Проблема істини в сучасній філософії

Проблема істини в пізнанні Об'єктивна і відносна істини.

Істина завжди була і буде однією з найвищих гуманістичних цінностей людини.

Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини з якою тісно пов'язана інша характеристика істини - абсолютність, тобто принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси є справедливими лише у діалектичній єдності з іншою фундаментальною характеристикою істини - її відносністю. Порушення цієї єдності веде до зникнення істини, перетворення її у свою протилежність -заблудження.

Абсолютність істини є абсолютною відносно певних рамок, є відносною абсолютністю. Кожна істина, в рамках своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона ж, у відношенні до самого факту існування таких рамок, є відносною. Абсолютна і відносна істини не дві різні істини, а одна і та ж істина, розглядувана під різними кутами зору.

Кожне заблудження - істина, поширена до межі її чинності. З аналізу діалектики абсолютної і відносної істин виводиться і наступна її фундаментальна характеристика - конкретність.

Будучи об'єктивною за своїм змістом, істина виявляє при цьому риси абсолютності і відносності, що характеризує її як історично багатопланову і, отже, конкретну. Ці фундаментальні х-ки істини розкривають її як складну, діалектично суперечливу і водночас цілісну гносеологічну конструкцію. Така цілісність знаходить свій вияв у постійній незавершеності істини. Істина ніколи не постає "істинною -результатом"; вона, і в цьому чи не найголовніша її характеристика - завжди є "істиною - процесом".

Абсолютні й відносні характеристики істини. Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою тісно пов'язана інша фундаментальна характеристика істини – абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною характеристикою істини – її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпаки) так само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного ґрунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність – заблудження.

Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й відносності істини на простому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й феодальному суспільстві люди були твердо переконані в тому, що земна поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це – заблудження.

А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б, неймовірність такого припущення, воно виявляється не таким уже й неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання (істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а «зміною її людиною», тобто практикою. Звичайно ж, земля і в античності, і в середні віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика – далеко не одне й те ж.

Люди давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, на одній і тій же, переважно невеликій, території (ділянці земної поверхні).

Якщо розміри такої ділянки зіставити з розмірами всієї поверхні земної кулі, то перша щодо другої виявиться нескінченно малою величиною. З геометрії ж нам відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки практично є площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина – об'єктивна (тільки-но ми навели математичні аргументи на її користь) і абсолютна (форма земної поверхні на нескінченно малих її ділянках практично є площиною). Зазначимо, що архітектор, який обирає ділянку для майбутнього будинку, ніколи не вносить у свої досить складні розрахунки поправку на кривизну земної поверхні.

І все ж люди того часу помилялися не в тому, що вважали ту невелику територію, на якій вони проживали, пласкою за формою (тут вони мали рацію), а в тому, що поширювали правильне, істинне в певних рамках (у рамках нескінченно малої ділянки земної поверхні) положення за рамки його чинності. І справді, поступово розширюючи сферу чинності істинного положення про плоску форму земної поверхні, ми на якомусь етапі досягаємо тієї межі, за якою кривизна земної поверхні перестає бути незначущою величиною. Це рамки, залишаючись в яких, відносно яких наша істина залишається абсолютною (і взагалі істиною).

Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно певних рамок, є відносною абсолютністю. Таким чином, кожна істина, розглядувана в рамках своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона ж щодо самого факту існування таких рамок є відносною. Абсолютна й відносна істина – це не дві різні істини, а одна й та ж істина, розглядувана під різними кутами зору. Зрозуміло, що порушення рамок відносності істини негайно веде до її перетворення у свою протилежність – заблудження.

Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як істину, поширену за межі її чинності.

110> З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться й наступна її фундаментальна характеристика – конкретність. І справді, абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження приводить до неозначеного (такого, що включає взаємовиключаючі відповіді) рішення. Так, на загальне запитання: корисний чи шкідливий дощ? – отримаємо таку загальну відповідь: – і корисний, і шкідливий; або: пласка чи сферична поверхня Землі? Відповідь – і пласка, і сферична. Таким чином, будучи об'єктивною за своїм змістом, істина виявляє при цьому риси абсолютності і відносності, І що характеризує її як історично багатопланову і, отже, конкретну. Всі ці фундаментальні характеристики істини розкривають її як складну, діалектичне суперечливу й водночас цілісну гносеологічну конструкцію. Така цілісність знаходить свій вияв у постійній незавершеності істини.

Орієнтовна на можливості їх виявлення та реалізацію істина постійно відкриває за межами такої реалізації нові можливості, виявлення та реалізація яких відкриває все нові й нові горизонти наступних можливостей. Адже, як вже підкреслювалося, істина не є «байдужим відображенням» всього існуючого, вона є відображенням реального світу як «поля потреб і інтересів» людини.

Істина ніколи не постає «істиною-результатом», вона – і в цьому її чи не найголовніша характеристика – завжди є істиною-процесом.

Істина у суто гносеологічному плані є відповідністю знання дійсності, адекватним відображенням об’єктивної реальності в свідомості людей. Сутність проблеми істини полягає у можливості отримання об’єктивної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини та людства. Ін. словами, це питання про те, чи мають наші знання об’єктивний зміст. Розуміння мислення, пізнавальної діяльності як таких, що обумовлені практикою, дає можливість позитивної відповіді на це питання.

В нашому знанні завжди є певна невідповідність пізнавального образу об’єктивній дійсності. Це обумовлено 1) нескінченністю самого об’єкту пізнання; 2) наявністю в об’єктивному змісті істини суб’єктивної сторони. Істинне знання завжди є знанням певного суб’єкта. Суб’єкт пізнання, його пізнавальні можливості обумовлені певним рівнем розвитку сусп. та його практики, обмежені рамками набутого досвіду людства на даний час. Але це не означає, що людина неспроможна отримати об’єктивну істину як такий зміст знань, що не залежить від суб’єкту. Істина є процесом, її не можна розуміти як готове знання, незмінне раз і назавжди; є нескінченним процесом наближення до об’кту, який сам знаходиться в розвитку. Об’єкт розкриває все нові грані завдяки людській суб’єктивності, практиці. Тому суб’єктивна сторона істини не є чимось таким, що лише заважає пізнанню об’єктивного змісту. Істина як процес є об’єктивною за змістом, але субєєктивною за формою.

Види істини: об’єктивна істина (такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ані від суб’єкта, ні від людини, ні від людства), відносна істина (знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу), абсолютна істина (такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики).

Істина завжди конкретна, тобто історично обумовлена і має певні межі застосування. Процес пізнання істини– постійна боротьба за подолання обмеженості людських можливостей досягнення істини.

Дата добавления: 2015-05-08