Історія розвитку юридичної психології

Щоб правильно зрозуміти сучасний стан тієї чи іншої науки, визначити шляхи її розвитку, передусім, потрібно знати (бодай коротко) шляхи її виникнення, витоки й історію розвитку. Такий історичний підхід, звичайно, потрібний і для вивчення юридичної психології.

Розвиток юридичної психології початково відбувався як розвиток загально-правової психології — правового світогляду, тобто співпадає з першим етапом становлення психології як науки про душу взагалі. Саме таке визначення психології було дано більше двох тисяч років тому. Наявністю душі намагались пояснити всі незрозумілі явища у житті.

Правова регуляція людської поведінки досліджувалась ще видатними старогрецькими філософами. Так раціоналістичні ідеї про природу людської поведінки були висловлені Сократом (469—399 роки до н. е.). Його ідеї про відповідність (співпадіння) між справедливістю і законністю згодом були удосконалені Платоном, Арістотелем та філософами Нового часу. Зокрема, Платон (427—347 роки до н. е.) вперше геніально розмежував дві психолізовані категорії, що лежать в основі розвитку суспільства — потреби і здібності людей.

Закон, на думку Платона, повинен відповідати потребам суспільства, а організація цього суспільства має відповідати, обумовлюватись здібностями його членів.

Арістотель (384—322 роки до н. е.) пішов ще далі, виразивши у своєму психологічному трактаті «Про душу» фундаментальну ідею — ідею про право як мірило (еталон) справедливості.

Однак у період середньовіччя під час формування абсолютної монархії, утворилось етатичне [1] розуміння права, а саме його обожнення з государевим указом, підкорення його монархові. Вважалось, що в умовах помісного самочинства та самоуправства, людині доцільно передавати свої права необмеженому в законі монарху, а вже від нього отримувати захист свого життя та майна. За таких умов поведінка людей — васалів стала максимально регламентованою, оскільки вся правова система призводила до обмеження людської активності, зокрема, і поведінки, взагалі. Правом стала йменуватися система нормативних обмежень людської поведінки. В управлінні суспільством запанував принцип: «Все, що не дозволено — заборонено».

Психологічний стан загальної заляканості, пригнічення створював підґрунтя для підвищення у владі людей далеко не кращих, обмежених і розумом, і здібностями, асоціальних, жорстоких, безпринципних. Життя суспільства тускніло, поширеними були злиденність, жебрацтво, бідність, всезагальний смуток тощо.

Прогресивні мислителі почали усвідомлювати, що оздоровлення суспільства можливе лише шляхом обмеження заперечувально-каральної функції права, відокремлення суду від виконавчої влади, проголошення й реалізації основного принципу вільного життя: «все, що не заборонено — дозволено».

Нове розуміння сутності права і суспільства відбулось у другій половині XVIII ст. (Кант, Руссо, Дідро, Монтеск´є, Вольтер та ін.) одночасно з періодом формування нової прогресивної буржуазної ідеології — концепція лібералізму і правової держави. В умовах кризи феодальної абсолютиської державності виявилось, що заперечу вальне право чинить руйнівний вплив на еконо

мічне життя суспільства, різко звужує активність особистості. Ідеологи-просвітителі переконливо показали, що якщо право є возведеною у закон волею правителя, тоді таке право нічим не краще від безправ´я. Просвітительська функція права проголосила: право повинно містити не стільки заборони, скільки дозволи. Кожна людина повинна визнаватись і розглядатись як інтелектуально, так і морально повноцінною істотою. За особою повинні визнаватись її невіддільні права. Людям треба дозволити думати так як вони цього хочуть, вільно розпоряджатися своїми можливостями, своєю власністю. Особа несе певну відповідальність перед державою, але й держава є відповідальною перед особою. Так формувався новий правовий світогляд, основним принципом якого став принцип гарантій особистісного розвитку, забезпечення автономності поведінки людини.

Саме цим періодом можна вважати зародження спеціалізованої галузі психолого-юридичних знань: юридичної психології, в розвитку якої можна виділити три етапи: етап ранньої історії юридичної психології — XVIII ст. і перша половина XIX ст.; етап оформлення юридичної психології як науки — кінець XIX ст. початок XX ст.; етап подальшого розвитку і сучасного стану юридичної психології — XX—XXI ст.

Перший етап. У цей період судово-психологічні рекомендації якогось впливу на судочинство тогочасних держав Європи та Російської імперії чинити не могли, оскільки в той час панував розшукний (інквізиційний) процес, що не потребував психологічних знань. Із курсу кримінального процесу вже відомо про ознаки та особливості інквізиційного процесу — це таємний, виключно письмовий процес, намагання отримати показання обвинуваченого будь-якою ціною, навіть застосуванням тортур.

Разом з тим, поряд з фізичним впливом застосовували й психологічний, що полягав у знанні побутової психіки людини і в можливості шляхом впливу спонукати до прояву в неї своїх справжніх почуттів і свого ставлення до події, яка виступала предметом розслідування. Вже тоді особливу увагу приділяли поведінці обвинуваченого, його жестам, інтонації, міміці тощо. Складався спеціальний протокол про «стійкість і жести підсудного» під час його допиту. Поряд з таким використанням буденної психології в окремих працях того часу згадуються тактичні рекомендації щодо провадження розслідування. Багато цікавих порад такого характеру містяться у праці І. Т. Посошкова (1652—1726 р. ж.) «Книга про скудність і багатство», в якій наводились психологічні рекомендації відносно допиту обвинувачених і свідків. Зокрема, автор узагальнив прийоми допиту свідків, які дають неправдиві показання; детально виклав способи обвинувальної деталізації показань. Він також рекомендував класифікувати злочинів, щоб уникнути небажаного впливу поганих на менш зіпсованих.

До перших авторів, які досліджували судово-психологічні аспекти та ідею гуманізму в судочинстві, можна віднести М. М. Щербатова (1733—1790 р. ж.). Як історик та філософ він у своїх працях наполягав, щоб закони розроблялись з урахуванням індивідуальних особливостей людської особистості, тобто, власне, психології народу. Першим запропонував умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і позитивно оцінював фактор праці у процесі перевиховання засудженого.

Розповсюдження ідеї виправлення й перевиховання засуджених спонукало право звернутися до психології з тим, щоб з позиції науки обґрунтовувати ці проблеми. Над їх вирішенням на початку 19 ст. працювали А. М. Радищев, В. К. Елпатьєвський, П. Д. Лодій, Ф. В. Ушаков, Л. С. Гордієнко, Хр. Штельцер та ін.

Так, філософ — матеріаліст А. М. Радищев (1749—1802 р. ж.), автор «Мандрівки із Петербурга до Москви», значну увагу приділяв вивченню соціальних коренів злочинності, розробив програму їх кримінологічного і психологічного аналізу. У своїй праці «Про законоположення» він виділив їх показники, що характеризують як види злочинів, так і осіб, які їх вчинили, а також мотиви й причини вчинюваних злочинів. Запропонував заходи попередження злочинності обумовлювати і обґрунтовувати показниками психології злочинців.

У цьому зв´язку треба також згадати Ф. В. Ушакова, який у трактаті «Про право і мету покарання» розкрив психологічні умови впливу покарання на злочинця. Головним тут він вважав спонукати останнього до каяття.

Однак сама психологія, що носила тоді, переважно, метафізичний [2], умоглядний характер, не могла навіть у союзі з кримінальним правом розробити повноцінні наукові критерії та методи вивчення людської особистості.

А. І. Галич, що також у цей період написав одну із перших праць з характерології, вказував, що судити злочинця повинні ті, хто вивчив його психологію, характер. Іншими словами, автор вважав, що суддя повинен бути одночасно і психологом.

Значна кількість наукових робіт з юридичної психології з´явилась у третій половині 19 ст.. Це праці І. С. Баришева «Погляд на науку кримінального законодавства», К. Я. Яновича-Яневського «Думки про кримінальну юстицію з точки зору психології та фізіології», А. У. Фрезе «Нарис судової психології», Л. Є. Владимирова «Психологічні особливості злочинів за найновішими дослідженнями» та ін. (насампред Г. С. Фельдштейн, М. М. Гернет, Д. А. Дріль тощо), в яких, окрім іншого, пропагувались ідеї виключно прагматичного використання психологічних знань у конкретній діяльності судових та слідчих органів.

Так, І. С. Баришев писав, що якщо суддя не знає психології, тоді це буде «суд не над живими істотами, а над трупами».

У працях німецьких вчених І. Гофбауера «Психологія в її основних застосуваннях у судовому житті» (1808), І. Фрідріха «Систематизований посібник з судової психології» (1835), поряд із висвітленням з точки зору психології особи злочинця та питань вини тощо, містились також положення, що безпосередньо стосувались психології кримінального судочинства, передусім, — розслідування злочинів.

Психологічні питання оцінки свідоцьких показань були в полі зору французького математика Лапласа. У «Дослідах філософії теорії ймовірностей» (1814) він розглядає ймовірність свідоцьких показань у співвідношенні з ймовірністю наслідків судових вироків, і намагається дати їм оцінку в математичному обрахунку. Він вважав, що елементи ймовірності того, що конкретні показання є правдивими і відповідають дійсності складаються: із ймовірності самої події, про яку сповіщає свідок; із ймовірності чотирьох гіпотез щодо допитуваного: 1) свідок не помиляється або говорить правду; 2) свідок дає неправдиві показання через певну помилку; 3) свідок не помиляється, але усвідомлено говорить неправду; 4) свідок і помиляється і говорить завідому неправду.

Лаплас усвідомлював складність запропонованої оцінки показань через значну кількість обставин, що супроводжували досліджувані факти, але вважав, що суддя у своїх міркуваннях також покладається не на математичну достовірність, а лише на ймовірність. Однак, схема математики цікава як перша спроба створити наукову методику оцінки свідоцьких показань. Вивчення проблем судової психології тривалий час ділі цих спроб не йшло.

У другій половині 19 ст. не тільки успішний розвиток природничих і точних наук, але й ріст злочинності сприяли поштовхом до подальшого оживлення й розширення судово-психологічних досліджень.

Так на завершення 19 ст. початок 20 ст. почався другий етап розвитку юридичної психології, а саме етап: «Оформлення юридичної психології як науки».

На кінець 19 ст. разом з формуванням криміналістики завершується формуватись і юридична психологія, поки що в основному у вигляді кримінальної.

Засновник західноєвропейської школи криміналістики Г. Гросс створює фундаментальну працю «Кримінальна психологія», в якій юридичну психологію розглядав як прикладну галузь загальної психології. «Щоб знати правила, які керують психологічними процесами у судовій діяльності, необхідною є спеціальна галузь прикладної психології, що займатиметься всіма психологічними факторами, які можуть враховуватись у ході встановлення й обговорення злочину» — писав Гросс. У цій праці ним використано багатий матеріал експериментальної, в основному патологічної, психології (із досліджень В. Вундта, Г. Еббінгауза, Г. Рібо, А. Біне та ін.) і показано значення для криміналістики.

Багато вчених — психологів того часу прослідковували появу загально-психологічних моментів у сфері юридичної практики. Так, А. Біне у своїй роботі «Навіюваність» в окремому розділі розглядає вплив навіювання на свідоцькі показання, особливо неповнолітніх. Окрім цього він у співавторстві з Г. Гроссом видавав журнал «Доповіді з психології» (Лейпциг, 1903—1906 рр.), вже одна назва якого засвідчує їх спільний науковий інтерес.

Німецький психолог, засновник гештальтпсихології [3] Макс Вертхеймер проводив на початку 20 ст. глибокі дослідження (із залученням таких відомих психологів В. Келлера, К. Коффки з їх ідеєю — гіпотезою інсайту (раптового осяяння) щодо «діагностування неправдивих показань».

Інтерес до причин виникнення й механізму кримінальної поведінки призвів до виникнення (у другій половині 19 ст.) антропологічної школи права. Засновником цієї школи був італійський психіатр та кримінолог Чезаре Ломброзо (1835—1909), який запропонував біологізаторське трактування природи злочинної поведінки.

У книзі «Злочинна людина, вивчена на основі антропології, судової медицини і тюремознавства» (1876) Ломброзо намагався знайти матеріальний субстрат злочину. На його думку, злочинця не можна виправити, як не можна приручити і зробити хижака домашньою твариною. Він не заперечував психофізіологічних і моральних факторів злочинності, але біологічні чинники вважав провідними. Так чи інакше, таке трактування злочинної поведінки як патологічного явища призвело до того, що кримінальна психологія на завжди поєдналась з судовою, а отже юридичною психологією, ставши її галуззю.

Послідовники Ч. Ломброзо Е. Феррі, Р. Гарофало, переглянувши окремі положення теорії свого вчителя, доповнили перелік біологічних чинників злочину і злочинності ще й соціологічними. Однак це не сприяло їм відійти від концепції антропологічної школи.

Причини злочинності були предметом наукового інтересу й інших вчених соціологів та психологів, зокрема, Г. Тарда, Е. Дюркгейма, М. Вебера, Л. Леві-Брюля та ін. У той же час, психологія стала приваблювати юристів і як наука, що сприяє зрозуміти закономірності не тільки злочинців, а й інших учасників судочинства. Саме тому багато наукових праць початку 20 ст. були присвячені проблемі психології свідоцьких показань. Серед них: «Психологія свідоцьких показань» О. Гольдовського (1904); «Про вплив питань без навіювання на достовірність свідоцьких показань» А. Елістратова (1904); «До питання про достовірність свідоцьких показань» А. Елістратова та Д. Завадського (1904); «До питання про психологію свідка» М. Хомякова (1903); «Психологія свідоцьких показань і судове слідство» Г. Португалова (1903) та ін..

Усі прогресивні діячі того періоду за наслідками російської судової реформи 1864 р. починають використовувати знання психології та соціології, демонструвати пізнання в психології людської поведінки. Так, А. Ф. Коні, Ф. М. Плєвако, В. Д. Спасович та ін., виступаючи як адвокати, значну частину своїх промов присвячували психології особи підзахисного. А. Ф. Коні читав курс лекцій «Про злочинні типи», видав чимало змістовних робіт з судової психології. Саме він запропонував запровадити на юридичних факультетах курс психології і психопатології.

Все більше значення в теорії та практиці того періоду набули експериментальні дослідження в сфері юридичної психології. Під керівництвом В. М. Бехтерєва і за його ініціативою О. Л. Щегловим було здійснено перше експериментальне дослідження малолітніх правопорушників та неповнолітніх злочинів, результати якого викладені у праці «Про розумову працездатність неповнолітніх злочинців» (1903).

Одним із об´єктивних джерел доказів, які повинні були мати ще більше процесуальне значення ніж свідоцькі показання, на думку тогочасних вчених, повинен був стати висновок судових психологів за результатами судово-психологічної експертизи. Ним, як правильно вважали вже тоді, можна оцінювати не лише особу злочинця, причини злочинів, але й достовірність показань всіх інших учасників процесу (потерпілого, свідків тощо). Хоча треба зазначити, що в класичному (чистому) вигляді тоді ще судово-психологічна експертиза не призначалась і не проводилась. Психологічні питання ставились на вирішення психіатричної експертизи.

Розробка й успішне застосування методів психологічної діагностики, зокрема асоціативного експерименту, запропонованого К. Г. Юнгом, системи жестів А. Біне і А. Сімона, психотехнічних проб Р. Куве, сприяли застосуванню їх у практику судово-психологічних експертиз. Хоча як і тоді, так, на жаль і зараз, спостерігаємо більш ніж скептичне ставлення до можливостей психологічних тестів, візуального, а тим паче, інструментального діагностування поведінки та показань допитуваних осіб.

З´являються в той час і праці, присвячені використанню в кримінальному судочинстві феномену навіювання та гіпнозу. Так, з участю В. М. Бехтерєва наприкінці 1896 р. був застосований гіпноз до підозрюваної у вбивстві свого чоловіка Марії Румянцевої, яка вчинила злочин внаслідок сугестії (навіювання), виконаної фельдшером І. Хрисанфовим, її коханцем і «домашнім лікарем».

Неабиякого резонансу набувають дослідження з френології [4], графології [5], фізіономіки [6]. Зрозуміло, що через недостатню розробленість, відсутність науково апробованої методики, названі напрями у дослідженні особи людини не отримали подальшого широкого застосування. Однак, треба пам´ятати, те що сьогодні незрозуміле, ще не означає, що воно неправильне і непотрібне

Говорячи про цей другий етап розвитку юридичної психології, не можна залишити без уваги, що саме в цей період вже згадуваний практик — науковець А. Ф. Коні (1844—1927) у своїх працях, узагальнюючи свій великий досвід, крім як проведення психологічних узагальнень щодо свідків, потерпілих чи обвинувачених (підсудних), значну увагу приділяв аналізу психології судді, прокурора, адвоката-захисника тощо. Розглядаючи суддю головним фігурантом процесу, він вимагав від нього не лише знання права чи судової практики, але й історії, філософії, психології, мистецтва та літератури — тобто високої культури та ерудиції.

Для того, щоб займати суддівське крісло, як вважав А. Ф. Коні, необхідно володіти рисами характеру, що сприятимуть судді встояти від стороннього впливу і тиску, не піддаватися намовлянням, проханням, що маскуються під голос «суспільної думки» тощо.

Для прокурора необхідними рисами, на думку того ж автора, є поміркованість, відсутність особистої озлобленості проти підсудного, акуратність прийомів обвинувачення, вміння тримати себе в руках у різноманітних складних ситуаціях тощо. Про захисника він казав, що той не є слугою свого клієнта, пособником у намаганні уникнути справедливого покарання, а його порадником і помічником. А. Ф. Коні рішуче засуджував адвокатів, які перетворювали захист у виправдання злочинця, міняючи місцями останнього з потерпілим.

У праці «Достоєвський як криміналіст» А. Ф. Коні показав неабияке значення вивчення суддями та слідчими психології та внутрішнього стану, сумління злочинця.

Третій етап: подальший розвиток і сучасний стан юридичної психології — 20—21 ст. Кінець 19—20 ст. характеризується соціологізацією кримінологічного знання, коли причини злочинності як соціального явища почали вивчати буржуазні соціологи, які відкинувши антропологічний підхід й застосувавши метод соціальної статистики показали залежність протиправної поведінки від соціальних умов життя суспільства.

Ці факти знайшли своє відображення у багатьох соціально-психологічних теоріях злочинності американських соціальних психологів цього періоду: Р. Мертона, Ж. Старменда, Д. Матса, Т. Сайка, Е. Глюка та ін. Зокрема: теорія «соціальної аномалії» Р. Мертона, побудована на гіпотезі про відмирання моралі за деліквентної [7] поведінки (соціологія злочинності); теорія «нейтралізації» Д. Матса і Т. Сайка, які вважали, що злочинець у цілому сприймає загальноприйняті норми моралі, але одночасно виправдовує свою протиправну поведінку певними суб´єктивними потребами чи факторами.

На теренах нашої прадержави юридична психологія йшла дещо іншим шляхом. Крім як вивчення проблеми злочинності, інтенсивно вивчались шляхи і можливості використання психологічних знань під час дізнання, попереднього (досудового) слідства і в суді.

На I Всеросійському з´їзді з психоневрології в 1923 р. працювала секція кримінальної психології (керував С. В. Познишев). На з´їзді було прийнято рішення про необхідність підготовки криміналістів-психологів, а також про доцільність відкриття кабінетів для проведення криміналістично-психологічних досліджень. Як наслідок у багатьох містах колишнього СРСР — Москві, Ленінграді, Києві. Одесі, Харкові, Баку, Мінську було організовано судово-психологічні кабінети та кабінети науково-судової психологічної експертизи.

У 1925 р. в Москві створено перший у світі Державний інститут з вивчення злочинності і злочинця. За час його існування (до 1929 р.) було опубліковано близько 300 робіт, в тому числі з проблем юридичної психології. Їх авторами були К. Сотоні, С. В. Познишев, А. Є. Брусиловський, О. М. Ольгинський, А. В. Петровський, А. Р. Лурія, А. С. Тагер, С. Г. Геллерштейн, М. М. Гернет та ін.

У 1924—1930 рр. було здійснено масове психологічне обслідування різних груп злочинців — вбивць, хуліганів, сексуальних злочинів тощо. Активно досліджувались проблеми виправної психології.

У період сталінізму все пішло на спад, оскільки репресивний апарат партійної олігархії не цікавився психологічними тонкощами доказового процесу.

Все почало відроджуватись з 60-х років 20 ст. Сучасні результати пошуків з юридичної психології знаходять своє відображення в монографіях, підручниках, навчальних посібниках, статтях вчених і практиків: М. С. Алєксєєва, В. Л. Васильєва, Ф. В. Глазиріна, Ю. М. Грошевого, A. В. Дулова, М. І. Єнікеєва, В. О. Коновалової, М. В. Костицького, B. М. Кудрявцева, Г. М. Міньковського, В. Ф. Пирожкова, М. І.Порубова, А. Р. Ратінова, Л. Б. Філонова, А. М. Яковлєва, А. В. Ярмоленко, Ю. В. Чуфаровського та ін.

Серед сучасних закордонних психологів-правників доречно назвати Р. Луважа «Психологія і злочинність» (Гамбург, 1956), Г. Тоха «Правова і кримінальна психологія» (Нью-Йорк, 1961), О. Абрахамсона «Кримінальна психологія» (Нью-Йорк, 1961) та ін.

Дата добавления: 2015-05-22