Природа, як цінність

Духовність, як філософська проблема.

Особливе місце в онтології посідає буття духовного та різноманітних форм його прояву. Дух, душа, духовне, духовність, свідмість, ідеальне – це поняття, що широко вживаються. У філософії зміст поняття “дух“ означає притаманну людині здатність мислити, відчувати, виявляти вольові зусилля, творчо діяти. Основні пдходи, які склалися в дослідженні проблеми духовності: духовне не є матеріальним і природнім; релігійне поєднання матеріального і природного; як таке, що закріплює всі види нематеріальної діяльності людей (культура, традиції, цінності); духовне як безперечна смислова наповненість будь-чого (вчинок, твір). Духовність – смисловий стрижень людського буття. Дух – сукупність об’єктивних форм, що спресовані духовним досвідом людства та існують, як відокремлені в людському житті надлюдські утворення. Це мова людини, мораль, мистецтво, релігія, які не є природними, а задаються в процесі формування людства. Надлюдські, бо формуються попередньо, для кожного покоління вже існують. Дух здійснюється завдяки його індивідуальному втіленню в людській буттєвості. Душа – сукупність емоційно чуттєво вольового світу людини, що є основою духовних зв’язків людини зі світом. (розглядали Платон, в Україні через філософію серця Юркевич, Сковорода).

Цінності – поняття для позначення різних форм, утримання та закріплення споріднених смислів, певні скрижалі в яких зафіксовані умови формування людства, як особливого універсуму. Природа в широкому смислі характеризується як все існуюче, увесь матеріальний світ, Всесвіт. Розуміння природи у вузькому сенсі співвідноситься з умовами та особливостями буття людини і виражається такими поняттями як біосфера, географічне середовище, ноосфера. Ноосфера (сфера розуму) — прояв біосфери у вигляді свідомої діяльності людей, яка перетворює планету. Ключова ідея В.І. Вернадського, який створив вчення про ноосферу така: людство, яке досягло вищої форми організованості — наукової думки, стає “планетарним явищем”, провідним чинником природної еволюції. У своєму розвитку людство відносилось до природи: Етап економіки, який проявляється у присвоюванні матеріальних благ. Первісна людина живе збиранням, мисливством, рибальством, використовуючи при цьому дуже примітивні знаряддя праці. Вона впливає на природу лише фактом своєї присутності в ній. Етап економіки, пов’язаний з виробництвом матеріальних благ (від виникнення землеробства і скотарства до появи буржуазних відносин). Підсилюється вплив людства на природу, що у локальних масштабах призводить до негативних екологічних наслідків. Причому, характер такого впливу вже визначається особливостями суспільних відносин, образу життя, засобів виробництва. Етап техногенної цивілізації (від англійської промислової революції ХVІІІ ст. до середини ХХ ст.). Головним для техногенного суспільства стає принцип найбільш активного впливу людини на природу, панування людини над природою, який спирається на прагнення до безмежного науково-технічного прогресу. В природознавстві домінує ідея випробування природи, бажання розкрити її таємниці шляхом раціонального зведення притаманної їй якісної багатоманітності до невеликого числа точних кількісних законів. Природа розглядається як невичерпна комора і як об’єкт інтенсивної перетворюючої діяльності. В підсумку екологічна ситуація досягає стану екологічної кризи. Етап ціннісної переорієнтації ставлення до природи (від 60-70 рр. ХХ ст. до нашого часу). В науково-теоретичному плані розпочинається спроба перегляду світоглядних установок техногенного суспільства, розгляду людства і природи як рівноправних за своїм потенціалом і взаємозалежних партнерів, відносини між якими потрібно гармонізувати. Практичні контури такої ціннісної переорієнтації закладаються виникаючим “інформаційним суспільством” А.Печчеї запропонував новий тип ціннісного ставлення людини до природи: відповідальне, співмірне відношення потреб суспільства і можливостей природи. Для цього слід скерувати усі зусилля на істотне покращення якостей людини, способу її існування, образа життя, бо доля нового світового ладу буде залежати від людських якостей і здібностей. Сучасний екологічний рух (”зелені”) будує свою діяльність у відповідності з трьома основними принципами, багато в чому схожими на позицію Печчеї: слід вважати визначальною концепцію кінцевості природних ресурсів; темпи розвитку природи і суспільства повинні бути зіставленими; людям потрібно орієнтуватися переважно на природні, а не на штучні умови свого існування. В теоретичному плані перспективи вирішення екологічної проблеми репрезентовані концепціями, які обґрунтовують ідеї охорони дикої природи; розробки екологічно апробованої техніки і технології; єдності та розвитку середовища проживання і суспільства (біосоціогенез) та ін.

106 Філософія екзистенціалізму: основні поняття ідеї напрямки

Провідним філософським напрямом сучасності є екзистенціальна філософія. Сама назва вже виражає її програму - у центр філософських рефлексій поставити філософію людського існування. Загальноприйнятою є думка, що екзистенціалізм зародився у середині XIX ст., коли датський філософ С. К'єркегор (1813 - 1855 рр.) висунув тезу абсолютної цінності саме індивідуально-неповторного (а не всезагального) аспекту реальності як людського існування. Звідки виник і термін «екзистенціалізм» (від лат. ехізіепііа— існування). Нового розмаху ця течія набуває на початку Першої світової війни в Росії (Шестов, Бердяєв), після Першої світової війни в Німеччині (Хайдеггер, Ясперс, Бубер) і в період Другої світової війни у Франції (Сартр, Марсель, Мерло-Понті, Камю, С. де Бовуар). У середині XX ст. цей напрям був поширений в інших європейських країнах, а також в США.

Екзистенціалізм як філософський напрям має неоднорідний характер. Він поділяється на релігійний (Ясперс, Марсель, Бердяєв, Шестов, Бубер) та атеїстичний (Сартр, Камю, Мерло-Понті, Хайдеггер). Але визначення «атеїстичний» стосовно екзистенціалізму дещо умовне, оскільки визнання того, що в душах людей «Бог помер» супроводжується (зокрема, в Хайдеггера та Камю) твердженням неможливості та абсурдності життя без Бога.

На противагу класичній раціоналістичній філософії екзистенціалісти намагаються осягнути буття як якусь безпосередню нерозчленовану цілісність суб'єкта та об'єкта. Виділивши як першопочаткове і правдиве буття саме переживання, вони розуміють його як переживання суб'єктом свого «буття-в-світі». Буття тлумачиться як безпосередньо дане людське існування, як екзистенція, котра не може бути пізнана ні науковими, ні філософськими засобами. Для опису її структури представники екзистенціалізму (Хайдеггер, Сартр, Мерло-Понті) звертаються до феноменологічного методу Гуссерля, виділяючи як структуру пізнання її спрямованість та інше, тобто інтенціональність. Екзистенція «відкрита», спрямована на інше, стає центром притягання. Хайдеггер та Сартр, вважали, що екзистенція є буття, яке спрямовується на ніщо та усвідомлює свою скінченність. Тому в Хайдеггера опис структури екзистенції зводиться до опису ряду модусів людського існування: турботи, страху, рішучості, совісті та ін., котрі визначаються через скінченність екзистенції і є різними способами дотичності з «ніщо», руху до нього, втечі від нього. Тому саме в «пограничній ситуації» (Ясперс), в моменти найглибших потрясінь людина виявляє екзистенцію як корінь своєї сутності.

Визначаючи екзистенцію через її кінцевість, екзистенціалісти тлумачать її як тимчасовість, точкою відліку котрої є смерть. На відміну від фізичного часу - чистої кількості, безкінечного ряду плинних моментів, екзистенціальний час якісний, скінченний та неповторний: він виступає як доля та нерозривний з тим, що складає істотність екзистенції: народження, смерть, любов, відчай, розпач, каяття. Екзистенціалісти підкреслюють у феномені часу визначальне значення майбутнього і розглядають його у зв'язку з такими поняттями екзистенції, як «рішучість», «проект», «надія», відзначаючи тим самим особистісно-історичний характер часу і утверджуючи його зв'язок з людською діяльністю, пошуками, напруженістю, чеканням. Історичність людського існування виявляється в тому, що воно завжди знаходить себе в певній ситуації, в котру воно «закинуте» і з котрою вимушене рахуватися. Приналежність до певного народу, стану, наявність в індивіда тих чи інших біологічних, психологічних та інших якостей, все це - емпіричний вираз початково-ситуаційного характеру екзистенції, того, що вона є «буття-в-світі». Тимчасовість, історичність та «ситуаційність» екзистенції — модуси її кінцевості.

Другим важливим визначенням екзистенції є трансцендування, тобто вихід за свої межі. Трансцендентне та сам акт трансцендування в екзистенціалізмі подаються неоднаково. Для представників релігійного екзистенціалізму трансцендентне — це Бог. Атеїсти (Сартр, Камю) вважають, що трансценденція є ніщо, котре виступає як найглибша таємниця екзистенції. Якщо в Ясперса, Марселя, пізнього Хайдеггера, котрі визнають реальність трансцендентного, переважає момент символічний і навіть міфопоетичний (в Хайдеггера), оскільки трансцендентне неможливо пізнати раціонально, але можна лише «натякнути» на нього, то у вченнях Сартра і Камю, котрі ставили собі завданням розкрити ілюзорність трансценденції, воно має критичний і навіть нігілістичний характер.

Серед багатьох напрямків філософської думки ХХ ст. ідея соціально-субстанційного розуміння сутності людини яскраво виражена в екзистенціалізмі, який ще називають “філософією існування”. Наскрізною темою цієї філософії є “особа в ситуації”, причому в ситуації кризовій, безвихідній, межовій між життям і смертю. У розумінні людини екзистенціалізм виходить з реальних індивідів, спільних умов людського існування (бути в світі, бути за роботою, бути серед інших, бути смертним тощо) та суб`єктивності індивіда (з того, що схоплюється безпосередньо, подібно до декартівського “Я мислю, а отже існую”). Ці ідеї викладені в роботах представників атеїстичного напрямку: німецького філософа М.Гайдеґґера (1889-1976) і французького філософа Ж.П.Сартра (1905-1980)

Розвитку філософії екзистенціалізму сприяла ситуація в Європі після першої світової війни. Для суспільного життя було характерним невпевненість людей у майбутньому, відчуття тривоги, певний духовний застій. Все це, згідно з екзистенціалізмом, є розплатою за некритичне ставлення до історії та ідеї соціального проґресу, які не виправдали людських надій. Тому особа не може і не повинна виходити у своїх діях і способі життя з віри у проґрес, закони історії і соціальну справедливість.

Отже, екзистенціалізм розцінює внутрішні переконання людини, її духовний світ як визначальний фактор у стратегії життєдіяльності. Це означає, що особа з усіма її чеснотами й вадами не формується історією, а тільки опиняється в ній і протистоїть їй як долі-ситуації

Екзистенціалізм у підході до проблеми людини переносить центр ваги із зовнішньосоціальних факторів на внутрішній світ особи, на суверенітет, самодіяльність і силу її духу. У зв`язку з цим відповіді на питання, яким бути, як жити, до чого прагнути тощо потрібно шукати не у соціальному оточенні, його директивних діях, а у внутрішньому світі людини, яка є дійсним хазяїном свого неповторного “Я” і своєї долі.

Це означає, що людина спочатку існує, з`являється в світі, і тільки потім формується сутнісно. Саме тому в екзистенціалізмі її не можна визначити, бо спочатку вона нічого собою не являє. Соціальною особою вона стає потім, причому такою, якою вона сама себе сконструює. Отже, немає жодної наперед заданої істотності людини. Вона є істотою зорієнтованою в майбутнє, яка усвідомлює власний проект. Тому людина передовсім є проект, що переживається суб`єктивно. Оскільки вона є тим, ким намагається бути, тому сама визначає своє майбутнє, проектує долю, а отже й відповідає за те, ким стає. Дійсно, кожна дія, що витворює з нас людину, конструює її майбутній образ. Вибираючи себе, ми стверд­жуємо цінність того, що вибираємо і цей образ є значущий для всіх. Ця значущість несе в собі тривогу за те, наскільки сконструйований образ відповідає соціальним очікуванням. Вибираючи себе, людина стає й відповідальною за інших (бо вступає з ними у взаємини), навіть, за все людство, оскільки її сутність є соціальною, тобто властивою всім людям. Вступаючи у зв`язки з іншимим, людина необхідно має робити вибір. Тому істотність людини - це свобода й відповідальність, вибір і тривога.

Отже, слід віддати належне екзистенціалізму за його ідею морального стоїцизму та віру у силу людського духу, здатного всупереч усьому підносити людину над буденністю і вести її шляхом добра.

Дата добавления: 2015-05-08