазі, що завжди були посадові особи, зобов'язані пік­луватися про те, щоб приватні забудови були при­красою міста, то стане ясно, як важко, маючи спра­ву лише з чужими витворами, створити щось до­сконале. Таким чином я уявляв собі, що народи, які перебували раніше у напівдикунcькому стані й лише поступово цивілізувалися і які встанов­лювали свої закони тільки мірою того, як лиха від скоюваних злочинів і виникаючі скарги примушу­вали їх до цього, не можуть мати так само добрих громадянських порядків, як ті, що від самого по­чатку свого об'єднання дотримуються настанов свого законодавця. Так само очевидно, що Істин­на релігія, заповіді якої встановлені Богом, має бути незрівнянно краще влаштована, ніж будь-яка інша. Якщо ж казати про людські справи, то я га­даю, що Спарта була колись у такому квітучому стані не тому, що закони ЇЇ були гарні кожен зокрема, позаяк деякі з них були дуже дивні й на­віть суперечили добрим звичаям, але тому, що, бу­дучи складені лише однією людиною, всі вони спрямовувалися до однієї мети. Подібним чином мені спало на думку, що науки, викладені у книж­ках, принаймні ті, докази яких лише ймовірні і які не мають ніяких доведень, склались і мало-помалу розрослися зі здогадок безлічі різних осіб і не настільки близькі до істини, як прості мірку­вання людини зі здоровим глуздом стосовно ре­чей, що їй трапляються. До того ж, вважав я, оскільки, перш ніж стати дорослими, всі ми були дітьми, і впродовж тривалого часу нами керували наші бажання та наші наставники, які часто-гус­то суперечили одні одним і, можливо, не завжди радили нам найкраще, то майже неможливо, щоб наші судження були настільки ж чистими та ґрун­товними, якими вони були б, якби ми користува­лися нашим розумом у всій повноті від самого на­родження й керувалися завжди тільки ним.

Щоправда, ми не спостерігаємо того, щоб руй­нували всі будинки у місті з єдиною метою пере­робити їх і зробити вулиці гарнішими; але ми ба­чимо, що багато людей руйнують свої власні бу­динки, щоб їх перебудувати, а іноді й змушені це робити, якщо фундамент цих будівель неміцний і вони можуть завалитися. На цьому прикладі я пе­реконався, що навряд чи є розумним задум пере­будувати державу, змінюючи Й руйнуючи все до самих підґрунть, щоб знову її відновити, або ж займатися перетворенням усієї сукупності наук або ладу, встановленого в школах для їх викла­дання. Проте, що стосується поглядів, сприйня­тих мною до того часу, я не міг вдіяти нічого кра­щого, як позбутися їх раз і назавжди, шоб заміни­ти їх потім кращими або тими самими, але узгод­женими з вимогами розуму. І я твердо увірував, що у цей спосіб мені вдасться прожити своє жит­тя значно краще, ніж якби я будував його тільки на попередніх підвалинах і спирався лише на ті начала, які сприйняв юнаком, ніколи не піддаючи сумнівові їхню істинність. Оскільки, хоча я й пе­редбачав цьому різні утруднення, вони зовсім не були неусувними і їх не можна було порівняти з тими, які виявляються за щонайменших перетво­рень, що стосуються громадських справ. Ці веле­тенські споруди надто важко відновлювати, якщо вони завалилися, важко навіть утримати їх від падіння, якщо вони розхитані, і падіння їх є ни­щівним. Далі, що стосується їхніх недосконалостей, якщо такі мають місце — в тому, що вони існують, не важко переконатися через їхню різ­номанітність, — то звичка, поза сумнівом, дуже згладила їх і дозволила безболісно усунути і ви­правити багато чого, що не можна було передба­чити заздалегідь ні за якої розважливості. На­решті, майже завжди їхні недосконалості легше перенести[115], ніж їхні зміни. Так, великі шляхи, що звиваються поміж гори, через часті переїзди по­трохи стають настільки вкатаними та зручними, що значно краще слідувати ними, ніж іти прямі­шим шляхом, видираючися на скелі та спускаю­чися в провалля.

Тому я аж жодним чином не схвалюю неспо­кійну і сварливу вдачу тих, хто, не будучи покли­каним ні за народженням, ні за станом до керу­вання громадськими справами, невтомно силку­ється вигадати які-небудь нові реформування. І якби я міг подумати, що в цьому творі є бодай щось, на підставі чого мене можна підозрювати у цьому шаленстві, мені стало б дуже прикро, що я опублікував його. Ніколи мій намір не сягав далі спроби реформувати мої власні думки й будувати на фундаменті, який належить цілком мені. Адже з того, що мій твір мені настільки сподобався, що я наважився показати тут його зразок, не випли­ває, що я раджу кому-небудь його наслідувати; у тих, кого Бог обдарував своєю милістю більш, ніж мене, певна річ, будуть більш піднесені наміри, але я боюся, чи не буде і мій аж надто сміливим для багатьох. Саме рішення звільнитися від усіх прийнятих на віру опіній, не є прикладом, якому кожен має слідувати. У світі є хіба що лише два різновиди розумів, жодному з яких мій намір ні­якою мірою не підходить. По-перше, ті, хто, уяв­ляючи себе розумнішими, ніж вони є насправді, не можуть утриматися від похапливих суджень і не мають достатнього терпіння, щоб розташову­вати свої думки у певному порядку, тому, раз на­важившися піддати сумнівові сприйняті принци­пи і ухилитися від битого шляху, вони ніколи не підуть стежиною, якої слід триматися, щоб іти прямо, і перебуватимуть в омані все життя. По-друге, ті, хто достатньо розумний або скромний для розуміння того, що відрізняти істинне від хиб­ного вони менш здатні, ніж інші, у кого вони мо­жуть повчитися; вони мають радше задовольни­тися тим, щоб слідувати опініям інших, а не зай­матися своїми власними пошуками найкращої.

Та й сам я, певна річ, був би серед останніх, коли б мав лише одного вчителя або не знав від­мінності в опініях вчених, яка існувала в усі часи. Проте я ще на шкільній лаві дізнався, що не мож­на вигадати нічого настільки дивного і неймовір­ного, що не було б уже висловлено кимось з філо­софів. Згодом під час мандрів я переконався, що люди, котрі мають уявлення, які суперечать на­шим, не є через це варварами або дикунами і ба­гато хто з них так само розумний, як і ми, або на­віть розумніший; так, та ж сама людина, з тим самим розумом, вихована з дитинства серед фран­цузів або німців, стає іншою, ніж вона була б, якби мешкала серед китайців або канібалів. Те ж саме стосується і мод в одязі: та сама річ, яка подоба­лася нам десять років тому і, можливо, сподоба­ється нам знову років за десять, тепер видається нам дивною та смішною. Отже, звичка і приклад переконують нас більше, ніж хоч би то яке точне знання, але при всьому тому більшість голосів не є доказом, який мав би якесь значення для істин, що відкриваються з певними зусиллями, оскіль­ки значно ймовірніше, щоб істину знайшла одна людина, ніж цілий народ. З цих міркувань я не міг обрати нікого, чиїм думкам я мав би віддати пе­ревагу перед опініями інших, і був немовби зму­шений сам себе скеровувати.

Але як людина, що йде сама і у темряві, я ви­рішив йти так повільно і з такою обачливістю у всьому, що навіть коли й мало просуватимуся впе­ред, то принаймні сам зможу убезпечитися від па­діння. Я навіть не хотів одразу повністю відкида­ти жодну з опіній, які прокрадалися в мої переко­нання незалежно від мого розуму, доки не приді­лю достатньо часу складанню плану роботи, яку я розпочинаю, і відшуканню істинного методу для пізнання всього того, до чого здатний мій розум.

Бувши молодшим, я вивчав дещо з філософ­ських наук — логіку, а з математичних — геомет­ричний аналіз та алгебру — ці три мистецтва, або науки, котрі, як мені здавалося, мали слугувати окресленій мною меті. Проте, вивчаючи їх, я по­мітив, що в логіці її силогізми і більшість інших її правил радше слугують для пояснення іншим того, що нам відомо, або навіть, як мистецтво Лулія[116], навчають того, щоб безтямно[117] розводитися про те, чого не знаєш, замість того, щоб це сту­діювати. І хоча логіка справді містить чимало дуже правильних і добрих правил, проте до них домі­шано стільки інших — або шкідливих, або зай­вих, — що відділити їх так само важко, як розгле­діти Діану[118] або Мінерну[119] в глибі ще нетесаного мармуру. Що стосується аналізу стародавніх та алгебри нового часу, то, крім того, що вони нале­жать до предметів абстрактних і таких, що зда­ються непотрібними, перший завжди примушує до розгляду фігур і, таким чином, вправляючи розум, не може не втомлювати сильно уяву; друга ж настільки підпорядкувала себе різним правилам та знакам, що перетворилася на темне і заплутане мистецтво, яке бентежить наш розум, а не на нау­ку, яка б його розвивала. З цієї причини я вирі­шив, що слід шукати інший метод, який, поєдну­ючи переваги цих трьох, був би вільним від їхніх недоліків. І подібно до того як безліч законів не­рідко дає привід до виправдання пороків і держав­ний порядок значно кращий, якщо законів неба­гато, але їх суворо дотримуються, так і замість численних правил, що складають логіку, я визнав, що було б достатньо і чотирьох, аби я тільки при­йняв тверде рішення постійно дотримуватися їх без жодного винятку.

Перше — ніколи не приймати за істинне нічо­го, що я не визнав би таким з очевидністю, тобто ретельно уникати похапливості і упередженості та включати у свої судження тільки те, що уявля­ється моєму розумові настільки ясно і виразно, що не дає мені жодного приводу для сумніву.

Друге — ділити кожне з розгляданих мною труднень на стільки частин, скільки можливо і потрібно для кращого їх розв'язання.

Трете — розташовувати свої думки у певній послідовності, починаючи з предметів найпрос­тіших і найлегше пізнаваних, і сходити поволі, мов по сходинках, до пізнання найскладніших, при­пускаючи існування порядку навіть серед тих, які природно не передують одне одному.

І останнє — робити скрізь переліки настільки повні[120] й огляди настільки всеохопні, щоб бути впевненим, що ніщо не пропущено.

ЦІ довгі ланцюжки доводів, найпростіших і легких, до яких зазвичай вдаються у геометрії, щоб дійти найскладніших доведень, дали мені можливість уявити собі, що і всі речі, які можуть стати для людей предметом пізнання, перебува­ють між собою у такій самій послідовності і що, таким чином, якщо утримуватися від того, щоб приймати за істинне будь-що, що таким не є, і зав­жди дотримуватися послідовності, в якій слід ви­водити одні речі з інших, то не може існувати істин ані настільки віддалених, щоб вони були недосяж­ними, ані настільки прихованих, щоб не можна було б їх розкрити. Мені не знадобилося великих зусиль відшукати ті, з яких слід починати, бо я вже знав, що починати треба з найпростішого і легко пізнаваного; і беручи до уваги, що між тих, хто раніше досліджував істину в науках, тільки математикам вдалося знайти деякі доведення, тоб­то деякі точні та очевидні доводи, я не мав сумні­ву, що й мені належало почати з того, що вони дослідили, хоча я й не очікував від цього іншої користі, крім тієї, що вони привчать мій розум живитись істиною і аж ніяк не задовольнятися хибними доказами. Проте я не мав наміру вивчи­ти всі окремі науки, які становлять те, що назива­ють математикою: бачачи, що хоч їх предмети різні, проте всі вони узгоджуються між собою сто­совно того, що досліджують тільки різні наявні в них відношення і пропорції, я вирішив, що краще досліджувати тільки ці відношення взагалі і шу­кати їх виключно у предметах, які полегшили б мені їх пізнання, проте жодним чином не обме­жуючи їх цими предметами, щоб мати можливість застосовувати їх потім до всіх інших предметів, до яких вони підійдуть. Відтак, взявши до уваги, що для кращого пізнання цих відношень мені до­ведеться розглядати кожну пропорцію зокрема і лише іноді утримувати їх у пам'яті, або розгляда­ти одразу кілька, я припустив, що для кращого дослідження їх поодинці треба уявити їх у вигляді ліній[121], оскільки не знайшов нічого простішого і виразнішого для моєї уяви та моїх почуттів; про­те, для того щоб утримувати їх, або розглядати декілька водночас, потрібно було виразити їх яко­мога меншою кількістю певних знаків. У такий спосіб я запозичив би все найкраще з геометрич­ного аналізу та з алгебри та виправив би недоліки першого за допомоги другої.

І справді, насмілюся сказати, що точне дотри­мання небагатьох обраних мною правил дозволи­ло мені настільки легко розв'язати всі питання, які досліджують ці дві науки, що за два або три місяці вивчення, розпочавши з найпростіших і найзагальніших та використовуючи кожну винай­дену істину для знаходження нових, я не тільки подужав чимало питань, що видавалися мені ра­ніше важкими, але й дійшов того, що нарешті міг, як мені здавалося, визначити, якими засобами і в яких межах можна розв'язувати навіть незнані для мене завдання. Сподіваюся, ви не вважатимете мене надто самовпевненим, якщо візьмете до ува­ги, що існує лише одна істина стосовно кожної речі і що той, хто знайшов її, знає про неї все, що можна знати; так, наприклад, дитина, навчена арифметики, зробивши додавання правильно, може бути впевнена, що знайшла стосовно будь-якої шуканої суми все, що може знайти людський розум. Бо врешті-решт метод, який вчить сліду­вати істинному порядку й точно перелічувати всі обставини шуканого, містить усе, що надає віро­гідності правилам арифметики.

Але що найбільше задовольняло мене у цьому методі — це переконаність у тому, що за його до­помоги я в усьому використовував власний розум якщо не в досконалості, то принаймні якомога краще; крім того, користуючися ним, я відчував, що мій розум поволі призвичаюється мислити предмети ясніше та виразніше і що, не пов'язую­чи його з жодним окремим предметом, я отримаю можливість застосовувати Його з такою ж корис­тю до розв'язання утруднень в інших науках, як уже зробив це щодо алгебри[122]. Це не означає, ще я насмілився б негайно взятися за перегляд усіх відомих мені наук, оскільки це суперечило б по­слідовності, завданій методом; але, взявши до ува­ги, що основи наук мають бути запозичені з філо­софії, в якій я досі зовсім не знайшов достовір­них принципів, я вирішив, що передусім належить з'ясувати саме їх. А оскільки ця справа є най­важливішою у світі, причому похапливість або упередженість у ній с найнебезпечнішими, я не повинен був квапитись із закінченням цієї спра­ви, доки не сягну віку зрілішого — а мені тоді виповнилося двадцять три роки — і доки я не ви­трачу чимало часу на підготовчу роботу, викоріню­ючи в моєму розумі всі хибні судження, здобуті до цього часу, нагромаджуючи запас досвіду, який слугував би мені матеріалом для моїх роздумів, і, постійно вправляючися у прийнятому мною ме­тоді, зміг би дедалі більше ствердитися в ньому.

Дата добавления: 2015-05-22